Скільки воїнів загинули в Іловайському оточенні: відоме точне число й імена

 

У дні 5-річчя трагедії під Іловайськом є всі підстави говорити про конкретні, а не перебільшені й невстановлені, цифри втрат Українських військ.
Розставляємо крапки над “і” з пошуковцем Ярославом Тинченком

автор: Ліна Тесленко

29 серпня – День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Цю дату своїм указом запровадив президент Володимир Зеленський “на підтримку ініціатив громадськості”, приурочивши до дня найбільших втрат української армії на Донбасі – дня виходу з оточення в Іловайську. 29 серпня 2014 року.

Так склалося, що й через п’ять років після цієї воєнної трагедії і суспільство, і медіа не знають (чи не хочуть знати) про конкретне число загиблих у тій невдалій операції ЗС України.

Дивлюся днями сюжет до роковин Іловайськ. “Лише за офіційними даними, під час виходу «зеленим» коридором із Іловайська загинуло 366 осіб…” – каже голос за кадром, додаючи приголомшливу цифру тих, хто зник безвісти.

І через рік після трагедії, і через два, і навіть ось тепер, через п’ять, кількість іловайських втрат у ЗМІ незмінно подається зі словом “лише”, що одразу ставить її достовірність під сумнів. А часто тиражується й неофіційне число – “щонайменше тисяча загиблих”.

Хоча навіть самі бійці, які були в Іловайську, заявляють про суттєве перебільшення медійників. “Нас усього там до півтори тисячі було – з усіх підрозділів разом, – каже Всеволод Стеблюк, боєць добровольчого батальйону “Миротворець”. – І більшість усе-таки вийшли з оточення. Тому в мене немає підстав не довіряти офіційній цифрі втрат”.

Ярослав Тинченко

То яка цифра – офіційна? Скільки бійців загинули в боях за Іловайськ у серпні 2014 року насправді? Скільки військових зникли безвісти? Чому довкола цього досі так багато міфів та інсинуацій?

Відповіді на ці запитання в інтерв’ю “Новинарні” дає Ярослав Тинченко – історик, заступник директора Національного військово-історичного музею Міністерства оборони України, співавтор проекту “Книга пам’яті”, у 2014 році – координатор місії “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”), ініціатор створення Стіни пам’яті на Михайлівській площі, упорядник “Іловайського мартиролога, 7 – 29 (31) серпня 2014 року”.

“Тимчасово невстановлені” назавжди

Ярослав Тинченко, який особисто уклав “Іловайський мартиролог”, каже, що число 366 загиблих часто не зовсім доречно використовують у контексті загиблих під час виходу так званим “зеленим” коридором. Тоді як 366 осіб – загальна кількість втрат наших підрозділів за весь період Іловайської операції, тобто з 7 по 31 серпня 2014 року. І ця цифра враховує як ідентифікованих, так і не ідентифікованих осіб.

Безпосередньо ж під час виходу “зеленим” коридором загинули 254 бійці.

– Практично кожного з них ми знаємо на ім’я та прізвище, знаємо обставини їхньої смерті, – каже Ярослав Тинченко. – Щоправда, 42 особи ще залишаються не ідентифікованими остаточно.

І тут досить цікава ситуація:

по 16 з них узагалі немає збігів за ДНК-тестами, які здавали родичі безвісти зниклих бійців, а по 26 – збіги є, ці люди навіть ідентифіковані де-факто, але родини категорично відмовляються в це вірити.

Мій співрозмовник каже, що ще в 2014 році передбачав таку ситуацію. Адже свого часу як військовий історик співпрацював з російською правозахисною організацією “Меморіал”, яка багато займалася не тільки репресованими, а й безвісти зниклими в ході першої та другої чеченських воєн.

