автор: Леся Шовкун
відео: “Новинарня“, монтаж: Анна Клименко
Підсумки 2025 року й очікування на 2026-й.
Обстановка на фронті: відбили Куп’янськ, втратили Сіверськ, “догралися” в Гуляйполі – чим це загрожує?
Чи можна вирішити проблему браку людей у війську (тут зокрема й про СЗЧ)?
І головне: чи варто чекати миру у 2026 році? Або щонайменше “заморозки конфлікту”?
Та й чи потрібне нам таке “перемир’я”, про яке може йтися?
Про все це, а також про те, чи готується Європа до війни і чи взагалі збирається Путін на неї нападати – у розмові* з військово-політичним аналітиком, ветераном АТО Євгеном Диким.
Таймкоди до відео:
Повна відеоверсія інтерв’ю:
– Євгене, розпочнімо цього разу з твого коментаря щодо ситуації на фронті.
– Щодо стратегічної обстановки на фронті, то загалом вона залишається без змін. Так, в одній точці ситуація змінилася на краще (звільнили Куп’янськ), по решті фронту – на гірше. Проте це не можна назвати якимись принциповими змінами, які могли б суттєво вплинути на загальну обстановку.
Росіяни так само давлять переважаючою живою силою, яка у величезних кількостях перестає бути живою. Жодна інша армія світу такі втрати не вважала б навіть близько прийнятними. Проблема в тому, що ми воюємо не з якоюсь іншою армією світу, а конкретно з росіянами. А вони вважають реально прийнятним, коли з десятьох їхніх солдатів до позиції противника (тобто нашої) дійде один. Їх це влаштовує.
І оскільки в них приблизно майже така перевага за чисельністю особового складу, то вони продовжують перти. Бо добре розуміють як те, що ми дуже непогано вміємо воювати, так і те, що воювати нам немає ким.
Відповідно, якщо нашим військам на якомусь напрямку вдалося їх зупинити, це означає, що з якогось іншого напрямку людей довелося забрати. А вони дуже добре знають, що резервів у тилу у нас нема.
Так, у Куп’янську наші вломили їм абсолютно конкретно – це чудовий приклад добре спланованої і проведеної операції. До речі, це заодно й відповідь на питання, чи ми зараз здатні тільки тримати оборону: коли є хоч трохи сил та засобів, то здатні й на зовсім інше.
Але поки вибивали їх із Куп’янська – догралися в Гуляйполі. Ще під час нашої попередньої розмови в жовтні Гуляйполе було хоч і наближеним до фронту, але все ж таки ще умовно мирним містом. Так, до нього вже долітало, але не більше того.
А тепер бої йдуть просто посеред міста, і значна його частина вже не наша…
Дуже боляче, що до цього допустили. Але якщо їх там вдасться зупинити, то це ще пів біди.
Якщо росіян не вдасться зупинити в Гуляйполі, то цілком реальною перспективою стають бої за Запоріжжя, за обласний центр.
Тим часом, знову ж таки, їх більш-менш зупинили в Покровську й Мирнограді, хоч ситуація там залишається украй важкою. Головне, що весь час це балансує буквально на межі. А вони продовжують довбати. І ось уже прорвались на Сумщині (йдеться про захід російських військових у прикордонне селище Грабовське, звідки вони забрали на територію РФ близько пів сотні цивільних жителів – “Н”).
Російські військові на колишньому КСП батальйону ЗСУ в Гуляйполі. Скріншот з відео
– Я б у цьому контексті більше згадала про втрату Сіверська. Від військових з того напрямку вже тижнів два надходили повідомлення про те, що Сіверськ втрачено, про це в соцмережах писали в тому числі й журналісти, але для загального інформаційного простору це пройшло якось непомітно, аж доки втрату офіційно не визнав Генштаб…
– Так, до речі. В той самий час, коли ми вдруге визволяли Куп’янськ (який просто не можна було знову втрачати), натомість втратили місто, яке втримали навіть у 2022-му! Тоді в боях за Сіверськ загинув один із моїх найближчих друзів. Але ціною свого життя наші воїни зробили так, що Сіверськ іще три роки за тиловим. І ось він уже не те що не тиловий, а взагалі під орками.
Точніше, те, що від нього залишилось. Бо треба віддати належне нашим захисникам: вони не відходять із жодного міста раніше, ніж ворог уже буквально не залишить від нього каменя на камені.
Читайте також:
Сирський уперше прокоментував захоплення росіянами КСП у Гуляйполі
Чи може ситуація на фронті помітно змінитися на нашу користь? Ну, тут ми, на жаль, повертаємося до страшного слова на букву “м”, яке всіх так дратує і лякає. Мобілізація. Якої як не було, так і немає – такої, якою вона мала б бути.
– Бо влада не хоче дратувати потенційних виборців…
– Я б тут навіть уже розділяв, про яку владу йдеться. Наскільки я можу судити із власних джерел, у виконавчої влади, яка реально наближена до інформації з фронту й володіння ситуацією, вже немає ілюзії щодо швидкої “заморозки конфлікту” й тим паче щодо того, що війна ось-ось закінчиться (і тому головне – не втрачати симпатії електорату, бо “завтра ж вибори”). Причому ще десь влітку у них ці ілюзії були. Але більше немає, “полікувало”.
