автор: Надійка Суха
з Донецької області
фото: “Новинарня” та з соцмереж Романа Кулика
Читачі “Новинарні” та глядачі нашого YouTube-каналу добре знайомі з Романом Куликом – нашим побратимом та фактично членом нашої команди до початку широкомасштабного вторгнення. Роман воював у 2015-2016 роках, служив на посаді заступника командира батальйону по роботі з особовим складом у 55 оабр. У лютому 2022 року він добровільно мобілізувався вдруге, пройшовши виснажливий шлях у піхоті, від Херсонщини до Торецька. Став командиром роти, заступником командира 206-го окремого батальйону 241-ї бригади ТрО. Зібрав навколо себе сильний колектив таких самих добровольців – добре вмотивованих воїнів, яких потріпало в боях за український Південь і Донбас.
Відтак рік тому, в серпні 2025-го, майор Роман Кулик “Вікінг” зі своєю командою перейшов до складу Сил безпілотних систем – у 20-ту окрему бригаду СБС “К-2”. Тут Вікінг очолив 5-й батальйон, набув із ним спроможностей та командує підрозділом уже на другому напрямку – із Запоріжжя бат Кулика перекинули на Краматорський напрямок. А військові аналітики та командувачі не приховують: саме битва за Краматорсько-Слов’янську агломерацію стане визначальною для Донбаської кампанії Сил оборони. Та, можливо, для всієї війни в її поточній фазі.
Роман – із тієї категорії молодих мобілізованих офіцерів, що швидко вчаться воєнній науці, не бояться говорити правду у вічі вищому начальству та максимально бережуть свої людей на полі бою. ““Втрачай 100 метрів території, але збережи людей. Щоб було кому звільнити ще 200 метрів” – це заголовок попереднього великого інтерв’ю Вікінга “Новинарні“, зразка 2023 року. Через такий підхід майор Кулик неодноразово наражався на критику і дисциплінарні стягнення – хоча, здавалося б, це мало б бути усталеним правилом для всіх командирів ЗСУ. Побачимо, як “людиноцентричні” гасла будуть реалізовуватись за каденції нового головнокомандувача.
Служба Романа Кулика в СБС геть інакша, але піхотний досвід дається взнаки, розповідає він “Новинарні” у парку “Ювілейний” в Краматорську, неподалік славнозвісного синьо-жовтого стяга, який росіяни весь час атакують своїми FPV-дронами. Зустрітися тут було ідеєю командира. Ми, не змовляючись, прийшли на запис у головних уборах донецького бренду одягу, і, вже домовившись, взяли напої у відомій місцевій кав’ярні. Жартуємо, що так підтримуємо локальний бізнес.
Вікінг ділиться сентиментами про фронтову Донеччину і водночас виважено розмірковує про складність напрямку. Основна тема цього інтерв’ю “Новинарні” з Романом Куликом – третього за чотири роки великої війни – розвиток війни, пієтет перед піхотою та її перехід у безпілотні системи.
А також – люди. Бійці, котрі у війську “з бородатих часів АТО” та з 2022 року, болять Романові найбільше. І ще болить, що країна втрачає шанси, які дає їй армія.
Інтерв’ю у форматі відео:
– Перед цим ми перебували у відрядженні від нашої бригади на Запорізькому напрямку глобально, на Гуляйпільському зокрема. Нас туди відправили після втрати Гуляйполя і подальшого просування противника. Була потреба зупинити цей серйозний і достатньо спланований, здійснений силами трьох армій, наступ.
Ми провели на Гуляйпільському напрямку більше трьох місяців у якості “пожежної команди”. Після Гуляйпільського напрямку будь-яка ситуація навряд чи вже може видатися критичною, бо там противник наступав комбінованими, серйозними силами.
На Донбасі ми воюємо, вважай, із червня 2022 року, за винятком Херсонської та Харківської кампаній. Тому для нас Донеччина – це як рідні місця.
Поділюся певним сентиментом. Коли ми виїжджали на Запоріжжя, то думали, що вже не повернемося і не побачимо ні Краматорськ, ні Слов’янськ. Думали, що це відрядження надовго, на півроку-рік.
Тож ми були дуже раді повернутися на Донеччину і вступити в бій за Донбас.
