автор: Поліна Вернигор
Фонд компетентної допомоги війську “Повернись живим”
спеціально для “Новинарні“
На початку листопада 2022 року Вікторія Прохоренко отримала тривожну звістку — її чоловік Антон, військовослужбовець Нацгвардії, отримав поранення під час звільнення Херсонщини. У ту мить жінці здавалося, що вона перестала дихати. Проте справжні наслідки важкого досвіду, який пережив її коханий на війні, вона побачила тільки тоді, коли він повернувся після лікарні додому.
Загибель побратимів, постійний ризик і все те, що доводилося бачити Антону впродовж кількох місяців, виснажили його. Чоловік переживав нічні жахи та почав проявляти агресію до рідних. Психологи радили Вікторії покинути його, проте вона боролася з посттравматичним стресовим розладом коханого та врешті змогла врятувати сім’ю.
Чіткої статистики щодо українців, які мають діагностований ПТСР, не існує. За даними МОЗ, станом на червень 2024 року в Електронній системі охорони здоров’я було зареєстровано 27 544 людини з таким діагнозом. Проте ця цифра не показує реальну ситуацію, адже багато хто, маючи проблеми з ментальним здоров’ям, не звертається до спеціалістів.
Ми поспілкувалися з Вікторією Прохоренко про її власний досвід і про проблему ПТСР у військовослужбовців, які повертаються з фронту. Ось її історія.
До повномасштабної війни ми жили щасливо і дружньо: я, мій чоловік Антон та двоє дітей. Ми могли планувати свій день, тиждень, спільні подорожі. Я працювала в банку старшим контролером-касиром, а чоловік — зварювальником на Криворізькому гірничо-збагачувальному комбінаті.
За два місяці до вторгнення Антон втратив роботу і 24 лютого якраз мав їхати у відділ кадрів, щоб влаштуватися на нове місце. Того дня він прокинувся раніше. Пам’ятаю, мені снився такий приємний сон… аж тут пів на сьому мене будить чоловік: “Віко, почалася війна”.
Я віджартувалася, мовляв, от тобі й добрий ранок. А потім встала з ліжка, підійшла до вікна — і на моїх очах у будівлю футбольного клубу прилетіла ракета. Тоді до мене дійшло: Антон не жартував.
Я пішла готувати сніданок, бо подумала, що під смачну їжу погані новини сприймаються легше. У цей час чоловік почав одягатися і сказав, що піде до військкомату. Я не стала відмовляти — це його вибір. Якби наші хлопці того дня не зібралися, не пішли добровільно, росіянам вдалося б окупувати набагато більше територій.
Коли проводжала Антона на війну, не плакала — не хотіла, щоб він запам’ятав мене з червоним носом та набряклим від сліз обличчям. Ми згадували гарні моменти, домовилися щодня надсилати одне одному кумедні відео: я йому про дітей, він мені про котиків.
Читайте також:
“Навіщо ти йдеш, якщо в тебе є я?!” Як пояснити дитині, чому тато або мама на війні: поради психолога
Від нас до окупованих сіл тоді було трохи більше ніж 20 кілометрів. По місту часто гатили снарядами, було дуже голосно. Якось обстріл застав нас із дітьми на вулиці. Це було страшно для мене як для матері, бо в той момент я зрозуміла, що не готова до такого й не знаю, що робити. Ховатися під балкон чи лягати на землю? Тоді я продумала чіткий план, як діяти, коли чуємо вибухи.
Під час атак ми сиділи з дітьми в коридорі і я їм розповідала, що робити, якщо під’їзд раптом обвалиться, навчала їх технікам дихання, щоб заспокоїтися. Ми обговорювали, як надавати допомогу, якщо хтось поруч впадає в ступор чи істерику. Я намагалася вкласти в дітей якісь знання, щоб вони були готові до будь-чого.