А от законодавча влада ще не вилікувалася. І якщо зараз спробувати внести у Верховну Раду будь-що мобілізаційне – то рівно нуль шансів на те, що це буде проголосовано.
– Ти говориш про уряд і його силовий блок та про парламент. Але у нас іще є президент, який до того ж і Верховний головнокомандувач. Тобто мав би бути напряму зацікавлений у тому, щоб Україна не програла в цій війні.
– Так, у нас іще є президент, який, наскільки я можу судити, чудово знає і розуміє ситуацію. Але який чомусь не готовий взяти і саме жорстко нагнути Раду через коліно.
Попри те, що така можливість у нього ще лишається – хоч і набагато менша, ніж була, наприклад, ще пів року тому, до скандалу із законом про НАБУ і САП. Але все одно, зібрати результативне голосування навіть із такого проблемного питання Банкова ще могла б.
За великим рахунком, якби два командувачі, Верховний головком і просто Головком, разом вийшли в Раду й озвучили реальні цифри (звісно, на закритому засіданні), то депутати б нікуди не ділися й мусили б проголосувати. Але чомусь командувачі цього не роблять.
А більш ніякими методами не працює. От що в тих людей у головах, якщо мені народний депутат із Комітету з питань національної безпеки та оборони зізнається: “Ми так і кажемо, що наш комітет, здається, живе в іншій країні, ніж уся решта парламенту”?
Інші чомусь і досі переконані, що війна скоро закінчиться – а отже, її треба просто дотерпіти, довоювати тими людьми, які там воюють із 2022-го, 2023-го й так далі. Бо ж не дай Боже дратувати електорат!
Це якийсь безнадійний синдром шашликів.
При цьому той перший “синдром шашликів” можна хоч якось пояснити (але не виправдати) – неляканістю. Але звідки неляканість у кінці 2025-го року? Це для мене особисто якийсь незбагненний психіатричний феномен.
Читайте також:
У процесі мобілізації було зроблено багато помилок, але це не виправдовує напади на військових ТЦК, — Решетилова
– Перш ніж ми перейдемо до подальшого обговорення цієї “неляканості”, згадаймо ще один момент щодо можливого поповнення війська: повернення з СЗЧ. Самовільне залишення частини – це дуже велика проблема. Недарма Офіс генпрокурора нещодавно закрив статистику щодо кількості кримінальних правопорушень, пов’язаних із СЗЧ та дезертирством.
– Це справді величезна проблема. Я не знаю цифру станом наразі, але вже місяць тому випадків СЗЧ було за 300 тисяч. Тобто якщо уявити собі фантастичну ситуацію, що просто зараз усі ці 300 тисяч повертаються на фронт – то це реально вже цієї зими переломило б ситуацію на користь України. Але зрозуміло, що це фантазії.
У реальному житті бодай 10% із них повернути – це вже надзадача. Свого часу я активно сам топив за закон про амністію для тих, хто пішов у СЗЧ. І на той момент його ухвалення було справді потрібне. Тільки тоді основну масу СЗЧшників становили дві категорії людей. Перша – це люди, які в першому бою дуже перелякалися, а поруч не було нікого, хто допоміг би їм із цим страхом упоратися.
А друга категорія – це ті, кого дуже дістав конкретний командир із конкретними абсолютно дурними наказами. І ці люди, в принципі, були не проти воювати далі, але під нормальним командуванням. А перевестися ж фактично неможливо.
Ну і сюди ж, до цієї ж категорії, я б відніс людей, які воювати далі вже не хочуть. Але передусім через те, що їх дістало, коли тили не мобілізують і нікого не присилають на заміну. І з такими людьми теж можна працювати, бо це патріоти – просто їх дістав наш свинський тил і його скотське ставлення до наших захисників та захисниць.
Втім, відтоді ситуація дуже сильно помінялась. Наразі, крім цих двох категорій, є й зовсім інші. Дуже багато – можливо, вже навіть більш ніж половина – тікають, навіть не повоювавши. Вони тікають прямо з навчальних центрів або по дорозі з навчального центру до частини. А хто найрозумніший – прибувають у частину і втікають одразу після цього, бо це насправді найлегше.
Військовослужбовці в навчальному центрі. Фото: 106 ОБрТрО
Тому я вважаю, що в закон про амністію за СЗЧ треба терміново внести дві поправки.
Перше – чітко розділити юридично право на амністію для тих, хто пішов у СЗЧ після того, як уже повоював. І позбавити цього права тих, хто так і не доїхав до фронту.
Зараз вони юридично в одному правовому статусі, а так бути не повинно.
Я розумію, чому Рада не хоче вносити такі зміни: бо ухвалювати жорсткі закони проти тих, хто вже в формі, не ухвалюючи водночас жорстких законів проти тих, хто взагалі ухиляється від служби – це нелогічно і несправедливо.
Але тих, хто формально вже вдягнув форму і прийняв присягу, але до фронту так і не доїхав, я б прирівнював якраз до тих, хто в тилу ухиляється.
– Але ж у них на це є відповідь: “бусифікація”, “злочини ТЦК” тощо.
– Ну, окей: тобі не подобається бусифікація – буде зекізація. Втік з бусика – поїхав далі у “воронку”. Причому одразу на десяточку.
Боєць, який нас захищає, – це інша історія. Такі військовослужбовці однозначно заслуговують на амністію. Але навіть для бійців треба встановити термін.