– Оскільки під час першої чеченської кампанії зникли безвісти троє громадян України, а одного з них я особисто знав, то цікавився цим питанням, – розповідає Тинченко. – З’ясувалося, що в росіян після першої чеченської війни досі залишаються близько 300 невпізнаних загиблих. Тоді, в 1990-х, російські фахівці ідентифікували загиблих без ДНК-аналізів (їх на той час просто не було) за допомогою великої кількості різних інших методик. І робили це дуже професійно. Але вони зіткнулися з недовірою батьків загиблих. І от я періодично відслідковую цю ситуацію по інтернету, то скільки в них було могил неідентифікованих станом на кінець 90-х, стільки й залишається. І я добре розумів, що ми матимемо дзеркальне відображення цієї ситуації: в нас буде категорія загиблих, на могилах яких ніколи не з’являться таблички з іменами.

Їх ніколи не визнають загиблими. Бо рідні цього не хочуть!

За словами Ярослава Тинченка, приблизно одна родина на рік таки визнає загибель своєї близької людини.

– Але гарантую: мине 10 років, і в нас по Іловайську залишиться 20 людей, які ніколи не будуть визнані своїми рідними мертвими.

Рідні загиблих у день третіх роковин Іловайської трагедії на Михайлівській площі в Києві

Відповідно, вищезгадані 26 бійців, чиї тіла вже п’ять років покояться на військових кладовищах під табличками “Тимчасово невстановлений захисник України”, досі входять до списку зниклих безвісти. Адже слідчі справи щодо їх зникнення не закриті – це можна зробити лише тоді, коли родина визнає факт загибелі. А деякі з них досі “висять” у списках полонених.

Зниклі безвісти “чистої води”

– Але в нас ще є так звані зниклі безвісти “чистої води”. Тобто бійці, чиїх тіл дійсно немає.

Справа в тому, що під час іловайських подій певна кількість людей була захоплена сепаратистськими формуваннями – це, передусім, “казаки” і “Спарта”. І їх у полоні, швидше за все, підло потайки вбили.

Наприклад, є свідчення полонених, звільнених пізніше, що на їхніх очах було вбито кілька “кривбасівців” (40-й батальйон територіальної оборони “Кривбас” ЗСУ – “Н”). Але родини, звісно, в це не вірять. Де закопані їхні тіла, ми теж не знаємо.

Відтак станом на сьогодні немає жодної інформації по 4 бійцях батальйону Нацгвардії “Донбас”, 12 “кривбасівцях”, 3 – із батальйону МВС “Івано-Франківськ”. Їхніх могил ми можемо взагалі ніколи не знайти.

Оці 19 осіб є реально безвісти зниклими, – констатує пошуковець.

Невідомі неідентифіковані

Ярослав Тинченко зазначає, що на сьогодні ще 16 осіб залишаються неідентифікованими – жодних збігів ДНК-експертиза так і не встановила (вони входять до загальної цифри 366 загиблих). Або ж родичі з різних причин відмовляються здавати аналізи, або ж слід повторно (а іноді – навіть кілька разів) переробляти експертизу.

– Із них стосовно вісьмох – я маю впевнені версії, хто вони, – каже дослідник. – А тіла інших можуть належати і людям із ворожого боку. Маю підозри, що як мінімум троє – це не наші, швидше всього сепаратисти (і вони не враховані у загальній статистиці українських утрат).

Читайте також:
AFTERILOVAISK: у мережі презентували мультимедійний проєкт про живих і загиблих в “Іловайському котлі”

Чому справи загиблих зайшли в глухий кут?

Тинченко вважає, що робота з пошуку зниклих безвісти в Іловайській операції була від початку побудована неправильно. Бо в усіх країнах світу ДНК-експертиза є беззаперечним, але… другорядним підтвердженням факту загибелі людини. Першою має іти оперативно-розшукова робота. Тобто слідчий має з’ясувати обставини зникнення безвісти людини, знайти свідків загибелі або останніх моментів життя, співставити дані з фотографіями, речами та описом наявних тіл неідентифікованих загиблих, свідченнями пошукових груп, які знайшли тіло, потім зробити попередній висновок про те, що це тіло може належати ось такій людині, а вже далі шукати підтвердження своїй версії за допомогою ДНК. А що ж відбулося в нас?

