автор: Леся Шовкун
з Брюсселя
Чотири роки тому для значної частини України ранок почався з вибухів. Від них прокинулися й ті, хто щиро вірив у травневі “шашлики”, і ті, хто вже кілька місяців не розлучався з “тривожними рюкзаками”, виборці Зеленського і виборці Порошенка, люди, які все життя вважали росіян “братами” й люди, які з діда-прадіда пам’ятали про одвічну ненависть Московії до всього українського.
Прокинулися посол Польщі Бартош Ціхоцький, який, як ми тепер знаємо, вже з вечора був поінформований про початок повномасштабного вторгнення Росії саме цієї ночі (і попри це, залишився й надалі залишався в Україні), і керівник Федеральної розвідки Німеччини Бруно Каль, який напередодні прилетів до Києва – бо, як і посол Франції Етьєн де Понсен, до останнього не вірив у реальність намірів Кремля.
Прокинувся й президент Володимир Зеленський, який ще недавно обіцяв ті самі шашлики й так само не вірив у попередження від британців та американців, які вважали вторгнення неминучим. Дипломати США й Великої Британії на той час прокидалися вже хіба що десь у Польщі. Про вторгнення вони знали. А от у те, що Україна його переживе і збереже державність, не вірили.
Власне, в це тоді не вірив ніхто, окрім хіба що самих українців. Тож замість підтримати Україну своєю присутністю, і “прозорливі” американці, й “наївні” французи, німці та решта швидко залишили територію цієї, як їм здавалося, приреченої держави. Прихопивши своїх військових інструкторів і запропонувавши Зеленському “втішний приз” у вигляді допомогти із втечею в екзиль. Найбільше, на що вони могли розраховувати – це такий-сякий партизанський опір невеличкої частини українських відчайдухів майбутній окупаційній владі…
Але натомість приблизно з 4-ї години ранку 24 лютого 2026 року Україна вступила у п’ятий рік великої війни. Це вже 1462 доби відбиття повномасштабного нападу Росії. І загалом понад 4380 днів від початку російської воєнної агресії, коли 20 лютого 2014 року російські війська, поздиравши з форми шеврони й знаки розрізнення, під виглядом “зелених чоловічків” увійшли в український Крим.
Ми, без сумніву, таки здивували світ. Сьогодні іноземні дипломати не збираються виїздити з Києва, навіть попри енергетичний терор Росії з тривалими відключеннями світла і тепла, Україна отримує від світу найрізноманітнішу зброю й запевнення в підтримці, а ставлення міжнародної спільноти до спроможностей українського війська змінилося від поблажливо-співчутливого до захопленого: перейняти досвід у наших Збройних сил вважають за честь найкращі підрозділи держав НАТО.
Але чи вірять вони в нашу перемогу? Чи не стомилися підтримувати? І які саме прогнози роблять щодо подальшого розвитку подій? (Читай: чи чекати “миру” вже в цьому році?)
Про це – в матеріалі за підсумками поїздки журналістки “Новинарні” до штаб-квартири НАТО в Брюсселі.
Спершу – трохи ретроспективи.
Лютий 2020 року. Минуло рівно шість років від початку російської агресії проти України і ще рівно два залишається до повномасштабного вторгнення.
Французький посол в Україні Етьєн де Понсен у своїй резиденції в центрі Києва зустрічається з групою українських журналістів, щоб почути наші враження – ми щойно повернулися з поїздки до Парижа, організованої Департаментом зовнішніх зв’язків і преси Міністерства закордонних справ Франції на тлі “миротворчих” зусиль президента Емманюеля Макрона.
Пам’ятаєте, був такий час, коли молоді й амбіційні президенти, Макрон та його український колега Володимир Зеленський, сподівалися “умиротворити” Путіна, реанімували напівмертвий уже “нормандський формат”, розраховували через втілення так званої “формули Штайнмаєра” й “особливий статус” Донбасу припинити “конфлікт в Україні” (тоді в міжнародному лексиконі воліли користуватися саме таким визначенням, реагуючи на прямий термін “війна” приблизно як нечистий на ладан)?..
