“А ми тут і були під контролем”. Як живе Катеринівка на Луганщині, взята ЗСУ

Анастасія Федченко
для “Новинарні“ з Луганської області
фото автора

Небо – ясно-блакитне, дерева і кущі – сірі, де-не-де з-під злежаного снігу пробивається зелена трава. Здається, наче настав березень.
Усе це я встигаю побачити якимось бічним зором, поки машина пролітає по дорозі.

На узбіччі – вказівник “Катеринівка”, нове село під контролем Збройних сил України на Луганщині.

Зупинятися фотографувати дорожній знак – небезпечно, нещодавно вороги підбили тут машину. Про це нам розповідає балакучий військовий В’ячеслав.

Одразу за вивіскою з назвою села – червоний знак “Обережно, міни!” Поля тут всіяні смертоносним залізяччям. Наскільки вглиб, точно не знає ніхто.

Село Катеринівка Попаснянського району кілька років перебувало в так званій “сірій зоні”, тобто фактично не контролювалося ніким. Сюди іноді заходили і бойовики, й українські військові.

Армійці 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ (ППД – Коломия) трохи більш як тиждень тому зайшли в село остаточно – відновили над ним повний контроль. Тепер у центрі Катеринівки висить синьо-жовтий прапор.

Село невелике й бідне. Вулиці вузенькі, зі старими ветхими хатами обабіч.

Частина будинків зруйновані, дерев’яні паркани похилились. Атмосфера сірості й занедбаності вражає.

Проте є й добротні подвір’я. На одному з таких живуть пані Ганна з чоловіком.

Високий будинок, стіни якого пофарбовані в персиковий колір – такий яскравий на сірій вулиці, виділяється серед інших.

“Це ще мій дід будував”, – гордо каже літня жінка.

Пані Ганна огрядна, вдягнена в сірий светр і зелений піджак зверху. У правій руці тримає ціпок, бо кульгає. Говорить українським суржиком.

“Тікали і в погріб, і кругом. А тоді зайшла в кухню – вона в мене полуподвальна, і сказала: я більше нікуда отсюда не вийду. Хай стріляють, хай попадають, хай куда хочуть попадають”, – розповідає пані Ганна про найбільше пекло, пережите в попередні роки.

Тепер, каже жінка, “вобще не стріляють пошти”. Правда, минулої ночі чути було десь віддалік короткий бій.

Бойовики продовжують обстрілювати українські позиції на околицях Катеринівки. Застосовують переважно автомати та кулемети – про це розповідає боєць на ім’я Станіслав віком за 30, обличчя закрите балаклавою.

Уночі неподалік позицій він зауважив рух.

“У тепловізор бачив дві ростових фігури, рухались у наш бік, я доповів командиру про можливий вихід ДРГ, мені сказали спостерігати. Потім з їхнього боку пролунав постріл не в наш, а в їхній бік”, – Станіслав розповідає, стоячи на опорному пункті й показуючи напрямок.

Потім, каже, двоє пішли, звідки прийшли.

“Постріл був, мабуть, із гранатомета, чогось крупного, це була провокація”, – розповідає Станіслав.

На одній із вулиць Катеринівки біля подвір’я стоїть старша жінка в чорному пальті з хутряним коміром і в хутряній шапці. Пані Неля зібралася на цвинтар – провідати дочку. Сьогодні – рівно рік, як та померла. Від чого, я не наважуюсь запитати.

“Світло з перебоями. І вугілля немає, ті стріляють. – Пані Неля киває кудись ліворуч головою. У тому напрямку стоять терористи. Говорить російською: – Приїжджають електрики, а буває, своїми силами відновлюють хлопци“.

Вона акцентує на тому “хлопци”, єдиному українському слові в її репліках. А ще продовжує скаржитися на відсутність вугілля.

“Шахта поруч, а вугілля нема. Я бігаю, кланяюся, а його нема. Дочка померла, двоє дітей 14 год. І чим топити? На вугільному на Золотому (сусіднє місто, більшою частиною підконтрольне Україні – “Н”) то вугілля немає, то машини. Машина є – вугілля немає, і так постійні відмовки. Всю зиму пробігала, нічого не отримала. У дочки лишалася тонна вугілля, то ми возимо й топимо. Але зараз там п’ять-шість відер. Не дозимуємо. І дров немає”, – стинає плечима.