Зауважу, що це була моя пропозиція – провести інтерв’ю в парку Краматорська. Щоб укотре показати людям, що станом на липень по місту завдається багато ударів, літають FPV, прилітають КАБи – але тут, у парку, їздить поливальна машина, комунальник доглядає клумби й газони.
Роман Кулик і Надія Суха під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня“
Краматорськ – це місто, яке, як і інші донецькі міста, відмовляється визнавати, що настають погані часи. Люди до останнього намагаються поводитись так, ніби все добре. І за це ми їх поважаємо.
Читайте інтерв’ю 2022 року:
Командир роти на Херсонському напрямку Роман Кулик: Якщо гине багато наших друзів, це значить, що в нас правильні друзі
– Мені здається, зараз Краматорський напрямок трохи недооцінений в тому плані, наскільки він складний для фронту. Краматорськ перебуває ніби на узбіччі дискусії, тому що тут лінія фронту довгий час була сталою. І лише після трагічного падіння Сіверська противник мав достатньо серйозний успіх на цьому напрямку.
І попри те, що СБС та інші підрозділи, загалом вся армія, завдають росіянам достатньо серйозних втрат, – а ми виходимо на щомісячні показники, які перебивають навіть їхні рекрутингові спроможності, – все одно в противника ще є якийсь запас міцності, щоб продовжувати просуватися, постійно просочуючись у бойові порядки.
➡️ Підписуйтеся на канали “Новинарні” в Телеграмі та в YouTube, а також у ТікТок та Instagram.
Краматорський напрямок не є провальним. Але складаються передумови, що якщо в якийсь момент противник накопичить тут більше сил, можуть початися серйозні труднощі для ЗСУ.
Наш батальйон хоч і новосформований, але ми за останні пів року пройшли достатньо багато труднощів на фронті. Воювали не в якихось там лайтових умовах, тому зараз докладаємо всіх зусиль для того, щоб втримати Краматорськ, а противника – стримати на тих рубежах, які були на той момент, коли ми сюди зайшли.
Над цим працюють дуже багато людей, багато підрозділів.
– У чому відмінність двох напрямків для нас? На Запоріжжі – усталена лінія фронту, і вона не рухається вже дуже віддавна, крім хіба що Степногірська та окремих населених пунктів в районі Оріхова і Гуляйпілля. Противник мав там певний успіх, коли відбив Роботине, але потім лінія “заморозилась” південніше від Токмачки. Тому там противник мав набагато більше часу, щоб вивчити місцевість, виставити засоби і зосередитись на тому, щоб перерізати Збройним силам контроль над ключовими логістичними артеріями в тому районі. Тому там стабільно КАБами працюють по Оріхову, Таврійському, Юрківці, Комишувасі. Ці міста давно потерпають.
Тут ситуація трошки інакша. Тому що лінія фронту з 2022 року була від Краматорська достатньо далеко. Перед ним були Костянтинівка, Часів Яр тощо. Краматорськ не так відчував війну, як та ж сама Костянтинівка, де і до 2024 року нормально жилося.
Ми перебували в Костянтинівці більше року. Виїхали лише тоді, коли FPV вже почали на вулицях палити машини. Але до останнього Костянтинівка ще чіплялася за життя і боролася за вигляд, що там все нормально і місто колись ще відродиться.
Краматорськ ще не дуже усвідомив, що фронт підібрався ближче.
Але місто Краматорськ – це “міні-батьківщина” для дуже багатьох бригад, які стоять тут ще з бородатих часів АТО і з початку великої війни 2022 року. Тому дуже багато суб’єктів в армії вкрай зацікавлені, щоб Краматорськ лишався якщо не тилом для них, то хоча б безпечним логістичним хабом і місцем, куди люди, маючи позиції неподалік, можуть виїжджати та відчувати себе тут у безпеці.
Хоча FPV періодично сюди залітають, але це не стало масовим явищем. Якби на Запоріжжі якесь місце було так близько від лінії фронту, то його вже би просто оптоволокном і звичайним аналогом розйобували щодня сотні дронів.
Читайте також:
Жесть, люди і танки на дорогах Костянтинівки: тіла вбитих росіянами цивільних уже нема кому забирати. ВІДЕО
– Наш колектив спочатку був ротою у 206-му окремому батальйоні [241-ї бригади] ТрО. Ми звідти перейшли в серпні минулого року.