– У 2014 році військова прокуратура, яка мала б, за логікою речей, займатися справами ідентифікації загиблих і встановленням обставин їхньої смерті, самоусунулася від цього, – каже пан Ярослав. – Хоча на початковому етапі в Запоріжжі по ідентифікації загиблих працював саме військовий прокурор, і він дуже гарно провів початкову роботу. А потім сталося так, що справи загиблих, тіла яких були привезені в Запоріжжя, були передані в СБУ, яка займалася на той час розслідуванням вторгнення військ РФ на територію України. А справи тих загиблих, чиї тіла привозили в Дніпро, були передані в місцеве Головне управління Національної поліції. Тобто справи опинилися в двох різних відомствах.

Українські танки та БМП, які рухалися в колоні з Іловайська та були знищені вогнем російських військ. Фото Володимира Дорофєєва та Павла Нетьосова

Проблема ще й у тому, що коли працювала місія “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”), вона могла вивозити тіла або їх рештки як у Дніпро, так і в Запоріжжя. Це залежало від наявності місць у моргах і завантаженості персоналу в них, який міг би опрацювати біологічний матеріал.

І сталася абсурдна ситуація, коли, наприклад, загиблий екіпаж однієї машини могли розвезти по різних моргах.

Бо в один день можна було знайти перший фрагмент тіла, і потім через різні обставини припинити роботу. В інший день – другий. І було навіть таке, коли, даруйте за подробиці,

голова загиблого могла опинитися в Дніпрі, а його ноги – в Запоріжжі. І таких випадків – безліч.

І виходить, що справа по голові – в слідчого СБУ в Запоріжжі, а справа по ногах – у слідчого Нацполіції в Дніпрі.

В результаті функції слідчих звелися до того, що вони виписували постанови про відбір зразків ДНК з тіла, цей зразок поміщали в єдину базу безвісти зниклих і чекали, чи будуть якісь збіги. Якщо їх не було, все – справа заходила в глухий кут, коло замикалося.

Ярослав Тинченко біля Стіни пам’яті загиблих у Києві

Додам, що жодну розшукову роботу слідчі не тільки не провадили, вони ще й не мали повноважень її провадити. Бо допитувати військовослужбовців, командирів частин вони просто не мають права.

Тим часом родини загиблих мали звертатися за місцем проживання до… свого дільничного з заявою про зникнення близької людини в зоні АТО.

Ситуація абсурдна: людину призвав воєнкомат, тобто держава, а шукати має чомусь дільничний! Робота останніх зрештою теж звелася до виписування постанов про відбір ДНК за місцем проживання. І якщо збігів по ДНК не було, слідчі органи далі просто нічого не робили.

Отож, – веде далі Тинченко, – станом на сьогодні є вісім осіб, ідентифікацію яких можна було б завершити. У мене на це просто не вистачило часу і моральних сил. У кожному випадку треба самому писати багато листів, переконувати слідчих, генетиків, прокуратуру. Щоб був результат, у кожному конкретному випадку має бути хтось зацікавлений. Але якщо в справі немає “паровоза”, тобто родича, командира частини, волонтера, який увесь час підштовхуватиме слідство до дій, справа не зрушиться з мертвої точки.

Підбитий російський танк під Іловайськом. Фото: Reuters

Пошуки: з чого все починалося

По гарячих слідах в останні дні серпня 2014 року група полковника ЗСУ Ігоря Палагнюка (на той час – начальник командного центру, заступник начальника штабу бойового управління оперативного командування “Південь”; тепер він генерал-майор, командувач ОК “Південь”) вивезла із зони розстрілу колони близько двох сотень тіл загиблих – ті, які були “на виду”, тобто лежали просто в полі, вздовж дороги. Але когось вже встигли поховати побратими, місцеві мешканці, ще хтось гинув, коли виходив із оточення, переховуючись. І цих українських героїв теж треба було повернути додому.

Ярослав Тинченко згадує, як 30 серпня 2014 року до їхнього музею звернувся начальник Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ полковник Олексій Ноздрачов з проханням знайти волонтерів, які б могли за власний рахунок, з власного бажання і під власну відповідальність виїхати на контрольовану бойовиками територію для збору тіл загиблих. І вже 3 вересня 2014 року місія “Евакуація-200” почала свою роботу. Спочатку – на Савур-могилі, а з 10-11 вересня – вивозили тіла з-під Іловайська.