Учасники саміту “Нормандської четвірки” в Парижі, 9 грудня 2019 року
Не дивно, якщо забули. Але на той час принаймні в Європі до цих зусиль ставилися дуже серйозно. Тож наші намагання роз’яснити французьким дипломатам, наскільки наївним є розрахунок на якісь конструктивні домовленості з Москвою, як і проведення виборів в ОРДЛО (ще один призабутий уже термін – “окремі райони Донецької та Луганської областей”, який стосувався окупованих на той час Росією територій) без виведення окупаційних військ та гарантій безпеки, наштовхувалися на стіну щонайменше нерозуміння.
Читайте також:
Стабілізація на тлі потепління: як у Франції бачать вирішення конфлікту на сході України і чому Парижу важливий діалог з РФ
Мсьє Понсену тоді також не надто вдавалося приховати чи то роздратування, чи розчарування. Справді, не дуже приємно слухати нагадування про обкладинку журналу “Український тиждень”, яка ще за шість років до анексії Криму передбачала наміри Росії окупувати Україну, коли так хочеться вірити у всесильність дипломатії, домовленостей і поступок.
Обкладинка журналу “Український тиждень”, серпень 2022 року
Хай там як, уже за кілька тижнів після цієї нашої зустрічі світ охопила пандемія коронавірусного захворювання, Україна разом з усією Європою “пішла на карантин”, і “нормандські переговори” якось відійшли на другий план.
Як тепер припускають іноземні розвідки, саме в цей час десь у глибинах “антиковідного” бункера в голові президента Росії Володимира Путіна остаточно сформувався конкретний план великого нападу на Україну. Який, можна не сумніватися, визрівав багато років, живлячись, зокрема, й усіма спробами іноземних лідерів “умиротворити” та легітимізувати агресора.
Такий собі часовий парадокс: у 2019-2020 роках Париж і Берлін сподівалися на Зеленського, вважаючи, що це саме з його попередником Петром Порошенком “мирні переговори” зайшли в глухий кут – а от молодий-“зелений” президент, який, схоже, щиро вірив, що достатньо подивитися Путіну в очі, і війну можна припинити, подає в цьому сенсі великі надії. Хто вже й згадував, що у 2014-му Порошенко приходив до влади, обіцяючи зупинити війну, чи то пак АТО, “за години, а не місяці”. І також, мабуть, сподіваючись легко знайти спільну мову зі (здавалося) не таким уже й далеким ментально очільником Кремля…
Тож коли нині вже від президента США Дональда Трампа чи його команди лунають заяви про те, що “українці з росіянами уже б давно домовились, якби не взаємна ненависть Зеленського і Путіна”, для людей із доброю памяттю це звучить як якесь дике в своїй абсурдності дежавю.
Володимир Зеленський, Емманюель Макрон, Володимир Путін під час зустрічі лідерів “Нормандської четвірки” в Парижі, грудень 2019 року. Фото: ТАСС
Тепер, через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення, The Guardian пише про те, що французький посол дізнався про масштаб нападу Росії на Україну лише тоді, коли вранці 24.02.2022 в тій самій резиденції на вершечку київської багатоповерхівки його розбудив звук російських ракет. Бо якщо американська й британська розвідка чотири роки тому попереджали Україну про неминуче вторгнення Росії, то французи, німці й навіть поляки ставилися до такої перспективи скептично, все ще сподіваючись на тверезомислячість Путіна.
Коли 24 лютого через кордон одразу з кількох напрямків посунули російські танки, останні сумніви розвіялися навіть у найбільш наївних (попри те, що деякі особливо спраглі до дипломатії лідери навіть після цього впродовж певного часу ще намагалися достукатися до Путіна).
Сьогодні ситуація дивним чином змінилася: тепер уже Сполучені Штати в особі Трампа зазирають в очі агресора з надією на взаємність, тоді як Європа, за невеликими винятками, щодо справжніх намірів Путіна ілюзій більше не плекає. Більше того. Якщо в лютому-2022, попри кардинально різну оцінку намірів Москви, оцінки міжнародної спільноти щодо спроможності України вистояти були на диво одностайні – не на нашу користь, то тепер вони радше протилежні. І, що важливо, ця зміна в настроях стосується не лише окремих держав, а й у цілому Північноатлантичного Альянсу.
