Максим Стріха: Тріумф “Польщі Дмовського”. До чого готуватися нам?

Максим Стріха,
науковець, письменник

Зізнаюся: аж до вечора 19 червня я зберігав надію, що польським «правим» вистачить таки розуму й стриманості не доводити ситуацію з орденом Білого Орла до точки неповернення. Але Кароль Навроцький таки продемонстрував усьому світові: президент сусідньої України, яка вже чотири роки бореться з російською навалою, є для нього і для репрезентованої ним частини поляків постаттю неприйнятнішою і страшнішою, аніж Катерина ІІ (яка стала «архітектором» остаточного знищення першої Речі Посполитої в 1795 р.) чи Беніто Муссоліні (найближчий союзник Гітлера, який разом зі Сталіним знищив другу Річ Посполиту в 1939 р.) – цих двох ордена Білого Орла ніхто не позбавляв. Надвечір 19 червня всі ми опинилися в новій системі координат, яку варто осмислити і зрозуміти (бодай тому, що основні шляхи для критично важливої західної допомоги проходять сьогодні в Україну через Польщу).

Серед українців абсолютна більшість досі ставиться до поляків приязно. Але наші політики й інтелектуальні еліти часом роблять фатальні помилки, бо далеко не завжди усвідомлюють, наскільки розділеним зараз є польське суспільство, і наскільки поглиблюється весь час прірва поміж двома його частинами. Сьогодні, як на мене, можна говорити вже про «дві Польщі» – дуже умовно назвімо їх «Польщею Дмовського» і «Польщею Гедройця».

Нагадаю: публіцист і політик Роман Дмовський (1864–1939) був прихильником створення мононаціональної держави шляхом виселення євреїв та примусового ополячування українців та німців. Він мріяв про «велику Польщу», захоплювався Муссоліні й вважав Пілсудського занадто «лівим».

Його головні заклики парадоксальним чином втілила в життя «народна Польща», де проблему українців, німців та євреїв було на різний спосіб, але радикально вирішено. А в останні десятиліття він посмертно зробився визнаним символом польського консерватизму – на його честь названо десятки вулиць, в Варшаві на історичній «Площі на Роздоріжжі» в 2006 р. встановлено пам’ятник Дмовському, його ім’я носить найголовніша транспортна розв’язка польської столиці – «рондо» на перетині вулиці Маршалківської та Єрусалимських алей.

«Польща Дмовського» зациклена на власній історичній величі, на своїй месіанській місії – і на незліченних завданих полякам історичних кривдах (але водночас може бути цілком позбалена емпатії до жертв, кривди яким завдавала сама). Вона спрямована в минуле, її підмурівком є костел і традиційні цінності. Вона скептична щодо об’єднаної Європи. Вона засадничо антиукраїнська – бо українці несуть відповідальність за значну частину цих історичних кривд ще від часів Северина Наливайка. Вона також антинімецька – бо з німцями асоціюються водночас і страждання поляків часів другої світової, і проблеми нинішньої «занадто глобалізованої» і «нехристиянської» Європи.

Ментально «Польща Дмовського» реваншистська.

В пам’яті її прихильників щоразу зринає коли не Річ Посполита в кордонах 1772 р., то міжвоєнна Польща 1939 р. зі «східними кресами». Тому для них «українці мордували поляків у 1943-му на польській землі».

На політичній арені «Польщу Дмовського» представляють ціла низка політичних сил – від респектабельнішої партії «Право і справедливість» Качинського до відверто пропутінської «Конфедерації польської корони» Брауна (сам Дмовський був прихильником союзу Польщі з Росією).

Натомість публіцист і політик Єжи Гедройць (1906–2000) був справжнім антагоністом Дмовського. Змушений до еміграції, він понад півстоліття редагував у Парижі впливовий місячник «Культура» й був, зокрема, конструктором українсько-польського порозуміння й відмови від взаємних територіальних та інших претензій.

«Польща Гедройця» ліберальна, динамічна, відкрита, спрямована в майбутнє, успішна, проєвропейська й проукраїнська. Її виразниками на політичній арені сьогодні більш-менш є урядові партії на чолі з  «Громадянською коаліцією».

Наприкінці минулого століття здавалося, що саме лінія Гедройця перемогла в візіях дальшого історичного розвитку країни. Але вже в ХХІ столітті відбувся реванш – і в цьому велику роль відіграло послідовне розкручування починаючи з 2003 р. теми «геноциду поляків на Волині».

Тривала й продумана медійна кампанія призвела до того, що для більшості поляків сьогодні те, що жертви різанини 1943 р. досі належно не поховані, а їхні вбивці – не засуджені, є значно важливішим від того, що мирні українці, – старі, жінки й діти, – саме зараз щоденно гинуть від російських бомб та ракет.