Робота волонтерів місії “Евакуація-200”

– При чому від початку йшлося, що в район Савур-Могили ймовірно перебуває 200 тіл, а в районі Іловайська – ледь не 600, – каже Тинченко. – Та виявилося, що в нас просто немає інформації про те, де слід шукати ці тіла. Тому впродовж осені 2014 року ми провели велику роботу, опитуючи осіб, які були свідками загибелі військових і добровольців. Я разом зі своїми колегами опитував поранених та бійців, які вийшли з оточення самотужки. А пошукова організація «Союз “Народна пам’ять”», яку очолює Ярослав Жилкін, взяла на себе роботу через мережу інтернет: вони створили цілодобовий колцентр, що приймав звернення від родин зниклих безвісти. Сам Ярослав Жилкін та його колеги з перших днів функціонування місії “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”) працював у полі. Крім того, пошуковці на території, контрольованій сепаратистами та російськими терористами, опитували місцевих мешканців: шукали тіла самотужки.

Знахідки пошуковців у 2016 році – камуфляж і деякі останки. Фото: ФБ Ярослав Жилкін

Читайте також:
Пошуковець Жилкін: Наступної весни тіла загиблих в АТО вже можна не знайти – зотліють, переорють

Саме в ході таких опитувань почала вимальовуватися картина пошуків: було відомо всі ймовірні місця поховань та коло людей, яких треба шукати серед мертвих.

Коли відбувся новорічний обмін полоненими 2014-2015 років, волонтери продовжили свої опитування – тепер уже тих, хто повернувся з полону й міг розповісти щось нове.

– Тоді по гарячих слідах ми виявили ще кілька поховань, які вдалося ексгумувати. І влітку 2015 року, до першої річниці Іловайської трагедії, завдяки ідентифікаціям за ДНК, вдалося встановити особи 70 відсотків зібраних з тієї території загиблих, – каже Ярослав Тинченко. – Але 30 відсотків на той залишалися безіменними – по них не було ДНК-збігів.

Важка артилерія регулярної армії РФ на краях “коридору” під час виходу з Іловайська. Фото GETTY

Чому ДНК-аналіз дає збій?

Точність ДНК-аналізу залежить від кількох факторів, передусім людського чинника (хто і як відбирав матеріал на експертизу), реактивів, які використовували під час досліджень, якості біологічного матеріалу. В процесі роботи може з’ясуватися, в тих клітинах мертвої плоті, які були відібраний на експертизу, відбулася деградація ДНК, що одразу визначити неможливо.

Зазвичай у загиблого відбирають два зразки, один із яких консервують, аби використати, якщо буде така потреба. Але якщо обидва зразки непридатні для дослідження, тоді проводять ексгумацію загиблого, і експерти знову шукають матеріал для відбору необхідних клітин. Найчастіше беруть фрагменти кісткової тканини і зуби – те, що зберігається найдовше. Також це може бути волосся або нігтьові пластини.

Читайте також:
Муженко пояснює штурм “непотрібного” Іловайська впливом бізнесменів, зокрема Корбана. ВІДЕО

Муженко про Іловайськ: Готовий відповідати, але судді хто?

Проте в цьому процесі є ще й інший дуже важливий чинник: родичі загиблого.

– Станом на літо 2015 року ми прийшли до того, що з цих 30% неідентифікованих тіл по більшості все ж збіги є, але батьки – категорично проти! – згадує Ярослав Тинченко.

– Ми стикалися з тим, що нам казали: “Та що ви нам підсовуєте? Мій син живий, він у полоні! Його там бачили Петя і Вася. Якась дівчинка звонила.

Ось, на відео він стрибає, бачите? Це мій син!” (ішлося про поширене сепаратистами в інтернеті відео з полоненими, на якому, знущаючись, українських бійців змушували стрибати – Авт.). Звісно, якби працював слідчий, він би знайшов того хто стрибає, а також Петю і Васю, “які бачили”.