Це підтвердила низка важливих подій, які відбулися напередодні четвертої річниці повномасштабної агресії Росії. Передусім – засідання міністрів оборони НАТО в Брюсселі та традиційно наступна за ним Мюнхенська безпекова конференція, що дали досить чіткі відповіді на багато запитань, які особливо хвилювали світ з огляду на останні заяви й кроки Вашингтона на тлі російської агресії.
Одним із таких запитань була досить пряма постановка питання щодо того, чи варто взагалі розраховувати на подальше існування Північноатлантичного Альянсу – за умов, коли його “хребет”, яким завжди видавалися Сполучені Штати, тепер в особі президента Трампа всерйоз розглядають можливість анексувати Гренландію. Попри те, що наприкінці січня риторику було пом’якшено й сторони ніби досягли певного компромісу, на відновлення повної довіри між партнерами сподіватися не випадає.
Власне, ця зустріч міністрів оборони у Брюсселі мала показати, чи зберігається єдність Альянсу взагалі. І в цьому питанні найгірші сподівання не справдилися.
Навіть навпаки, за підсумками спільного засідання дехто зітхнув з полегшенням. Попри те, що американський міністр оборони, чи то пак війни, Піт Гегсет у Брюссель не приїхав, приславши свого заступника Елбріджа Колбі, загальний посил від США виявився радше позитивним, ніж насторожуючим.
Колбі презентував концепцію “НАТО 3.0”, яке базуватиметься “на партнерстві, а не на залежності”. За задумом Вашингтона, це передбачає реформування Альянсу зі зменшенням американської військової присутності в Європі, але зі збереженням “ядерної парасольки” та зобов’язань за “знаменитою” 5-ю статтею. Себто Штати очікують більшої оборонної відповідальності від європейців, однак не наполягають на зміні засадничих договорів.
Під час засідання Контактної групи у форматі “Рамштайн”. Брюссель, 12 лютого 2026 року. Зліва праворуч: Елбридж Колбі, Джон Гілі, Михайло Федоров, Борис Пісторіус, Марк Рютте
Паралельно НАТО оголосило про створення військової місії Arctic Sentry (“Арктичний вартовий”) – крок, що розглядається як політичний компроміс після “гренландської кризи”. Конкретних параметрів місії наразі не визначено, але для нас у цій ситації головним плюсом є те, що всі союзники підкреслили: фокус на Арктиці, де нібито посилюється роль Китаю та Росії, в жодному разі не відволікатиме їх від підтримки України.
Навпаки: тепер, коли питання Гренландії бодай тимчасово врегулювали, Україна знову виходить на перший план у порядку денному Альянсу. І в Брюсселі це було особливо помітно – особливо в порівнянні з Давосом, де на Всесвітньому економічному форумі ще місяць тому ситуація була прямо протилежною.
“Підтримка України триватиме стільки, скільки буде потрібно”, “Ми не можемо бути наївними щодо Росії”, “НАТО не має ілюзій щодо намірів Москви” – ці фрази в тих чи інших інтерпретаціях звучали упродовж усіх трьох днів нашої роботи у Брюсселі: як від високопосадовців Альянсу різного рівня під час спілкування “на умовах анонімності”, так і на відкритих брифінгах та засіданнях.
І це насправді дуже відчутний прогрес – порівняно з тим, як іще досить недавно навіть обережні заяви про пряму підтримку України негайно викликали всередині НАТО побоювання (і це ще м’яке визначення), що це призведе до “ескалації” й “лише погіршить ситуацію”.
Що саме привело до таких позитивних для нас змін? Вочевидь, свою роль зіграла ціла низка обставин.
