автор: Наталія Лебідь
для “Новинарні”
фото з FB Артема Чапая
Ті, хто знайомий з Чапаєм, для найкоротшої його характеристики виділяє, напевно, одну якусь деталь. Письменник. Журналіст. “Лівак” і пацифіст. Той, хто сидів у декреті з двома дітьми. Добровільно мобілізований у 2022-го. ВСПшник. Старший солдат. Все це про нього. Наше з ним знайомство почалося з руху “Збережи старий Київ”. Рух існував на стику мерства Олександра Омельченка та Леоніда Черновецького – обидва діячі достатньо доклалися для спотворення української столиці.
Але зараз у нас набагато серйозніші вороги. На війну з московитами Артем Чапай (справжнє ім’я – Антон Водяний) пішов у перші дні повномасштабного вторгнення. Чесно зізнається, що боявся та переживав депресію від розлуки з рідними, бо думав, що більше їх не побачить.
Чапай взагалі дуже відвертий – принаймні, не намагається бути кращим, ніж він є. Зараз він проходить службу в одному з комунікаційних підрозділів Збройних сил у Києві.
Із ним цікаво поговорити на тему його рефлексій – як письменника. І на тему літератури, котра намагається відобразити війну. Сам він є автором кількох книжок, назва однієї з яких стала мемом – “Не народжені для війни”.
Поки що за “не народжених для війни” воюють інші, а тому – як каже Артем – фінал війни залишається відкритим. “Ми виграли”, бо 100 тисяч людей одночасно пішли добровольцями в армію. Чи “ми програли”, бо мільйон “качався” у спортзалах, ходив по ресторанах і не збирався допомагати» – так він змальовує можливі сценарії.
– Артеме, ви якось сказали, що стали письменником, щоб виправдати час, витрачений на читання. У війську ви продовжуєте бути письменником, але чи продовжуєте бути читачем? Є час на погортати книжку?
– Якраз на погортати книжку є час, а от писати важче стало. На це потрібно зосередження і усамітнення, а з усамітненням в армії складно. Раніше я був в роті охорони, і оці два перші роки – чотири години стоїш на посту, чотири грієшся біля буржуйки. Коли грієшся, можеш або втикати в телефон, або читати. В моєму випадку то було переважно читання. Плюс я ж дві мови вивчив…
– Стоячи на посту?
– Ні, гріючись біля буржуйки. А також в казармі. Там дуже тісно, але ти можеш вдягнути навушники і знову ж таки читати. Я в армії накупив гаджетів для читання – ліхтарик такий, який чіпляють на книжку, плюс навушники. Взагалі навушники почав дуже цінувати.
Артем Чапай в улюблених навушниках для комфортного читання
– А які мови вчили?
Спочатку я вчив німецьку. По Duolingo.
Чому німецьку? Бо моя родина виїхала біженцями до Німеччини. І я думав, що рано чи пізно війна закінчиться, і я приєднаюся до них. Вони повернулися, війна триває, а я почав забувати те, що вчив.
– Тобто ви збиралися теж стати біженцем і осісти в Німеччині?
Скажімо так: плани були мутними. А варіантів, як діяти – декілька. Перший час здавалося, що все, нам кінець… Потім приходили думки про радянсько-фінську війну, яка закінчилася за кілька місяців…
Хоча ні – назавжди я туди точно не збирався.
– А друга мова?
Французька. Вона була пов’язана з несподіваним для мене літературним успіхом у Франції. Спочатку я почав писати для французьких ЗМІ, а потім з цього всього і вийшли “Не народжені для війни“. Ця книжка була написана трохи в іншій формі на замовлення великого французького видавництва. А там мене і український видавець почав копати – “давай видамо її в Україні”. Але то був вже 2025-й, і книжку довелося значною мірою переписувати.
