автор: Наталія Лебідь
для “Новинарні”
фото авторки та з архіву Лесі Литвинової
Відкрийте будь-який матеріал про Лесю Литвинову і першим же визначенням буде – волонтерка. Проти цього слова Леся категорично заперечує і в інтерв’ю “Новинарні” пояснює, чому так. Бо, мовляв, не має іншої роботи, крім роботи у створеному нею благодійному фонді “Свої”. Волонтер же – це той, хто приходить допомагати у вільний після основної праці час. Але Литвинова трудиться 24/7/365, тому тут вже незрозуміло, де завершується одна її діяльність і починається інша.
Але гаразд, назвемо те, що вона робить, благодійництвом. Фонд “Свої” Литвинова створила ще у 2014-му. Допомагала переселенцям зі сходу та паліативним хворим, а коли прийшов ковід – забезпечувала потребуючих кисневими концентраторами. Про період пандемії, як і про Майдан 2013-2014 років, вона говорить як про часи, коли братерство з однодумцями було особливо міцним і коли люди розкривалися по-справжньому.
Момент братерства – тепер вже армійського – повторився утретє після 24.02.2022 – тоді Литвинова з чоловіком стали добровольцями, мобілізувавшись до лав Збройних сил України. Воювали у 207-му батальйоні 241-ї бригади Тероборони ЗСУ. Спочатку отримали стрілецьку зброю і не дуже уявляли, що з нею робити. Згодом – стали саперами і працювали в парі. Так тривало до літа 2023 року, коли подружжя одночасно потрапило під обстріл і отримало уламкові поранення. Після лікування чоловік Литвинової повернувся до війська, вона ж – демобілізувалася.
Вже два з половиною роки Леся Литвинова продовжує працювати у благодійному фонді. Тепер – збирає гроші не тільки на паліатив, а й на потреби війська. Хоча, власне, займається всім і одразу, а як вона це вивозить – загадка.
“Ви за памперсами прийшли?” – спитала вона мене, коли я переступила поріг фонду, розташованого на самій околиці міста, а точніше – взагалі за містом. “Ні, за інтерв’ю”, – відповіла я.
Інтерв’ю ж у нас вийшло таке.
– Лесю, як так сталося, що мама п’ятьох дітей пішла на війну?
– Мама п’ятьох дітей виявилася фіговим стратегом. Бо не очікувала наступу з боку Білорусі. Ми 24 лютого зранку зібрали у себе усіх дітей, навіть тих, що вже жили окремо.
У мене будинок у селі Литвинівка Вишгородського району Київської області. Наді мною сміються і кажуть, що я знайшла собі село імені себе (посміхається). І от ми зібрали всіх у себе, тобто зробили так, як і планували зробити, якщо почнеться повномасштабна війна. Точніше, не “якщо” почнеться, а “коли” почнеться.
Наступу з Білорусі я не очікувала, бо думала, що окрім гри м’язами, там нічого не буде. Тому я з чистою совістю привезла всіх додому – була впевнена, що Київ стануть рівняти з землею, а за містом буде легше.
Леся Литвинова в офісі благодійного фонду “Свої”
Зранку ми з чоловіком залишили всіх вдома, а самі поїхали сюди, у фонд. Тут дуже багато було роботи, весь час розривалися телефони. Ну а діти лишились під Києвом. Оцій от (показує на молодшу доньку Соломію – Авт.) півтора року було, я її ще грудьми годувала… До самого вечора ми пробули тут, а потім – комендантська година. Ночували просто на підлозі, а зранку глянули новини, і все – Литвинівка вже під окупацією. І до дітей ми не можемо дістатися жодним чином…
А чоловік у мене донецький, і що таке окупація, він дуже добре знає. Єдине, що ми могли зробити, щоб пошвидше побачити дітей, – це стати до лав оборони.
Так і зробили. О 10-й чи об 11-й ранку вже були під військкоматом – поїхали до найближчого. Ввечері отримали зброю, а під ранок стояли на своїх перших позиціях. З квадратними очима, бо ніфіга не розуміли, що треба робити.
– У чоловіка теж не було військового досвіду?
– Ні, не було. Його не брали до війська, хоча він з 2014 року намагався. Отак прямо словами через рот казали, що через донецьку прописку він – ненадійна особа. Ображений він був трохи. І коли у 2022-му у військкоматі в нього взяли документи, то бубонів собі під ніс, що от тепер, мовляв, нікому не цікаво, яка у мене прописка.
– З ким у цей час були ваші діти і коли ви змогли їх побачити?