Серед них – і стійкість України, яка не лише не виправдала “похоронні” настрої партнерів, коли ті на початку вторгнення давали нам від сили пару тижнів на опір Росії, а потім передбачали хіба партизанський опір у неминучій окупації (і саме тому не збиралися надавати зброю, потужнішу за NLAW та “Джавеліни”), а й стримує в рази чисельнішого ворога вже чотири роки великої війни.
Читайте також:
Спроможності українського ОПК за час повномасштабного вторгнення зросли в 50 разів, – МОУ
Також останнім часом дедалі більше підштовхує партнерів України до рішучості сама Росія. Планово вибиваючи українську “цивільну” енергетику під час найлютішої за багато років зими, в Кремлі прорахувалися не лише з тим, що це аж ніяк не спонукало українське суспільство тиснути на владу задля підписання капітулянтських “мирних планів”. Як видається, такими діями росіяни остаточно переконали як окремі держави, так і НАТО в цілому перейти до потужнішої підтримки України. І хоч в Альянсі все ще уникають офіційного визначення “міжнародний тероризм” на адресу РФ, на “неофіційному” рівні багато посадових осіб дають зрозуміти, що не мають сумнівів: це саме цілеспрямований терор проти мирного населення.
Ще одним чинником, як не дивно, стала зміна влади у Сполучених Штатах Америки. Принаймні за даними “Європейської правди”, саме за вимогою адміністрації попереднього президента Джо Байдена НАТО не могло надавати Україні летальну зброю. З минулого року від цього підходу відмовилися – і тепер навпаки, саме через Альянс в Україну надходить найбільш потрібне нашим Силам оборони озброєння.
Саме НАТО координує закупівлі американської зброї для України коштом європейських донорів за програмою PURL (Prioritized Ukraine Requirements List – Перелік пріоритетних потреб України). Але й це ще не все.
“Зараз понад 80% всієї військової допомоги для України – наголошую, всієї, не лише PURL – координується та постачається через НАТО, через NSATU (Місія НАТО з допомоги Україні – “Н”) у Вісбадені”, – наголосила в розмові з журналістами посол України при Північноатлантичному Альянсі Альона Гетьманчук.
І прямо констатувала, що
зміни, які відбулися впродовж останнього року у наданні військової допомоги Україні, дозволяють говорити про “нову реальність у співпраці з НАТО”.
У 2026 році, за словами Гетьманчук, можна очікувати, що “щонайменше $60 мільярдів” військових закупівель для ЗСУ будуть покриті членами та партнерами у НАТО.
Пані посол України при НАТО Альона Гетьманчук і міністр оборони Михайло Федоров. Брюссель, 12 лютого 2026 року. Фото з ФБ Альони Гетьманчук
“Ми просимо спрямувати близько 80% цих коштів на три пріоритетні напрямки. Перше – це ППО, друге –артилерійські боєприпаси, переважно далекобійні. І третє – інвестиції в наше оборонне виробництво, що охоплює дрони, ракети, перехоплювачі тощо”, – додала пані посол.
Генеральний секретар Альянсу Марк Рютте, зі свого боку, на брифінгах кілька разів наголосив, що що “99 відсотків усієї військової підтримки Україні надають держави-члени і партнери НАТО”, й Альянс надалі лише посилюватиме координацію та надання цієї підтримки.
Зрештою, як наголошують українські посадовці, що безпосередньо долучені до співпраці з НАТО, у внутрішній комунікації також важливо доводити до громадськості, наскільки значною і важливою зараз є роль Альянсу у військовій допомозі Україні. Мовляв, це важливо не лише для того, щоб потішити партнерів у Брюсселі, а й з розрахунком на подальшу співпрацю та потенційне приєдання України…
Так, зараз у цьому треку не все так просто: забути про вступ в НАТО від нас вимагають уже не лише в Москві, а й у Вашингтоні, та й доля самого Альянсу все ж видається досить невизначеною. Але хто сказав, що такий стан речей залишатиметься незмінним і надалі? В наші-то часи, коли світовий порядок зазнає карколомних змін у рекордні строки…
Зрештою, недарма президент Зеленський у своїй промові на Мюнхенській конференції окремо відзначив, що “українська армія – найсильніша армія Європи, і було б просто нерозумно тримати цю армію поза межами НАТО”. Він же, до речі, зауважив, що на тлі страху щодо того, чи існуватиме Альянс надалі, Україна підтримує НАТО і сподівається, що з кожним днем воно ставатиме дедалі сильнішим.