Бо з одного боку довелося вирізати дуже довгі пояснення про те, хто такий Тарас Шевченко, в якому році скасовано кріпацтво і що таке “Розстріляне відродження”. Словом, все те, що нашому читачу пояснювати не треба. А з іншого боку, довелося додавати й дещо нове, причому неприємне. Про те, наприклад, що військових у нас не відправляють на ротацію, а заброньованих ухилянтів – вже мільйони…
Цього в західному виданні не було, і я не хотів би, аби воно було в майбутньому. Тому навіть зараз, коли перекладають книжку, я даю все ще той попередній варіант.
“Не народжені до війни” Артема Чапая потрапили у топ-50 найкращих книжок 2025 року за версією The Washington Post
– Давайте повернемося до самого початку і перенесемося у 2022-й. Отже, почалася повномасштабка, ви пішли на війну добровольцем і потрапили…
– До ВСП – військової служби правопорядку. Ми займалися охороною військових об’єктів. Думаю, про це зараз вже можна говорити.
Спочатку ми охороняли аеропорти, і оскільки тоді ще не було дронів, то охороняли їх від ДРГ. А пізніше на ротаціях ми почали займатися тим, чого я спочатку дуже боявся. Тобто перевезенням, охороною, конвоюванням російських військовополонених, найманців і українських зрадників, які потрапили до нас в полон.
– Чого ви боялися?
Я був начитаний про стенфордський експеримент. І боявся, що наші будуть звіріти, що будуть там бити росіян, а я нічого з цим не зможу зробити. Бо у мене або не вистачить духу це зупинити, або – ще гірше – я теж озвірію і стану таким же.
– Але цього не сталося?
– Нас першим ділом вишукував наш підполковник і сказав, що хто дуже сміливий і вважає, що можна знущатися над військовополоненим, то для таких є пропозиція. Відправитися під Авдіївку і взяти там у полон свого “власного” росіянина… Не ви цих людей брали в полон, сказав він, тож ви не маєте права їх і пальцем зачепити. Сюди вони приїздять у статусі військовополонених, і бити їх – табу. І я йому за це дуже вдячний.
Артем Чапай невдовзі після мобілізації у 2022 році
– Із ВСП ви перевелися до штабу, так?
Так. І це було нелегко. Переведення у мене забрало вісім спроб і 14 місяців часу. А пов’язане воно був якраз із тим, що дружина сказала – вона із дітьми повертається в Україну. На той момент вже минуло більше двох років війни, і в мене була дуже сильна депресія. Бо війна, здавалося, триватиме вічно.
І паралельно виникало питання,
а якого хера для одних це триває вічно, а для мільйона заброньованих війни взагалі нема?
Бо будь-яка мережа супермаркетів може забронювати купу співробітників. Для мене таке бронювання вже переросло в ухилянтство, бо триває воно роками, замість справедливого: один рік я воюю, а другий ти. Адже вже чотири роки не відбувається ніякої ротації.
– Тоді, ще у вересні 2022 року, ви створили на сайті президента знамениту петицію про можливість демобілізації військових за бажанням після року служби. Вона набрала необхідні 25 тисяч підписів, Зеленський відповів негативно. Демобілізація так і не настала досі…
– Правильніше говорити про взаємні ротації між військовими та цивільними, слово “демобілізація” тут хибне.
Зараз про “терміни служби” починає говорити цілий міністр оборони, а тоді одна публічна посадова особа обізвала мене поширювачем російських ІПСО. Цю людину потім звільнили за справді дуже погану комунікацію з людьми.
Читайте також:
В Україні розробляють нові контракти для військових з “чіткими термінами служби”
– Як це на вас вплинуло?
– Так, що я зрозумів: переведення мені тепер не світить ще дуже довго. Але мені дуже пощастило, і це значною мірою пов’язано з моїм статусом письменника. Я прекрасно розумію, що маю тут певний привілей публічності.
– Ви сказали, що почали займатися переводом, коли дізналися, що ваша родина повертається. Тобто вирішили, що треба менше ризикувати собою, а більше часу проводити з близькими?
– Ну, і це також.
