Наталія Гуран
голова громадської організації “Ліки контроль”
пережила окупацію Київщини у себе вдома між Бучею та Гостомелем
Мій дачний кооператив називається “Мрія”. Колись треба було довго пояснювати, де це. Зараз достатньо сказати, що я живу в Бучанському лісі, і всі все розуміють. Хіба перепитають: а ви встигли виїхати? Ні, ми не встигли.
***
Жити в будинку з газоном і плеткими трояндами, котами і собакою було моєю давньою мрією. Так само називався і найбільший у світі український літак, спалений росіянами недалеко від нас. Мрія…
Блонда страшенно боїться вибухів, в неї болять вуха від такого шуму, вона намагається закопатися під калиною. Коти лізуть мені на голову, вони нічого не розуміють, тільки пробують сховатися в моїй куртці. Відтоді вони більше не ходять на рівних лапках, а тільки крадуться, пластуючи майже на пузі.
Моська
Першою з’явилася моя Мосінька, у неї на лобі — буква М, моя смугаста подушка з шовковим хутром. Коли я гладжу її шерсть, розгладжуються всі мої погані думки і неприємні спогади. Одноокий Лівсі теж взявся з вулиці і тепер складно впізнати в ньому те худюще кошеня, в якому ледь жевріло життя. Блонда приїхала з притулку, по паспорту вона абсолютно біла, але викачатися в попелі або свіжоскошеному газоні і стати то чорно- то зелено-білим далматинцем – її стихія. Вони щасливі. Тільки не люблять їздити на машині, бо знають: машина возить до ветлікаря, але під нею безпечно, особливо в грозу. Мабуть, вони вже зрозуміли, що це не гроза. Ніхто нікуди не їде. Інтернет відключили першим. Завтра зникне світло та зв’язок, а поки я пробую оновити стрічку новин.
***
У фейсбуці писали про правило двох стін і кімнату без вікон. Мій дім – суцільні вікна. Вікно є навіть у ванній, воно ловить захід сонця, а кухня зі спальнею – схід. Вітальня наливається обіднім сонцем по вінця і зморює до пообідньої дрімоти. Якщо забути, що топиться піч, здається, ніби вже весна.
Сьогодні піч холодна. Я сиджу під сходами, притулившись лобом до металевого каркаса, намагаюся схопитись за думки. В холодильнику гупає шматок льоду, світла нема третій день. За вікном йде колона танків.
В будинку так смердить дизелем, наче ми сидимо в бочці солярки. Пригинаюся біля плити, щоб мене не побачили з дороги. Я готую стейки з зеленим горошком. Сьогодні свято холодильника, який розмерзається. Вночі ми перейдемо далі від дороги і ближче до лісу.
***
Всі запаси молока і хліба ми віддали сусідам, у них маленькі діти. В меншого температура. Вони вже знають, що всі мости на Київ підірвали, сподіваються на “зелений коридор”. Ми боїмося виїздити на трасу з танками.
***
Вдень нас обшукували, відбирали телефони і шукали неонацистів. Всі росіяни обв’язані георгіївськими стрічками, навіть їхні автомати і каски. Потім ми дізнаємося, що то їхні обереги. Їхній танк кілька разів розвернувся по колу на галявині щойно розквітлих жовтих і бузкових крокусів.
Поряд з нами живе сім’я привітних пенсіонерів. Нещодавно вони купили нову машину і нагадують щасливу пару з реклами морських круїзів для літніх людей. Первоцвіти Терновських фотографують всі в кооперативі, коли йдуть гуляти до лісу. Вони порпаються в саду, а їхній чубатий “китаєць” обгавкує кожного зустрічного.
Надвечір здійнявся вітер, все почало дзвеніти, бахкати і скрипіти, вибиваючи вирваними дверима, розбитими огорожами та вікнами.
Попри зачинені вікна в будинку смердить горілими шинами. Ми вечеряємо, в сусідній хаті висить Терновський.
***
Ми домовляємося, як будемо хоронити одне одного, якщо хтось із нас загине. Можна викопати неглибоку яму, бо копати небезпечно. Загорнути тіло в простирадло як є, всі умовності з перевдяганням покійників таки умовності.