– Моїй старшій доньці було тоді 25, ще одній – 22. Сину 13, меншій доньці – 8. А наймолодшою була Соля, Соломійка…
Діти і мої батьки пробули без нас під окупацією майже три тижні. А вибиралися з Литвинівки дуже складно. Росіяни пообіцяли “зелений коридор” для цивільних – умовою було бути без речей і навіть без тварин, тільки з документами. Коли люди рушили через річку, вони відкрили по них вогонь. На щастя, всі мої вціліли. Згодом я відправила дітей до друзів на захід України.
Читайте також:
Мої собака, коти та купка пір’я. Наше життя в окупації
– Після військкомату в якому підрозділі ви опинилися?
– Це була 241-ша бригада, 207-й батальйон тероборони ЗСУ. Здоровезний набрали батальйон, потім розділили на частини… Великий потенціал у нього був, і мені дуже шкода, що ним не скористалися. Бо було дуже багато дійсно вмотивованих людей, і з батальйону можна було зробити лялечку… На жаль, завадив хаос тих перших днів. Невміння чи небажання провести нормальну ревізію того, що є.
Леся Литвинова на війні
– Ви зараз із бойовими побратимами тримаєте зв’язок?
– Звичайно. Ці зв’язки міцніші за будь-що на світі. Людина, з якою ти пройшов справжнє пекло – навіть якщо був знайомий кілька годин – стає ріднішою за тих, хто ніби був поруч 30-40-50 років твого життя, але з ким ти не маєш ані спільного досвіду, ані спільної мети. Це я взагалі кажу про масштабні події, і не тільки про війну. А й про Майдан, ковід тощо.
Будь-які потрясіння проявляють людей. Вони не роблять їх іншими, але дають можливість подивитися на людину в її неприкритому вигляді. Коли з неї злітають всі нашарування, все те, що нам диктують правила, бажання кимось здаватися, якісь модні тенденції… Людина залишається такою, якою вона є насправді. І тоді багато хто відсіюється з твого життя. З кимось ти прощаєшся з кров’ю і слізьми, бо все життя вважав, що це твоє найближче коло. Але побачив, що це не тільки не найближче коло, а це люди, до яких ти не можеш повертатися спиною.
– Слухаю вас і думаю, що ви сумуєте за своїм армійським досвідом – саме за досвідом такого братерства…
– Я не сумую, це інше. Жодна нормальна людина не може любити війну. І не прагне знову опинитись в обставинах, де вона може вмерти щосекунди. Жодна психічна здорова людина не буде сумувати за розваленими містами, знищеною природою і всім іншим…
Так, відчуття, коли всі разом, всі рухаються в одному напрямку, всі готові стати один за одного – вони фантастичні. Але причини, які їх викликають, не є ані фантастичними, ані романтичними, і ніяк не пов’язані з бажанням відтворити їх наново.
Читайте також:
“Якщо любите власних дітей – мобілізуйтеся”. Науковець і волонтер Антон Сененко – про те, чому пішов у військо і що там зрозумів
– Повернімося у 24-те, а точніше, у 25 лютого 2022 року. Отож, ви із чоловіком стоїте – як ви самі сказали – з квадратними очима і не знаєте, що вам робити. Які на вас поклали обов’язки у 207-му батальйоні? На якій посаді ви там служили?
– У перші дні взагалі ні в кого не було ніяких посад. Всі були стрільцями, бо зброю видали, і – вперед! Хтось, хто мав більше досвіду, взяв на себе обов’язки імпровізованих інструкторів і командирів. Ті, в кого був досвід з часів АТО, були безпосередньо задіяні в бойових завданнях у Бучі та Ірпені. І, до речі, саме там були перші наші загиблі. Ну а хто взагалі нічого не вмів – ті в основному чергували на блокпостах і виконували прості завдання.
Леся Литвинова
Наводити лад у штатному розкладі почали, коли ворога вже відкинули від Києва. Батальйон розділили на кілька батальйонів, і один з них відразу вирушив на Луганщину, а один залишився на білоруському кордоні. Я була в другому, і нам пощастило, бо під Білоруссю ми отримали запас часу, щоб навчитися. Навчитися і підготуватися по-людськи… Бо тим хлопцям та дівчатам, які поїхали одразу в зону бойових дій, було ну дуже складно. Допоки не призвичаїшся до нових обставин, те, що ти вчив в теорії, не стане тобі в пригоді.
– А ви швидко призвичаїлися?
– Скажу так. Найважливішу в моєму житті пораду мені дав мій друг, який воює з 2014-го. Він сказав: у тебе є дві головні задачі – не збиратися натовпом і розрізняти, що на тебе летить.
Бачиш натовп військових або автівок – тікай.