Читайте також:
На навчаннях в Естонії десятеро українських дронарів “розгромили” два батальйони НАТО, – WSJ
А тепер – про те, що турбує кожного українця: коли закінчиться війна (закреслено) чого чекати надалі? Тобто, в контексті цієї статті: що, власне, думають (і прогнозують, ґрунтуючись на даних розвідок) про подальші перспективи України в самому Північноатлантичному Альянсі?
“Найімовірнішим сценарієм на наступні шість місяців є продовження війни на виснаження.
Якщо ви спитаєте мене, скільки часу Росії знадобиться на те, щоб захопити ту решту Донбасу (маються на увазі території Донецької та Луганської областей – “Н”), яку вона ще не контролює, то я відповім так: ніщо не свідчить про те, що це може статися в найближчі 18 місяців. І при цьому мушу застерегти: я геть не маю на увазі, що через 18 місяців таке станеться”, – каже високосадовець НАТО, з огляду на посаду дуже добре обізнаний щодо наявної ситуації на фронті та у військах обох сторін.
За його прогнозами, приблизно такий стан речей, як зараз, зберігатиметься й надалі. Тобто Росія, ймовірно, збереже свою перевагу в наземній компоненті, але російські наступи залишатимуться переважно тактичними та зосередженими на менш захищених районах, тоді як у небі продовжиться панування дронів.
І мету “щомісяця вибивати 50 тисяч російських військових”, яку озвучив новий український міністр оборони Михайло Федоров, у НАТО вважають цілком собі реалістичною.
До слова, Федоров узагалі викликає в наших партнерів по Альянсу помітно позитивну реакцію, яку вони й не намагалися приховати ні під час спільного з ним засідання в межах Ради “Україна – НАТО”, ні в межах чергової зустрічі Контактної групи у форматі “Рамштайн”, яка для нового очільника Міноборони стала першою в цій іпостасі.
Читайте також:
Майже 38 млрд доларів для України: Федоров підбив підсумки “одного з найкращих “Рамштайнів”
Генеральний секретар Марк Рютте не шкодував компліментів на адресу нашого міністра, зокрема, назвавши його “одним із лідерів технологічної революції на полі бою”.
Міністр оборони України Михайло Федоров і генеральний секретар НАТО Марк Рютте. Брюссель, 12 лютого 2026 року. Фото: пресслужба НАТО
Втім, повернімося власне до поля бою. Як випливає зі спілкування з посадовцями та високопоставленими офіцерами Альянсу, партнери по НАТО добре бачать, що російська армія, попри очевидну чисельну перевагу в наявному й потенційному особовому складі, за чотири роки повномасштабної війни не спромоглася захопити не те що нові області, урочисто “внесені” в конституцію РФ, а навіть умовний Донбас, який намагається загарбати ось уже тринадцятий рік.
При цьому з початку повномасштабного вторгнення Росія втратила близько 1,3 мільйона військовослужбовців, з яких близько 350 тисяч – убитими. Найбільшими – майже 400 тисяч вояк – були втрати за минулий, 2025 рік. При цьому відсоток загиблих росіян щодо поранених у НАТО називають “непропорційно високим”, наголошуючи:
“Москва продовжує жертвувати більшою кількістю чоловіків і жінок, ніж у будь-якому європейському конфлікті з часів Другої світової війни, при цьому не досягаючи стратегічних цілей”.
Бачать в Альянсі й те, як не спромігшись досягати успіхів на фронті, Росія натомість намагається перемогти в інформаційній війні, значно гіперболізуючи свою потугу й переконуючи не лише власне населення, а й світову громадськість у тому, що поразка України неминуча, і то вже найближчим часом.
