“Досі пече питання: чому не прийшла підмога?” Іловайська трагедія очима очевидців

автор: Ліна Тесленко

Іловайська операція українських сил АТО розтягнулася з 6-го по 31 серпня. Останні бої і вихід із “котла” закінчилися рівно п’ять років тому.

Згадуючи трагічні події серпня 2014-го, навряд чи можна було б відтворити об’єктивну картину без спогадів тих, хто бачив усе на власні очі. На прохання “Новинарні” згадують, як це було, Роман Зіненко – боєць батальйону “Дніпро-1”, автор уже двох документальних книжок про Іловайськ; медик Всеволод Стеблюк (батальйон “Миротворець”); наш друг і колега Іван Любиш-Кірдей, на той час – телеоператор, який працював для німецького каналу ARD.

«Ми були готові до бою, але все ж сподівалися: якщо режим тиші – значить ніхто не стріляє»

Роман Зіненко («Сєдой»),
боєць батальйону МВС «Дніпро-1», автор книжок «Іловайський щоденник» та «Війна, якої не було»:

– 17 серпня заступник командира нашого батальйону В’ячеслав Печененко оголосив, що для виконання важливого завдання потрібні 50 добровольців. На той час наш «Дніпро-1» перебував у Маріупольському аеропорту. Бажаючих було багато, але відібрали лише 50 осіб. Ще один боєць Сергій Тафійчук категорично не захотів залишатися в Маріуполі й став 51-м.

У липні 2014 року Роман Зіненко випадково став героєм плакату, що виявився для нього оберегом

Вирушили майже вночі, до якого міста їдемо – ніхто нічого не повідомляв. Згодом отримали завдання штурмувати Іловайськ. Ми мали зайти у місто, зачистити його від бандформувань і закріпитися там. Уся операція мала закінчитися за три доби. Тому набоїв, харчів, медикаментів теж брали з розрахунку на три доби.

18 серпня відбувся штурм – наш перший бій. І тоді ж зазнали перших втрат – загинули Сергій Тафійчук (саме той, який наполіг, щоб поїхати, і став 51-м), Рома Харченко. Дев’ятеро бійців отримали поранення і контузії. Таким був наш перший день в Іловайську.

Сергій Тафійчук

Про те, що ми оточені, нам повідомляли родичі ще на День Незалежності. Але ми цього не відчували і не усвідомлювали. Хіба що в цей час посилилися артилерійські обстріли, атаки стали активнішими і частішими…

А 28-го раптом усе стихло, пострілів і вибухів практично не було. Нам казали, що керівництво веде перемовини про вихід. Потім надійшов наказ виходити «зеленим коридором». Ми, звісно, готові були до бою, але все ж сподівалися: якщо режим тиші – значить ніхто не стріляє, і якщо домовленості є, то вони виконуються. (То вже зараз ми розуміємо, що поняття режиму тиші в росіян дуже своєрідне).

Ми виходили в складі колони генерала Хомчака (генерал Руслан Хомчак у серпні 2014 року – керівник сектору Д та операції під Іловайськом – “Н“). Минули перші російські позиції: ми дивилися на ворога, вони – на нас, навіть руками нам махали. Отже, пропускають!

А потім почалися перші засідки – в селі Чумаки, Червона Поляна. Коли пролунали постріли, спочатку здавалося, що нас просто провокують. Далі «заговорили» міномети, а потім – великокаліберні кулемети і протитанкові гармати. Стріляли прицільно – в техніку.

Стало зрозуміло, що нас заманили в пастку.

Колона розсіялася, ніхто не знав, куди рухатися далі, кинулися хто куди. Та куди б не потикалися – скрізь стріляли. Виходиш з-під одного обстрілу й потрапляєш під інший. І так кілька годин поспіль!

Колону полковника Грачова, яка йшла через Червоносільське, Володарськ, Осикове, Побєдове спіткала така ж доля – їх навіть далеко не випустили, практично одразу почали розстрілювати.

Коли залишки цих двох колон вийшли до Новокатеринівки, там їх уже добивали остаточно.

Боєць пригадує, як під обстрілом в’їхали в Новокатеринівку. Сподівалися, що в селі, де можуть бути цивільні, не стрілятимуть та й будинки їх прикриють. Але помилися – вогонь вели мало не з кожної хати і висоти.

Тут, у Новокатеринівці, Зіненко пережив і найстрашніші моменти на війні. Втратив друга і командира Дениса Томіловича, який сидів поряд на МТЛБ. По машині випустили чергу із 30-мм автоматичної гармати БМП. Одна з куль влучила в командира. Коли той упав на броню – ні каски, ні голови не було.