Чоловіку про ці обстріли не розповідала. Завжди казала, що у нас все тихо і спокійно, і навіть якщо перед розмовою ридала в подушку, при ньому намагалася бути зібраною і в гарному настрої.
Зараз розумію, що це була погана тактика, але тоді мені дуже хотілося полегшити йому життя, щоб він не переживав за нас.
Та помилково вважати, що проблеми зникнуть, якщо про них мовчати. Треба було говорити, що нам важко, але ми молимося і тримаємося — тоді ми обоє відчували б міцніший зв’язок, адже ніби разом переживаємо труднощі. Але на той час я не думала про такі глибокі речі.
8 листопада 2022 року Антон отримав поранення. Увесь день я почувалася знервованою та тривожною, ніби мені важко дихати. Він зранку зателефонував, повідомив, що його команда йде в наступ. Це був Херсонський напрям, того дня вони вчетверте намагалися звільнити село Дудчани. Настрій у нього був гарний: вони з хлопцями співали пісні, знімали на відео, як ідуть на завдання. А потім попередив, що буде без зв’язку якийсь час. Таке вже траплялося, але цього разу щось всередині сильно стискалося — не можу цього пояснити.
О пів на десяту вечора чоловік зателефонував знову, його голос був тихим і слабким. Сказав, що в нього все в порядку, але я чула, що це не так. “Ти тільки не нервуй”, — сказав. Я вийшла в іншу кімнату, щоб діти не чули розмови. Він вийшов на відеозв’язок: лежить у госпіталі перев’язаний, з легень стирчить трубка. Тоді я зрозуміла, чому мені весь день було важко дихати.
Ілюстративне фото
Наступного дня Антона доправили до лікарні в Кривому Розі, я з самого ранку примчала туди. У чоловіка було уламкове поранення — шматок снаряда застряг у печінці, йому робили операцію. Це звучить страшно, але я бачила в тій лікарні хлопців без рук і ніг. Моїй рідній людині, можна сказати, ще пощастило — у нього в порівнянні з тими хлопцями “подряпини”. Попри це, не можу передати ту атмосферу, яка панувала в їхній палаті: вони жартували, сміялися і, здавалося, всі були на позитиві. Хоча, зараз думаю, може, то був наслідок адреналіну, який на той момент іще не вщух після поранень.
Згодом Антона виписали, він повернувся додому. У першу ж ніч він відламав ніжку у табуретки та поклав її під подушку. Коли я запитала, навіщо він це робить, відповів “у мене немає зброї вас захищати”. На ранок він цього не пам’ятав.
Читайте також:
Чужа рука. Оператор і воїн Євген Єщенко після поранення: “Я їхав не вмирати, я їхав перемагати”
Щоночі Антона мучили жахіття: він кричав, гукав хлопців, когось рятував уві сні, шукав рештки загиблих побратимів. Щоночі він знову і знову проживав найважчі моменти війни. Подробиць того, через що йому довелося пройти, я не знала. Він не міг мені відкритися. Про щось дізнавалася здебільшого з його нічних криків — імена, прізвища, позивні хлопців. Одного дня його забрали до лікарні з мікроінсультом — сильно скакав тиск.
Я бачила, що він змінився, але думала, що це ж нормально — злитися на все підряд, коли твої рани обробляють по чотири рази на день. На той момент я майже нічого не знала про посттравматичний стресовий розлад — хіба що чула абревіатуру ПТСР.
Я знаю багатьох військових, але жоден із них самостійно не звертався до психолога. Мій чоловік — не виключення. Багато чоловіків вважають, що психологи, психотерапевти — це для “психів”. Але коли у нас болить серце, ми йдемо до кардіолога, коли ламаємо ногу, звертаємося до травматолога, а коли болить душа — треба допомога відповідного спеціаліста. І це нормально. Це не лікар для “психів”, а фахівець, який допомагає зрозуміти, що тобі заважає почуватися добре.
Антону врешті довелося піти до психотерапевтки, бо вибору у нього вже не було — або так, або ніяк. Спочатку терапевтка з ним довго говорила, потім покликала мене до кабінету. Він мовчав, тільки огризався на якісь маленькі репліки. Потім розізлився остаточно й вибіг із кабінету, прокричавши, що немає сенсу з нами говорити. Адже ми не були там, де був він, тому ми його ніколи не зрозуміємо.
Я вибачилася перед психотерапевткою за таку агресивну поведінку чоловіка, а вона підійшла, обійняла мене і каже: “Розлучайся, толку з нього вже не буде”.
Мабуть, мені мало стати приємно від її підтримки. Натомість я розлютилася — моя сім’я тріщить по швах, мені не жалість потрібна, а допомога!
Антонові про цю розмову я не говорила, але з кожним днем наші стосунки псувалися дедалі більше. Він почав зникати — виходив до друзів, які не були на фронті, проводив із ними багато часу. Ті полюбляли слухати його розповіді про війну. Вони разом пили алкоголь. Повертаючись додому після цих посиденьок, Антон кричав на нас із дітьми, а на ранок знову нічого не пам’ятав.
Вікторія Прохоренко з дітьми
Я не боялася, що він мене вдарить, але я переживала, що Антон травмує дітей. Вони його чекали, коли він був на фронті, постійно запитували, коли тато повернеться. А тепер постійно питали, коли він уже поїде назад на війну… І намагалися менше з ним перетинатися.
Я намагалася з ним говорити, коли діти не чули. Але він будь-які мої спроби порозумітися сприймав вороже.
Під час однієї із таких сварок я раптово сіла на ліжко поруч із ним і спокійно сказала: “Так, як зараз, я більше не хочу. Або давай щось робити разом, кудись рухатися, або ми не житимемо разом”.
Він зібрав речі і пішов із дому.
Читайте також:
Які запитання не можна ставити військовим: психотерапевт Марія Стецюк – про те, як суспільству взаємодіяти з воїнами та їхніми рідними
Найстрашніше було не те, що він пішов, а те, що як тільки за ним зачинилися двері, з моїх плечей ніби впав цілий світ — настільки стало легше. Через п’ять хвилин діти гасали по всій квартирі, реготали до упаду, а мені було так затишно і спокійно — вперше, відколи Антон повернувся додому.
Важливе правило перельотів літаком: у разі надзвичайної ситуації спочатку вдягай кисневу маску на себе, а потім допомагай тим, хто поруч. Я розуміла, що якщо я не в ресурсі справлятися із собою, то не можу працювати зі станом чоловіка.
У певний момент я зрозуміла, що почуваюся нещасною як жінка. Відколи чоловік повернувся після поранення, він не помічав нову зачіску, хоча раніше бачив зміни, не робив компліментів, відвертався від мене у ліжку.
Якось випадково я натрапила в соцмережах на безкоштовний вебінар про те, як полюбити себе.
Одним із завдань було записати себе на відео, де розповісти про те, чому я нещаслива і що треба зробити, щоб це виправити. Я записувала це відео разів десять — дивилася на себе і плакала. Мені було так сумно, так шкода, що я вимушена все це переживати, я не заслуговую на це.
Вікторія Прохоренко
Але врешті такі вебінари мене змотивували змінювати себе, шукати шляхи, як поповнити ресурс, якого мені бракувало. Я досліджувала себе і раптом зрозуміла, що боятися не соромно, що будь-якій емоції треба давати вихід. Хочеться кричати — кричи, хочеться бити посуд — бий. Ми голосно співали пісні з дітьми, ми сміялися, бігали, гралися — все це наповнювало, все зцілювало.
Читайте також:
Терпіння, любов, допомога спеціалістів і чай із м’ятою. Як подолати ПТСР і відрізнити його від стресу: особистий досвід
Наша з Антоном пауза тривала півтора місяця. Якось він випадково побачив нас із дітьми на ігровому майданчику надворі, стояв за рогом будинку, спостерігав та плакав. Він розумів, що не може просто взяти і підійти до нас, обійнятися, разом піти додому.
Але після того почав якось проявлятися: скидав сумні відео з соцмереж про те, що, попри все, любить мене, потім пісні про любов — ми не перший рік разом, він знає, на що звертати мою увагу і як розчулити. Згодом він зателефонував, я одразу підняла слухавку. Домовилися зустрітися удвох.
Ми тоді багато говорили про те, що ми рідні одне одному, а на вулиці війна — хто знає, скільки часу у нас лишилося. Найбільший конфлікт у чоловіка був зі старшим сином: дитина пережила стрес і навідріз відмовлялася говорити з батьком. Я запропонувала Антону написати синові листа, де вказати, які якості йому подобаються в малому, за що він його любить і все таке. Син мав написати такого ж листа батькові.
Через тиждень ми домовилися зустрітися родиною в сімейному кафе на районі. Антон просив вибачення у дітей, ставав перед ними навколішки, а потім вони разом довго плакали. Того вечора додому ми повернулися вже повною сім’єю.
Вранці чоловік розбудив мене і сказав: “Давай щось робити, я готовий. Я без вас більше не зможу”. Він розповів, що перші два тижні, відколи пішов з дому, майже цілодобово то пиячив, то спав. Після того, як випадково натрапив на мене з дітьми на вулиці, все змінилося: чоловік зрозумів, що хоче назад до нас.
Минуло ще пару місяців. Тоді була річниця з моменту його поранення. Ми з Антоном пробалакали всю ніч і зустріли світанок, сидячи на дивані й ридаючи одне одному в плече. Він все нарешті розповів. Я ставила питання, на які не можна було відповісти “так” чи “ні”, мені хотілося, щоб він відкрився мені.
“Ти впевнена, що твоя психіка витримає?” — спитав він.
О, милий, та після твого ПТСР моя психіка витримає атомну війну!
Він ділився тим, чого ніколи нікому не розповідав — так, ніби знімав із себе купи каміння і перекидав на мене, а я їх пропускала крізь себе. На той момент я навчилася очищатися від цього.
На ранок він назвав мене “тиловим побратимчиком”, наше спілкування стало відчутно легшим. Я бачила, що він мені вірить, що може зі мною ділитися найпотаємнішим. І нарешті зрозуміла, чому він не наважувався довіритися мені раніше.
Пам’ятаєте, я казала, що приховувала від нього, що насправді переживала, коли він пішов на фронт? Через це йому здавалося, що я геть не в контексті війни, не розумію банальних речей. Але якби я могла тоді зізнатися, що мені важко, що нам страшно від вибухів, усе було б інакше — він відчував би, що може натомість поділитися своїми переживаннями.
Читайте також:
Війна за ветерана. Як суспільство й держава борються за психологічну адаптацію учасників АТО
Вікторія Прохоренко
Я друкувала тести на приховану тривожність, змушувала проходити чоловіка та дітей, шукала в інтернеті різні техніки, які пробувала застосовувати на близьких. Розповіла чоловікові, що таке ПТСР, і що це потребує роботи над собою. З часом потрібні матеріали самі мене знаходили — різні статті, опитувальники, відео.
Ми займалися так кілька місяців на постійній основі. Не можу сказати, що після цього його ПТСР видуло протягом у кватирку. Це не проходить просто так і взагалі не факт, що колись остаточно вилікується. Але це схоже мені на псоріаз — він руйнує ззовні, а ПТСР роз’їдає зсередини. І якщо його не лікувати, він розростатиметься і впливатиме на життя. Але я бачила прогрес, я оцінювала його відповіді на тести і розуміла, що йому стає легше.
Цей процес дослідження мене затягнув. Коли я зрозуміла, що все роблю правильно, то подумала, що зможу допомогти ще комусь. Спершу шукала курси психологів в інтернеті, але тримісячне навчання здавалося мені недостатнім як для спеціаліста, що планує працювати з людськими травмами. Тому подала документи на вступ до Криворізького державного педагогічного університету. Зараз навчаюся на магістратурі за спеціальністю “Спеціальна освіта і психологія” — це моя третя освіта.
Я найстарша студентка в групі, але не переживаю через різницю у віці з одногрупниками. Мені безмежно подобається навчання, сам процес — цікаві лекції, викладачі відповідають на кожне запитання, яких у мене чимало. Щоразу, коли лунає повітряна тривога під час пар, я ще більше проклинаю росіян. Така класна лекція була, а через сирени треба йти в укриття!
Мені хочеться здобути в першу чергу знання, з якими я зможу допомагати людям. Війна точно рано чи пізно закінчиться, але перед суспільством постане нова проблема. Ми маємо оберігати тих, хто оберігав нас. Не можна просто викреслити людину, якщо вона пожертвувала своїм спокоєм та психологічним благополуччям заради захисту країни. Треба лише трохи терпіння, емпатії та розуміння.
Стереотипи про те, що військових треба боятися, що вони якісь агресивні та неадекватні, поширюють недалекі люди, які не здатні дослідити інформацію. Військові сильніші за нас, вони заслуговують на повагу.
Я не боялася свого чоловіка навіть у найбільш критичні моменти.
Я знала, що його поведінка — це не він, це його травма.
Її не можна знецінювати, в комунікації не можна бути егоїстами. Ми дійсно не були там, де були ці люди. Ми не фасували своїх друзів по пакетах, не були на волосину від смерті, не ходили цілодобово по замінованих полях, не сиділи тижнями у посадках під “Градами”. Ми раділи зранку, що світло не вимкнули, а вони — що знайшли забутий кимось “Снікерс”, який розділять по шматочках на всіх членів групи.
Вони не страшні. Їм просто потрібно більше тепла, поваги і розуміння. Якщо ти кидатимеш у собачку камінням, вона рано чи пізно стане агресивною та накинеться на тебе. З людьми так само — ми запрограмовані на те, щоб захищатися, і ці механізми, залежно від нашого минулого, відрізняються.
Вікторія Прохоренко з дітьми
Одна з моїх мрій зараз — створити центр психоемоційної реабілітації для військових та їхніх сімей. Я на своєму прикладі знаю, що з любов’ю та підтримкою близьких можна пережити найтемніші дні. Але такі сім’ї потребують якісної, фахової, комплексної допомоги. Причому працювати треба не тільки з військовими, а й із їхніми дружинами та дітьми, допомагати адаптуватися до нових реалій та надавати їм необхідну підтримку.
Читайте також:
“Будь-яке свято – це великий тригер”. Кохана воїна Богдана Турів – про свій досвід і спосіб підтримати партнерок військових
* * *
Veteran Hub надає комплексну психологічну та психіатричну допомогу ветеранам, їхнім сім’ям, а також близьким загиблих воїнів. Доступні індивідуальна терапія, а також групи підтримки.
Програма “Ти як?” пропонує багато доступних для сприйняття матеріалів, статей та відеоуроків, які допоможуть близьким краще розуміти потреби військовослужбовців та віднайти правильний підхід до комунікації з ними.
ГО “Вільний вибір” надає психологічну підтримку ветеранам, військовим та їхнім родинам у доказових методах психотерапії.
Проєкт MARTA створений для ментального здоров’я ветеранів, їхніх рідних та близьких. Дає змогу анонімно пройти тестування, зрозуміти свій психологічний стан і за потреби знайти фахівця.
Мобільний застосунок “База” містить матеріали про ментальне здоровʼя і вправи для самодопомоги. Також є можливість поспілкуватися із фахівцем.
Читайте також:
Які запитання не можна ставити військовим: психотерапевт Марія Стецюк – про те, як суспільству взаємодіяти з воїнами та їхніми рідними
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