Бо помилка цього закону полягає в тому, що він чітко не встановлює максимального терміну, впродовж якого можна повернутися із СЗЧ без додаткових санкцій. Якщо повернутися можна “будь-коли” – це ж величезна спокуса для живої людини. І це цілком природно. Якщо ти знаєш, що в принципі можеш повернутися в будь-який момент, – то чому б цей момент не відкласти? Чого б хоч трошки не пожити оцим тиловим життям, яким поруч живе купа людей, що, на відміну від тебе, не пройшли оці окопи і посадки?..
Якщо встановити термін у, приміром, місяць, це б працювало інакше.
Ну і, звичайно, залишається критична важлива умова, яка однакова і для того, щоб повернути втікачів, і для того, щоб легше набирати їм заміну: питання граничного терміну служби. Людині буде набагато легше перемогти свої страхи і слабкості, якщо вона буде знати, що через певний час її замінить інший, а вона собі законно повернеться в тил назавжди.
Бо на війні якраз усі розуміють, що ця війна надовго. Якась ілюзія швидкої заморозки – це суто тилова хвороба. На фронті неї не хворіють.
Загалом я повністю підтримую ідею Ігоря Луценка, який воює з 2022-го року і, відповідно, знає, про що говорить. Він пропонує дати всім, хто відслужив два роки (я б, до речі, скоротив цей термін до одного року, особливо для бойових підрозділів), можливість автоматичного переведення. Щоб якщо ти приходиш із папером, що інша частина готова тебе взяти, твій командир не мав права тебе не відпустити.
Читайте також:
Чому українські захисники йдуть у СЗЧ: розповідь військового
Натомість сьогодні навіть переведення рядового солдата – це рівень командувача роду військ. А перевестися в інший рід військ можна тільки через головкома. Уявімо собі Сирського, який має підписувати переведення кожного бійця. Це ж стоси паперів!
А якби дали можливість після року служби переводитися “автоматично” – була б зовсім інша річ.
Так, я розумію, який шалений спротив цій нормі буде з боку офіцерського корпусу, особливо кадрових офіцерів. Тому що фактично відбудеться певний Дарвінівський відбір: одні батальйони і бригади “схуднуть” так, що за якийсь місяць-два чи пів року їх треба буде просто розформовувати. І шукати, куди подіти тих командирів, які до цього довели.
А інші бригади дуже швидко розростуться до корпусів. І це правильно.
Військові 12-ї бригади спецпризначення Нацгвардії “Азов”
– Натомість командування ухвалює фактично протилежне рішення: про повернення із СЗЧ виключно через батальйони резерву і лише в підрозділи пріоритетного комплектування. Та ще й, судячи з усього, вважає, що таким чином вирішить проблему – бо люди перестануть іти в СЗЧ…
– Хоча насправді вони перестануть повертатися!
– Але, вочевидь, на рівні тих, хто ухвалює рішення, взагалі немає розуміння, що таким чином вони роблять тільки гірше.
– Бо, мабуть, ті люди, які ухвалюють такі рішення, просто самі ніколи не були в шкурі цих бійців, не брали посадки, не виживали під вогнем. Тоді їм було б значно простіше зрозуміти такі насправді дуже прості й очевидні психологічні речі.
– Ти сказав, що військовослужбовці, на відміну від тилу, не розраховують на швидке закінчення війни, бо на фронті очевидно: ні миру, ні “заморозки” чекати не варто. Втім, з моїх особистих спостережень це не зовсім так. Нас як журналістів саме бійці, які воюють, часто запитують про те, чи варто сподіватися на якісь “мирні домовленості”, на Трампа, на щось… Це не віра – це надія. Але той же Трамп і компанія постійно розпалюють її своїми заявами про “два-три тижні”, “до Дня подяки”, “до Різдва”, тепер уже “до Нового року”.
Про тил, де такі настрої значно сильніші, годі й казати. То чи варто у 2026 році очікувати якогось “закінчення війни”, як на твою думку?
– Такі заяви, як оці Трампові, насправді страшенно деморалізують. І, звісно, людина на війні цілком має право на такі сподівання – та що там сподівання, це елементарне бажання дожити! Звичайно, вони чудово бачать і розуміють, що розраховувати на це не варто і орки як перли, так і пертимуть далі. Але розум це одне, емоції це інше.
Я ніколи не приховував, яке я відчував полегшення, коли підписали перший Мінськ. І не соромлюсь цього, бо це нормальна емоція. На той час я лежав і у госпіталі й чекав на операцію, яка мала вирішити, чи виживу я взагалі. Але навіть у такий момент розуміння того, що якщо ти виживеш, тобі вже не треба буде туди повертатись, було величезним полегшенням.
Тому будь-яка людина, яка десь в окопі мріє про навіть просто заморозку, на будь-яких умовах, – вона має повне право про це мріяти.
На відміну від нашого, перепрошую, гнилого тилу, який незрозуміло чого розмріявся про капітуляцію України.
– Думаю, навряд чи більшість із тих, хто справді сподівається на підписання якихось “мирних угод”, розцінює їх як капітуляцію. Багато хто, можливо, навіть розраховує на те, що Україна за час “замороження конфлікту” посилиться і Росія більше не наважиться напасти, або ще на якісь оптимістичні сценарії.