А за якусь мить інша моторошна картина: Роман на власні очі побачив, як після вибуху БМП, що їхала за кілька десятків метрів позаду, тіло бійця закинуло високо вгору, де воно зачепилося за електродроти. Його зняли тільки через два тижні пошуковці з місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан»)…

До своїх, згадує Зіненко, добралися аж у ніч на 31 серпня. Йшли пішки, під прикриттям ночі, майже три доби.

Роман Зіненко біля памятної дошки командиру Денису Томіловичу, який загинув на його очах

– У тому коридорі наш підрозділ втратив 16 бійців, дехто потрапив у полон, – додає Роман . – Але тоді, в перші дні, полонених досить швидко міняли або ж відпускали, тому майже всі наші повернулися додому.

Але мене й досі пече питання: чому не прийшла підмога? І в Комсомольському, і в інших населених пунктах стояли українські підрозділи, які могли рушити на допомогу. Чому ж не отримали такий наказ?

24 серпня на Хрещатику на параді були «Точки-У» (тактичний ракетний комплекс – “Н”), артилерія – ми мали сили, що елементарно могли прокласти той справжній коридор, по якому ми вийшли б без цих страшних втрат…

Читайте також:
Муженко про Іловайськ: Готовий відповідати, але судді хто?

Муженко пояснює штурм “непотрібного” Іловайська впливом бізнесменів, зокрема Корбана. ВІДЕО

«Хлопці, нас виживе відсотків 30»

Всеволод Стеблюк («Айболіт»),
медик, боєць добровольчого батальйону «Миротворець»:

– Ми увійшли в Іловайськ 24 серпня на зачистку і до вечора мали повернутися в базовий табір. І вже там дізналися, що потрапили в оточення.

Володимир Стеблюк

Їжі, медикаментів, боєкомплекту теж брали з розрахунку на день, ніхто не думав, що доведеться «затриматися» на п’ять діб. Щоб ви розуміли, із їжі на трьох людей на день у нас була одна консерва з сухпайка, пачечка печива (по пару штук на людину) і кілька цукерок. Один раз зварили кашу з крупи, яку знайшли в кафе залізничного депо, ще й місцевих нею нагодували. Воду пили технічну – з пожежного гідроакумулятора, спека ж у ті дні стояла неймовірна.

Ще 26-го чи 27-го числа з міста вирвалася остання машина з пораненими. А далі ми вже не мали навіть можливості відправляти з міста «трьохсотих».

27 серпня – це був найважчий день у залізничному депо, де ми розташувалися. Тут же, в бомбосховищі депо, разом з нами переховувалися і до сорока цивільних. Серед них – діти, жінки, старі. Спочатку люди ще бігали додому, подивитися що там і як, за господарством приглянути. А далі обстріли були такі, що виходити вже просто було небезпечно.

Коли ухвалили рішення виходити «зеленим» коридором, сумніви, а чи справді нас випустять просто так, безперечно були. До нас прийшов командир Андрій Тетерук (у 2014-му очолював батальйон «Миротворець», згодом – народний депутат – “Н“) і сказав:

«Хлопці, нас виживе відсотків 30».

Бо якщо прориватися через вогневу засаду, там нищиться від 70% до 90% особового складу. Ми розуміли, на що йшли.

Перші постріли зі стрілецької зброї пролунали з якогось корівника. А тоді вздовж дороги вже почався масований розстріл з важкого озброєння. Працювало все – ПТУРСи, гранатомети автоматичні, кулемети великокаліберні, міномети, гранатомети, БМП, БМД… На нашому шляху росіяни зайняли всі три панівні висоти, це був просто розстріл у тирі. У підсумку близько чотирьох сотень людей загинули упродовж якихось кількох годин.

Але й ми не мовчали, стріляли у відповідь. І ворогів там полягло чимало. Російські втрати за той день – більше ста вояків. А якби не чинили спротиву, якби не стріляли у відповідь, якби не вривалися на позиції противника просто в лоб, де чавили гусеницями техніки російські засідки – і таке було! – то мали б втрат іще більше.

Моя машина, в якій віз поранених, підірвалися під Новокатеринівкою… Взагалі за це село ніхто не вийшов. Там лишалося якихось 7 км до Комсомольська, де стояла Національна гвардія. Багато техніки розстріляли вже на вулицях Новокатеринівки.

Вирвалася лише одна «легковушка», в якій поїхали телевізійники Гоша Тихий і Ваня Кірдей, як вони проскочили – лише Богу відомо. Вони їхали першими і вилетіли на швидкості фактично до того, як почався масований бій. Ці хлопці єдині, хто дійшов до кінця того коридору смерті. Решту колони спалили – танки, техніка – все горіло.