У окремих випадках таки вдавалося переконати батьків здати ДНК-тест і визнати факт загибелі сина.

Володимир Комісар – перший ліворуч

Наприклад, восени 2016 року в П’ятихатках на Дніпропетровщині перепоховали бійця полку “Дніпро-1” 36-річного Володимира Комісара. Шлях героя до рідного дому був дуже довгим. Чому? Тому що Володимира ніхто не шукав. Ще в 2014 році мама здала ДНК, але збігів не було. Тож родина плекала надію, що він живий і таки повернеться додому. Хоча чоловіка легко було упізнати навіть без експертизи.

– Я зідзвонився з його сестрою, вона мені надіслала додаткові фото, – згадує Ярослав Тинченко. – Потім з’ясував у пошуковців, де знайшли тіло. За всіма ознаками це був він! Тоді знову відібрали зразки ДНК, але вже не в мами, а в тата. І нарешті отримали збіг.

Схожа історія з Олександром Перепелицею. Він був цілком упізнаваний, мав татуювання у вигляді кораблика і вибито U205 чи 209 (остання цифра нерозбірливо). Як потім виявилось, його так і називали – “Саша Кораблик”. Корабель під вищезгаданим номером – це корвет “Вінниця”, а сам Саша – з Вінниччини.

І теж мама здавала ДНК, але збігів не було. Брат навіть до екстрасенса їздив, і той сказав, що Сашко живий.

Тим часом у частині його взагалі вважали дезертиром. А в СБУ та Нацполіції чомусь була відсутня інформація, що зниклий безвісти хлопець мав таке характерне татуювання. Через соцмережі знайшли рідних. Справу вела слідча Інна Кагляк, вона переконала родину, що треба ще раз здати аналіз. І Сашу нарешті вдалося ідентифікувати.

Перепоховали хлопця в березні 2017-го.

Похорон полковника Павла Півоваренка на Лук’янівському кладовищі в Києві в липні 2016 року. ДНК-експертиза довела, що він – загиблий, а не дезертир

Також на підставі мого дослідження було ідентифіковано полковника Павла Півоваренка, командира 51-ї механізованої бригади ЗСУ. ДНК-тест лише підтвердив мої здогадки, – каже Тинченко.

Крім того, що тіло в.о. комбрига було ідентифіковано й поховано – через майже два роки після загибелі, пошуковці фактично відновили чесне ім’я бойового офіцера. Адже існували припущення, нібито Півоваренко дезертирував, утік з України, а не проривався із “котла” з боєм.

Відтак указом президента України від 17 червня 2016 року “за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” Павло Півоваренко був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Читайте також:
У Києві перепоховали комбрига, який загинув під час прориву з Іловайського котла і донедавна був неідентифікований

На прикладі цих історій може здатись, що процес ідентифікації – дуже простий. Це було б дійсно так, якби справи по загиблих, а також справи по зниклих безвісти були зосередженні в одному відомстві (а не в СБУ та Нацполіції), і ними б займалась одна група слідчих, навіть один. Але по факту минуло п’ять років, а в цьому питанні досі – безлад, свідчить волонтер Тинченко.

Чи справді ніхто не забутий?

Ніхто не може заборонити родичам вірити, чекати й чіплятися за надію. Тому ще чимало могил на солдатських кладовищах залишаються безіменними. Замість прізвища й фото – лише номер.

Друга світова війна народила знамениту фразу – “це потрібно не мертвим, це потрібно живим”. Але якщо живі не хочуть знати правди? Бо вона буде гіркою і страшною. А надія – це завжди надія.

– На сайті “Книга пам’яті полеглих за Україну” (memorybook.org.ua) я особисто створив три розділи – про Краснопільське, Кушугумське і Старобільське кладовища. Там є детальні описи безіменних могил і навіть припущення, хто в них може бути похований, – розповідає Ярослав Тинченко.

– Це була певною мірою провокація: люди, які плекають надію, що їхні рідні живі, рано чи пізно через Google-пошук натрапляють на мої версії, і тоді вже відбуваються якісь контакти.