За словами високопоставленого представника НАТО, цей інформаційний вплив є частиною спроб Росії вплинути на переговорний процес і створити враження, що виведення українських військ із контрольованих ними територій є реалістичною вимогою.
Читайте також:
Путін знову дає нам шанс на перемогу. Про підсумки 2025 року й можливий розвиток подій у 2026-му – в розмові з Євгеном Диким
Втім, нам із вами добре зрозуміло, що попри цілком адекватну оцінку посадовців у Брюсселі, на тому боці Атлантики псевдопереможні реляції Кремля знаходять цілком вдячні вуха.
Саме тому посилення європейської “складової” в Альянсі, до якого спонукає Вашингтон, для України також є певним плюсом. Адже де-де, а в Європі за останні кілька років значно зросло те саме усвідомлення реальних намірів Росії, якого так бракувало й у 2014-му, й у 2020-му, і навіть у 2022-му роках.
Українські фронтовички під час відвідин штаб-квартири НАТО в Брюсселі
Тепер західні партнери не лише переконалися в стійкості України й запевняють у своїй готовності підтримувати її “стільки, скільки буде потрібно” – вже не сумніваючись, що з цією підтримкою українська армія зможе ще довго щонайменше стримувати натиск російської. А й цілком серйозно усвідомлюють необхідність і самим готуватися до війни.
“Безперечно, Росія є для нас прямою загрозою”, – підтверджують цю тезу один за одним кілька високопоставлених представників НАТО.
“Для нас дуже чітко зрозуміло, що безпека України тісно пов’язана з нашою власною. Тому ми фокусуємося на максимальній підтримці України зараз і забезпеченні її потреб. І це зокрема має на увазі й посилення позиції України на переговорах – зокрема з метою уникнути подальшої агресії”, – наголошує ще одна високопосадова особа в Альянсі.
Читайте також:
Генсек НАТО: “Ми – наступна ціль Росії, і ми вже в небезпеці”
“НАТО залишається єдиним у підтримці України, адже союзники розглядають допомогу Києву як елемент власної безпеки”, – підтверджує генсекретар Марк Рютте, який, на відміну від інших посадовців, може не приховувати свої цитати за таким важливим у брюссельських коридорах правилом “на умовах анонімності”.
І, що прикметно, такі слова тепер можна почути від представників навіть тих держав, які, як згадувалося на початку цього матеріалу, до останнього відмовлялися вірити в абсолютну скаженість “російського ведмедя”.
Колишній певною мірою панічний страх цього ведмедя “роздражнити”, який змушував лідерів світу цього натомість улещувати скаженого звіра медовими пряниками, схоже, також нарешті відходить у минуле.
Хоча Москва, здається, відмовляється в це вірити й ще сподівається залякати, всіляко демонструючи свою зневагу до НАТО. А як інакше можна розцінити масований ракетно-дроновий удар по Україні саме в ніч приїзду Рютте? Або повітряну тривогу в Україні через загрозу запуску балістичної ракети середньої дальності “Орешнік” чітко під час засідання міністрів оборони Альянсу 12 лютого?
Байдуже, що в другому випадку йшлося нібито про навчання в сумнозвісному “Капустиному Яру” – усі російські рухи, пов’язані з цією “зброєю залякування”, сприймаються передусім як чіткий сигнал умовному Заходу.
Реакція нинішнього НАТО – можливо, ще не 3.0, але вже й не його попередньої версії – навряд чи влаштовує Москву: по завершенні зустрічі міністрів генсек Рютте виходить до журналістів з чіткими меседжами про безумовну підтримку України, підготовку нових пакетів допомоги, збільшення постачання засобів для ППО через PURL і не тільки тощо.
Що ще неприємніше для РФ – союзники оголошують про наміри поглиблювати пряму співпрацю з українським військово-промисловим коплексом й нарощувати спільне виробництво озброєння в Україні та країнах Альянсу.
А ще – про вимогу чітких гарантій безпеки, що мають лежати в основі будь-якого мирного врегулювання.