При цьому електрика в населеному пункті є, хоч іноді з перебоями. Пенсію катеринівці отримують теж у Золотому.

У центрі села – єдина крамниця. На стінах салатового кольору – наскельні написи типу “ЛНР краще ДНР” чи навпаки. Крамниця працює до обіду.

Будівля – на дві кімнатки. У бічній стоїть багато кольорових пластикових мисок і тазиків на продаж, у тій, куди одразу ведуть двері – продукти. Українські.

На полицях хліб, крупи, кава, приправи та спеції, кетчуп і майонез, томатна паста.
Асортимент невеликий – майже все з того, що тут продають, окрім ковбаси в холодильнику, може зберігатися багато місяців.

За прилавком – кругловида пані Валентина. Їй на вигляд близько 40, на лівому плечі лежить пшенична коса. Жінка в шапці, вбрана в жилетку з дублянки, під жилеткою – кілька светрів, бо в крамниці холодно.

Валентина розповідає, що власники магазину привозять товар регулярно. Перешкоджають хіба погані погодні умови, бо дороги не розчищають.

Хліб у Катеринівку возять тричі на тиждень – у понеділок, середу та п’ятницю, тож селянам, а їх тут менше 300, доводиться запасатися наперед.

Продавчиня добре знає проблеми чи не кожного жителя села та загальні потреби. Нарікає на відсутність нормального транспортного сполучення.

Найбільше страждають діти. Раніше їх забирав автобус із КПВВ “Золоте”, яке через небажання бойовиків так і не запрацювало. Потім забирати припинив. І тепер четверо школярів, серед яких і першокласник, ходять по знання прострілюваною дорогою повз заміновані поля.

“Від дому і до школи ходять пішки й назад так само. До «Сонячного» (район міста Золоте – “Н”) – десь сім-десять кілометрів. Ходять. А що зробиш?” – розповідає пані Валентина.

У неї син-студент, 2014 року закінчив школу і вступив в один із вінницьких вишів, тож долати щодня щонайменше по 14 кілометрів йому не довелося.

Проблеми будуть вирішені Україною – зокрема і з підвезенням дітей, і з врегулюванням транспортного сполучення (наразі автобус недалеко від Катеринівки зупиняється, але в село не заїжджає).
У цьому мене запевняє “сімік” Вячеслав (офіцер групи цивільно-військового співробітництва ЗСУ).

Каже, в суботу на зустріч із селянами мають приїхати представники військово-цивільної адміністрації Попаснянського району та з Луганської області. Тільки вирішення проблем допоможе полюбити Україну тутешнім мешканцям, серед яких чимало вірять кремлівській пропаганді, а чимало – мають родичів, що воюють за “ЛНР”.

Читайте також:
У звільненій Катеринівці знайшли документи терориста “Дохлого”

Утім, до наших військових тут поставились привітно.

“А кому цікаво жити в населеному пункті, який не відноситься ні до чого? Пенсії, закон – усе це потрібно людям. Ми тут для того, щоб відновити закон і порядок. І приємно, коли підходять люди й кажуть, що чекали на нас”, – усміхається В’ячеслав.

Вулицею Катеринівки у довгій коричневій дублянці та чорному береті прямує жінка пенсійного віку. Обличчя в неї втомлене, помережане зморшками.

Пані Любов каже, що терористи часом “пострілюють“. І категорично додає суржиком: “А ми тут і були під контролем. У нас тут не було бойовиків. Як вона була українська територія, так і залишилася”.

Жінка вибачається, що не може довго говорити, і йде до сусіднього подвір’я, щоб віддати якісь документи.

Надворі сонячно, дзвінко гавкають собаки, у повітрі, попри лютий, майже пахне весною.

Змучена війною і кількома роками “сірої” невизначеності Катеринівка намагається повертатися до життя в Україні.

У суботу тут чекають українську гуманітарну допомогу.

Читайте також:
ЗСУ взяли під повний контроль село Катеринівка. ШТАБ ПІДТВЕРДИВ

“Богу молимося за всіх, а вони по нас стріляють”.
Репортаж із Новолуганського після “Граду”

Звільнені Травневе й Гладосове на Донеччині отримали всі борги
українських пенсій