“Сержант має говорити командуванню незручну правду”. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю з головним сержантом 7-го корпусу ДШВ Віталієм Пискуном

 

автор: Людмила Кліщук
фото з архіву Віталія Пискуна

“Жартома сержанта часто називають “маленьким негідником”: його ж на планування операцій не кличуть, але він все одно може підійти до командира і тихенько подати важливу чутливу інформацію, яку здобув “знизу”. Тому що сержант не боїться напряму, чесно доповісти. І саме це дає повну картину й допомагає результативно планувати місії”, — розповідає головний сержант 7-го корпусу Десантно-штурмових військ ЗСУ Віталій Пискун.

Десантна романтика приваблювала його ще з восьмирічного віку — тоді він вирішив змайструвати імпровізований парашут із брезенту й ганчірок та стрибнути з горища. Така “парашутно-десантна” затія коштувала йому зуба.

Але в десантуру Віталій таки потрапив — і лави цього роду військ вже не покидав. В армії він із 2009 року.

У 2014 році Пискун провів майже місяць в оточенні в окупованому Криму, згодом звільняв Лиман і Слов’янськ, воював під Дебальцевим та Авдіївкою. У 2022 році очолив групу, яка стримувала російські штурми у Верхньоторецькому. Зараз відповідає за сержантську ланку корпусу, що тримає одну з найскладніших ділянок фронту.

За цей час змінилася не лише війна, а й роль сержанта на полі бою: замість відділень із десяти військових — розосереджені групи по двоє-троє бійців, замість звичних позицій — кілометри небезпечних маршрутів під постійним наглядом російських дронів. Однак головне, переконаний Пискун, залишилося незмінним: саме сержант повинен знати про справжній стан справ у солдата та не боятись говорити командуванню незручну правду — навіть якщо в офіційних доповідях усе “4.5.0”.

В інтерв’ю “Новинарні“ з нагоди Дня сержанта ЗСУ Віталій Пискун розповідає про дефіцит та пошуки підготовлених сержантів. Про тих, для кого війна триває не шостий, а 14-й рік. Про реальні причини самовільного залишення частин та способи запобігти СЗЧ без примусу. Про свій бойовий шлях та що він побачив у 225-му штурмовому полку, навколо якого виникало стільки скандалів. Про те, як зараз на Гуляйпільському напрямку доводиться долати відмінності між підготовкою сусідніх бригад.

Як сержант впливає на командира корпусу

– Пане Віталію, посаду головного сержанта 7 КДШВ ви обіймаєте понад рік. Які реальні повноваження має головний сержант корпусу? На які рішення і зміни ви можете впливати безпосередньо? Розкажіть детальніше про свою роботу.

– Із серпня 2025 року я зайняв цю посаду за покликом долі й командира корпусу (сміється — Авт.).

Основна роль головного сержанта бригади, батальйону чи корпусу — бути радником командира щодо проходження служби рядовим і сержантським складом.

У справи офіцерські не ліземо. Основне завдання — це підготовка і морально-психологічне забезпечення особового складу. Тому що без МПЗ всі інші види забезпечення втрачають своє значення.

Виокремлю два ключові моменти: по-перше, це підготовка та обмін досвідом серед військовослужбовців рангу головних сержантів. По-друге, мотивація особового складу на виконання завдань, визначення солдатських потреб і донесення цієї інформації командиру.

Щодо впливу на рішення командира корпусу… Я постійно спілкуюся по своїй лінії з іншими головними сержантами угруповань військ, корпусів. Не завжди є розуміння принципу mission command.

І от власне якщо ця “бойова двійка”, командир і його сержант, один одного розуміють, то головний сержант має дуже великий вплив на ухвалення рішення саме під час виконання завдань або навіть повсякденної життєдіяльності.

Віталій Пискун

У мене все з моїм командиром корпусу налагоджено на досить високому рівні: він запитує мою пораду, цікавиться моїм баченням стану справ тощо.

Так, можливо, він і зробить по-своєму, не прислухається до мене, але завжди запитає моє бачення.

Аналогічно і я: коли бачу похибки в плануванні чи рішенні — не змовчу, скажу свою думку, попереджу. Адже саме дискусії та обговорення приводять до нормального результату.

Читайте також:
7 корпус ДШВ запустив власну систему управління артилерією “Прометей”

– У яких випадках ваша думка впливає на рішення командира?

– Є чимало прикладів. Зокрема, щодо застосування військ. Планувалося підрозділ застосовувати на певне завдання, але я звернув увагу, що цей підрозділ ще не готовий, треба придивитися краще. Після цього було перепланування, і вирішили задіювати інший підрозділ.

Командир має розуміти, що сержант безпосередньо спілкується із солдатами й іншими сержантами, тому бачить реальну картину та настрій особового складу. Офіцер не завжди має час спуститися на нижчий рівень і заглибитися в ці питання.

Ми, сержанти, менше часу виділяємо на планування, вирішення більш глобальних питань, але на тактичній ланці сержант постійно “внизу”, він бачить всю інформацію правдивою, як вона є. І ці дані є дуже важливими під час планувальних заходів.