“Жодного повторення Будапешта. Жодного повторення Мінська. Україна має повинна отримати реальні, дієві гарантії безпеки, щоб Росія більше ніколи не наважилася напасти знову”, – перелічує Рютте, називаючи одним із неодмінних елементів таких гарантій потужну й сильну українську армію.
Звісно, таке прозріння можна лише вітати, хоч воно й далося великою кров’ю – нашою, українською. Власне, саме тому з висоти свого гіркого досвіду ми не можемо не додати до всіх цих позитивних висновків ложки дьогтю. Бо хоч би як тішило те, що й окремі члени НАТО, і сам Альянс загалом починає-таки нарешті готуватися до майбутньої війни з російським агресором, складно не зауважити, як саме відбувається ця підготовка.
До прикладу, щоразу дивує реакція на поодинокі вторгнення російських дронів у повітряний простір сусідніх з Україною держав НАТО, які там зазвичай просто бояться чіпати – хай собі летить, куди хоче. Щоправда, коли Росія прицільно спрямувала на Польщу цілий рій БПЛА, масштаби проблеми нарешті усвідомили і самі європейці.
Керівник Міжнародного військового штабу НАТО генерал-лейтенант Ремігіюс Балтренас під час зустрічі з журналістами в Києві, 17 грудня 2025 року. Фото: Новинарня
Під час чергового свого візиту до Києва в грудні 2025 року очільник Міжнародного військового штабу (IMS) НАТО генерал-лейтенант Ремігіюс Балтренас запевнив авторку цих рядків, що НАТО має рішення для боротьби з російськими дронами – як тими, що перетинають кордон, так і тими, які “нізвідки” з’являються над європейськими аеропортами чи військовими базами. Але водночас визнав, що найкращий спосіб отримувати відповідний досвід і знання – це більше взаємодіяти зі Збройними силами України, які є наразі найдосвідченішими у світі в питанні боротьби з безпілотниками.
Та якщо в питанні дронів завдяки цій взаємодії, за словами генерала Балтренаса, “є величезний прогрес” (сподіваємося, він справді величезний), то деякі інші сигнали з “глибин” НАТО змушують українців хапатися за голову. Про один із таких прикладів розповів “Новинарні” аналітик Євген Дикий, який як учасник оборони Вільнюської телевежі в січні на запрошення сейму Литви з’їздив у Вільнюс на святкування 35-ї річниці тих подій.
За його словами, у Литві “в порядку колективної оборони НАТО” розгортають німецьку дивізію. Новина, безперечно, позитивна. Щоправда, розгорнути цю дивізію планують до кінця 2027 року, тоді як за деякими прогнозами, Росія може напасти значно раніше. Але навіть це не найбільша проблема. І навіть не те, що для дивізії будують сучасний великий казарменний комплекс – хто ж буде вчитися на чужих помилках і враховувати наявність у Росії “Іскандерів” та іншої балістики…
“Найбільше мене вразила відповідь німецького генерала на запитання, за яких умов їхня розгорнута в межах 5-ї статті Північноатлантичного договору дивізія вступає в бій. Як виявилося, тільки у двох випадках. Перший – якщо вона безпосередньо зазнала нападу (тобто якщо по цій чудовій казармі прилетів “Іскандер”, то ті, хто вижив, можуть вступати в бій без окремого наказу згори).
А в усіх інших випадках – виключно за рішенням Бундестагу, тобто парламенту Німеччини. Тобто якщо, наприклад, поруч убивають литовців – що цивільних, що військових – німецька дивізія має запитувати дозвіл на бойові дії у парламенту. Ось вам і колективна оборона НАТО”, – констатує Дикий.
Тож попри всі позитивні зміни, залишається хіба сподіватися на те, що до реального нападу Росії наші партнери встигнуть-таки перейняти досвід українського війська, яке тим часом стримує агресора від тріумфального походу далі на Захід. Боляче тільки, що поки світ прозріває, дозріває й готується, Україна втрачає своїх найкращих і найдостойніших людей.
Читайте також:
“Будуть консультації”. Ексголова військового комітету НАТО припустив, що Альянс може не відповісти на “невеликий напад” РФ на Естонію
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