– Це групова ціль, звикай до цього. І допоки не навчишся на слух розуміти, що, звідки і куди летить (і за який час долетить), нікуди не швендяй, якщо в цьому немає нагальної потреби. І це все правильно…
Тож коли ми тільки-тільки приїхали на нове місце й увесь батальйон загнали на територію школи, та ще й заборонили звідти виходити, ми сказали категоричне “ні”. Робіть що хочете, – сказали ми командиру – але ми тут не ночуємо, ми будемо поряд, і в будь-який момент нас можна буде смикнути.
Тоді, до речі, я вперше посперечалася зі своїм командиром. Вперше, але не востаннє (сміється). Батальйону тоді пощастило, по нас нічого не прилетіло, але це була чудова групова ціль, просто прекрасна…
– І все ж таки поранення ви не уникнули. Де це було і як сталося?
– Це були останні дні Бахмуту. Тоді виводили основні сили, а нас якраз завели.
– А ви все так само були стрільцем?
– Ні, я була сапером. І чоловік теж. Ще з весни 2022 року ми потрапили в саперний підрозділ. З нас вийшла непогана саперна пара, скажемо чесно. Ми дуже добре одне одного розуміли. Нам на мигах достатньо було щось передати або просто один на одного подивитись – і ми вже знали, що будемо робити. Незважаючи на те, що всі командири всіх ланок кричали, що ви маєте бути в різних підрозділах, бо у вас діти, і хтось має лишитися живим. І що яйця треба розкладати по різних кошиках…
Леся Литвинова з чоловіком Владиславом Урбаном
І це абсолютно правильно. Нам неймовірно пощастило, що ми тоді лишилися живими. Прилетіло нам одним снарядом на двох, просто за класикою. Міліметр туди, міліметр сюди – і нас обох дійсно не лишилося б в живих… У чоловіка обидва його поранення були якимось фантастичним везінням, бо якби один уламок увійшов в шолом на пів сантиметра нижче, не було б пів голови. А так він пробив наскрізь шолом, черконув по лобу, розірвав вухо.
Він потім у мене був дуже смішний, такий Шрек з зеленим вухом, бо на стабіку його для чогось залили зеленкою. Був ну дуже ржачний (посміхається). А другий уламок пробив задню плиту на броніку і розпанахав йому спину, але з одного боку буквально на пів сантиметра до шийної артерії не дійшов, а з другого боку – так само трохи до хребта не добрався.
– Владислав – ваш чоловік – потім повернувся на фронт. На ту ж роботу сапера?
– Ні, він повернувся в нашу ж бригаду, але на іншу посаду.
– Ви теж отримали поранення і теж маєте травму хребта, і зрештою демобілізувалися. Вас легко відпустили з армії?
– Мене відпустили легко, тому що в мене є залізобетонна підстава: діти. Я і списувалась саме за сімейними обставинами, а не по здоров’ю. У мене була велика необхідність напхати металу в спину.
– В сенсі?
– Мені ще до початку повномасштабної війни мали прооперувати хребет. А до того мені не можна було підіймати більше ніж три кілограми. Я протрималася майже два роки на своєму характері і м’язах, які собі накачала. Але після поранення, коли вимушено довелось лежати, м’язи розслабились, і спина сказала “все! ось тепер вже взагалі все!”.
У мене був вибір робити операцію в статусі військовослужбовця, але тоді це – місяць в лікарні, 3-4 місяці реабілітації, потім тилова посада, бо ніяких навантажень не можна. Або ж “списуватись” і робити це вже як цивільна, а потім приймати рішення, наскільки я буду здатна до якоїсь фізичної роботи.
– Ви пішли на фронт, щоб захистити своїх дітей. Але ваш 16-річний син Віталій нині рветься на війну. Виходить, що захистити не вдалося?
– Ми пройшли з ним складний етап, коли він казав, що “у вісімнадцять піду на контракт”. Я категорично проти такого підходу. Не тому, що я не хочу, щоб він взагалі потрапив на фронт. Тобто, звичайно, я цього не хочу і ніхто не хоче бачити своїх дітей на війні. При цьому я розумію, що він буде воювати. І він розуміє, що він буде воювати.
Син Лесі Віталій з іще зовсім маленькою сестричкою Соломійкою
Але я вважаю, що йти у військо треба, маючи щось іще, окрім молодості та ентузіазму. Треба чомусь встигнути навчитися і бути там корисним. А не просто лупашити в бік противника чи мати витривалість, щоб копати окопи. Тому син буде вступати в КПІ на радіоелектроніку. А зараз він готується і їздить до “Госпітальєрів” на тренінг по медицині. Страшенно гордий, бо він там – наймолодший, єдиний школяр, але працює дуже достойно, на рівні з усіма.