У головного сержанта корпусу натомість рівень оперативно-тактичний, із певними стратегічними умовами.

Зараз наші штатні бригади розкидані по всьому фронту, а про них не треба забувати: в них теж є свої певні питання та проблеми, які потребують впливу і рішення на рівні корпусу.

Як змінилася робота сержантської ланки

– Чи доводилося щось міняти в роботі сержантської ланки корпусу за рік?

– У роботі з сержантами корпусних бригад особливих змін не відбулося, ми й раніше тісно спілкувалися. Але потрібно було дещо посилити підготовку, адже в кожній бригаді були свої моменти щодо підготовки.

З огляду на те, на якому напрямку працює бригада, ми намагалися сформувати єдине бачення підготовки сержантського та рядового складу. Водночас не заважали запроваджувати власні підходи.

Ми постійно обмінюємося досвідом, щоб досягти такого рівня взаємозамінності, коли я можу взяти головного сержанта 79-ї бригади, поміняти його місцями з головним сержантом 77-ї бригади — і обидва повністю впораються зі своїми завданнями. Адже є єдина програма. Максимум, що доведеться зробити, — детальніше розібратися в особливостях умов виконання завдань і познайомитися з особовим складом.

Це основне, що довелося посилити після мого призначення на посаду головного сержанта.

Ну, і важливим є постійне спілкування та відвідування всіх підрозділів — як своїх, так і оперативно підпорядкованих. Це потрібно, щоб бачити реальну картину на місцях, а не орієнтуватися лише на доповіді у повідомленнях “4.5.0”.

Адже часто буває так, що в доповідях усе гаразд, а приїжджаєш — і бачиш, що насправді не все так добре…

Віталій Пискун

Крім того, стали більше звертати уваги на цифровізацію, на чому наполягає весь корпус.

Тепер нікому не доводиться щодня пересилати якісь дані, повідомляти, що змінилося в таблицях щодо навченості сержантського складу чи інших показників. Створено єдину базу, в якій усе прописано, оперативно відображаються зміни в підготовці абощо.

У мене є група з роботи із сержантським складом у корпусі. Зараз ми також добиваємося створення таких груп помічників головних сержантів у бригадах.

Роботи ще багато. Вона вже не паперова, але все одно потребує багато часу. Особливо якщо врахувати кількість таблиць і масштаб сержантського складу в Збройних силах загалом.

Дефіцит сержантів і перехід на офіцерські посади. “Деякі з них вже стали заступниками командирів корпусів”

– Сержантський корпус — один із найбільших за чисельністю серед усіх складових Збройних сил. Сержантів у нас зараз понад 200 тисяч на всі Збройні Сили. Та, наскільки відомо, сержантів не вистачає на всі сержантські посади…

– Так, не на всі. Зараз одне з основних питань — це військовослужбовці, які мають сержантське звання, але перебувають на посадах рядового складу.
Тут ситуація приблизно 50 на 50. Є сержанти, які отримали свої звання ще дуже давно, “за царя Панька”. Дехто не має необхідних лідерських якостей, дехто отримав це звання ще під час строкової служби. А є сержанти, яким просто не вистачає сержантських посад.

Але це вже глобальніша проблема Збройних сил. У нашому корпусі такої проблеми немає. У нас, навпаки, є дефіцит сержантів і незаповнені сержантські посади. Адже ми завжди перебуваємо попереду на виконанні бойових завдань.

Не вистачає компетентних людей, які могли б зайняти ці посади. Не хочеться призначати абикого лише для того, щоб закрити вакансію. На таку посаду все-таки має приходити людина з певними мінімальними лідерськими якостями. Надалі ми розвинемо її навички, підвищимо рівень підготовки. Але базові морально-ділові якості вже мають бути закладені. Тому в нас є певний дефіцит.

На жаль, багато сержантів загинули під час виконання завдань, отримали поранення або звільнилися. Це також пов’язано з реальним дефіцитом офіцерського складу, особливо на тактичному рівні: командирів взводів і навіть командирів рот. Це основний кістяк, який безпосередньо впливає на виконання тактичних бойових завдань.

Тому нам доводиться віддавати частину сержантів на офіцерські посади, фактично жертвуючи сержантським корпусом.

Самі хлопці також виявляють бажання продовжувати службу вже на офіцерських посадах. І хоч ми відпускаємо їх із сержантського корпусу іноді з неохотою, але підтримуємо їхнє рішення.

Віталій Пискун

Я знаю дуже багато прикладів серед своїх друзів, які свого часу перейшли із сержантського складу на офіцерські посади. Деякі з них уже стали командирами батальйонів і бригад, а деякі — навіть заступниками командирів корпусів. За час повномасштабної війни вони виросли до таких посад.

Свого часу мене теж агітували переходити на офіцерську посаду, ще з 2014—2015 років. У якийсь момент я ухвалив рішення, що все-таки тягну свою лямочку… Але тим, хто хоче розвиватися, зростати у званнях і переходити до офіцерського корпусу, ми ніколи не ставимо палки в колеса.