Забігаючи наперед, скажу – більшість українських політиків, на, жаль, досі не розуміють цієї обставини.  На довгі роки утвердило владу «ПіС» саме те, що наша Верховна Рада ухвалила в квітні 2015 р. закони про реабілітацію УПА (їх у Польщі називають «бандерівськими») саме в день візиту до Києва ліберального й проукраїнського президента Комаровського. Як наслідок, його замінив у Бельведерському палаці «правий» Дуда. І надалі в оцінці подій на Волині у поляків з’явився термін «геноцид», що теж означало своєрідну «точку неповернення» й остаточного відходу від принципів порозуміння, спільно вироблених у 2003-му…

Повномасштабне російське вторгнення спонукало навіть значну частину «Польщі Дмовського» співчувати українцям (у 2023 р. негативно ставилися до нас тільки 17% поляків). Але цього співчуття вистачило ненадовго. За потурання «ПіСівського» уряду почалося вкрай болюче для нас блокування доріг і кордонів – то фермерами, то перевізниками. І знову з’явилися вимоги засудити УПА – як формацію, поголовно винну у вбивствах поляків.

У 2024 р. «Польща Гедройця» отримала шанс на відродження, – але запас голосів в урядової коаліції виявився невеликий, а сама вона – надто неоднорідною, щоб бути по-справжньому ефективною. Тому вже в 2025 р. почався реванш «Польщі Дмовського» – президентом став євроскептик і українофоб Кароль Навроцький.

Хоч за польською конституцією його повноваження не надто великі, Навроцький успішно використовоє важелі, що в нього є, щоб бути помітним і на міжнародній, і на внутрішній арені. Як-от право нагороджувати орденами і відбирати їх. І на тому впевнено набуває бали в середовищі «правих».

Першим «призом» для нього, як вважають аналітики, стане контроль над партією «ПіС»: обирався Навроцький як позапартійний, і довголітній лідер партії Ярослав Качинський, схоже, сподівався легко керувати новачком у великій політиці, але прорахувався. А другим «призом» має стати загальна перемога «правих» на парламентських виборах восени 2027 р. – коли Навроцький де-факто зосередить у руках усю реальну владу в країні.

Один зі шляхів до цієї перемоги підказує президентові цифра в 43% поляків, які ставляться сьогодні до українців неприязно.

Через те, схоже, у справі з орденом Білого Орла Навроцьким керувало не так бажання відновити «історичну справедливість», як прагнення стати виразником прагнень цих 43% ворожих до України співвітчизників, бажано ще й збільшивши цю цифру до хоча б 50%.

Тільки цим можна пояснити його незбагненний з погляду дипломатичної практики крок. Адже, хоч би як хто ставився до указу Зеленського від 26 травня про надання одному з підрозділів назви «героїв УПА», беззаперечно те, що український президент найменше прагнув образити тим поляків (інша річ, що помітна частина їх таки образилася). А ось безпрецедентне відбирання ордена в президента країни, яка воює (за залишення цього ордена в низки постатей відверто одіозних), було свідомим і продуманим ляпасом на адресу і цього президента, і всієї його країни.

Відразу після цього акту Навроцького прозвучали заклики до стриманості – зокрема, з боку колишніх послів українця Валерія Чалого і поляка Бартоша Ціхоцького (в другому випадку це пролунало не зовсім переконливо – адже пан посол першим поспішив відмовитися від українського ордену «За заслуги», поклавши цим початок «орденопаду», який набирає обертів). Проте я цілком згоден з головною думкою обох послів: не треба підливати оливи в вогонь.

Але не згоден з їхнім оптимізмом щодо того, що конфлікт доволі швидко завершиться. Розвиток останніх 23 років показує: такий конфлікт «Польщі Дмовського» не лише потрібен, він уже став однією з основ її існування та мобілізації власних прихильників. Схоже, що будь-які кроки з українського боку зараз здатні будуть лише підняти  градус польських вимог і звинувачень.

На жаль, чесний і рівноправний діалог з «Польщею Дмовського» з історичних питань так само апріорно неможливий: її основоположна теза про те, що за вбивство мирних поляків несе відповідальність вся УПА, є ультимативною. Фактологічні аргументи й принципи логіки при цьому до уваги не беруться, – коли вони суперечать цій вихідній тезі.

Правда, такий діалог далі можна вести з «Польщею Гедройця». Але електоральна ситуація така, що політичні лідери лібералів смертельно бояться виявити вбивчу для них м’якотілість, а тому часто навіть змагатимуться з «правими» в звинуваченнях на українську адресу. Максимум, що можуть дозволити собі Туск із Сікорським – це нагадати, що сьогодні цьому конфлікту найбільше аплодує Москва.