– Ну, хто б там про що не мріяв, я зараз побуду таким собі дрім-кілером, бо вимушений убити цю мрію. Мені це легше робити, бо я її не сильно поділяю, якщо чесно. Більше того: вважаю, що насправді заморозка для нас смертельна.
Це була б дуже коротка насправді пауза, після якої результат був би набагато страшніший.
Бо після цього вони б повернулися, але ми вже не мали б жодного шансу.
Зараз ми його маємо.
І зараз буде оптимістична заява, яка багато кого здивує. Так от: я вважаю, що після того, як ми з різних причин профукали мінімум два шанси на переможне для України закінчення цієї війни, Владімір Владіміровіч зараз дає нам третій шанс. Хоч і значно менший, ніж попередні два, але все ж таки це шанс.
– Що саме тебе наштовхнуло на такі висновки? Заяви Путіна на його великі пресконференції?
– Зокрема. Бо на тлі всього цього переговорного трешу, коливань Трампа, переходу США на бік агресора й так далі, Путін – єдиний, хто є абсолютно передбачуваним, абсолютно надійним і ще ні разу не підвів.
Саме Путін не дасть нам капітулювати. І він це абсолютно чітко заявив. Адже ми ще все ж не настільки деградували, щоб капітулювати повністю на його умовах – тобто фактично зробити те саме, що було б, якби ми просто без бою здалися у 2022-му. І це після всього.
Але він чітко дав зрозуміти, що нічого менше його не задовольняє. Навіть ті 28 пунктів, які вони ж і підсунули – і то велике питання, чи він би підписав. А будь-що менше взагалі не розглядається.
Бо ті 28 пунктів містили абсолютно тверді залізобетонні гарантії того, що через рік вони нас знищать. Причому точно не довше – а може, й швидше. І будь-який варіант, який такої гарантії не містить, його не цікавить.
Тому насправді байдуже скільки там зараз пунктів – 20, 15 чи 25, і що в них написано. Путін на них не піде.
Президенти України і США Володимир Зеленський та Дональд Трамп, 28 грудня 2025 року. Мар-а-Лаго, Флорида. Фото: АР
Росіяни знають, наскільки погана ситуація у нас на фронті, і це саме по собі стимулює їх продовжувати війну. І позиція наших партнерів також стимулює. Не союзників, а саме партнерів – бо це в Росії є союзники, Північна Корея й Іран. Навіть Китай однозначно союзником не назвеш.
– Тобто союзники – це ті, хто дають свою зброю і війська?
– Так, оце називається союзники. А в нас, як виявилося, союзника немає жодного – але є партнери, скажімо так, різного ступеня рішучості.
А колишній фінансово і технічно найбільший партнер тепер узагалі є партнером Росії. Якщо у когось щодо цього ще залишаються ілюзії, просто подивіться голосування за крайню українську резолюцію на Генеральній Асамблеї ООН. Проти якої голосували Росія, Іран, Північна Корея, Білорусь, Нікарагуа і… Сполучені Штати Америки. Пабам! Завіса. І цим вони чітко показали, в якому вони таборі. Навіть Китай утримався.
Результати голосування Генасамблеї ООН за українську резолюцію щодо ЧАЕС, 10 грудня 2025 року
Але повернімося до того, чому я вважаю, що це наш шанс.
Ми зараз були готові насправді підписати дуже багато що. І “ми” – це в даному разі в першу чергу українське суспільство. Тилове українське суспільство наразі реально готове підписати капітуляцію, яка буде хоч трошки завуальована й замаскована під бодай позірно “почесну”.
І з якимись насправді абсолютно фількіними, але красиво розписаними гарантіями ненападу на те, що від нас лишилось. Якби ці гарантії були серйозними, можливо, це навіть був би сенс обговорювати – що може ця капітуляція є рятівною. Як на мою думку був рятівним перший Мінськ.
Але ж ні.
Те, що зараз готова підписати більшість нашого суспільства, – це насправді відстрочений максимум на рік смертний вирок.
Однак Путін не дає нам тієї відстрочки, а тим самим дає, навпаки, шанс перемогти в цій війні.
– Навіть із такою ситуацією на фронті й у війську?
– Почнімо з того, що хоч би якою поганою для нас була реальна ситуація на фронті, у голові Путіна вона дуже сильно відрізняється. У набагато гірший (для нас) бік, ніж є насправді.
Узагалі, подивитися це його щорічне шоу було реально цікаво. Не лише для того, щоб знати ключові меседжі, бо цікаво було й те, що не стосується безпосередньо нас.
На цих путінських “прямих лініях” є рухомий рядок, куди пересічний москалик може пробитися зі своїми проханнями. Цього року цей рядок став комічним змаганням ІПСОшників – наших і їхніх. Наприклад, з’являється напис: “Владімір Владіміровіч, вам пишуть з Дніпропетровська. Коли вже ви знову вдарите “Орєшніком” по заводах? Ми тільки “за”, але попередьте населення, коли нам ховатися”.
Скріншот із трансляції “прямої лінії” з Путіним, 19 грудня 2025 року
Я не кажу, що в Дніпрі нема так званих “ждунів”, але жоден із них став би так по-дурному підставлятися.
А коли після цього, через пару хвилин навпаки, з’являється напис, що “Нас тут в Купянскє хахли **ут, зачєм ви врьотє?” Ну, теж же очевидно, звідки це писали.