Добре, що зараз новий командувач і головнокомандувач [Михайло Драпатий] підтримують такий підхід. Перед тим як допустити сержанта до виконання офіцерських функцій і розглядати питання про надання йому офіцерського звання, кандидат обов’язково проходить через раду сержантів. До її складу входять усі головні сержанти бригад. Там розглядають кандидатів, щоб не допустити ситуацій, коли через особисті зв’язки когось просувають на посаду, хоча він не готовий бути офіцером.

Рада сержантів має дорадчий статус і може надати командиру відповідні рекомендації. У нашому корпусі ще жодного разу не було випадку, щоб командир категорично не погодився з рішенням такої ради.

Читайте також:
“У наших взводах буде посада дріл-інструктора”. Головний сержант ЗСУ Олександр Косинський – про проблеми сержантського корпусу і підготовки в часи війни

Спосіб знайти лідера, коли охочих немає

– Як тоді поповнювати сержантський корпус: виховувати лідера чи шукати самородків? Як це побудовано у вас у корпусі?

– Не  секрет, що зараз існують великі проблеми з мобілізаційним ресурсом. Ми проводимо рекрутинг на контрактну службу. Але, на жаль, охочих, які готові приходити до війська добровільно, вже дуже мало. Та ми працюємо, мотивуємо людей, і це дає свої результати.

У корпусі зменшилася кількість випадків СЗЧ. Так, вони досі трапляються, але більшість із них припадає на початковий етап, коли військовослужбовців лише мобілізували, ще до відправки на БЗВП. Потім випадки стаються під час базової підготовки, на яку ми не можемо впливати безпосередньо, адже вона проходить у навчальних центрах. Коли ж військовослужбовці прибувають до військових частин нашого корпусу, відсоток СЗЧ уже мінімальний.

Я не ношу рожевих окулярів. Розумію, що ідеального особового складу не буде. Тому доводиться самостійно виявляти серед військовослужбовців потенційних лідерів і майбутніх сержантів.

Розраховувати, що хтось уже прийде готовим сержантом, справжнім самородком, не варто.

Потрібно придивлятися до людей, вивчати, ким вони були в цивільному житті.

Один зі складних моментів діючого сержантського корпусу — виявити майбутнього сержанта, а далі — прокачати його, відправити на сержантську штатну підготовку, яка проводиться в навчальних центрах.

Зараз ми в корпусі і загалом у ДШВ розвиваємо суміщену підготовку відділень при військовій частині, без відриву від району виконання завдань. Облаштовані полігони, виділяється інструкторський склад з груп інструкторів, із навчального центру приїжджають інструктори-ментори, які стежать за дотриманням програми підготовки.

В районі проводиться підготовка сержантів базового рівня: командир відділення — головний сержант взводу.

Це дає можливість головному сержанту бригади та мені, коли я приїжджаю на контроль цих курсів, передати йому якомога більше інформації, прокачати його в сержантському плані, і далі він уже виконуватиме сержантські завдання.

Тому основний акцент — не на самородків, а на звичайних людей, але з числа більш-менш здібних. А далі — вже розвивати їх та прокачувати.

Новий сержант епохи кілзон

– На вашу думку, як змінюється роль сержанта на сучасній динамічній та технологічній війні? Що загалом у роботі сержанта змінилося найбільше порівняно з 2022 роком?

– Багато чого змінилося. Але те, що сержант був основним учителем для рядового складу, залишилося незмінним.

На всіх рівнях підготовки із солдатом постійно працює сержант: сержант-інструктор, молодший сержант роти чи батальйону. Він займається підготовкою та мотиваційною роботою.

Під час виконання бойових завдань роль сержанта особливо важлива на тактичному рівні. Йдеться насамперед про командирів відділень та інших сержантів, які безпосередньо працюють з особовим складом. Тут взагалі усе змінилося порівняно з 2022 роком.

Раніше відділення складалося приблизно з десяти людей, мало свою позицію. Штурмова група могла налічувати сім-вісім бійців на чолі з командиром відділення. А тепер, через велику кількість БПЛА та інших безпілотних засобів ураження, чисельність штурмових груп значно зменшилася — до двох-трьох людей.

Віталій Пискун

Так само змінилося поняття позиції відділення. Тепер це не одна суцільна позиція, а кілька розосереджених вогневих позицій.

Раніше командирів відділень навчали складати картку вогню відділення. Зараз під час навчання також пояснюють, як це робити: визначати орієнтири, розташування противника й сусідів, оцінювати складки місцевості та визначати місця для вогневих позицій. Але сучасні умови війни вже не дозволяють повноцінно облаштовувати такі позиції на фронті.

Тому командир відділення та головний сержант взводу виконують радше роль наставників і провідників. Вони знають маршрути, перевіряють групи з двох бійців, які вирушають на позиції, контролюють наявність необхідного спорядження та його справність, перевіряють готовність до оборони чи штурму. Також вони можуть супроводжувати групу до певної точки, мінімізуючи ризики.