***
Я не планувала займатися громадською діяльністю, але вже давно допомагаю людям відстоювати свої права лікуватися безоплатно. Тато тролить моє загострене відчуття справедливості. Пригадує, як я тягнула до школи важезну енциклопедію, щоб довести вчительці, що найсильніший птах – це секретар.
Я знаю, що роблять росіяни з громадськими активістами і боюся, щоб сусіди не розповіли їм про мене.
***
У моїх стареньких батьків дві старенькі собаки, в них контузія після вибуху, вони часто трясуть вухами і часом не впізнають нас. Мушка вкусила тата за руку, а потім довго плакала і винувато ховала очі. Окупацію вони не пережили.
Цьому собаці пощастило пережити окупацію. Фото: Олена Максименко / Новинарня
***
Росіяни знову шукали бандерівців та неонацистів. Чоловіків роздягали догола просто на вулиці, шукали татуювання. Ледь не розстріляли сусіда за тату пожежників. З одного з будинків винесли портрет Степана Бандери, він став тлом для пошуку бандерівців, але нікого так і не знайшли. Ми регочемо. Знову прилітають гелікоптери, скидають над лісом новий запас пухкалок для мінометників.
***
Вікна завішені пледами. На звук ми відрізняємо важкі танки і легкі танкетки, швидкі БТРи, вантажні та легкові машини. Впізнаємо звуки градів, мінометної черги, танкової гармати і гаубиці. З траси періодично чути постріли автоматів і кулеметів. Я не можу заснути, якщо залягає тиша. Ніколи не знаєш, чим вона розірветься цього разу.
Щодня заїжджають машини, і росіяни виносять з пустих будинків речі.
До нас прибилася дуже красива доберманка, коричнева з підпалинами. Вона гавкає на нас, але просить їсти. Ми підгодовуємо її такою ж кашею, яку їмо самі, і якою годуємо наших котів і собак. Машину з сім’єю її господарів розстріляли біля нас на трасі в “зеленому коридорі”.
***
У нас закінчується їжа.
***
Мої ворота вибили танком, але Блонда з котами не переступають уявну лінію колишніх воріт, охороняючи потрощений та пограбований двір. Я більше не люблю свою “Мрію”, вона більше не моя.
Лівсі
Я сиджу на призьбі і дивлюся на пір’я. Біле з чорними цятками і зозулясте. У бабушки Насті завжди були кури. Поважні чорні з кудлатими лапами і дрібні й галасливі, червоні та білі. Півень бився, і бабуня не раз мене від нього рятувала. Я збирала пір’я в коробку з-під льодяників монпансьє, уявляла, що це пір’я казкових страусів чи павичів. І я прикрашатиму ним свою бальну сукню.
Одного дня в мене з’явилися білосніжна Джульєтта і ряба Кончита, а минулого літа додалися зозулясті Зіта і Гіта. Це котокури, бо люблять гладитися і біжать на мій голос. А ще вони рятують мої грядки від слимаків.
Напередодні був сніг з дощем, мали набратися відра, тож ми з батьками таки наважилися проповзти до них, щоб напоїти курей та забрати котів і Блонду ближче до лісу, де ще можна сховатися від обстрілів.
Ми не встигли… росіяни з’їли мою Джульєтту і Кончиту та зозулястих Зіту і Гіту. Я більше не збираюся на бал, просто тереблю в руці білу з цятками пір’їнку Джульєтти.
***
Сьогодні мінометники б’ють від світанку. Разом із татом ми розгортаємо карту Київської області, гатять по Мощуну. До кінця окупації там не залишиться жодної вцілілої хати. Вночі прилітає відповідь, очі засипає штукатурка, ще один вибух. Вікна відкрилися, але шибки цілі. На газоні лежить зірваний дах. Від контузії виє з плачем собака.
У лісі починається пожежа. Вранці все встеляє дим. Вітер повертається в наш бік і вогонь стрімко наближається до будинку. Ми тягаємо воду з сусідської криниці, але вогонь підступає ближче. Коли до огорожі залишається менш як два метри, вітер знову повертає і вогонь іде вздовж двору. Дякую Богу за все і йду годувати котів. Блонда знайшла кістку і медитує на сонці.
***
Будинки обстрілюють з дороги, тому ми розтоплюємо піч тільки вночі і тільки якщо хмарно. Я постійно мерзну. Воду ми набираємо з криниці під обстрілами і її постійно бракує. Ввечері нагріваю одну й ту саму резинову воду в грілку. Я не міняю її, тому вона смердить і аж густа. Лягаю солдатиком, щоб зігрітися і заснути. Хочеться їсти. Ми не милися понад місяць. Чому Нобелівські премії не дають людям, які придумали вологі серветки? Щодня я питаю у Бога, чи є в нього на мене ще плани чи ні. Мию посуд, економлячи воду, дивлюся на посудомийку з мікрохвильовкою, тепер це безглузді меблі, в холодильнику хоча б є полички.
***
Хлоя – смугасте диво, її забрали з вулиці кошеням, а тепер вона справжня красуня, вона заскакує на руки, мурчить і вихваляється принесеною з лісу полівкою. Поряд з нами стоїть мінометна черга, Хлоя полює в перервах між обстрілами. Мінометники підгодовують її. Ми чули, що в лісі ставлять розтяжки. Хлоя не повернулася – наш ліс заміновано.
***
Мама каже: я не люблю чекати, коли ти повернешся, але люблю, коли ти заходиш з гостинцями.
Блонда зустрічає мене так, як наче ми не бачились рік, хоча я всього лише мотнулася на пошту.
Блонда
На 25 лютого ми записані з татом до лікаря, він захворів, але поїхати в лікарню нам не виходить. Ми зробили написи на воротах “Дети” і “Старики”. Мою машину вкрали і сказали нам не виходити з будинку. Коли ув’язнених позбавляють свободи, їм принаймні оголошують термін і вони можуть рахувати дні. У нас давно нема світла та зв’язку. Ми пересуваємо віконце паперового календаря. Мама веде зворотний відлік днів. Пройшло понад місяць, її таблеток від тиску та крапель для очей вистачить ще на два тижні, далі вона втрачатиме зір.
***
Ми знайшли стареньке радіо і щодня слухаємо новини. Потроху, бо економимо батарейки. За півтора місяця тато схуднув на 12 кілограмів. В нього кровотеча, він не встає вже кілька днів. Обідали супом із запахом м’яса і панірувальними сухарями. Вкотре озвучували свої гастромрії. Я мрію про лате. Стовідсоткова арабіка з м’яким кавово-молочним смаком. На збиту пінку я насиплю цукор, з’їм його, а далі питиму каву. В Ірпені точаться бої за кожен будинок. Сусід проповз через всю вулицю, приніс пахучий майже не підгнилий апельсин і каже, що нас звільняють.
***
У батьківського сусіда кілька вівчарок малінуа, найбільший з них, наче викресаний з каменю, м’язистий і розумнячий Вальтер. Сусід возить його на пасажирському сидінні і каже, що потреби зачиняти машину нема.
Росіяни зупинилися на ночівлю в новенькому будинку біля дороги, пробують запустити опалення. За кілька хвилин будинок палає, солдати вискакують з дверей і вікон. Вальтер кидається до огорожі. Автоматна черга. Поранений Вальтер заходиться плачем.
– Еслі услишу єщьо адін звук, всєх нах*й положу!
Сусід пробує заспокоїти пса, але той усе одно виє. До ранку він задушить його рушником.
***
Волонтери привезли хліб і вивезли нас із татом у лікарню. Вперше за півтора місяця мені так тепло, що я розстібаю куртку. Скрізь горить світло. Відкриваю кран і на руки ллється гаряча вода, я плачу і не можу спинитися. Тато нарешті задрімав, у нього рак, і я ще не знаю, як йому це сказати.
На сніданок йому приносять яйце і білий хліб з маслом. У Києві працюють магазини й аптека. Зустрічаю молоду жінку, вона гуляє з дитиною, дівчинка їсть печиво і посміхається до мене своїми першими зубами. Купую лате, насипаю на пінку цукор і заливаюся сльозами. Бариста вдає, що нічого не помічає і приносить мені вівсяне печиво, як комплімент.
Це оповідання підготовлено в рамках проєкту “Посилення громадянського суспільства для трансформації культури пам’яті – ненасильницькі зусилля для протидії війні Росії проти України” Східноукраїнського центру громадських ініціатив за підтримки Kurve Wustrow в рамках програми “Громадянська служба миру” та є частиною збірки “Коли не стукають у двері: 25 історій про російську окупацію”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