Пішли після того, як наш батальйон кинули спочатку на дуже складну Мар’їнську кампанію. Потім ми мали півтора місяці на перепочинок. Далі – потрапили у важку Нью-Йоркську кампанію. Там ми зазнали дуже серйозних втрат. Після цього зав’язли в бойових діях у населеному пункті Залізне та в боях за Торецьк. Коли вже переводилися в СБС, починалися бої за околиці Костянтинівки.
Перейшли ми у зв’язку з тим, що відчували, що можемо робити більше, маємо потенціал до росту і не втратили заряд мотивації знищувати противника.
Так органічно виходить, що всі, хто намагався іти в ногу з часом, з 2022 року потрошку подаються в домен безпілотних систем. Так сталося і з нами.
У нас був піхотний стрілецький батальйон, але ми постійно вкладалися і розвивали безпілотні напрямки. У нас були достатньо продуктивні “вампіристи” і розвідники. Ми багатьох хлопців з піхоти перекваліфікували. І достатньо ефективно брали участь у зупиненні противника під Костянтинівкою до певної пори.
Роман Кулик у механізованій роті 206 обтро
Але потім сталися події, після яких ми вирішили, що наш шлях у Силах тероборони, до яких ми досі зберігаємо достатньо серйозний пієтет, завершився.
Тоді я мав зустріч з командиром тоді ще 20 Окремого полку СБС “К-2” Кирилом Вересом. Ми дуже швидко знайшли спільну мову, оскільки він людина дії, націлений на результат. І я так само впевнений, що він бачить в людях потенціал і розуміє цінність саме команд. Тому, коли дізнався, що ціла команда хоче перейти воювати під його керівництвом, сприйняв це дуже позитивно.
Орієнтовно за місяць ми перетягнулися всією нашою командою у 20-й полк [Сил безпілотних систем “К-2”]. Це якраз був період, коли СБС зазнавали бурхливого розвитку, полки розширювалися до бригад. Так сталося і з “К-2”: ми отримали привілей і право формувати батальйон.
Та ми не чекали, доки батальйон сформується і злагодиться. У командира бригади [“К-2” Кирили Вереса] все спрямовано на результат, утримання фронту та знищення противника. Як тільки в нас були готові перші екіпажі, ми одразу їх виставляли на лінію зіткнення, аби вони набиралися досвіду і починали воювати.
Батальйон зараз ще на певному етапі формування, і це закінчиться нескоро. Але його левова частина зараз перебуває на фронті і воює. Тобто “в’їзд” у війну стається буквально з коліс. Це виправдано, тому що росіяни не будуть чекати, поки низка підрозділів розширяться, укомплектуються, навчаться. Цього часу ми не маємо.
– Різниця [між СБС і ТрО], звісно, відчутна. Останній рік нашого перебування в якості стрілецького батальйону був достатньо складним. Усі знають про труднощі, які чекають піхоту на передньому краї. Ми не були винятком. І перебували якраз на тому напрямку, де противник мав перевагу в безпілотних системах, що для піхоти – найтяжче.
Очевидно, що в СБС легше, ніж у стрілецькому підрозділі. Ми зациклені не на тому, як прогодувати, забезпечити, завести піхотинця, щоб його не вбили по дорозі. Потім – забезпечити його безпеку, щоб противник до нього не підійшов на відстань, достатню для кидання гранати і штурму укриття. Тепер у нас голова болить не за це. Хоча ми займаємося й таким: доставками їжі, води, боєприпасів на піхотні позиції.
Ми зосереджені на тих пріоритетах, які виставляє командування СБС та, зокрема, наш командир Кирило Верес. Це – знищення противника, ізоляція району бойових дій, відрізання логістики ворога. Задачі на порядок комплексніші, вимагають більше засобів, концентрації зусиль, організації, планування, аналізу великих масивів даних, наявної інформації нашої бригади, батальйону, корпусу, інших підрозділів. Постійної, максимальної, щільної взаємодії з бригадами, з якими ми працюємо.
Тут трохи інший рівень напружування звивин.
Так, з одного боку, нам легше, з іншого – служба в СБС більш вимоглива.
Не буду казати, що всі однорідні. Тому зупинюсь на нашій бригаді.