Читайте також інтерв’ю 2023 року:
“Штурмові дії найкраще вдаються новеньким. Але спершу їх треба обкатати”. Інтерв’ю з головним сержантом роти ТрО

Інший напрям роботи сержантів — логістика. Вони перебували в точках, до яких могла дістатися машина або наземний роботизований комплекс із провізією. Далі вантаж перевантажували на інші НРК, розподіляли боєприпаси та провізію й відправляли на позиції. Сержанти постійно контролювали ситуацію за допомогою радіостанцій, допомагали керувати боєм і забезпечували резервний зв’язок.

Якщо командир взводу чи роти потрапляв під обстріл, або ж командно-спостережний пункт знищували, сержант міг перебрати на себе управління та керувати позиціями з місця, де перебував, максимально наближеного до фронту.

Але якщо раніше сержант безпосередньо воював на полі бою разом зі своїм відділенням і керував усіма його бійцями, то зараз командир відділення може навіть не бачити всіх своїх солдатів. Він може перебувати на одній позиції із двома своїми бійцями, тоді як решта відділення розташована на інших позиціях і підпорядковується іншим сержантам.

Що варто передати від офіцерів сержантам

– Яку функцію, котра потенційно підвищила б ефективність війська, ви хотіли б забрати з відповідальності офіцерів і передати сержантам?

– Це функція безпосереднього управління солдатом.

Якщо є головний сержант взводу, якому підпорядковуються командири відділень, то командир взводу не повинен опускатися до рівня, коли особисто вказує кожному солдату, що робити.

Віталій Пискун

Якщо немає сержанта, його функції має виконувати найбільш підготовлений і відповідальний солдат. Його потрібно навчати, за можливості направляти на підготовку та поступово готувати з нього сержанта. Це одна з основних змін, над якими потрібно працювати.

Загалом система “офіцер думає, сержант робить” працює. У 99% випадків вона ефективна, і саме так усе й повинно бути.

– Яку проблему у війську ви сьогодні назвали б саме сержантською, хоча зазвичай її вважають проблемою командування?

– Мабуть, це проблема виховання та підтримання морально-психологічного стану особового складу. Частина людей, яких зараз примусово мобілізують, деморалізована. Тому підтримка цих людей фактично лягає на плечі сержантів.

На мою думку, сержантів потрібно значно активніше залучати саме до розробки програм підготовки з урахуванням бойового досвіду. Причому це мають бути не просто сержанти-“флешки”, яким дали завдання зібрати інформацію, зробити таблицю та надіслати її. Вони повинні безпосередньо брати участь у розробці. Важливо контролювати, щоб до таких груп потрапляли справді бойові сержанти.

Іноді спускають програму, а сержант-інструктор читає її й розуміє, що не зможе проводити такі заняття. Програма просто не відповідає реальним потребам. У сержантів є власне бачення того, чого сьогодні потрібно навчати солдата.
Тому я хотів би посилити роль сержантів у розробці програм і стандартів бойової підготовки.

Різний рівень підготовки бригад
та досвід із 225-м штурмовим полком

– Нещодавно в інтерв’ю медіа командир корпусу Євген Ласійчук розповідав, що після прибуття на Гуляйпільський напрямок з’ясувалося, що різні бригади по-різному планують бойові дії й не завжди узгоджують їх між собою. А що ви побачили на рівні підготовки сержантів і солдатів після прибуття на напрямок?

– Після Покровського напрямку ми прибули на Запорізький. Сама структура смуги відповідальності була досить цікавою. Підрозділи були сформовані з різних частин: майже всі бригади належали до різних корпусів, деякі навіть до різних командувань. Хтось із “Півдня”, хтось із “Заходу”.

І в підготовці, зокрема в рівні підготовленості сержантського складу, була дуже велика різниця. Причому навіть у сусідніх бригадах, які стояли поруч, усе організовували зовсім по-різному.

Зараз уже поступово підтягуємо всі проблемні моменти та направляємо сержантів на навчання.

Нещодавно проводили збори головних сержантів оперативного угруповання та штатних підрозділів ДШВ, щоб вони могли поспілкуватися між собою.

Я доніс основні вимоги до сержантського складу, щоб вони обмінялися досвідом і поділилися напрацюваннями. Наступний етап — відвідування полігонів. Ми вже почали цю роботу й плануємо продовжувати, щоб кожен головний сержант побував на різних полігонах і подивився, як організована підготовка в інших підрозділах.

Наша мета — щоб приблизно 70% вимог були уніфіковані, а решта 30% враховували особливості, умови та специфіку конкретної бригади.

– Чи працюєте з “рідними” бригадами корпусу, чи лише з тими, котрі працюють з вами на напрямку в оперативному підпорядкуванні?

– Так, зводжу їх між собою та вимагаю, щоб вони ділилися досвідом і допомагали одне одному.

Викликати їх сюди — одна справа. Але хоча б один-два рази на місяць намагаюся відвідати одну зі “штатних” бригад, поспілкуватись з людьми та з’ясувати проблемні питання на сержантському рівні.

– Коли корпус отримує в підпорядкування бригаду з іншою культурою управління, як ви працюєте з нею? Чи є єдині вимоги?