– А міг би скористатися правом на виїзд за кордон.
– Ні, він буде тут, бо налаштований на те, щоб потім іти воювати. Він не розглядає ніяких інших варіантів.
– Але ви колись зробили такий прогноз, що війна триватиме мінімум п’ять років. Чотири вже минули, а ваш син, якому тільки шістнадцять, планує закінчити школу, здобути вищу освіту і йти воювати. Тобто мине ще років шість, якщо не більше, і весь цей час ітиме війна?
– А ви самі як думаєте?
– Сумніваюсь, що ресурсів ще на 5-7 років вистачить і у нас, і у ворога.
– Ніхто не знає, як воно буде, але я не бачу жодних підстав для того, щоб війна закінчилася у найближчі роки. І навіть якщо ми отримаємо якесь перемир’я, чи про що там зараз ідуть перемовини, то ми всі розуміємо, що це тимчасова історія. Ну не відмовиться ворог від бажання повернути нас до себе під крило.
– І все-таки про ресурси. Їх уже майже нема. У нас – людських. А у кацапів, якщо вірити їхнім же набіуліним, здатність платити за війну так само вичерпується…
– З обох боків буде відбуватися відновлення ресурсів. Це у випадку “перемир’я”…
До мене тут забігав днями один друг, який воює з 2014-го, і ми з ним якраз згадували 2022 рік. На той момент він уже закінчив службу у війську. Але готувався до повномасштабної війни, і його побратими готувалися, і в них були злагодження, і вони знали, що будуть робити. Єдине, що все почалось десь на місяць раніше, ніж вони це собі уявляли.
Так от, він каже, що зараз готується до третьої фази. І мої побратими також готуються до третьої фази, яка буде після можливого перемир’я чи чогось подібного.
З наймолодшою донькою Солею
– Ворог, звісно, буде відновлювати ресурси і готуватися, це 100%. І як у тоталітарної держави, у Росії більше шансів провести таку підготовку якісно. А ми витратимо час на срачі. А потім владна верхівка розкраде те, що партнери виділять на відновлення…
– Є такі побоювання, так. Бо я дуже добре знаю своїх співвітчизників, які люблять сховати голову в пісок. Але я знаю й інше. Я знаю, що мої співвітчизники вміють у важкі часи швидко мобілізуватися. Просто дуже не хочеться знов епічного героїзму. Ще один мій друг каже, що героїзм виникає виключно там, де немає планування.
Я дуже хочу, щоб у нас не було героїзму, а щоб було планування та підготовка.
Я з тих людей, які підтримують непопулярну в нашій країні думку, що служити мають усі і воювати мають усі, в тому числі й жінки. Мені дуже подобається, як це відбувається в Ізраїлі. Там ніхто не волає про те, “а чого саме я маю йти в армію”. Маєш іти, бо твоя країна перебуває в стані перманентної війни. І так, ти маєш бути готовим у будь-який момент стати на захист держави. Пам’ятаєте події в Ізраїлі в жовтні 2023-го та історії про те, скільки молодих жінок організовували захист власних кібуців? Вони були навчені, вони були готові, вони знали, що робити. У нас має бути так само.
Я не бачу причин, чому не мають служити жінки. Не бачу.
І коли мова йде про те, а хто буде народжувати, то вирішувати, кому воювати, а кому – ні, треба не за гендерним принципом. А за принципом “може чи не може”. Я знаю купу родин, де служити може жінка, а чоловік натомість може бути з дітьми. Так, він може сидіти в декреті, і в цьому немає нічого жахливого. Або інша ситуація. Я також знаю купу родин, які свідомо відмовляються від рішення мати дітей. Чим тоді в такій родині жінка відрізняється від чоловіка, які має преференції?
– Під час третьої фази війни Україна збере стільки ж добровольців, скільки їх було у 2022-му?
– Складно сказати. Багато буде залежати, по-перше, від того, як усе це буде відбуватись. А по-друге, від того, що ми встигнемо вкласти в голови людей, в тому числі молоді.
Читайте також:
Підполковниця Оксана Іванець: Єдиний раз я заплакала на місці обстрілів, коли побачила обгорілий дитячий кулачок
Леся Литвинова
– Військовий омбудсман Ольга Решетилова нещодавно сказала, що при всіх складнощах мобілізації щомісяця лави війська поповнюють 30 тисяч новобранців, цю цифру називав і президент Володимир Зеленський. Як гадаєте, це надійні люди чи потенційні “СЗЧшники”?