Наш командир завжди робить капітальний акцент на тому, що служба в цій бригаді – це привілей, який накладає низку зобов’язань. Ми не можемо сісти й розслабити булки: “от ми безпілотний батальйон, сидимо, куримо бамбук, винищуємо противника, і нас фронт безпосередньо не стосується”. Якщо десь якийсь прорив – це, мовляв, про***бала бригада, яка там стоїть, це не наші проблеми. І Верес, і я – категоричні противники подібного підходу. І СБС зараз починає його так само сповідувати.
Роман Кулик під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня“
Бригади безпілотних систем так само мають відчувати свою відповідальність за лінію зіткнення, як і механізовані, десантно-штурмові та інші підрозділи. Щоб ми так само гостро переживали втрати позицій, коли противник вклинюється вглиб бойових порядків. І щоб рвали свої дупи: максимально включалися, знаходили ворога і знищували
Тому служба в СБС, з одного боку, простіша і краща. Але з іншого боку – ми, як вихідці з піхотного, стрілецького середовища – добре усвідомлюємо, що на нас це накладає величезні зобов’язання. І якщо в якийсь момент ми починаємо про це забувати, то я собі і нашій команді постійно нагадую, звідки ми вийшли, завдяки чому ми там вижили.
Це не привід спочивати на лаврах, а привід тягнутися до планки, яку бригада постійно встановлює, і до тих цілей, які нам командир визначає.
Градація цих цілей різниться: від противника в районі інфільтрації до, наприклад, танкерів та суховантажів в Азовському морі.
Читайте інтерв’ю 2023 року:
Комроти Роман Кулик: Військові вже настільки втомилися, що будь-які гроші перестали бути стимулом
– Ми отримали можливість спробувати себе в іншій сфері – і таким чином продовжити ресурс цього нашого людського капіталу для армії. Якби ми не перейшли [до Сил безпілотних систем], я думаю, що левова частина людей або списалася б по здоров’ю, або перейшла б у якісь тилові частини.
Піхотний досвід впливає капітально. Насамперед це додає мотивації, міняється підхід до справи.
Одна справа, коли людину, наприклад, “бусифікували” в 2026 році. Вона дупля не відбиває, як той бідний піхотинець на лінії зіткнення отримує п***юлєй, як тяжко його забезпечити елементарно водою. Зараз літо на вулиці, спека. Люди не усвідомлюють, скільки боєць на позиції, сидячи в душному бліндажі, може випивати води. Скільки треба, щоб просто підтримувати рівень адекватного мислення і функціонування, просто тримати себе на плаву, їжу приготувати. Коли людина побувала в подібних умовах, вона починає ставитись до війни все-таки трошки інакше.
Ми постійно говоримо про нашу піхотну ідентичність, бо це важливо. Вона завжди з нами. Бо забути, як ми сиділи в посадках, отримували п***юлєй і воювали з противником автоматами, неможливо. Це завжди буде частиною тебе. І ми намагаємося це пояснити новим людям, які не мають такого досвіду.
Не так, що вони приїхали, і ми їх збираємо в актовій залі, показуємо якісь відео, як їм херово могло б бути. Ні. А у форматі історій для ілюстрації певних явищ. Для ілюстрації того, що не можна спати собі в бліндажі, не виставивши охорони, тому що може статися все що завгодно. Противник зможе зайти навіть там, де ти його не очікуєш.
Всі правила і норми, які заведені в бригаді, ми підкріплюємо історіями з власного життя.
Планування у нас і раніше було на високому рівні, а зараз воно наклалося на матрицю безпілотного підрозділу. Коли в тебе вже не болить голова за позиції відділень, спостережні пости або просто вогневу позицію. А болить за злітно-посадові майданчики: де вони, в якому стані, чи пройшли весь чек-лист, чи сховали бійці старлінк і майно, скільки в них боєприпасів, дронів, як це все довезти.
Роман Кулик “Вікінг”
Але ключове в цьому всьому – що ядро нашої команди має трошки іншу ментальність, інший настрій. Коли я їм кажу: “панове, ми не можемо про***бати Краматорськ, нам треба зараз єб***ти, просто розірватися, але зупинити противника” – я бачу на обличчях розуміння.
Я не маю їм надихаючі спічі штовхати. Тому що Донбас – частина їхньої ідентичності також. Тому що чотири роки воювавши тут, сто разів проїжджавши через Краматорськ, Слов’янськ, Костянтинівку, Дружківку, ти не можеш ставитись до них просто як до міст, які можемо втратити, ну і пох***. Ні, вони це розуміють. І так само розуміють, що ми зобов’язані працювати в інтересах піхоти.