– Я розумію, що в кожної бригади є свої традиції та специфіка. Тому не можу повністю перетягнути їх на свій бік і сказати: тепер ви в моєму оперативному підпорядкуванні і працюватимете тільки так, як прийнято в ДШВ. Потрібно залишати їм простір для самостійної роботи, щоб вони могли творчо підходити до виконання завдань, а не просто робити те, що їм скажуть.

А якщо почитати обов’язки головного сержанта за статутом, то навіть виконання 30% із них уже зробило б сержантський корпус бригади значно сильнішим.

– У вересні 2026 року стало відомо, що скандальний 225 ошп переходить в оперативне підпорядкування 7-го корпусу ДШВ. Як працювали з організаційною культурою в цьому штурмовому полку? Що побачили зсередини?

– У 225-му побачив дуже багато позитивного: у підготовці, у роботі сержантського та рядового складу, у фаховості сержантів і готовності виконувати найскладніші завдання.

Під час підготовки в 225-му полку все відбувається суворо за правилами.

Найбільше мені подобається їхня командна робота. Командир полку та головний сержант працюють “в одну руку”. Командир делегує головному сержанту багато повноважень.

Бачу, що в них, як і в нашому корпусі, працюють чотири основні напрямки відповідальності сержанта: підготовка, морально-психологічний стан, забезпечення всім необхідним і виконання бойового завдання. Усе це також лежить на плечах сержантів, і вони тримають ці питання на контролі.

Ми також допомагаємо їм — вони дуже зацікавилися нашою хорунжою службою. Зараз вони переймають наш досвід систематизації морально-психологічного та патріотичного виховання особового складу. Ми вже проводимо спільні навчання, максимально сприяємо їм і допомагаємо.

Читайте також:
Друже хорунжий. Як формується й еволюціонує у війську України служба, що “тримає духовний прапор”

Вони працюють на одних із найважчих напрямків, постійно проводять штурмові та ударно-пошукові дії, виявляють інфільтрованого противника. Плюс заводять групи для закріплення. Вони вже тривалий час перебувають на цьому напрямку, тому краще знають маршрути — і безпечні, і небезпечні.

Тому, оцінюючи їх, потрібно зважати на обсяг завдань, які вони виконують, і втрати, яких вони зазнають.

Якщо якийсь підрозділ майже нічого не робить, то, звісно, і втрат у нього буде менше. Тут потрібно враховувати всі обставини.

З ними досить легко працювати: розуміють тебе з пів слова.

“Потрібно навчитися жити під час війни й давати особовому складу можливість займатись особистими справами”

– Що, на вашу думку, робити з виснаженням і вигоранням у війську? Як знайти додаткові ключі для мотивації військовослужбовця на п’ятому році великої війни?

– Тут є два аспекти. Перший стосується тих, хто щойно прибув до війська. Але в них виснаження дещо іншого характеру. Не буду жартувати.

Другий аспект стосується тих, хто вже шостий рік воює, а дехто — і з 2014 року. Є й такі серед моїх підлеглих.

Говоритиму переважно про рядовий і сержантський склад, оскільки це моя компетенція.

Так, для когось це шостий рік війни, а для когось уже закінчується дванадцятий.
Ти постійно не живеш удома, не бачиш сім’ю, спілкуєшся з рідними лише телефоном. На перший план виходить виконання завдань. Це морально виснажує, тому постійно шукаєш способи себе мотивувати.

Я виділив би кілька основних напрямків, які сам впроваджую в корпусі.

Насамперед потрібно навчитися жити під час війни й давати особовому складу можливість займатися справами, які їм до вподоби. Наприклад, якщо раз на місяць виділити людині два дні на улюблену справу, це вже допомагає розслабитися. Вона починає розуміти, що не все втрачено і є можливість займатися тим, що подобається.

Або, якщо є можливість, відпустити людину додому на кілька днів за сімейними обставинами чи організувати зустріч із дружиною, яка може приїхати ближче до місця служби.

Зі свого боку, ми цього року створили в корпусі мотоклуб. До нього входять ветерани та чинні військовослужбовці 7-го корпусу ДШВ. Але вже почали долучатися й представники інших військових формувань. Раз на місяць ми збираємося на день-два: організовуємо мотоз’їзди, виїжджаємо на заходи, проводимо власні зустрічі або відвідуємо мотофестивалі.

Віталій Пискун – байкер

Ти бачиш, як людина заряджається цією енергією. До війни вона любила кататися на мотоциклі, приїхала, зустрілася з побратимами, покаталася — і повернулася [на службу].

Потрібно давати особовому складу можливість повертатися до того, чим люди займалися до війни.

– Переключатись.

– Саме так, переключатися. “Перезарядитися” поміж бойових завдань.

Якщо постійно думати лише про війну, це виснажує. Зараз виконання бойових завдань — наш пріоритет, адже ми перебуваємо у стані війни, а противник не збирається зупинятися й продовжує наступати. Але, наголошу, потрібно навчитися жити під час війни.

У корпусі ми проводимо різноманітні змагання. Наприклад, з армреслінгу. Кинули клич по бригадах, хто займався цим видом спорту — й організували турнір.

Профілактика СЗЧ: підтримка замість гіперконтролю

– Ви сказали про зменшення кількості СЗЧ у бригадах вашого корпусу. За рахунок чого вдається мінімізувати це явище?