– Я можу казати тільки про свою бульбашку. А в ній є багато тих, хто пішов добровільно, в тому числі жінки, в тому числі упродовж останнього року. Це ті, хто готувався, закривав якісь домашні справи або морально дозрівав… І так само в моїй бульбашці є люди, які втекли або ховаються. Це болючі історії і їх усього лише дві – на всю мою дуже велику бульбашку. А під нею я маю на увазі тих, кого я особисто знаю з давніх часів.
– Ваша бульбашка відчуває несправедливість від того, що нема ким замінити людей на фронті?
– Звичайно, відчуває.
– Як це впливає на настрої?
– Якщо ви маєте на увазі, чи готові люди кинути зброю, сказати “та … воно всьо конем” і повернутися в тил, то ні – так це не впливає. Але якщо ви хочете спитати, чи додає це мотивації, то також ні.
Найскладніше, що є у війську, на мій погляд, – це несвобода. Несвобода керувати своїм власним життям. Тобто з одного боку, такої внутрішньої свободи, як у війську, ти ніде не більше не знайдеш. Бо у тебе є абсолютно зрозуміла ціль. Ти звільнений від усього заради цієї цілі. Ти йдеш вперед і розумієш, що глобальні процеси, які відбуваються у світі, ти твориш просто зараз своїми руками.
Але з іншого боку, ти не маєш жодного горизонту планування. І оце відчуття “в мене ніколи не буде власної родини, будинку, собаки, кар’єри” дуже тисне. Бо поки ти там, тут життя все одно йде, і ти з цим нічого не можеш зробити.
Я не можу сказати, що поки була у війську, мене сильно дратувало тилове життя. Навпаки, для чого тоді я на війні? Для того, щоб мої діти в тилу могли піти в умовний “Макдональдз”. Або для того, щоб мої друзі могли сходити в театр. І це нормально. Мене більше почало дратувати тилове життя в тилу.
– Чому?
– Бо в мене шалене відчуття провини. Через те, що я – не там. І спілкуючись з побратимами, я відчуваю сором за це. І жодні їхні слова про те, що тут я корисніша, ніж там, насправді не втішають.
– Але ж фразою “я в тилу потрібніший” або навіть “я тримаю тил” прикриваються якраз ті, хто зубами триматиметься за свою бронь…
– Так, цим зловживають.
Я знаю абсолютно прекрасних людей, що в тилу на умовно цивільних виробництвах роблять засоби, якими хлопці воюють. Їх немає ким замінити, хоча і від них люди періодично йдуть на мобілізацію. Я знаю лікарів, яких не можна висмикнути з лікарень, бо їхню компетенцію ніхто не закриє. Я знаю енергетиків, які мають бути на своїх посадах.
Але зазвичай ті, хто каже, що “тут я точно зроблю більше, ніж на фронті”, все ж лукавлять.
Інколи мама дуже потребує ремонту
– Як на вашу думку, хто провалив мобілізацію і більшою мірою за це відповідальний – держава чи соціум?
– Держава. Тому що соціум – це досить інертна історія. Була повністю провалена комунікація. Тут ми програли “всуху”, бо люди почали боятися. А вся ця жахлива кампанія з дискредитації ТЦК – це просто класика, її треба окремо вивчати для того, щоб не повторювати таких помилок.
У 2022 році багато класних людей не потрапили на фронт, бо їм не вистачило місця. Зараз у таке складно повірити, правда? Мій хороший знайомий місяці чотири бігав по всіх військових частинах і кричав “я ж артилерія, я ж воював, в мене досвід”, але місця не було і посади для нього теж не було. “Чекайте, коли ви знадобитесь, ми вам зателефонуємо”.
– Думаю, йому вже зателефонували…
– Ні, він ще тоді мобілізувався – знайшов, як це зробити. Причому мобілізувався вже не у Києві, а бозна-де… Але мова про те, що тоді ми не склали оцього запасу. Бо таких людей треба було хапати і триматися за них. Але у підсумку багато з тих, хто готовий був піти, а не пішов, знайшов чим займатися в тилу. І поступово пустив корені в цивільне життя, а з нього дуже складно вибиратися.
Читайте також:
Артем Чапай: Військові більше не “котики”. Всі шарахаються, бо думають, що ти – з ТЦК
Ви сказали, що комунікацію ми програли. Але у нас продовжує існувати єдиний телемарафон, на який виділяються мільйони. Він був покликаний об’єднувати людей, а не роз’єднувати, але щось пішло і не так…
– Мені дуже складно говорити про єдиний марафон, бо я ж – з тєліка родом (сміється). Я ж знаю, як все це робиться… (до Революції Гідності Леся Литвинова була успішною режисеркою телебачення, працювала над створенням документальних фільмів і проєктів для телеканалів СТБ та “Інтер” – “Н”).