– Відколи з’явилась система є-балів, яка, на мою думку, все ж таки набагато більше благо, ніж зло, то з’явилась конкуренція. Бо це елементарно дає доступ до ресурсу, до дронів, до закупівель в інтересах підрозділу, до великого ринку, який створює можливість ефективніше воювати. У попередньому підрозділі ми за є-бали, наприклад, закуповували усі “Вампіри”, які в нас були. Тому що майже не отримували від держави.
Де вона йде в плюс, де в мінус – це залежить суто від підрозділів, від лідерства в них, від пріоритетів, від цілей, їхньої забезпеченості і так далі. У нас загалом все йде від того, що СБС чітко каже, що певний відсоток уражених цілей має становити жива сила противника. Бо вся логіка армії направлена на те, що СБС мають вибивати живу силу ворога для того, щоб перекривати їхню добровільно-примусову мобілізацію і просто знижувати відсоток противника на лінії зіткнення.
І не важливо, це піхотинчик в окопі або оператор безпілотних систем. Тут уже пріоритети виставляємо ми. Мені особисто набагато приємніше, коли ми полетимо і роз***бемо позицію FPVшників ворога чи мавікістів. Я вже мовчу, наприклад, про пілотів “Рубікона”. Їх йо***нути – це найвище задоволення.
Але я розумію, що якщо там ідуть три під***ари, і вони будуть штурмувати нашу позицію, то треба роз***батися, але їх похоронити.
Роман Кулик на Південнобузькому напрямку, 2022 рік. Фото з ФБ
Звісно, в мене вагон історій, де можна розказати, як хтось [із конкуруючого за ураження підрозділу] кричав: “це наші, не чіпайте!” Ми в це намагаємося не влазити і працювати максимально по-джентльменськи. Але і не поступатися, коли знаємо, що [саме ми] вбили цих росіян.
От летіли наші FPV, розпанахали йому половину пузана, а потім прилітає FPV якогось іншого підрозділу і відриває йому голову, коли він і так уже дохлий валявся. І хтось скаже гордо: “ми його вбили!” Зрозуміло, що ми подамо звіт, що саме це ми зробили. Але не будемо заганятися скандалами. Бо врешті-решт важливо, щоб той росіянин вмер і не дійшов до позиції, не виконав поставлене йому бойове завдання. А решта – вторинне.
– Більшість наших людей тримає на плаву не мотивація якогось патріотичного штибу. Бо пройшло чотири роки [повномасштабної війни], і вона (мотивація – Ред.) здебільшого вимивається. Важко зберегти заряд щирого патріотизму і віри в наш народ, коли військовослужбовців ТЦК щодня ріжуть, б’ють. А потім із Міноборони вивалюють систему нових контрактів, і ти розумієш, що всі, хто добровільно пішов в армію, по суті лишаються за бортом всіх цих змін.
Тому я не вимагаю від людей зберігати високу планку патріотичних почуттів.
Хоча в батальйоні і загалом у бригаді ми все-таки проводимо роз’яснювальну роботу, не робимо вигляд, що нам уже на все пофіг, нам тут лише добути номер.
Я розумію, що ми маємо це робити. І навіть якби нам взагалі не платили, хтось би мав це робити.
Просто дуже боляче думати, як люди виживають на те грошове забезпечення, яке зараз держава виділяє на військових. Особливо коли людина перебуває в тилу на формуванні, злагодженні, на навчаннях.
Читайте також:
“Вони *уйові. Інших немає”. Як військові зустріли оголошення термінів служби, контрактів і доплат
– 30 тисяч гривень для військового – це не гроші. Є ж питання, які армія взагалі ніяк не може перекрити. Наприклад, проживання. Ти живеш в орендованій квартирі, бо більше нема де. Або коли екіпажі виходять із позицій – ну, не хочуть люди жити в бліндажі. І я не хочу, щоб вони жили в бліндажі. І командир бригади не хоче. Вони мають відпочити, перезавантажитись. А з бліндажа в бліндаж – такий собі відпочинок.
Навіть якщо це якісний п’ятизірковий бліндаж – це бліндаж. Ти під землею. На голову це впливає. Людині треба якусь перезарядку емоційну. Тому вони наймають собі житло.