– Ми все-таки намагаємось розуміти потреби людей і, якщо є можливість, відпускати їх у відпустку, давати відпочити. У вільний час дозволяємо з’їздити до міста, сходити на “Нову пошту”, щось купити. Або просто випити кави серед людей, а не постійно перебувати в бойових умовах.

Основна проблема, на мою думку, виникає тоді, коли людина щойно потрапляє до війська. Тут важливий контроль за нею, але не гіперконтроль. На початкових етапах дуже важлива патріотична та морально-психологічна робота.
Потрібно спілкуватись із новоприбулими, пояснювати ситуацію. Не слід прикрашати дійсність і розповідати казки про легку службу.

Першочерговими мають бути саме морально-психологічні заходи на початковому етапі служби.

Також я завжди пояснюю людям: ніколи не приховуйте своїх талантів.

Якщо ви вже потрапили до війська, розкажіть і покажіть усе, на що здатні.

Адже не завжди потрібні лише піхотинці, які йтимуть штурмувати посадки. Зараз війна стала технологічною, тому дуже цінуються фахівці з ІТ, технологій, механізації, цифровізації, інших інноваційних напрямів.

Та навіть водіїв зараз не вистачає.

Віталій Пискун

Ще один важливий момент — виховання молоді, яка ще не досягла мобілізаційного віку. Я був ініціатором цього напрямку, і командир мене підтримав.

Ідеться про потребу спілкуватись із молоддю, зокрема учнями 10—11 класів і студентами, проводити патріотичні акції за участю чинних військовослужбовців.

Це також можна вважати завчасно спланованим заходом для протидії самовільному залишенню частини, для формування мотивації в людей.

Мені хотілося б, щоб, коли чоловікові виповниться 25 років, він сам прийшов до війська і сказав: “Я вже вмію ось це і ось це та хочу максимально допомогти”.

Читайте також:
“Кров з очей, коли медіагерої отримують Героя України, а піхотинці – ні”. Перше ІНТЕРВ’Ю з комбригом 66 омбр Ростиславом Силівакіним, який за рік зменшив кількість СЗЧ у 5 разів

Від Криму до Донбасу: бойовий шлях Пискуна

– Знаю, що раніше ви були на посаді головного сержанта 25-ї повітрянодесантної Січеславської бригади. Розкажіть більше про свій бойовий досвід.

– До речі, окрім 25-ї бригади, я більше ніде не служив. Почав із 2009 року, коли потрапив на контракт. Ще тоді бригада була однією з найбільш боєздатних, входила до Сил швидкого реагування та резерву верховного головнокомандувача. Тобто була готова за першою командою виконувати бойові завдання. Що, власне, і сталося у 2014 році.

Віталій Пискун із побратимами

Моя війна тоді почалася з Криму. У складі зведеної роти, до якої увійшла штатна розвідувальна рота та підрозділ забезпечення, в лютому 2014-го я вирушив на навчання до Криму. Це було на Ангарському полігоні, у селищі Перевальне під Сімферополем.

Поруч дислокувалася 36-та бригада берегової оборони. Ми проходили навчання з ведення розвідувальних дій у гірській місцевості. У цей час тривали події на Майдані. А в Криму почалася так звана “російська весна”, з’явилися “зелені чоловічки”. Ми на власні очі спостерігали, як вони оточили бригаду берегової оборони, як там почали вивішувати російські прапори.

Спочатку не до кінця розуміли, що відбувається. Але згодом усе стало зрозуміло – коли до нас почали підходити донські козаки та російські військові, закликали скласти зброю та перейти на їхній бік. Розповідали, нібито в Україні стався переворот, до влади прийшли націоналісти, фашисти, а вони, мовляв, наші побратими. Але ми все-таки вирішили не здаватися. Ми в наметах на полігоні встигли підготуватись до оборони.

Ніхто тоді не хотів відкривати вогонь, тому ситуація розвивалася напружено. Завдяки командиру розвідувальної роти, яким на той час був старший лейтенант, а нині бригадний генерал, командувач Сухопутних військ Святослав Анатолійович Заїць, ми втримали позиції.

Старшим за всю підготовку на базі тоді був нинішній генерал Микола Дмитрович Палас, на той час підполковник. Він сказав: “Ні, хлопці, нам здаватися не можна. Ми десантники”.

Ми залишалися в оточенні 25 днів. Щодня нас намагалися переконати скласти зброю.

Але згодом відбулися переговори між тодішніми командувачами високомобільних десантних військ ЗС України та повітряно-десантних військ Росії. У результаті нашу роту разом із підрозділами підтримки відпустили. Під супроводом вертольотів і літаків ми вийшли зі своєю технікою та зброєю через Чонгар на материкову Україну.

Звісно, було прикро. Ми розуміли, що залишаємо Крим, який опиняється не в складі нашої країни.

Надалі мене призначили водієм командира бригади. Тоді ним був Юрій Іванович Содоль, який згодом командував військами оперативного угруповання “Хортиця” та морською піхотою.