Жахливо те, що там багато дійсно класних професіоналів, які стали заручниками цього телемарафону. Одна тільки [воєнна кореспондентка телеканалу “1+1”] Наталія Нагорна чого варта! І от немає у них зараз іншої платформи, на якій можна працювати.
Та я дуже вдячна тим, хто там працює і продовжує з усіх сил тягти в цей марафон нормальні речі, нормальні теми.
Леся Литвинова
Ну а загалом це, звісно, “агіточка”. А ми не вміємо в агіточки. Не навчилися… У нашого ворога працює стала система інформатак – відпрацьована, ідеальна. Ще з 2014 року ті, хто жив на територіях, де можна було впіймати російське телебачення і російське радіо, казали, що півдня послухаєш їх – і хочеться вбити себе за те, що ти такий фашист. Ось так воно працює, оцей весь механізм – він включається, починаючи з дитячого садочку і йде далі. А ми так не вміємо. У нас усе це кострубате, недолуге, і всі бачать, яке воно ніяке. І головне, що воно не виконує тієї мети, заради якої створювалося.
У 2022 році єдиний марафон був логічним. Тому що він зібрав у себе всіх, хто міг працювати чи був готовий працювати, тобто акумулював сили. Але є різниця між “акумулювати сили” і “підгребти ці сили під себе” та запустити туди, куди треба зараз державі.
Пів року існування цьому марафону вистачило б “з головою”. Тобто якраз на першу гарячу фазу війни, щоб не клацати по всіх каналах, шукаючи, що взагалі відбувається. А далі всі мали б іти своїм шляхом, шукати свої підходи, свої теми, свої напрямки. Мені не вистачає різноманіття, от прямо сильно не вистачає.
– На вашу думку, чи потрібно зараз проводити вибори?
– Знаєте, коли [Володимир] Зеленський у 2019-му році переміг, я абсолютно серйозно розмірковувала над тим, щоб виїхати з цієї країни. Таке було вперше за все моє життя.
– Тобто навіть не про Януковичі?
– Навіть не про Януковичі. При Януковичі в мене були сподівання на те, що наступними виборами можна буде змінити ситуацію. А коли стало зрозуміло, що ситуація не дотерпить до виборів, стався Майдан. І от тоді чорта з два мене хтось би вигнав з країни – в час, коли можна щось змінити… А коли президентом став Зеленський, це була історія про інше.
Я ніколи не бачила його своїм президентом. Але я не буду з ним воювати, маючи ворога з півночі. Тому що ми живемо в такий час, коли треба об’єднуватися навіть з тими, хто тобі категорично не подобається. Це питання виживання.
І так, я б сильно хотіла виборів, щоб можна було поміняти Зеленського. Але я не бачу технічної можливості проведення нормальних повноцінних виборів під час війни.
Леся Литвинова
– Лесю, одним із напрямів вашої роботи є паліативна допомога. Тут на рівні держави є якісь зрушення?
– Для мене особисто це дуже болюча історія. Бо перед початком повномасштабної війни в паліативі справді відбулися зміни на краще. Але зараз держава в дуже складній ситуації, бо в нас брак ресурсу.
– Людського чи фінансового?
– Будь-якого. І з точки зору держави логічно і правильно вкладати в гроші в те, що наблизить нас якщо не до перемоги, то хоча б до того, як не впасти тут і зараз…
А паліатив – це вкладання ресурсу в людей, які не принесуть користі державі. Навпаки – вони будуть тільки відтягати на себе цей ресурс. Це звучить цинічно, але так воно насправді і є. Волонтери, благодійні фонди, жертводавці, західні партнери можуть дозволити собі балансувати між людяністю та раціо. А от держава собі цього дозволити не може.
Обираючи умовно між тим, на кого витратити ресурс – на людину, в якої лишився останній тиждень життя, чи на людину, яка через місяць має шанси повернутися на фронт, на завод, у школу – раціонально використати гроші на ту людину, яка буде допомагати державі.
Це той самий принцип, за яким працює сортування поранених. На евак поїде не найважчий, а той, кого реально врятувати. В тому, звісно, випадку, якщо в тебе немає можливості зайнятися одночасно всіма.
Це жорстоко, це жахливо, про це не хочеться навіть думати. Але це умови війни.
Я дуже хочу вірити, що у держави вистачить ресурсу і туди, і туди. Але якщо це не так, то я дуже не хотіла б опинитися на місці тих, хто приймає рішення про пріоритетність допомоги.
– Коли я ще до війни читала про те, як онкологічні хворі викидаються з вікна, бо їм нестерпно болить, то думала про те, що одна з основних проблем паліативу – це надмірна забюрократизованість, через яку люди не можуть легко отримати свої знеболювальні…
– Якщо говорити про знеболення, то проблем із ним уже немає. Ще років десять тому ніхто б не повірив у те, що рецепт на опіоїдний анальгетик може безкоштовно виписати сімейний лікар, і що людина може піти й купити його в аптеці, а потім не звітувати за використані ампули, пігулки абощо. Та я сама б у це не повірила. Як не повірила б і в те, що в країні буде у вільному доступі фентаніл у пластирах… Ще років десять тому або трохи більше все це було за межею фантастики.
Проблеми є, але ці проблеми в даному випадку – не з боку держави. Бо є лікарі, які не вміють виписувати рецепти або не хочуть брати на себе відповідальність за них. Але це точкові моменти.
Системні проблеми в іншому, і їх багато. Це, приміром, стаціонарний паліатив, який не всюди організований так, як треба. НСЗУ виділяє на нього кошти, яких вистачає на 2-3 тижні. А як же ті, хто потребує довшого перебування в паліативних відділеннях? Окрема складна історія з респіраторною підтримкою. У нас є пацієнти, які лежать удома на апаратах штучної вентиляції. Тримати таких пацієнтів в паліативних відділеннях немає можливості, тож їх тримають в реанімації, де їм не місце.
У нас також є велика проблема в тому, що медична складова і соціальна складова розведені між собою. Тобто лікар може сказати: друже, ти тепер не обійдешся без колісного крісла, але я тобі його дати не можу – йди по нього в соцзахист. Те саме, якщо пацієнту потрібне функціональне ліжко, протипролежневий матрац, треба навчитися користуватись підйомником, вертикалізатором тощо. Всього цього йому медицина дати не може. Теоретично це може дати соцзахист.
І ось тут виходить, що десь працюють програми міські, десь – загальнонаціональні, а десь не працює нічого. Десь за допомогою стоять рік, а десь її взагалі ніколи не отримують. Це система, яку треба звести в єдине ціле, і до повномасштабної війни у той бік все й рухалось. Складно, але рухалось. А тепер все знову розвалене, і державі не до того.
Леся Литвинова
Зараз намагаються зробити пілотний проєкт Міністерства ветеранів з довготривалим доглядом, який не є, по суті, паліативом. І стосується виключно військових – тих, хто дійсно потребує такого догляду. Проєкт запускається на гроші західних партнерів, але поки не зрозуміло, як все це буде працювати.
– Ну так, бо є ж і цивільні пацієнти. Якраз хотіла запитати вас, чи є сенс розводити “військовий” та “цивільний” паліатив? І чи повинні потреби військових бути задоволеними в першу чергу?
= Давайте так: в умовах наявності достатнього ресурсу – розводити не можна. Бо паліатив – це не про те, як людина отримала такий статус. Багато надскладних, надважких паліативних пацієнтів не стали військовими через те, що вони мали невиліковну хворобу ще до того, як почалась війна. Можливо, вони були б героїчними бійцями, але вони на фронт не потрапили. І так само серед військових є, вибачте, абсолютні довбо*оби, які травмувалися через власну довбо*обність – наприклад, стрибнув кудись бухим і зламав хребет. Але це військовий.
А тепер скажіть, чим відрізняється військовослужбовець, який захворів на онкологічне захворювання, будучи у війську, від власної доньки, яка набула це захворювання в цивільному житті? І чому батько має право на додаткові виплати, а донька не має? Це дуже складні етичні питання. Тим паче, що у нас за законом, за Конституцією, всі повинні мати однаковий доступ до медицини. А паліатив – він на стику медицини та соціальних послуг. І підсилити тут можна саме соціальну складову через повагу до того, що людина пішла у військо, віддала здоров’я країні тощо.
Тобто ще раз: соціальну складову у випадку військових можна підсилити, а медичну – ні. І коли я говорю про соціальну складову, то маю на увазі, що повинна бути сплачена доглядальниця для військового, яке проведе з ним додаткові дні, тижні чи місяці в стаціонарному відділенні.
А от що стосується медичної компоненти, то тут фільтрувати громадян не можна в жодному разі. До знеболення всі повинні мати однаковий доступ. До медичної консультації, до операцій, до встановлення трахіостом, гастростом і всього іншого – так само рівний доступ для всіх.
– А що у нас із психологічною допомогою для ветеранів? У вас у самої – ПТСР, тож розкажіть з перших рук. Психологічна допомога є достатньою?
– (пауза) Я мовчу, бо думаю, як це сформулювати так, щоб нікого не образити… Знайти психолога – не проблема, хоч за гроші, хоч безкоштовно. Проблема – з якістю надання допомоги. Бо у нас психологами себе називають всі, хто пройшов двотижневі курси, перекваліфікувався з ворожок, астрологів абощо.
“Свого” психолога знайти дуже важко. Бо тут має бути певний контакт з обох боків. Я знаю багато хороших психологів, які відмовляють людині, якщо після кількох сесій відчувають, що такого контакту немає. І це історія не про безпорадність, а про чесність. Взагалі людина, яка може чесно визнати: я цього не знаю, але піду і дізнаюся, викликає в мене найбільшу повагу. Такій людині можна довіряти, бо вона не буде тобі шкодити тільки для того, щоб не виглядати некомпетентною.
Читайте також:
“Я сказала, що більше так не можу. Він зібрав речі і пішов з дому”: історія дружини військового з ПТСР
– Волонтерство 2025 року сильно відрізняється від волонтерства 2022-го й тим паче від волонтерства 2014-го?
– О, тепер моя черга задавати моє улюблене питання. А що ви вкладаєте в поняття волонтерства?
= Волонтер – це людина, яка абсолютно безкоштовно допомагає потребуючим…
– …У вільний від основної роботи час! Така людина приходить, у чомусь колупається, щось вивозить, щось привозить, не отримує за це грошей, але отримує багато пі*дюлєй. Оце волонтер.
А я – я не волонтер. Бо я більше в житті нічим не займаюсь, на іншій роботі не працюю. У мене тут навіть є зарплата. Правда, вона ганебна, і якби я працювала, приміром, касиром в супермаркеті, то мала б більшу зарплату. Але все одно, вона в мене є. Тому те, що я роблю – це не волонтерство, це благодійність.
Проте в нас волонтерами називають усіх. Усіх, хто робить те, що теоретично мала б робити держава.
– Добре, я переформулюю питання. У нас купа народу – волонтери, благодійники, разові чи багаторазові донатори ще з 2014-го роблять те, що має робити держава. Ви самі це кажете. Тобто латають дірки, зокрема, й у забезпеченні війська. Але це ж неправильно. Чому так стається?
– Це, з певної точки зору, якраз правильно. Бо якщо люди не будуть мобілізуватися всі як один задля досягнення мети, у нас узагалі немає жодних шансів. Держава не вирулить без допомоги громадян там, де у неї є складні моменти. І в 2022 році так було, і в 2014-му… Так завжди буває під час складних історій. І не тільки в нас. Так відбувається в усіх країнах по всьому світу.
А те, що у 2025-му стало набагато менше ентузіазму, ніж у 2022-му, так це абсолютно зрозуміло і закономірно. Люди звикають до будь-яких надзвичайних обставин. Такі обставини просто стають новою реальністю. І те, що у 2022 році було жахливим потрясінням, нині стало звичною річчю.
– Не в усіх державах так, як у нас. Я спілкувалася з ізраїльським журналістом, і він розповів, що тамтешнє волонтерство – це про роздачу їжі та напоїв постраждалим, приміром, від вибуху. Зброю для війська в Ізраїлі ніхто не добуває – такими речами займається держава.
– Тому що Ізраїль не перебуває в ситуації повномасштабної війни цілодобово, при всій моїй повазі до Ізраїлю… Ви уявляєте, скільки зброї щодня витрачається на лінії бойового зіткнення? Цей ресурс просто шалений. І його ніхто не покриє в умовах війни, яка йде в такому темпі. Тож у тому, що держава не вивозить, її звинувачувати не можна ніяк. Бо це дуже затратна війна, і держава не зможе все це закрити.
Але і волонтери не можуть все закрити. Ми тримаємося за рахунок допомоги світу, це ж очевидно.
Інша річ, що посадовці могли б не красти – з цим я погоджуюсь цілком. Але
“не красти” стосується і багатьох із тих, кого ми називаємо волонтерами.
Ну, давайте вже казати про це чесно. Я взагалі проти того, щоб ідеалізувати будь-яку групу населення. І військо наше – це не ангели з крильцями, і волонтери, і лікарі. Це суспільство, і воно таке… Коли людина отримує доступ до якогось ресурсу, це її спокушає.
Леся Литвинова
Читайте також:
“Люди віддають нашим захисникам замало. Я б запроваджувала соціальні роботи”. Волонтерка Ірина Гук і її такмед для ЗСУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