Але крім цього змагання ІПСОшників” туди все ж достукувався і російський люд. І ось тут цікаво. По-перше, абсолютна більшість запитань – про те, коли закінчиться війна. Ще рік тому таких запитань не було або майже не було.
На другому місці – купа скарг на те, як погано, важко стало жити пересічному москалику. Раніше повідомлення такого типу зводилися передусім до скарг на локальні зловживання, щоб “батюшка-цар” пригрозив пальцем локальному “боярину” – і проблему вирішили.
Що цікаво, досі ця схема була цілком робочою. Це була така собі лотерея, в яку вигравав якийсь житель умовної дєрєвні Гадюкіно, який повідомляв, що в них уже пів року як прорвало трубу. Цар-батюшка Путін ставив це на вид відповідному губернатору, і проблему Гадюкіного вирішували, ощасливлюючи гадюкінців.
Але на цей раз усе було інакше. Тепер цар пояснював скаржникам, що вони просто не розуміють, як добре насправді живуть.
Коли йому скаржаться про те, що при тих податках, які вони підняли для війни, бізнес починає закриватися – він натомість починає розказувати, що цей бізнес просто не розуміє, що насправді економіка на підйомі, тільки цей підйом спеціально довелося дуже мудро пригальмувати.
Тобто його всесвіт вже остаточно відокремився від реального всесвіту. І навіть якщо будь-хто спробує донести до нього якусь іншу інформацію, він вважатиме, що ця людина як мінімум помиляється. Ну або взагалі “іноагент”.
А це вже все. Це вже фінальна, термінальна стадія диктаторського режиму. Коли диктатор вірить у свою власну модель Всесвіту, а якщо факти суперечать цій його моделі – то тим гірше для фактів.
Усі диктатори, які дійшли до цієї фази, погано закінчують.
– Але як пишуть у цьому контексті деякі іноземні видання, оскільки Путін щиро вірить у те, що вони вже ось-ось перемагають, і в економіці у них все чудово, а на фронті й поготів – то завдяки цій його вірі Росія ще воюватиме кілька років, навіть якщо економіка в них буде падати.
– Я б тут зауважив, що вони-то ще воюватимуть, але не скільки схочуть, а скільки зможуть.
І з того, що в нас усе дуже погано, аж ніяк не випливає, що в Рашки справи кращі. В них краще тільки з одним – з кількістю особового складу на фронті.
А з усім іншим в них – навпаки, гірше. І війну такої інтенсивності ні їхня армія, ні їхня економіка більше року вже не витримають. Вони вже розпродають свої золоті запаси Китаю, причому в таких розмірах, у яких цього за не відбувалося вже років сто. Це допомагає їм протриматися на плаву, але тим часом наші “нафтові санкції” б’ють по їхній економіці все сильніше.
Тому якщо вже хтось хоче прогнозів, то в мене їх є два.
Прогноз перший – для песимістів. Тих, хто вже так зневірився в нашій перемозі, що максимум, про що мріє, – це про заморозку. Так от, для них у мене невтішний прогноз.
По-перше, ця заморозка можлива не швидше, ніж від даного моменту через рік-півтора.
І то за певних двох умов.
Умова перша: що перед цією заморозкою хоча б пів року фронт взагалі вже не рухатиметься. Тобто ми настільки його стабілізуємо, що як вони не намагатимуться, а зрушити його не зможуть.
А тим часом друга умова: ми своїми діпстрайками настільки розносимо їхню нафтову промисловість, що вона падає щонайменше до половини від свого довоєнного обсягу.
Лише за цих умов вони можуть піти на перемовини про заморозку, хоча й тоді не факт.
Але насправді якщо ми довоюємо до виконання цих двох умов (а для цього насправді в нас є всі можливості, бракує тільки стратегії і політичної волі), то заморозка вже передусім для нас не буде прийнятним варіантом.
Бо якщо ми протримаємося ще рік-півтора, зупинимо їх по лінії фронту і рознесемо діпстрайками, то цілком може статися та точка переламу, після якої навпаки – посипляться вони. І вже ми будемо диктувати свої 28 пунктів.
Пожежа на нафтопереробному заводі в Саратовській області РФ після атаки українських БПЛА
А я вважаю, що це абсолютно реалістичний сценарій. Звісно, якщо ми не будемо вдавати, що нам треба тільки почекати на заморозку. Тоді ця війна дійсно може закінчитися дуже швидко. Але закінчиться нашою повною поразкою.
Якщо ж ми перестанемо робити вигляд, що все нормально і треба просто перечекати, а знов зберемося і почнемо велику мобілізацію, переключимо фінанси на нашу оборонку і зробимо все те, про що вже не раз говорилося – то кінець війни відкладається… Але він тоді стає абсолютно іншим.
І тоді це буде вже не про нашу поразку, а про те чи відпетляє від тотальної поразки саме Росія. І чи вдасться їм знайти якийсь умовний компроміс, чи все посиплеться й завершиться для них падінням режиму чи навіть розвалом держави.
Читайте також:
Представник уряду “незалежного Татарстану за кордоном” Нафіс Кашапов: Війна розбудила національні республіки в Росії
А враховуючи відірваність Путіна від реальності, такий варіант цілком можливий. Колись Сталін, яким Путін так захоплюється, пропонував дуже вигідні умови миру. Це було в лютому 1942-го року, коли німців уперше вдалося зупинити після розгромного 1941-го, десь під Москвою. Сталін був готовий німцям повністю Карелію, Балтію, Білорусь, Україну.