Читайте також:
Командувач Морської піхоти Юрій Содоль: Ступінь подвигу підлеглого визначає його командир

Ми їздили на Ширлан, а згодом, разом із першим батальйоном, вирушили до [східного] кордону — в район Амвросіївки, Гранітного та Дзеркального, у напрямку Ростова. Там перший батальйон 25-ї бригади виконував бойові завдання.

Тоді я вперше зіткнувся із ситуацією, коли нам блокували колони. Виходили шахтарі, а за ними — різні провокатори. Доходило навіть до того, що нам під бронетехніку клали дітей і кричали: “Давайте, переїжджайте!”

Хоча ми їхали туди нібито на навчання. Це були навчання “Весняна злива”. Але саме тоді ми вперше зіткнулися з таким спротивом місцевого населення.

Пізніше командира бригади звідти забрали вертольотом, а я отримав завдання переміститись до Харківської області. На той час Донецьк та інші міста вже були фактично оточені сепаратистами й російськими найманцями. Я, переодягнений у цивільне, на командирському УАЗі проривався через Донецьк і виїхав у напрямку Харківської області.

Звідти разом із взводом ми почали рухатись із району Борової і Барвінкового. Брав участь у штурмі Лимана.

Перед Лиманом нас перекинули на Луганський напрямок, до Рубіжного. Там я отримав перше поранення. Ми допомагали артилерією виводити 30-ту механізовану бригаду, яка потрапила в оточення під Рубіжним.

Після Лимана був Ямпіль. Дуже важкий напрямок. Ми п’ять разів брали участь у штурмах, потрапляли в оточення та під перехресний вогонь. Нас заманили в такий собі капкан.

Взагалі, 2014 рік був дуже насиченим. По-перше, нічого до кінця не було зрозуміло, а по-друге, за одне літо відбулося дуже багато бойових зіткнень.

Після Ямполя був штурм та взяття Слов’янська. Ми заходили туди пішки, подолавши 17 кілометрів через Миколаївку та Селезнівку. Також потрапляли в оточення.

Читайте також:
Комбриг новоствореної 147-ї артилерійської бригади Віктор Довгаль: Якщо ми збільшуємось – це про щось свідчить

Віктор Довгаль і десантники 25 опдбр під час звільнення Краматорська, 2014 рік

Потім були Шахтарськ, Дебальцеве, Нижня Кринка. Саме в районі Дебальцевого та Нижньої Кринки ми відчули, що таке масовані артилерійські обстріли. Після цього нас вивели на відновлення, адже бригада вже зазнала великих втрат.

Далі, вже командиром взводу, я продовжив виконувати бойові завдання у 2015-2017 роках. Авдіївка, район шахти “Бутівка”.

До Донецького аеропорту я тоді не потрапив, оскільки ми виконували інші завдання. Але служив і виконував завдання в Авдіївці, Торецьку, Зайцевому, Майорському.

Коли я вже був головним сержантом батальйону, у 2018–2019-му, ми переїхали на Луганський напрямок. Бригада працювала в районі Щастя та Станиці Луганської. Близько до кордону з Росією, а ширина ділянки фронту – значна, між позиціями були прогалини по шість-сім кілометрів. Тому доводилося постійно пересуватись, щоб контролювати ситуацію. На цьому напрямку я перейшов на посаду головного сержанта бригади.

– Де ви зустріли повномасштабне вторгнення?

– У 2021 році ми приїхали на ротацію до Авдіївки, де виконували бойові завдання. Там і зустріли повномасштабну війну.

Під Авдіївкою в нашому підпорядкуванні був 503-й батальйон морської піхоти — ті самі відомі “Борсуки”. Тоді його командиром був Сухаревський, “Борсук”, той самий перший…

…За словами Пискуна, перші два-три тижні повномасштабної війни загалом нагадували попередній період ООС, однак побільшало артилерійських обстрілів, активніше діяла авіація, летіли ракети. Піхотні й механізовані штурми спочатку були менш інтенсивними, адже українські позиції залишалися добре укріпленими.
Ситуація змінилася після того, як їхній другий батальйон замінив на Верхньоторецькому 503-й батальйон морської піхоти. Противник скористався моментом ротації та посилив штурми.

– Ми ухвалили рішення: я як головний сержант бригади, начальник зв’язку та навіть начальник групи цивільно-військового співробітництва брали під своє командування приблизно по 15 військовослужбовців. Особисто заводили їх на позиції у Верхньоторецькому, залишалися з ними та організовували оборону, – розповідає Віталій.

Пискун відповідав за оборону мосту у Верхньоторецькому, через який російські війська могли спробувати пройти танками. Разом із піхотинцями відбивав штурми й утримував позиції до наказу на вихід.

Тоді українські підрозділи переживали безперервні артилерійські обстріли: після мінометів били реактивні системи та ствольна артилерія, потім атакувала авіація.

Зрештою противник обійшов позиції, і наші військові отримали команду виходити з оточеного виступу.

Надалі Віталій Пискун працював із батальйонами під Бахмутом, під час Харківського наступу та звільнення Слобожанщини, а також брав участь у заходах зі звільнення Ізюма й Лимана.

У березні 2024 року 25-та бригада почала заходити на Покровський напрямок, де зупиняла просування противника біля Ласточкиного та Орлівки.

Читайте також:
Головний сержант 93 ОМБр, “кіборг” Віталій Пясецький: При мені в ДАПі найважчий поранений лежав без евакуації три доби. Зараз важкі можуть тижнями лежати

Мотоцикли як спосіб перезавантаження

– Чи є у вас хобі, ми це вже з’ясували. Тоді трохи переформулюю: чому саме мотоцикли?

– Якщо їздити з розумом, мотоцикл не такий уже й небезпечний. Але потяг до адреналіну та екстриму в мене був із самого дитинства. Коли я у вісім років подивився кіно і здійснив перший стрибок із парашутом. А зробив його зі шматка брезенту та кількох ганчірок.

Потяг до мотоциклів — це теж певною мірою любов до екстриму. Я виріс у селі, де мотоцикл був не просто розвагою, а необхідністю в господарстві. У батька був старий “Іж Планета”, на якому ми возили сіно та виконували різну роботу. Тож вчитися їздити на ньому я почав приблизно з дев’яти років.

Під час навчання в інституті познайомився з хлопцями, які вже мали мотоклуби. Брав участь у мотокросах.

Під час повномасштабної війни ця тема набула для мене ще більшого значення. Та й до повномасштабного вторгнення мотоцикл завжди був зі мною на бойових. Той самий батьківський “Іж” їздив зі мною по Авдіївці та позиціях.

У 2022—2024 роках побратими з “Карпатської Січі” подарували мені китайський кросовий мотоцикл із двигуном об’ємом 250 куб. см. На ньому я об’їздив увесь Лиманський напрямок, Харківський напрямок, а згодом їздив і на Покровському, поки це ще дозволяла ситуація.

Читайте також:
“Солдатові не цікаво, хто там у вищому командуванні. Для нього найважливіше – сержант”. Розповідь головного сержанта ДШВ Олексія Мірошникова “Фаріни”

Зараз використовувати мотоцикл під час штурмів чи інших бойових завдань дуже небезпечно. Проте мотобайк залишається корисним для логістики там, де це ще можливо.

Загалом, хобі в мене багато. Не лише мотоцикли, а й музика, спорт. Намагаюся підтримувати фізичну форму, хоча здоров’я вже не завжди дозволяє робити те, що раніше.

Іноді завдання настільки інтенсивні, що немає можливості навіть сходити до спортзалу. Але я завжди намагаюся хоча б віджиматися, підтягуватися на турніку — робити бодай щось. Якщо не стежити за здоров’ям, з’являтимуться проблеми, і тоді вже не зможеш виконувати завдання. Це мій життєвий принцип.

“Наше покоління повинно поставити крапку в цій війні”

– І наостанок: які у вас плани на післявоєнне життя? І коли, на вашу думку, це взагалі настане?

– Плани… Я завжди жартував, що з таким бойовим шляхом, мабуть, доведеться сісти й написати книжку. Але вона буде історично-гумористичною…

За час війни накопичилося стільки негативу: це і загибель побратимів, і загальна ситуація. Раніше, коли діди й бабусі розповідали, що війна — це найстрашніше, я слухав їхні історії, наче казочки. Ніколи не думав, що самому доведеться все це пережити, та ще й не один рік.

Скоро вже буде тринадцятий рік війни. Тому хочеться подивитися на весь цей досвід трохи з позитивного боку.

Щодо планів після війни — насамперед, хочеться приділити більше часу сім’ї.
Дуже хотілося б зібрати всю сім’ю та вирушити у навколосвітню подорож. Бажано на мотоциклах.

Мотивація для цього є. А якщо є мотивація, значить, усе так і буде. Сини в мене вже їздять на мотоциклах. Дружина теж хоче навчитися. Поки що їздить пасажиркою позаду.

Віталій Пискун

– Сподіваюся, що це станеться не пізніше кінця 2027 року…

– Ми вже сподівалися, що це станеться у 2024-му, потім у 2025-му, 2026-му, тепер у 2027-му. Хотілося б, щоб усе закінчилося якомога швидше. Але, дивлячись на настрої нашого противника та нинішні [політичні] домовленості, розумієш, що все непросто. Добре хоча б те, що вдалось домовитися про обмін полоненими.

Я переживаю за свою сім’ю, адже вона перебуває тут, в Україні. Особливо через блекаути та руйнування енергетичної інфраструктури. Минулу зиму ми пережили, вона була не надто холодною. Але якщо й наступна буде холодною, а енергетичну інфраструктуру й надалі руйнуватимуть, буде дуже складно.

Наше покоління повинно поставити крапку в цій війні. Українці повинні довести, що ми — окрема нація, маємо свою країну та свою державу. І не потрібно росіянам лізти зі своїми претензіями туди, де їх не просять. Тому будемо до кінця виконувати свої завдання та наближати нашу перемогу.

Читайте також:
“Ми зараз працюємо дуже дзеркально з противником”: Герой України Микола Стригунов із 80-ї бригади ДШВ — про наступ, втрати і роль командира


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.