Із дітьми, коли ті ще були маленькими
– Гаразд, ще кілька слів про ті години, коли ви стояли на посту чи грілися біля буржуйки. Що ви читали?
– В першу чергу я почав перечитувати всі твори про війну, які раніше знав. І переконався, що, цитуючи Дроня, Гемінґвей дійсно нічого не знає про нашу війну. Дуже розчарувався в Ремарку – його книжки написані з позиції “хорошого русского”, тільки німця: окупанта, який вважає, що ми “внє політики”, і взагалі не рефлексує про те, що він перебуває на території Франції.
Юнгер у “Сталевих грозах” пише про “дружнє французьке населення” і теж не рефлексує. Але Юнгер, принаймні, чесний мілітарист. Це якраз один із тих людей, які “народжені для війни”. Він же потім і в окупації Франції нацистами брав участь, хоча сам не був нацистом, наскільки мені відомо…
Натомість мені дуже сподобалася “Пастка-22” Геллера – там ситуація, схожа на нашу, і там прекрасний чорний гумор, який буває дуже потрібним на війні.
– Розкажіть.
– У “Пастці-22” головний герой розмірковує про те, що його країна обов’язково переможе і що Гітлера треба перемогти, але – ставить він питання: “чому я”? А ще там є персонаж, лікар, який сам себе визнав не придатним до служби в армії і сам собі написав інвалідність. А коли його прийшли перевіряти, він був дуже обурений, що в цій країні вже навіть лікарям не довіряють.
І це дуже схоже на нашу ситуацію з тим, як проходить ВЛК для тих, кого треба взяти на війну, і як проходить ВЛК для тих, кого від служби треба звільнити, як, наприклад, одного співака… А тим часом у мене в підрозділі був чувак, котрому після мікроінфаркту встановили шунт у серце – і з цим шунтом від продовжив служити.
Артем Чапай (Антон Водяний) на службі
– У Гашека гумор іншого порядку, ніж у Геллера?
– Розумію, про що ви. Але скажу так: Перша світова війна – це взагалі не про нас. Бо там що було? Там було зіткнення однаково поганих інтересів. Тоді як Друга світова – це все ж – глобально – фашизм проти демократії.
– Не назвала би СРСР демократією…
– Ну, в СРСР Гітлер помилково поліз, а так – все-таки проти відносної демократії… Гітлер зі Сталіним чудово би поділили світ на двох.
До речі, є ще одна хороша книжка з цього приводу – “Людина у високому замку” Філіпа Діка. Це альтернативна історія про те, як Німеччина і Японія спільно перемогли у Другій світовій війні, а потім Німеччина почала готувати напад на Японію… Гітлер прорахувався – йому б спочатку поділити зі Сталіним планету, а вже потім нападати на СРСР.
– Вони так і зробили. Уклали мюнхенський пакт, пакт Ріббентропа-Молотова… Нинішні оборудки Трампа і Путіна якраз і порівнюють з мюнхенською змовою, за якою Судети відірвали від Чехословаччини і віддали Рейху…
– До речі, Путін так само прорахувався, коли напав на Україну. Це вже багатьма сказано, але, на жаль, це помилка ціною наших страждань. Росія уявляє свою могутність, хоча, крім ядерки, має самий лише пшик…
– До пшику повернемося, а поки ще про літературу. Ваш колега по цеху Артем Чех підкинув соцмережам тему для обговорення – “про війну все вже написано, ми пережовуваємо ті самі емоції та слова”. Як прокоментуєте такий творчий песимізм?
– Мені здається, він не зовсім не це мав на увазі. Я зрозумів це так, що ми не знайшли правильну тональність, в якій варто писати про війну.
Мене особисто, приміром, дуже злить, коли люди починають паразитувати на цій темі. Особливо коли паразитують люди, не причетні до оборони країни.
– А ви вважаєте, що писати про війну можуть тільки ті, хто її пройшов? Пам’ятаю, про це також був один фейсбучний срач.