Від категоричного неприйняття (“Негайно видаліть цю інформацію, бо він живий і ніякі ДНК мене не переконають!”) до бажання з’ясувати правду.

Євген Петров

Наприклад, саме так ми знайшли родину Жені Петрова. (До речі, в ці дні під Іловайськом загинули аж троє Петрових). Він – 1991 року народження, на той момент йому було лише 22. Інформація про родину бійця була відсутня. Сам він із Луганської області, були дані, що мама й молодша сестра виїхали з підконтрольної Україні території і спроб знайти Женю з їхнього боку не було жодних.

Ми приблизно з’ясували номер його тіла і, на прохання коханої дівчини, розмістили на сайті сторінку його пам’яті. А не так давно нам надійшло повідомлення від його зведеного брата, який повідомив, що їхній спільний з Женею біологічний тато живе тут – на підконтрольній Україні частині Луганської області. Ми з ним зв’язалися, я дав контакти слідчих, чоловік поїхав до Дніпра, здав аналіз ДНК. І він підтвердив особу Жені.

Сергій Зінченко

У Сергія Зінченка, бійця 30 омбр ЗСУ, схожа історія. Він загинув 12 серпня 2014-го, станом на зараз – це невідомий боєць, але ми точно знаємо, де та під якою табличкою він похований.

Хлопець теж 1991 року народження, луганчанин. Його родина мешкає в Луганську, мама й батько були оповіщені про те, що, ймовірно, знайшли тіло їхнього сина. Але вони не хочуть приїздити на нашу територію.

Нещодавно з нами зв’язувалася його рідна сестра, яка вже підросла і шукає свого братика. Я їй детально пояснив, що треба робити, як здати ДНК. Чекаємо…

Військові втрати – це коли помирають від поранень у перші годині й дні

Цікавлюся в пошуковця, а чи враховує загальновідома цифра втрат тих, хто міг згодом померти від поранень, отриманих під Іловайськом? Через місяць, а може й рік?

– Маємо розуміти, що є військові втрати, а є невійськові, – каже Ярослав Тинченко, маючи на увазі “бойові”. – Військові – це коли помирають внаслідок поранень, як правило, в перші години або в перші дні. Трапляється, що люди впадають в кому і помирають пізніше, але щодо Іловайська мені про такі випадки невідомо. Люди, які помирали в наступні роки, – це вже небойові втрати. Маю дані, що на сьогоднішній день вже померло близько 7-8 тисяч учасників бойових дій (загалом за весь період АТО/ООС). І ця цифра не остаточна. Справді, серед тих, хто був в Іловайську, вийшов чи звільнився з полону, деякої кількості уже нема в живих…

Із тих, хто були поранені в “зеленому” коридорі, лише троє померли впродовж кількох наступних днів, тобто вже після 29 серпня.

Олександр Глуходід “Гор”

Це військовослужбовець 51-ї бригади Олександр Войчук, який помер 30 серпня у лікарні м. Комсомольськ, та двоє “донбасівців” – Володимир Ложешніков (“Ест”) і Олександр Глуходід (“Гор”). Останній похований у Сумах, і там теж не все просто – родина спочатку визнала його смерть, а потім відмовилася.

І нещодавно, на початку серпня, на його могилі зламали хрест.

Зламаний хрест на могилі Олександра Глуходіда в Сумах

Ложешніков та Глуходід померли в полоні в ніч з 30-го на 31 серпня на полі бахчі, де ночували полонені. Їхні тіла бойовики там і покинули. Потім останки хлопців знайшли й забрали пошуковці.

Ці троє у цифрі втрат враховані.

А, наприклад, Євгена Андріюка знайшли 30 серпня ще живим. Він намагався вимовити своє прізвище, але хлопці почули лише “Андрій”. Він помер за кілька хвилин у них на руках.