Але Гітлера це не задовільнило – він хотів закінчити війну на Уралі й був переконаний, що це йому вдасться.
А в результаті закінчив так, як закінчив. І мені здається, що Путін із цими перемовинами зараз робить рівно ту саму помилку. І хоч він сам казав, що Пушкін це “їхнє всьо”, але таке враження, що казку про золоту рибку він не читав. Тільки в його масштабі розбитим коритом може бути розбита Росія.
Дональд Трамп і Володимир Путін під час зустрічі в Анкориджі, Аляска, 15 серпня 2025 року.
– А як із небезпекою того, що в разі незгоди на умови “мирного плану” США можуть повністю перекрити Україні військове постачання і, зокрема, надання розвідданих?
– По-перше, США це вже робили. Так, розвіддані повністю не перекривали, але теж дуже обмежували. І зараз, до речі, на ураження всіх цілей далі ніж на 300 кілометрів від лінії зіткнення й особливо вглиб Росії ми маємо кожну ціль узгоджувати з ними, якщо вже користуємося їхніми розвідувальними даними.
В цьому сенсі нам єдине, в чому повезло з Трампом, – це те, що хоч він і обожнює Путіна та хоче його перемоги, але йому не потрібна російська нафта на світовому ринку. Це єдине, в чому наші з ним інтереси співпадають, і саме тому він погодив нам дозвіл бити по російській “нефтянці”.
Але хоч зараз у нас і є дуже сильна залежність від [розвідданих] США, розумні люди вже давно працюють над тим, щоб ця залежність стала якомога меншою. І, сподіваюся, не за горами той час, коли нам не доведеться ні з ким нічого погоджувати, а наші удари визначатимуться виключно одним: що ми можемо дістати і чого ми не можемо дістати.
В цьому сенсі, до речі, нас дуже полікував цей рік. Якщо раніше ми намагалися бути святішими за Папу Римського, дотримуватися всього, що можна дотримувати й не дай Боже не шокувати наших союзників у білих пальтечках з рожевими поні, то тепер цього вже немає. Коли виявилося, що головний стратегічний партнер може просто взяти й перейти на бік ворога – це дуже лікує. І ніякого пієтету щодо союзників, які довкола цього партнера танцюють і принижуються, більше немає. Бо це саме про те, щоб отримати і приниження, і війну.
Ви нам забороняєте бити по ворожій енергетиці, ліквідовувати їхніх генералів десь у Москві й так далі? Вибачте, але коли це по ваших лікарнях полетять російські – тоді й будете вирішувати, що для вас гарно, а що ні.
– Це якраз до теми, яку ми в минулій програмі пообіцяли обговорити наступного разу: чи буде війна в Європі й чи готуються до неї європейці? Про те, що Росія планує напасти на держави Балтії, останнім часом говорять дедалі частіше, а головне – цілком серйозно. Скажімо, начальник ГУР Кирило Буданов нещодавно попередив, що такий напад може відбутися вже у 2027 році. То яка твоя думка: наскільки готова до цього Європа? І чи справді Кремль має такі наміри?
– Почнемо з кінця. Чи дійсно орки планують нападати на Європу? Тут я міг би всю відповідь звести до одного: Путін за останні дні стільки разів повторив, що вони точно цього не планують, що, знаючи весь попередній аналіз, це вже можна вважати зізнанням:
“Так, плануємо. Так, вже готуємося”.
Точно так само він перед вторгненням говорив і про Україну. Зараз він запевняє Європу, ніби точно не збирається на неї нападати. Але водночас розказує, що у випадку, якщо Європа зробить щось, що він прирівняє до нападу на Росію, то агресія можлива. Наприклад, якщо в Європі конфіскують активи РФ. Іншим разом він дуже акцентував на Калінінграді: мовляв, якщо хтось буде заважати пересуванню туди товарів та вантажів, – це можна буде вважати актом агресії і доведеться “реагувати”.
Тобто прямий натяк на Сувалкський коридор.
Тож вони явно готуються, тут питань нема. Єдине питання в цьому сенсі – хто буде першою жертвою: Литва чи Естонія. Чи обидві одночасно.
Війська НАТО із Польщі, Литви, Румунії в Сувалкському коридорі
Але ще цікавіше, коли це відбудеться. Я багато спілкуюся з балтійцями, і в них усвідомлення того, що Росія точно нападе, є не лише на рівні військових, для яких це очевидно, а й на рівні суспільства. Також це добре усвідомлюють держави Північної Європи – Фінляндія, Швеція… Між іншим, не виключено, що однією з умов Путіна буде “відкат назад” щодо вступу цих держав у НАТО, яке завдяки його ж діям розширилось.
Так от, нещодавно ми дискутували на цю тему з литовськими військовими – коли саме Росія нападе. І литовці вважають, що цього треба чекати вже весною 2026 року.
Я ж дотримуюся тієї позиції, про яку каже й генерал Буданов: що це, швидше, буде весною 2027-го. Поясню, чому.
Зараз усі боєздатні ресурси росіян зв’язані в Україні. Кого ж він кине туди? От якби тут була заморозка – тоді так. У такому разі вони б за кілька місяців могли перегрупувати величезну кількість військ із наших окупованих територій до Білорусі й Ленінградського округу і звідти вдарити. Кремль дуже зацікавлений у тому, щоб не розпускати своїх “СВОшників” по хатах, а одразу дати їм нову “роботу”. Бо можна собі тільки уявити, як цей приблизно мільйон воєнних злочинців одночасно повернеться в бідну, голодну країну… Путін цей ризик чудово розуміє.
Але на моє запитання, ким йому воювати в Балтії, якщо майже всі сили воюють в Україні, у балтійців є свій аргумент. Річ у тім, що в росіян зараз пішов набір резервістів по військових округах. Їх скликають на воєнні збори нібито до ППО, для боротьби з нашими дронами. Але для цього така кількість людей просто не потрібна.
А тим часом іде величезне розгортання оргструктури Ленінградського воєнного округу. Якщо раніше найбільш потужним у них був Південний округ із центром у Ростові, бо він одночасно контролював і поліцейські операції на Північному Кавказі, і війну проти Грузії, і проти нас. А тепер чомусь почали роздувати Леніградський округ. До чого б це?
Читайте також:
Якщо так піде далі – Європа отримає війну в Балтії за 4-6 років, і не тільки з Росією: у ЦПД назвали помилки Заходу в сприйнятті Путіна
А тим часом на Балтії взагалі вже по повній програмі розгорнулася гібридна війна, коли з цивільних суден масово запускаються розвідувальні дрони на європейську військову інфраструктуру. Тобто триває оця оргпідготовка, іде розвідпідготовка.
І при цьому вони накопичують бронетехніку. Комусь може здатися, нібито це суперечить тому, що я раніше казав – що в них закінчується бронетехніка. Але жодної суперечності немає. Для цього накопичення вони знімають останнє, що ще можна реанімувати зі старих радянських складів. І десь до середини 2026 року вигребуть усе, що ще можна якось відновити.
Уже зараз іде чотири машини на одну, тобто щоб зібрати одну, яка поїде, треба розібрати чотири. На початку “СВО” була одна до двох, тобто одну машину “канібалили” – а дві їхало на фронт.
Паралельно працюють заводи, які в дуже невеликому темпі, але випускають все ж таки нові [танки] Т-90. Але на фронт вони все одно не їдуть. Зараз узагалі поява російської бронетехніки на фронті – це подія. Для чого ж вони тоді її накопичують?
І отут є відповідь у балтійців. Литовці так і кажуть: мовляв, це в нас тут фронт став таким, що бронетехніка з обох боків просто не виживає, бо тут мільйони дронів одночасно в небі. А в європейців цього нема. Вони ще не вийшли на ту фазу, коли в кожному гаражі збирають FPVшки, як у нас.
І це, власне, до питання готовності. Коли вся та бронетехніка, яку росіяни накопичили, поїде на Європу, яка просто не готова відбивати масові танкові колони, – які в неї будуть шанси?..
Під час навчань Nordic Response-2024, що відбувалися у Швеції, Норвегії й Фінляндії. ФОТО: НАТО
– Але якщо принаймні балтійці й північ Європи чітко усвідомлюють небезпеку й навіть розуміють особливості сучасної війни – значить, повинні б готуватися?
– Скажімо так: Європа реально готується відбивати агресію. Але річ у тому, що в цієї підготовки є певний темп. Для європейців, які 30 років спали в теплій ванні – цей темп просто шалений. Вони себе зараз відчувають якимись захеканими спринтерами.
Проте для орків це взагалі не темп. Бо навіть якщо все піде за планом, то фактично Європа буде повноцінно готова до відбиття російської агресії до 2030 року.
Процеси пішли, але наразі це на стадії фінансування, контрактування, розкачування заводів, а не на стадії реальної техніки і реальної тренованої армії.
А десь до умовного 2028-го року буде середина дистанції, тобто вони будуть “наполовину готові”.
То навіщо ж оркам цього чекати? Для них абсолютно логічно напасти, поки ця підготовка ще на зародковій стадії.
І, нарешті, останній аргумент – внутрішньополітичний. Російська глибинка насправді, м’яко кажучи, зараз не сильно задоволена своїм життям. Як показало навіть згадане путінське шоу, їх уже все це дещо дістало. І от уявімо собі, що заморозка тут так і не відбувається, бо на всі їхні умови ми не йдемо, а менше Путіну не цікаво.
А напруження в Росії наростає, економіка вже остаточно йде в штопор. І це до речі, перспектива саме 2026-го року, навіть не 2027-го.
Росія занурюється в темряву, бо ми вибиваємо ТЕЦ… От що робити?
Дуже просто: в такій ситуації для такої диктатури і персонально для Путіна абсолютно логічним є вибір на підвищення ставок і ескалацію. Тобто або маленька, але переможна війна – як мало бути, але не склалося в Україні, проте точно (на його думку) складеться в Балтії.
Або навпаки: гори все вогнем – якщо вже війна, то світова! Тобто або дійдемо до Ла-Маншу і от під це діло загальна мобілізація всього живого, воєнний стан у всій Росії й тому подібне – ну, або вже повний кінець…
Але я думаю, вони щиро вірять, що в такій ситуації дійдуть до умовного Ла-Маншу. Умовного – бо Франція ядерна, то, можливо, “доведеться обмежитися” франко-німецьким кордоном.
Отже, напад планується. Тепер – до питання, як до нього готуються в Європі.
Відповідь: по-різному. Адже Європа – це купа різних країн з дуже різною історією і дуже різною психологією, а в межах цих країн – дуже різні верстви населення.
Але ключова проблема в тому, що якщо серед військових реальність цієї загрози розуміють абсолютно всі, а серед політикуму – більшість, то із суспільствами ситуація інакша. Виносимо за дужки Польщу, Балтію, скандинавські країни, де існує суспільний консенсус із цього питання, що розв’язує руки і їхнім політикам.
А от чим далі ми на Захід Євросоюзу (Британія – також справа окрема), тим менше це усвідомлення в широких верствах. Тому, наприклад, президент Франції Емманюель Макрон весь час стикається з цією проблемою. Сам він чудово розуміє цю загрозу і готовий щось дуже активно з цим робити, а от його виборці – не розуміють категорично. І тут ми впираємося в засадничу проблему представницької демократії: політикам дуже важко нав’язувати порядок денний, який не подобається їхнім виборцям.
Це певною мірою схожа ситуація з тим, як у нас проходить мобілізація. Політики можуть розуміти, що треба робити – але водночас розуміють, що в такому разі за них більше не проголосують. І навіть якщо це свідомий політик, не популіст, – він має реалізувати свою програму, а для цього потрібна підтримка виборців. От і доводиться якось між цим балансувати.
Мітинг проти мобілізації в Берліні, Німеччина, 5 грудня 2025 року. Напис на плакаті: “Ні обов’язковій військовій службі”. Фото: AP
А тим часом опір підготовці до війни вже набуває публічних форм. Наприклад, у Німеччині на мітинг виходить молодь і прямо заявляє, що “краще будемо жити під Путіним, аніж підемо воювати”.
Тобто ця школота допускає, що може прийти Путін і їх окупує. Але вони реально не розуміють, що це таке.
У них уявлення, що ну подумаєш, прийде Путін – призначить їм якихось гауляйтерів. “Дідусі жили під окупацією – і ми проживем”. Але не дай Боже воювати, бо дідуся на війні вбили.
Вони вважають, що в реальному їхньому житті нічого не поміняється, бо це рівень якоїсь великої політики. А “прості люди” як жили, так і житимуть – хоч при своїй владі, хоч при кацапах…
– Але чому тут дивуватися, якщо навіть в Україні так досі чимало хто вважає, попри весь той жах, який нам влаштували росіяни.
– Так і є, у цьому вони від нас не відрізняються. Нас, в сенсі українське суспільство, не полікував 2014-й рік, нас нічого не навчила анексія Криму, війна в Донбасі, не кажучи вже про те, щоб іще раніше навчитися на помилках Грузії. Ми все одно вірили в “шашлики”. Це тепер ми такі розумні, коли закінчується четвертий рік найбільшої війни після Другої світової, і то не всі. А в них ця війна ще навіть не починалась.
Добре, що у Європі є такі політики, як канцлер Німеччини Фрідріх Мерц чи президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, які все-таки продавлюють непопулярні рішення про величезні бюджети на оборонку. Ну і ще вже згаданий Макрон. Ця трійка зараз на чолі переозброєння Європи.
Ще цікаво, що вперше в ЄС з’явився єврокомісар з оборони. І ним став литовець – тобто той, хто точно розуміє, що таке російська окупація і що треба готуватися. Це теж не випадково. Як і те, що українську оборонну промисловість включили в число тих, у кого можуть закуповувати зброю й техніку і для України, і для інших країн Європи.
Тобто розуміння є. Питання в тому, що оборонна індустрія сама по собі дуже повільно розгортається. Будувати нові виробничі лінії, це не просто кошти, це ще й час. А знайти на них ще й фахівців – це і в нас величезна проблема.
Тобто крім розуміння, потрібен ще й час. І зараз цей час для них фактично виграємо ми – тим, що стримуємо Росію. Тому саме в Україні зараз вирішується доля всієї Європи, а відтак і всього світу. І в розумінні цього Європі дуже допоміг прихід до влади у США Дональда Трампа, який дав зрозуміти, що на американську “парасольку” розраховувати більше не варто – лише на свої сили.
Президент США Дональд Трамп із міністром оборони Пітом Гегсетом і держсекретарем Марко Рубіо на саміті НАТО в Гаазі, червень 2025 року. Фото: REUTERS
– Останнє запитання – як щодо НАТО? Наскільки в Альянсі є розуміння, а головне, спроможності протистояти Росії, якщо вони навіть дрони збивати не ризикують?
– А тут усе дуже просто: НАТО без Штатів, вважай, не існує. На його місці може утворитися новий блок – або суто на основі європейських країн, або європейських плюс британська спільнота.
– Тобто до вступу в НАТО ми вже можемо й не прагнути?
– Насправді, так. Інша річ, що публічно нам просто не можна від цього відмовлятися. Втім, в Альянсу ще є один шанс: у листопаді 2026-го відбудуться проміжні вибори в Конгрес США. І якщо за їх підсумками Штати все ж повернуться до нормальності, то ховати НАТО буде зарано. Тож почекаємо.
Читайте також:
“Чи існує ракета “Фламінго”? Я її бачив на власні очі!”. Велика розмова з Євгеном Диким
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