– Ні, питання не в тому, кому писати про війну. Питання в тому, як саме про неї писати… Поки що, на мою думку, найкраще з того, що написано про війну – “Гемінґвей нічого не знає” Артура Дроня.
Книжку Артура Дроня про Гемінґвея, який не тямить у нинішній війні, Чапай вважає найкращою
– Вашу книжку “Не народжені для війни” видання The Washington Post включило до списку найкращих книжок 2025 року. Для вас важить таке визнання?
– Це приємно як визнання української літератури загалом у світі. Але я хочу нагадати, що минулого року одна з моїх книжок і водночас книга Олександра Михеда “Позивний для Йова” були в подібному списку, але від британського The Telegraph. А ще раніше “Не народжені для війни” опинилися у списку найкращих книг від французької Le Monde.
Тобто це не вперше, і я не можу сказати, що аж так приголомшений. Просто у нас в Україні The Washington Post, схоже, більш відомий, ніж Le Monde.
Книжка “Не народжені для війни” Артема Чапая
– Ви чесно зізнаєтесь у “Не народжених для війни”, що панічно боялись приходу “Мороку”. Але “Морок” прийшов, і ви пішли до військкомату у перший же день. Як додали страх?
– Значною мірою через оте механічне вивчення іноземних мов. Зубріння, граматика, оце все… Відволікає від важких думок.
Психологічно вивченням німецької я ніби наближав об’єднання з родиною, біженцями. Хоча водночас думав і про те, що попрощалися ми, можливо, назавжди.
Я пішов в армію, як стрибнув зі скелі у воду.
А дружина з дітьми поїхала, й у мене був страх – насправді основний – не так про те, що я загину, як про те, що їх більше не побачу.
Потім страх померти відпускає… Поруч зі мною загинув мій друг, а в такій ситуації, змішана з почуттям провини провини того, хто вижив, приходить думка, що двічі в одну воронку смерть не втрапить. Тобто якщо ти досі не загинув, то, за теорію ймовірності, вже начебто і не повинен… Нераціональне самозаспокоєння, звісно. Магічне мислення. Але за родину все одно переживав.
– Чому ваша родина повернулася?
– Тому що не змогла бути у настільки чужому середовищі. Хоча у моєї дружини, порівняно з більшістю біженок, все було непогано – і побутово, і фінансово. Оскільки вона науковиця, її одразу за програмою запросили до німецького університету. Тобто вона фактично отримувала там оплату за те, що робила свою звичну роботу… Але вона опинилася у Східній Німеччині, де було багато “путін-ферштеєрів”, тих, хто “розумів” Путіна і казав “нє всьо так однозначно”. Причому серед таких були і її приятельки… Втім, тлумачити навіть близьку людину завжди небезпечно: точно помилишся.
Артем Чапай
– Я вас запитала про те, як ви додали страх. А тепер розкажіть, як ви долали свій пацифізм, адже ви були пацифістом?
– Але паркани у русі “Збережи старий Київ” я все ж таки валяв…
– Паркани – не живі, тому не зараховується.
– Але то була пряма дія.
Річ у тім, що я з Майдану 2014 року вийшов сильно травмованим. Бо я був у місці, де гинули люди. Сам я участі у тих подіях не брав, я був журналістом, але бачив трупи… І після цього я багато думав, а чи можна було без цього обійтись, чи можна було розтягнути мирний протест…
Десь у цей момент Роман Кульчинський запропонував мені перекласти Ганді, його “Сатьяграху” про ненасильницький опір. У Романа, мабуть, теж були схожі думки… І я думав: хай би протест був довшим, але без крові – принаймні з нашого боку.
– Що значить “хай би протест був довшим, але без крові”? Нігоян, Жизневський, Вербицький – всі були вбиті ще навіть до 18-20 лютого. Тобто “інша сторона” першою поставила хрест на мирному спротиві.