Орендувати житло в прифронтовій зоні – всі знають, що це означає витрачати просто шалені гроші за якусь халупу. Я не звинувачую цих людей, які деруть втридорога за житло у прифронтовій зоні. Вони розуміють, що, з великою вірогідністю, хана їхній нерухомості, і намагаються витиснути з неї найбільше. Але, звісно ж, мені ближча наша сорочка, військова.
Навіть бойові [додаткові виплати], які здаються всім якимись колосальними грошима… Я вас прошу! “Колосальними” вони були у 2023 році. Зараз дуже посилився контроль над цими винагородами. Люди отримують рівно те, скільки сиділи діб на позиціях. Ні гривнею більше. Все одно вони не отримують того обсягу коштів, якого насправді заслуговують.
Реформа, яка зараз пройшла, підвищила виплати штурмовикам. Звісно, всі погоджуються, що це пріоритет, бо це люди, які найбільше ризикують. Але насправді інші спеціальності також заслуговують на зростання грошової винагороди. Всі для фронту щось роблять. Зокрема й ті, хто зараз у тилу, перевівся з підірваним здоров’ям.
Роман Кулик під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня“
Здебільшого, коли ти виходиш із позиції й хочеш отримати якісні медичні послуги, то йдеш у приватний заклад. І витрачаєш військову платню на догляд за здоров’ям. Тому це все одно перетворюється в інвестицію своїх коштів у себе. У той час як, в принципі, державне медичне забезпечення мало б покривати ці видатки.
Тому про гроші говорити боляче.
Нові ініціативи уряду більше направлені на залучення нових людей. Вони не направлені на соціальний захист тих, хто давно у війську. І це хибний підхід.
Треба робити ставку на тих людей, які тут опинилися здавна, які мають хоч якісь залишки мотивації вбивати противника і зупиняти його. Бо це насправді золотий ресурс армії.
Люди, які прийшли раніше, це досі тягнуть, і я так само тягну заради них.
– Ми до всіх cтавимось рівно. Але в оцінці того, хто, до прикладу, першим піде у відпустку, чи першим отримає якесь звільнення, йдуть люди, які воюють довше (а в нас багато хто воює з 2022 року) та роблять роботу зараз.
Залежить від того, які пропорції в роті чи взводі, скільки людей старої гвардії, ветеранів. Скільки – з контракту “18-24”, “бусифікованих”, СЗЧшників, які повернулися в стрій. Дивимося, скільки людей, яких категорій, хто себе як показує. Якщо людина була “бусифікована”, але добре показала себе на позиціях – і виходить, і вчиться, і включилася в процес, – вона так само піде у відпустку, не матиме якихось обмежень абощо.
Просто ветерани, які воюють довше, мають і проблем зі здоров’ям набагато більше. Вони і психологічно набагато більше втомлені. Тому потрібно варіювати, знаходити збалансовані рішення.
Наприклад, нещодавно прилетіло у Вишневе (у місті на Київщині внаслідок вторинної детонації в липні було зруйновано сотні будинків – Ред.). І одному з наших, старому заслуженому бійцю, в будинку повиносило двері й вікна. Я йому дав можливість мотнутися додому на кілька днів, елементарно перевірити, чи йому хату ще не обнесли, вшити нові замки, позашивати вікна. І таких ситуацій просто вагон.
Роман Кулик із побратимами в роті ТрО
Немає простого правила. Потрібно людей інтегрувати, пояснювати їм, що відбувається, щоб у них не було відчуття несправедливості, щоб вони розуміли, чому так, а не інакше. І одразу давати чітку перспективу – що, коли і як.
От ти пройшов БЗВП – тепер, будь добрий, їб***ни пів року, без зальотів, без проблем. Пів року нормальної служби – ти підеш у відпустку.
Читайте також:
Пролітаючи над гніздом орка. Як живе і воює легендарний батальйон К-2. ВІДЕО
– [Щодо стимулювання нагородами] є два треки. Перший – це трек нашої минулої частини. Наприклад, останні подання, які ми робили за півтора місяці до переходу в СБС, взагалі залишені без реалізації. І мені це було дуже неприємно, бо я подавав командирів рот, які багато роботи робили. Так само є люди, яких ми подавали на державні нагороди, а ці подання просто канули в небуття.