Люди намагалися врятуватися в полях, у соняшниках, але це теж була пастка, бо ворог розумів, що ховатися будуть у першу чергу там і накривав поля з гранатометів.

Рештки колони пробивалися з оточення вже манівцями, переховувалися. Хтось вже надвечір був на нашій території, хтось – лише за кілька днів. Один із бійців, що добрався до наших, зателефонував моїм і сказав, що бачив, як ми підірвалися… Цілу добу я був серед мертвих. Та мабуть Бог мав свої плани на мене.

Коли біля нашої «Жужі» (невелику автівку «Рута» Всеволоду Стеблюку подарували волонтери, а перед виїздом на фронт її освятив священник Михайлівського Золотоверхого собору, згодом до авто причепилося прізвисько «Жужа» – “Н“) пролунав потужний вибух, мене викинуло з машини. В авто, крім мене, було ще семеро поранених. Разом із хлопцями вдалося заховатися за якимось пагорбом.

Стеблюк за кермом “Жужі”

Коли все стихло і на місце підійшли російські військові, зважився підійти до офіцера. Надягнув жилет Червоного Хреста, показав посвідчення медика англійською, сказав, що хочу зібрати поранених. Мені дозволили. Диво, але моя «Жужа» була на ходу.

Формально я був полоненим, але мені дозволили привезти на російські позиції води. Хоча російський офіцер одразу попередив: «За межами мого розташування, там, де новороси й оці козачки, жодної безпеки не гарантую». Але я не міг сидіти просто так: треба було зібрати поранених, починалися зачистки. Бійців з легкими ураженнями бойовики забирали, а хто не міг іти – одразу розстрілювали.

Під час одного з таких «рейдів» я знайшов Ігоря Дрючана, заступника командира роти «Світязь», він був із контузією, перевдягнув його в цивільне. І ми вже разом їздили на пошуки поранених. Багато кого селяни прихистили… Бувало, стільки назбираємо бійців, що Ігорю не вистачало місця – мусив залишитися і чекати мого повернення десь у кущах. А я міг повернутися через годину-дві, а міг і взагалі не повернутися. Або його в цей час могли викрити…

У росіян не було води, в село вони не могли йти, щоб не розкриватися. Ми приїздили на їхні позиції під виглядом Червоного Хреста і за воду вони віддавали наших хлопців. Пригадую, вже під кінець, коли п’ять діб не їли і практично не спали, ми не могли навіть відро води витягнути з колодязя. Спочатку Ігор крутив, потім я його міняв – і так по черзі. Удвох ледь діставали те відро води!

Якось нарвалися в селі на козачків – саме нашого хлопця вели. Ігор, махає їм, вітається. Ті розгубилися… Завдяки артистизму Ігоря не тільки самі викрутилися, а ще й бійця нашого в них забрали. А щойно від’їхали за ріг – як дали по газах!

Загалом по полях і селах ми зібрали більше 90 осіб. Нам вдалося передати свої координати і домовитися про евакуацію. Я зміг вивезти всіх «своїх» поранених, були й такі, кого обмазували чужою кров’ю і бинтували – лише б забрати звідти.

31 серпня був уже в своїх. Так закінчився мій «зелений» коридор довжиною в три доби…

Читайте також:
Іловайська одіссея Валерія Маринця: “Якби не домовляння про зелений коридор, ми ще б довго трималися”

«Ми ще довго не могли повірити, що вибралися і ми живі»

Іван Любиш-Кірдей,
телеоператор, фотокореспондент:

– У серпні 2014-го я, взявши відгули на роботі, поїхав з колегою Гошею Тихим на Донбас знімати сюжет для німецького ARD.

Ми не їхали знімати «войнушки». Це мали бути мирні сюжети про військових, як вони облаштовують свій побут, як створюють блокпости, як міста після звільнення повертаються до мирного життя.

Іван Любиш-Кірдей

Під час зйомок у батальйоні «Миротворець», нам повідомили, що їхатимуть в селище Петрівське на зачистку. Хочете? Звісно, хочемо!

З того села вночі було добре видно, як стріляють «Градами» по Іловайську, – ми вилізли на водонапірну башту, і я ще знімав ту заграву. А рано-вранці наступного дня – це був День Незалежності – ми поїхали в Іловайськ. Казали, що місто на три чверті зачищене, «Миротворець» мав закінчити зачистку і до вечора повернутися назад. Проте від хлопців з батальйону «Херсон» дізналися, що місто в оточенні.

Командир батальйону Андрій Тетерук відверто нам сказав: «Ми військові, у нас завдання і наказ, а вам, хлопці, треба звідси вибиратися».