– Хай там як, для мене це була травма. А коли я у 2016 році поїхав по літературних справах у Польщу і почув у Вроцлаві, як наш кобзар на вулиці грає “Пливе кача”, то просто там і розридався…
Так що 2022 рік став для мене доланням цієї травми. І розумінням, що є випадки, коли треба брати до рук зброю, бо інакше – тільки рабство і повний конформізм.
Артем Чапай у війську
– У вас типаж “вічного захисника”: захищали старий Київ, захищали інтереси родини, коли сиділи у декреті з двома дітьми, пішли захищати країну. Ти так себе бачите – тим, хто підставляє плече?
– Ой ні, я ніяк себе не бачу. Взагалі не думав про це. Мені завжди здавалося, що я – та людина, яка хотіла б жити в неісторичні часи.
– А що таке неісторичні часи?
– Ну, нудні часи. Коли нічого такого не відбувається…
– Як у вікторіанській Англії?
Ні, Британія тут не підходить, вона була імперією. Хотілося б жити, умовно, у Швейцарії… Або так: закритися десь в селі, нікого не бачити, писати книжки. Але ми живемо в інших умовах, де доводиться робити інший вибір.
– Зараз, коли “мирний план” Трампа у всіх на слуху, що ви скажете – як людина, котра служить на війні вже майже чотири роки – про завершення цієї війни?
– Мені здається, це показуха і він сам не розуміє, що він робить… Був такий фільм “Не дивіться вгору”, там Меріл Стріп грала президентку, і звучала класна фраза: “Вони не такі вже й злі, вони просто довбой***и”. Здається, в українському перекладі говорили “довбодятли”. Це хороший і повчальний фільм про те, як можна було знищити метеорит, який летить на Землю. Але через жадібність можновладців замість метеорита знищили планету.
– А Земля в даному випадку – це Україна?
– Україна – це мишка Джері з американського мультику, за якою женеться кіт Том. Пам’ятаєте такий мультиплікаційний прийом, коли Джері ухиляється перед прірвою, а Том за інерцією продовжує бігти вже просто у повітрі, а потім дивиться собі під ноги, а там нічого нема? Так от зараз приблизно те саме: мишка – це Україна, а кіт – Росія.
Росія біжить над прірвою й не усвідомлює, що епоха імперій закінчилася. Зараз вона намагається відновити імперію, але при цьому демонструє, зокрема, і своїм колонізованим народам, що не має колишньої сили.
Я вірю в те, що дуже скоро Росії буде не до того, щоб доколупуватися до нас.
– Мене у “мирному плані” Трампа-Путіна хвилює те, що він здатен розшарувати суспільство на тих, хто хоче завершення війни за будь-яку ціну, і тих, хто проти здачі територій. А ми і так любимо один одного їсти.
– Та ну, це вже якась теорія змови…
– Чому ж? Тут вже підігнали нове соцопитування про те, хто згоден вийти на Майдан, якщо влада піде на територіальні поступки.
– Хай, бл…, краще в армію йдуть, аніж на Майдан. Вибачте.
– Я згодна, але не про це мова. Тему розколу по лінії поступок вже активно качають.
– Та я вас прошу. Срачі – це нормальний демократичний процес. Вони були, є і будуть. Ще за Порошенка було таке – “Ні капітуляції!“, пам’ятаєте?.. У нас є набагато серйозніші речі, про які треба говорити, а не про цей мирний план. У нас мобілізація провалена – це раз. У нас ротації не відбуваються – це два. У нас корупція – це три.
Артем Чапай, письменник і військовослужбовець
– Щодо перших двох пунктів – хто більше винен у таких факапах, влада чи соціум? Адже ухилянти – це звичайні собі заброньовані вантажники у АТБ чи “Сільпо”, яких ви згадували…
– А тут порочне коло… Соціум дає хабарі, а влада потурає. Хто точно в цьому не винний, то це ТЦК. Коли я приходив в ТЦК – я тоді ще й слова такого не знав, я собі казав, що йду у військкомат – то всі були дуже ввічливими, дякували і тиснули руки.