Зараз в СБС, за великим рахунком, ми ще особливо і не подавали людей на нагородження. Бо поки формувалися, мені совість не дозволяла. Ми в новій частині, і подавати за попередні вчинки вже запізно. Тому я чекав, поки ми вийдемо на лінію зіткнення хоч якось частиною, зробимо шмат роботи, вб’ємо енну кількість противників, покажемо себе з кращого боку. Тому говорити про нагородження в СБС державними нагородами поки зарано.
Роман Кулик “Вікінг”
Але те, що в СБС це [рухається] швидше, безперечно. Ми це бачимо по нашій бригаді. Інші командири батальйонів подають своїх бійців на нагороди, командир бригади подає – і видно, що відзнаки приходять. Видно, що командувач СБС нагородну зброю людям дарує.
Коли екіпаж набив пів тисячі ворога – їм нагородна зброя прийшла. Люди раді, всі задоволені. Відчувається контраст з нагородженням у попередній частині.
Читайте також:
Дружківка на межі: КАБи, дрони, пожежі і 20-секундні повідомлення бійців додому. Репортаж “Новинарні”
– Із Дружківки виїхали пожежники буквально вчора. Наш знайомий італійський журналіст раніше так само виїжджав із пожежниками з Костянтинівки. І це було таке підведення риски: все, місто – це вже суто театр бойових дій. На жаль, так само, як із Костянтинівкою, стається і з Дружківкою. Боляче було дивитися його сторіз. Але шана цим людям за те, що вони були в місті до останнього, скільки людей врятували, стільки загасили пожеж.
Але я кривив би душею, якби сказав, що за всіх людей однаково переживаю. Найбільше я переживаю за тих, хто зараз в армії, хто досі в армії. Усі забувають про тих, хто взагалі воює ще з 2014-2021 років. Є люди, які ще тоді контракти попідписували. І як не парадоксально, ці люди досі живі. Їх просто залишилося дуже мало. Але вони ще є.
Оце мені найбільше болить, і я найбільше поважаю цих людей, бо на них справді все й тримається. На мобілізованому дідові.
Коли я кажу “дід”, то кажу це без зневаги. Я говорю це з величезним пієтетом і повагою. Такий дід не відмовляється від виконання задачі, навіть розуміючи, яка вона стрьомна і важка, і що він може не повернутися.
Мужики приходять у різних вікових категоріях. Здебільшого, на жаль, це вже люди старшого віку. Але вони виходять, не морозяться, відбивають якусь шалену кількість штурмів, годуються зі скидів із дрона “Вампір”: води, сухпаїв, смаколиків, якщо підрозділ має совість їм щось підкинути. От на цих людях тримається держава.
Роман Кулик під час інтерв’ю. Фото: “Новинарня“
Армія дала нашій країні вже стільки можливостей зібрати раму, щось наверстати. І дуже часто держава марнувала ці шанси.
Питання тієї ж мобілізації [для заміни тих, хто служить з початку великої війни] постало руба ще в 2023 році. А тепер загинаємо пальці: 2023, 2024, 2025, 2026. За стільки років зроблено об’єктивно мало.
Тому в першу чергу держава тримається на Силах оборони. У другу – завдяки людям, які виконують свої задачі на державній службі, в рятувальниках, у поліції в тому числі. Багато хто поліцію зараз розносить. Але, наприклад, я добре пам’ятаю Костянтинівку, де стоїть об’єднана штурмова бригада Нацполіції. Вони досі там воюють. Тому я в рівній мірі до них відчуваю повагу і пієтет.
Загалом – до всіх, хто щось робить, хто не склав лапки, хто в цій державі намагається вести якесь підприємництво, давати робочі місця. Хто не звалив за кордон і звідти не поливає країну брудом.
Роман Кулик “Вікінг”
Я пам’ятаю, була одна стаття публіциста про Гектора і громадян. Там була така чудова фраза, що держава стоїть, поки в неї є громадяни. Громадяни не просто як формальна юридична категорія, а громадяни, які готові за цю державу воювати, вмирати, робити, не лише героїчні вчинки на фронті, але так само – громадянські вчинки і в тилу.
Скільки лишилося запасу міцності в цього золотого фонду – об’єктивно небагато.
Роман Кулик “Вікінг”
Читайте також:
“Такої кількості самогубств я ще не бачив”. Інтерв’ю з командиром батальйону безпілотних систем “MARA” Несмачним
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