Тому вже можна зробити декілька тривожних для нас висновків.

1. Саме Польща (а не Угорщина, Словаччина, Болгарія чи хтось інший) в найближчі роки буде проблемою №1 для України в Європі. Про наш пришвидшений вступ до ЄС можна вже забути, та й навіть вступ у середньостроковій перспективі сьогодні виглядає малореалістично з огляду на постійні польські заяви про те, що Україна не зможе ввійти до Європи «разом з Бандерою» (а ще – з огляду на страхи польських фермерів, які традиційно представлені в кожній урядовій коаліції).

2. Антиукраїнські настрої в Польщі матимуть ближчі роки тенденцію до зростання, бо на них маніпулюватимуть надзвичайно впливові політичні середовища. Звісно, не обійдеться й без вельми професійних підбурювань з боку москви.

3. Все це створюватиме не лише тяжкі виклики для України (вже сьогодні потрібно готуватися, як їм протидіяти), а й суттєво маргіналізує саму Польщу, що добровільно приймає роль «обложеної фортеці», оточеної  в Європі реальними й вигаданими ворогами зі сходу, заходу, півдня й півночі.

4. Українські зусилля, спрямовані на руйнування «міфу про УПА», в який вірить половина поляків, станом на сьогодні зазнали краху. Польські політичні еліти ще довго керуватимуться не реальним знанням про історію, а саме міфом про тотальну кровожерність убивць-українців у 1943-му.

З цих висновків випливають і рекомендації щодо того, як бодай трохи нейтралізувати перелічені вище виклики: теперішні й ті, що з’являться вже завтра.

Перше. Україна повинна перебудувати європейську політику у відповідності до реалій, які оформилися 19 червня. Слова «польські друзі» відтепер можуть звучати хіба що в іронічному (або в приватному) контексті. Та й наполягання на вступі до ЄС вже 2027 р. викликатиме тепер роздратування навіть у наших реальних союзників. Але ми за будь-яку ціну повинні уникати нових конфліктів, особливо з прикордонними державами ЄС, що відокремлюють нас від прогнозованих прихильників у «старій Європі».

Друге. Попри цинічне хамство Навроцького й брак елементарної емпатії в середовищі «Польщі Дмовського» не до давно зотлілих жертв 1943 року, а до тих, хто гине сьогодні (рятуючи ту ж Польщу від перспективи побачити російські танки біля Бельведерського палацу), слід таки не підливати оливи в огонь і не давати в ближчі роки приводів для дальшої ескалації в українсько-польських відносинах. Слід, попри все, професійно вести прагматичний діалог з питань, що становлять практичний інтерес для двох сусідніх держав.

Третє. З питань історичної пам’яті дальший діалог з «Польщею Дмовського» безсенсовний. Його слід натомість активізувати з «Польщею Гедройця», причому насамперед не з політиками, а з впливовими пубічними інтелектуалами, ученими тощо. Змінювати громадську думку в Польщі – то вже справа самих поляків.

Окремо слід звернути увагу на донесення нашої позиції до європейців, акцентуючи й на тому, що кількість українських жертв конфлікту 1943 р. так само була дуже значною, а, отже, про одностороннє й безпричинне нищення поляків українцями аж ніяк не йшлося.

При цьому в жодному разі не можна намагатися заперечувати очевидні факти злочинної жорстокості з боку українців. Світові слід подати реальні цифри жертв. Але, за відсутності чітких документальних підтверджень, водначас не можна прийняти пропонований «Польщею Дмовського» принцип колективної відповідальності чи то всієї УПА, чи то взагалі всіх українців за злочини окремих осіб чи окремих військових підрозділів (те ж саме, звісно, стосується поляків та їхніх збройних формувань).

Четверте. Слід, навіть в односторонньому порядку, всіляко сприяти на державному рівні меморіалізації пам’яті про польські жертви на тих теренах, де вони загинули. Нехай відсутність симетричних кроків з боку польської сторони ляже на сумління поляків і стане додатковим аргументом для європейців.

І, нарешті, п’яте. Слід пам’ятати, що в історичній перспективі Україна й Польща залишатимуться на карті саме там, де є зараз. Отже, попри всі кривди й образи, і вчинені понад 80 років тому, й сьогоднішні слід таки розмовляти й домовлятися. Бо нашим конфліктам справді тішитиметься в першу чергу саме москва.

Читайте також:
“Не поглиблювати конфлікт, а завершити його”. Порошенко також відмовився від польського ордена Білого Орла

Нотатки колишнього полонофіла: чому Україна таки має відмовитись від згадки “Героїв УПА” у назві підрозділу ССО