– Загалом ставлення до військових змінюється, так? Вже ви не “наші котики”?
– Ми не котики з 2023-го. Я тоді це вперше помітив. Змінився з поста і поїхав в райцентр. Ніхто до мене більше не підходив і не вітався, як це було за рік перед тим. Навпаки, від мене всі шарахалися, бо думали, що я – з ТЦК…
– Наша незламна незламність дала тріщину?
– Знаєте, “незламність” – це було хороше слово, але його просто девальвували. Будь-що стає заїждженим через надмірний вжиток.
Пам’ятаю, як мене колись харила уся наша ура-патріотична пропаганда. Але у мене нема питань про те, ким я є. Коли я приїхав до Києва, то міг говорити і українською, і російською. Але одного разу на мене биканули за українську, і я – “ах так?” – перестав переходити на російську.
Читайте також:
Олег Сенцов: Зараз якщо ти розмовляєш російською – підтримуєш цим ворога. ВЕЛИКЕ ІНТЕРВ’Ю
Знаєте, що погано? Коли про незламність починають говорити чиновники в офіційних комунікаціях. Тоді яскраве слово стає просто бюрократичним штампом, який більше нічого не означає.
– Ми розгубили не лише яскраві слова, а й нашу міфотворчість. А міфів – цілком позитивних – було багато на початку війни. Про банку огірків, якою збивали дрони, про “привида Києва“… Потім міфотворчість урвалася. Чому?
– Не урвалася. Просто йде не в той бік. Тепер міфи у нас переважно негативні – про тих-таки ТЦКшників, які б’ють людей.
– А загалом нам потрібні міфи про війну? Чи тільки правда, без художніх домислів?
– Це філософське питання, я над ним не замислювався, якщо чесно.
– Ми вже трохи зачепили ухилянтів, тож питання майже риточне. Які емоції викликають у вас ті, хто спокійно “живе своє найкраще життя” і п’є лате на лавандовому молоці в умовно безпечних містах?
– Ну, звісно, що вони дуже дратують… Мене злить, коли я приходжу у спортзал, а там ніде стати від такої кількості здоровенних мужиків. І те, що в п’ятницю ввечері та на вихідних на Русанівці, де я живу, забиті всі ресторани і заздалегідь заброньовані всі столики. Зокрема, знову ж таки – здоровими молодими мужиками.
Вони вже навіть не ховаються, а це значить, що вони все “порішали”. І через от таких мразєй, які все “порішали”, якийсь будівельник, що живе в селі, ставить логічне питання: а чому я маю йти на фронт, якщо багатші мужики сидять і бухають в ресторанах?
Артем Чапай ходить у спортзал, де надмір «здорових молодих мужиків», які проміняли фронт на качалку, його страшенно злить
Багато злості до, умовно, 30-50-літніх, які за станом здоров’я цілком могли би служити, але не служать. І це на тлі дідів, які ледве пересуваються, але йдуть в окопи.
Я ж вам казав про чоловіка зі шунтом у серці – його вже за місяць, та яке – за тиждень! – повернули на службу. А ще у нас був чувак, якому за 50 і якому постійно викликали “швидку”. Здається, діабет у нього був. Розумієте?..
А тут здорові 30-літні “качки”… Я розумію, що кожен хоче вижити, але несправедливість тут така очевидна.
– Якби ви знали у 2022-му, що несправедливість буде очевидною, а “качки” заповнять всі бари та ресторани, ви б пішли добровольцем?
– Та все одно йшов би. Такі речі робляться не для качків, і не для держави навіть. А для самого себе, для сім’ї, для совісті зрештою.
– Уявімо, що пройшло сто років. Звідки людство черпатиме інформацію про російсько-українську війну у 2125-му? Яку тут роль відіграватимуть книжки? Чи не пропаде труд тих, хто як і ви, зараз лишає свідчення про цю війну?
– О, це хороше питання. Я сам його весь час собі ставлю. На мене свого часу дуже вплинув Орвелл. Він брав участь у громадянській війні в Іспанії 1936-1939 років і казав: якщо вже зараз газети брешуть, то як ми дізнаємося правду через багато років? І тому він собі поклав писати правду, зокрема, про цю іспанську війну. Так з’явилася його книжка “Данина Каталонії”.
І я собі думав, коли писав своїх “Не народжених для війни”, що добре було б, аби ця книжка стала такою собі українською “Даниною Каталонії”. І щоб книжки і мої, і Дроня, і Чеха, і Коломійчука, і Казаріна реалістично відтворювали те, що відбувається зараз. І щоб ніхто через сто років не казав, що “народ був єдиний, як ніколи”, але нам не вистачило сил.
“Народ єдиний, як ніколи” – це, до речі, цитата з тієї публічної посадової особи, яка мене обізвала “іпсошником”.
Бо ні, народ зовсім не єдиний. Є різні люди. І оце треба теж показувати… Ми ще не знаємо, чи ми виграємо, чи програємо, чи станеться щось посередині, але важливо, щоб такі книжки показували умовним нащадкам, як все відбувалося… Ми виграли, бо 100 тисяч людей одночасно пішли добровольцями в армію. Чи ми програли, бо мільйон “качався” у спортзалах, ходив по ресторанах і не збирався допомагати.
– Фінал для вас відкритий?
По-любому відкритий… Мій бажаний варіант: Росія слабне і розвалюється, хай навіть не адміністративно. Ну, бо не буває так, щоб імперія слабла-слабла і раптом – раз! – знову зібралась із силами й захопила пів світу. Правда ж? Не могла Британська імперія слабнути-слабнути, а потім щось перевернулося, і – ось вона знову володіє Африкою.
Єдине, що ми не знаємо, яку ціну на такий розпад Росії заплатить зрештою Україна. Не все залежить від нас, бо є сили і поза нашою країною, є довбодятли на кшталт Трампа… Але те, що залежить від нас, ми мали б робити.
Артем Чапай
– Після війни поїдете у село – подалі від людей і поближче до книжок?
– У мене досі є така фантазія, але я ж не знаю, що насправді станеться.
– Але станом на зараз ви відчуваєте себе реалізованим як письменник?
– Так, і навіть несподівано більшою мірою, ніж будь-коли. Бо якби не 2022 рік, такі, як я чи, умовно, Михед, навряд чи стали б відомими за кордоном. А для мене дуже важить вийти за межі тільки національної літератури – щоб нас читали скрізь.
Щиро кажучи, коли я був на одному фестивалі європейської літератури в Нью-Йорку, то в мене виникло таке дурне відчуття, що нам, українцям, як не парадоксально, заздрять.
– Заздрять?
– Ну, бо коли виступаю одночасно я і, умовно кажучи, письменник болгарський чи румунський, йдуть слухати мене… Очевидно, що відвідувачі поняття зеленого не мають, хто такий Артем Чапай – вони йдуть на прикметник “український”. А ті, що “заздрять”, у той момент просто не розуміють, якою жахливою ціною цей момент дається…
– Тобто втоми від української війни, представленої в українських книжках, немає?
– Якщо ви самі згадали про те, що моя книжка потрапила у топ, складений The Washington Post, то очевидно, що нема.
До речі, про цей новинний привід. Цікаво, що визнання, які наші автори отримують на Заході, потім віддзеркалюється назад в Україну. І через визнання зовні книжки стають помітнішими тут, для наших читачів. А це неправильно, між іншим, бо в цьому помітна така собі “самоколонізація”, або, за кліше, комплекс меншовартості.
Література, загалом мистецтво України – не кращі, але й не гірші, ніж література та мистецтво світові. І нам не потрібно міряти себе тільки тим, як ми бачимося за кордоном.
Читайте також обов’язково:
“Де українські ремарки? Цінуйте їх, поки живі”. Історії шістьох наших письменників, які воюють
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