Найпростіше це було зробити з пораненими – машини з ними не обстрілювали. Ми прийшли в школу, де розташовувався штаб, і чекали на відправку «трьохсотих». Але поїхати того дня не вийшло. Ночували в підвалі школи, а серед ночі прокинулися від страшенного гуркоту. Звуки були такі, що, здавалося, школи над нами вже немає. Це працював «Смерч». Тоді вперше було дуже страшно. Було зрозуміло: якщо не поїдемо звідси, то нас разом із цим містом просто зрівняють з землею.

Вже там, у школі, ми зустріли ще двох колег – Макса Левіна з видання LB.ua та Маркіяна Лисейка з «Укрінформу». Вибиратися вирішили разом. Тоді ж повідомили, що буде «зелений» коридор і ним виходитимуть усі.

Вранці 29-го вишикувались у дві колони і рушили. Спочатку було ніби й нічого. Та щойно проїхали якесь село, почався повний триндець – на дорогу раз по раз лягали міни, нас обстрілювали з обох боків дороги. Що далі від’їжджали, то інтенсивнішим ставав вогонь. Я увімкнув камеру і став знімати.

Спочатку ховалися за нашим танком, проте його підбили. Ми рвонули далі, вже самі, без прикриття. Мчали, як скажені. То сильно розганялися, то різко гальмували, коли бачили, що в наш бік щось летить. Довкола – дим, стовпи пилу, вибухи.

Кілька куль і осколків влучили й у нашу Infiniti, за кермом якої був Макс Левін. А одна куля поцілила в лобове скло, пройшла поміж нами, дивом нікого не зачепивши, і вибила заднє скло. Уламки скла подряпали Максові руку і це, хвалити Бога, була єдина кров у нашому авто.

Куля пройшла крізь увесь салон автомобіля, дивом нікого не поранивши

Дивом минувши три засідки, біля якогось села нарвалися на блокпост бойовиків. Ми були самі – більше з коридору ніхто не прорвався. Бойовики, ймовірно, подумали що так нахабно перти можуть лише свої, бо навіть зупинити нас не намагалися…

Коли добралися до міста, то врізалася в пам’ять картинка цілком мирного життя: люди йдуть на роботу і з подивом оглядаються на нашу подовбану осколками машину з вибитим заднім склом.

А там, за якихось 20 км, цинічно розстрілювали наших хлопців…

Ми ще довго не могли повірити, що вибралися і ми живі…

Одразу почали дзвонити і повідомляти, що нашу колону розстрілюють. Ми телефонували і в штаб АТО, і журналістам – усім до кого могли добитися. Чи сприймали наші повідомлення всерйоз, не знаю. Але допомога хлопцям так і не надійшла

Іван Любиш-Кірдей, Гоша Тихий, Максим Левін і Маркіян Лисейко

Вже за декілька днів, на початку вересня 2014-го, на німецькому телеканалі ARD вийшов телефільм Георгія Тихого та Івана Любиша-Кірдея «Втеча з Іловайська». За цю стрічку через рік Іван отримав щорічну німецьку премію Deutscher Kamerapreis.

Читайте також:
AFTERILOVAISK: у мережі презентували мультимедійний проєкт про живих і загиблих в “Іловайському котлі”

…Мине два роки, і в липні 2016-го в Івана Любиша-Кірдея та його дружини Марії Семенченко, теж журналістки, народиться донечка Олександра. А 29 серпня 2016-го Марія напише на своїй сторінці у соцмережі:

«Саньці всього місяць з невеличким хвостиком. І її могло не бути. Вона могла ніколи не народитися, якби такого самого спекотного дня у 2014 році журналістам, серед яких був й Іван, не пощастило вирватися з Іловайська практично неушкодженими. Їм пощастило. А комусь – ні. Але з того часу я інколи думаю, а що було б, якби я не дочекалася? Уявляю, лише на мить, бо це невимовно страшно, яким би було моє життя зараз, якби, не дай Боже, Івану тоді не пощастило… І в мене не було б Саньки…
З появою Саньки я якось по-особливому вдячна, що Іван тут. І якось по-особливому боляче, що так багато людей не повернулися до рідних. І так багато Саньок не народилося. Я можу уявити – лише приблизно – що відчувала інші, чекаючи на своїх рідних з Іловайська, але не можу уявити, що вони відчули, коли не дочекалися. Саме тому мені так важливо приходити в цей день до Стіни пам’яті з квітами. У пам’ять про тих, хто так і не вийшов з Іловайська і назавжди лишився у спекотному серпні 2014 року. І тому, що це могло бути і про нас».

Читайте також:
Скільки воїнів загинули в Іловайському оточенні: відоме точне число й імена

Фільм “Іловайськ 2014”: краще один раз побачити

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: