Нотатки колишнього полонофіла: чому Україна таки має відмовитись від згадки “Героїв УПА” у назві підрозділу ССО

Максим Стріха
науковець, письменник

Автор цих рядків досі з теплом згадує дуже камерні прийняття в польській амбасаді в Києві кінця 1990-х, на яких збирався цвіт тодішньої ліберальної української інтелігенції. Польща (тоді ще не член ЄС) виглялала для всіх нас дороговказом на шляху до об’єднаної Європи, прикладом країни, яка вже успішно скинула кайдани, що в’язали з колишньою радянською імперією.

Уже десь у «нульові» формат цих прийняттів потроху змінився: українські науковці, митці та письменники там зникли, чільним постатями  зробилися політики та різні «полонійні» діячі, які плекали свою польськість у Житомирі, Вінниці та Львові. Ще через десятиліття ці прийняття вийшли за межі посольства, стали проводитися в якихось гонорових локаціях – і остаточно перестали бути місцем зустрічі тих, кому справді залежало на наведенні й підтриманні духовних мостів між двома народами.

А розмови про «Польщу як адвоката України в Європі» поволі, але впевнено заступили в польських медіа заклики до непримиренних порахунків за давні історичні кривди.

10 липня 2003 року Сейм і Верхновна Рада одночасно ухвалили ідентичний текст заяви до 60-річчя Волинської трагедії (термін «геноцид» щодо тих подій у Польщі тоді ще не вживали). В ній зазначалося: «Трагедію поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього проживання збройні формування українців, супроводжували рівно ж страждання українського мирного населення – жертв польських збройних акцій. Ці події були трагедією для обох наших народів. Вбитим та загиблим на Волині і Галичині належить пошана і пам’ять. Схиляємо голови перед невинними жертвами. Не може бути виправдання терору, насильству і жорстокості».

Завершувалася ця заява словами: «Моральним обов’язком тих, совість яких і надалі зворушує трагедія 60-річної давнини, є заклик до поєднання наших народів в ім’я майбутнього, в ім’я спільної мети. Нехай вміння вибачити стане фундаментом кращого майбутнього, добросусідства і українсько-польської дружби».

Формально цю заяву ніхто не відкликав, і вона досі лишається чинною як вияв спільної позиції вищих законодавчих органів обох країн. Але де-факто саме польська сторона в усі подальші роки послідовно відходила від єдино продуктивної за таких умов засади «Вибачаємо і просимо вибачення» до діаметрально протилежної: «Не вибачаємо і вибачення ніколи просити не будемо».

Щоправда, початок повномастабного російського вторгнення позначився небаченим зростанням польських симпатій до України й українців. Поляки багато й щиро допомагали (слід визнати – не завжди тим, хто цієї допомоги насправді заслуговував, але то вже не їхня провина).

Але вже через два роки цей імпульс значною мірою вичерпався. Польські крайні праві разом з наляканими українською конкуренцією фермерами почали блокувати кордони саме тоді, коли цей удар виявився найболючішим для нас – і з логістичного, і з психологічного погляду.

А указ Президента України від 26 травня 2026 року про присвоєння окремому центру спеціальних операцій «Північ» ССО ЗСУ найменування «імені Героїв УПА» викликав у польському політикумі й суспільстві реакцію, на яку в Києві очевидно не розраховували. В засудженні указу об’єдналися і погано приховуваний українофоб та євроскептик президент Навроцький, і проєвропейські прем’єр Туск та міністр закордонних справ Сікорський, і донедавна наш щирий друг експрезидент Валенса.

Щоправда, пролунали й поодинокі голоси представників інтелектуальних еліт, які нагадували про очевидне: в українській історичній пам’яті вояки УПА залишилися не як винуватці «Волинської різанини», а як героїчні борці проти двох тоталітарних імперій: радянської і німецької. І викинути їх з цієї пам’яті, попри всі істерики на берегах Вісли, неможливо.

Але поки загальна ситуація в сусідній і донедавна ще майже братній Польщі складається явно не на нашу користь: як свідчить соціологія, понад половина поляків після 26 травня стала ставитися до українців гірше, і лише приблизно третина не змінила свого ставлення.

Така еволюція громадської думки сусідньої країни, де «респектабельні праві» з лав «Права і справедливості» сьогодні говорять те, що вчора дозволяли собі лише ультраправі радикали, а «ліберали» натомість стрімко дрейфують у нішу сьогоднішніх «респектабельних правих» (доводячи виборцям: ми теж тверді патріоти!), створює для України реальну загрозу, що Польща невдовзі займе щодо нас у ЄС ту позицію, яку донедавна демонструвала Угорщина Орбана.

Чи є в цьому частка української провини? Безумовно. Офіс Президента явно недостатньо продумав можливі наслідки кроків, які за Бугом зробилися підставою і для щирого обурення, і для цинічних політичних маніпуляцій.

Та й пересічні поляки спілкуються сьогодні зазвичай не з героїчними українськими оборонцями, а з бикуватими «крутеликами», які втекли з батьківщини чотири роки тому, роз’їздять Варшавою в крутих «тачках» з українськими номерами (яких навіть заможні поляки дозволити собі здебільшого не можуть), а на додачу постійно потрапляють у резонансні скандали (на кшталт появи на всюдиході в національному заповіднику чи виловленні зі столичного озера легендарного любого всім навколинім мешканцям сома).

Щоправда, повинні й визнати: багато хто в Польщі виявився просто неготовим бачити в сусідові-українцеві не лише виконавця некваліфікованої праці, а й успішного лікаря чи працівника ІТ-галузі. Тож досвід повсякденного спілкування також, схоже, не поліпшує сьогоді інтегрального польського ставлення до українців.

Але сьогодні питання стоїть уже не «хто винен», а «що робити».

Тому тезово скажу саме про це. Стан громадської думки в Польщі не дозволяє сподіватися, що ситуація «якось сама собою розсмокчеться». Кризу ретельно підживлюватимуть, підкидаючи хмизу і підливаючи оливи в вогонь. Визнаймо: Польща, схоже, вже не є і в осяжному майбутньому не буде нашим щирим приятелем. Старання польських правих радикалів, підбурювані й підтримувані з росії (й толеровані, на жаль, польськими елітами й костелом), не проминули марно, і для половини поляків ми всі, незалежно від місця й дати народження, є генетично винними в трагедії 1943 року й маємо щоденно за неї вибачатися, не намагаючись, боронь Боже, й згадувати про «страждання українського мирного населення – жертв польських збройних акцій» (саме за таке формулювання проголосував 23 роки тому, нагадаю, й польський Сейм).

Але ми мусимо намагатися зберегти Польщу принаймні в статусі прогнозованого партнера, з яким можна про щось домовлятися, й не мусимо дозволити їй остаточно перетворитися на ворога, гіршого від орбанівської Угорщини.

А для цього ми повинні пам’ятати: поляки є такими, як є. В ідеологічних питаннях вони були завжди схильні до месіанства й міфотворчості, і холодна твереза розважливість ніколи не була їхньою чільною національною рисою (втім, як і нашою теж).

Отже, скоріш за все, перед українською владою стоїть дилема: піти на болісну Каносу (нагадаю: при цьому замку імператор Генріх, змушений обставинами, чотири дні вимолював босоніж на снігу папського прощення), або на ближчі десятиліття остаточно перетворити Польщу на ефективного блокувальника всіх наших євроінтеграційних рухів (як мінімум, бо й відвертий союз різних навроцьких та качинських з путіним за таких обставин не виглядає вже чимось аж зовсім неймовірним).

При цьому бажано хоч якось зберегти обличчя перед світом і перед власними громадянами.

Причому простір і час для ухвалення рішення тут весь час стискається: коли президент Навроцький (колишній історик і колишній боксер, проти якого під час кампанії були висунуті звинувачення в сутенерстві й у сумнівному з морального погляду заволодінні за договором про догляд квартирою самотнього пенсіонера, але за якого більшість поляків проголосувала саме як за втілення «твердості») таки позбавить нашого президента Ордена Золотого орла, ескалація вже неминуче піде по повній, і зупинити її буде дуже важко.

Що міг би за цих умов зробити український президент?

1. З коректними, ретельно виписаними вибаченнями перед своїми і чужими, й черговими запевненнями, що жодні наші рішення ніколи не мали на меті образити поляків, таки скоригувати назву злополучного підрозділу на, наприклад, «Героїв Визвольних Змагань». Чи «Героїв боротьби за Волю України».

2. Також у максимально коректних висловах, із запевненнями найглибшої поваги й подяки, одночасно самому відмовитися від Ордена Золотого орла й повернути його Навроцькому – для уникнення подальших інсинуацій.

І нехай вже капітула найголовнішого польського ордену тішиться тим, що його кавалером далі залишатиметься такий друг Польщі, людства й особисто путіна, як колишній канцлер ФРН Шредер.

При цьому на урядовому рівні слід зробити максимум для розбудови суто прагматичних взаємовигідних відносин. Аргумент небезпеки російських танків на своїх східних кордонах більшість поляків ще розуміють. Повинні зрозуміти й аргумент участі польського бізнесу в повоєнній відбудові України (коли до неї нарешті дійде). Адже тут у поляків неминуче буде багато сильних конкурентів.

А ось залишки ліберальної інтелігенції з обох боків повинні далі намагатися відновлювати недоруйновані політиками мости. Шукати в минулому точки дотикання, а не розбрату (досвід існування українців у межах «улюбленої вітчизни» Речі Посполитої з її парламентською і правовою культурою був таки для наших предків, попри всі неминучі ексцеси, позитивнішим, аніж у кордонах царства/імперії романових).

І «людям доброї волі» по обидва береги Буга слід намагатися поволі розвінчувати історичні міфи, доводячи: до УПА слід ставитися як до будь-якого національно-визвольного руху ХХ століття, багатого, на жаль, на кров і конфлікти. Нагадаю: для всіх колишніх метрополій сьогодні вважається непристойним вказувати, кого повинні включати (або не включати) у свій пантеон ірландці, індуси, індонезійці, південноафриканці – дальший список є надто довгим.

Поляки теж повинні нарешті колись усвідомити: нелогічно вимагати з цього правила винятку для одних окремо взятих українців й претендувати на власне безумовне право «вето» в справах історичної пам’яті сусідів.

А українці повинні зрозуміти: до цього моменту польського усвідомлення може пройти ще багато десятиліть. І планувати свої дії, виходячи саме з цього.

Читайте також:
Вшанування героїв УПА в Україні раніше не заважали історичному примиренню з Польщею. Нині Варшава прагне конфлікту й піднімає градус хамства і втручання у наші внутрішні справи, – Шамайда

В’ятрович пояснив, чому в Польщі вибухнув скандал саме через слова “Герої УПА” в почесному найменуванні спецпідрозділу ССО