Так само в одній із машин виявили іншого тяжко пораненого бійця, йому нічим не змогли допомогти. Його не стало через 15 хвилин – стік кров’ю. Причому мама досі не визнає його смерті…

Іловайських полонених слід шукати серед мертвих

– Я думаю, що вже немає полонених з Іловайська, – говорить Ярослав Тинченко, коли цікавлюся в нього, скільки ще полонених під Іловайськом перебувають у ворожій неволі. – Тоді по гарячих слідах обміни відбувалися швидко і майже всіх вдалося повернути додому.

Взагалі, моє стійке переконання, що за 2014 рік узагалі полонених немає. На превеликий жаль, їх треба шукати серед мертвих (ще є люди, які стали дезертирами і досі переховуються, але про них, в принципі, відомо).

Але щойно я це кажу, родини і політики мене одразу закидають камінням!

Чому в нас переговори про обмін полоненими нерідко зривалися? Бо при Порошенку Ірина Геращенко (представниця України в гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи з урегулювання ситуації на Донбасі, курирувала процеси обміну полоненими – Авт.) вимагала тих, кого немає. І точнісінько так само поводить себе й та сторона: у нас на кладовищах є російські загиблі, я точно знаю хто це, але вони зазначені в списку полонених, яких вимагає та сторона…

Стопа загиблого воїна Руслана Дейнека в полі під Іловайськом.
Фото: ФБ Павло Нетьосов

Читайте також:
Стопа людини.
Як через п’ять років повернувся додому з-під Іловайська боєць Руслан Дейнеко

Отже, підсумовуючи вище викладене,

Іловайський мартиролог виглядає так:

Загалом 366 осіб українських силових структур (разом із добровольцями) – загинули в Іловайській операції 7-31 серпня 2014 року;

у тому числі 254 осіб – під час виходу “зеленим” коридором.

У цифру 254 входять:
39 – юридично неідентифіковані (можуть одночасно перебувати в списках зниклих безвісти і полонених). Із них:

  • 26 осіб – тести ДНК показали збіги з імовірними родичами;
  • 13 осіб – збігів немає.

У цифру 254 не входять:
3 тіла неідентифікованих осіб, які, швидше за все – представники ворожої сторони (хоч серед 13 інших, по кому немає збігів, хтось зрештою також може виявитись ненашим, а відтак усі цифри дещо зміняться).

Зниклі безвісти бійці в “чистому вигляді”:
19 осіб – прізвища відомі, але немає ні тіл, ні достовірної інформації про їхнє місце перебування або поховання останків.
До них як зниклі безвісти можуть додаватись ті 26, щодо яких родини не визнають факт загибелі, попри експертизу ДНК.

Імена всіх загиблих в Іловайській операції – тут.

Читайте також:
Facebook остаточно заблокував сторінку “Книга пам’яті полеглих за Україну”. І “Стіну” теж

Статистика іловайських втрат ЗСУ

Як відомо, Збройні сили України (Міністерство оборони) ведуть власну статистику бойових втрат, до якої входять лише військовослужбовці ЗСУ та не входять воїни з підрозділів Нацгвардії, МВС, нелегалізованих добровольчих підрозділів та ін.

Тож на запит “Новинарні” в Міністерстві оборони повідомили:

  • кількість загиблих військовослужбовців у боях за Іловайськ – 220 осіб,
  • поранених – 44,
  • зниклих безвісти – 40.

“13 утримуються у заручниках (станом на 22.08.19)”, – ідеться також у листі з МОУ.

“Під час боїв за Іловайськ, а саме 29 серпня 2014 року, загинуло – 129 осіб, поранено – 18 осіб, зникли безвісти – 22 особи (станом на 22.08.2019 – 10), у заручниках – 10 (29.08.2014)”, – сказано також в офіційній відповіді.

Очевидно, під “боями за Іловайськ 29 серпня” мається на увазі вихід українських військ “коридорами”.

“До загиблих додано кількість зниклих безвісти, які були ідентифіковані за експертизою ДНК станом на 16.08.2019”, – додали у відомстві.

Читайте також:
Як виглядало пекло.
“Іловайський котел” у спогадах бійців

“Відрубали руку за татуювання “Слава Україні!”:
труднощі ідентифікації АТОвця Кононка, якого поховають в Обухові

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен прихильник "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: