автор: Стас Козлюк
з Волинської області
фото автора
Від початку війни з Росією, ще з 2014 року, Україна створювала гуманітарні коридори, через які українці могли вибратися з окупованих територій. Таким був, наприклад, контрольний пункт “Каланчак” дорогою до Криму або контрольні пункти в’їзду-виїзду на сході країни, як КПВВ “Станиця Луганська”. Альтернативним варіантом виїзду тоді була дорога через Росію.
Втім, 24 лютого 2022-го почалося повномасштабне вторгнення: через Каланчак російські окупанти вдерлися з Криму на Херсонщину, а КПВВ у Донецькій та Луганській областях опинилися в окупації. А рух через кордон зі зрозумілих причин закрили не лише з Росією, а й з Республікою Білорусь, оскільки нині це фактично лінія фронту, хоч і не активна.
Втім, у 2022 році для українців все ще існувало кілька шляхів з окупації: через контрольоване росіянами місто Василівка на Запоріжжі, пункт пропуску “Доманове” на Волині та пункт “Покровка” у Сумській області. Особливо помічними вони були для тих, хто не міг виїхати через Євросоюз – через відсутність грошей, закордонних паспортів чи й узагалі документів.
З часом росіяни заборонили проїзд через Василівку, і Покровка стала найближчим гуманітарним коридором, через який можна було виїхати. Проте з 10 серпня 2024 року його закрили через російські обстріли на невизначений термін.
Станом на літо 2024-го за оцінками Міністерства реінтеграції на тимчасово окупованих територіях перебувало близько 6 млн українців, 1,5 млн з них – діти. І станом на осінь 2025-го для охочих виїхати з окупації лишається два шляхи: їхати через Росію чи Білорусь в інші країни, або скористатися єдиним наразі чинним гуманітарним коридором: “Мокрани – Доманове” на Волині.
Кореспондент “Новинарні” провів там кілька діб, спостерігав за роботою волонтерів та поспілкувався з людьми, які виїжджають з окупації.
Дорога тягнеться крізь ліси Волині, густо забарвлені жовто-червоними осінніми кольорами. На узбіччі час від часу можна зустріти місцевих із кошиками – збирають гриби. Та чим далі – тим більше блокпостів і менше авто на дорозі. Грибників на узбіччях замінюють таблички “Заміновано”. Подеколи крізь дерева видно укріплення, бійниці – чорні мовчазні провалля, що дивляться у бік Білорусі.
Врешті дерева розступаються і видно кінець шляху: він впирається у протитанкові їжаки й “зуби дракона”, що мають зупиняти транспорт, який вирішить проїхати без дозволу. Край землі, кордон, крізь який нині можна пройти лише в один бік: з Білорусі в Україну.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Тепер тут нема довгої черги з вантажівок, легкових авто, в яких можуть ховати контрабандні цигарки, автобусів з українцями, що їдуть до Білорусі або й ще далі – до країн Балтії. Закритий магазин Dutyfree. Лише віддалік на парковці видно кілька фур. І ще місцеві волонтери розповідають про вантажівку, що застрягла на нічийній землі, між двома кордонами.
Життя адаптувалося до нових умов. Працює магазин з продуктами, у який кілька разів на день заїжджають жителі сусідніх сіл. Поруч – імпровізована парковка. Тут ставлять авто волонтери з різних організацій (“Карітас”, Pluriton, Helping to leave), а також люди, які приїхали зустрічати “з того боку” своїх рідних. Час від часу до тих, хто найбільш нетерплячий, підходять прикордонники і просять відійти від паркану на кількадесят метрів, за “зуби дракона”. Рідні слухаються, проте вже за якихось пів години повертаються назад.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“А де автобус? А коли він буде? А чого немає платного?!” – це вже галаслива група людей, що виїхали з окупації. Перші за сьогодні.
Вони збилися у купку біля одного з вагончиків, у якому видають українські SIM- карти та реєструють охочих проїхати до транзитного центру в найближчому великому місті – Ковелі. Люди тримаються біля своїх сумок та валіз, немовби хтось може їх вкрасти на цьому краю світу.
“І як нам їхати? Ми не вкладемося у графік. У нас же білети! А до Ковеля далеко?.. Де ж ті автобуси!” – дратується жінка в рожевій куртці.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Поруч повільно підкурює цигарку й так само повільно видихає дим у небо чоловік років шістдесяти. Це Олексій. Він провів два з половиною дні в дорозі з окупованого півдня України. Каже, за дорогу довелося заплатити $300:
“Їхали довго: спочатку через окуповані території, потім через Росію, далі вже заїхали у Білорусь. І оце зранку перейшов кордон. Їду до родичів, у ЄС, онучку побачити. А там не знаю… можливо, назад буду вертатися”.
В окупації в нього лишився ще цілий дім, який чоловік не готовий покинути. Розповідає, що добиралися приватним перевізником, який збирав усіх в одному з міст півдня, а вже звідти віз до українського кордону.
➡️ Підписуйтеся на канали “Новинарні” в Телеграмі та в YouTube, а також у ТікТок та Instagram.
Тим часом з кордону підходять інші. Їхня перша зупинка – будиночок із великим банером Pluriton. За прочиненими дверима – два великих столи і стійка, за якою волонтери приймають людей. Там же – прапор організації World Central Kitchen, волонтери якої годують людей, здається, вздовж усієї лінії фронту. Саме натопили піч, щоб нагріти кімнати.
“Їсти будете? Є борщ, бограч, суп, картопля, каша. Чай, кава? Поки сідайте і давайте мені свої паспорти!” – розпоряджається волонтерка Тетяна.
І, поки гріється вода на сублімований борщ, вносить дані у базу: уточнює, звідки й куди людина їде, чи потрібен їй транспорт, квитки, житло, SIM-карта. Її колега між тим пояснює: в першу чергу це потрібно для звітності. Адже прибулих треба нагодувати і напоїти, а якщо не вести облік, то й допомоги може стати менше. До всього, вже у Сумах та Дніпрі людям можуть допомогти знайти житло. Або, приміром, психолога. Чи посприяти з вирішенням інших питань, які виникатимуть у майбутньому.
Волонтерка Тетяна допомагає людям з оформленням документів. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“А у вихідні ми ще й видаємо довідки про перетин кордону. Зазвичай це роблять прямо на пункті пропуску. Але цією бюрократією займаються державні службовці, а в них є робочий графік і вихідні. Тож якщо це субота чи неділя – то такі папери можемо виписати ми”, – розповідає Тетяна.
Читайте також репортаж від вересня 2021 року про роботу пункту в’їзду-виїзду між ОРДЛО та вільною Україною:
Єдине робоче. Як живе КПВВ у Станиці Луганській
За словами волонтерів, кордон переходять переважно жінки, середній вік – 50-70 років. Але інколи приїздить і молодь 19-20 років. Бувало, що гуманітарним коридором в Україну йшли 18-річні хлопці й дівчата, які їхали “в нікуди”, залишивши на окупованих територіях батьків, бо ті підтримували Росію. Хтось прямував до своїх друзів чи коханих, з якими познайомилися раніше. А хтось – підписувати контракт зі Збройними силами.
Хоча, кажуть волонтери, нині велика кількість людей їде транзитом: або за кордон, в держави Євросоюзу, а в Ковелі зупиняються зробити собі український закордонний паспорт, або ж у гості до рідних, а потім – назад в окупацію.
“Люди бувають різні. Іноді трапляються такі, що розповідають, який хороший Путін і чудова Росія. То хочеться у них запитати, що вони тут забули і чого ж їм там не сиділося. Деякі заявляють, що Україна їм життя зіпсувала, бо через неї в них там в окупації тепер води немає. А хтось просто хоче отримувати дві пенсії: українську й окупаційну”, – розповідає один із волонтерів.
Інші додають, що найбільше людей нині приїздить із Луганщини та Донеччини. А також окупованих територій Запорізької області та Херсонщини. Далі – Крим, Харківщина. Також повертаються люди, які потрапили в окупацію у 2022-му і росіяни примусово вивезли їх до Росії.
“Трапляється, що кордон переходять люди, які перед початком повномасштабної війни поїхали до своїх родичів і буквально застрягли в Росії. Бо не було грошей, документів, можливості вибратися. А зараз вони повертаються”, – розповідає Тетяна.
Додає: “волинський” гуманітарний коридор працює з 2022 року, однак раніше ним не часто користувалися. Бо ж була Василівка, був коридор на Сумщині. Тоді в деякі дні кордон на Волині взагалі ніхто не переходив, а, скажімо, 15 людей тут вважали “натовпом”. Нині ж цифри прибулих коливаються: влітку народу більше, восени меншає.
Найбільше людей приїздили під час спільних навчань Білорусі та Росії, коли Польща закривала свій кордон: тоді за добу тутешнім коридором могла проходити понад сотня людей, а волонтерам доводилося працювати до 5-ї ранку, щоб усім допомогти.
Читайте також репортаж з 2021 року про новенькі КПВВ на Донбасі, які після лютого-2022 опинилися в окупації:
Безлюдний острів. Як (не) працюють нові КПВВ на Луганщині та демілітаризована зона поруч
Тим часом під’їжджає волонтерський автобус, який забирає людей на Ковель. Його оточують щільним півколом. Питають, коли можна буде їхати далі. Водій Сергій спокійним і дещо втомленим голосом пояснює: автобус поїде за годину, не раніше 14:00. Ні, речі скласти поки не можна. Ні, сісти всередину поки також не можна. Він саме збирається іти в один з будиночків, щоб записати кількість пасажирів, яких треба забрати.
“Та що ж це таке! Це неповага! Давайте, ми вам заплатимо! Ми подолали такий шлях!” – чути голоси з натовпу.
“Ми чекаємо інших. Всіх заберем, всі поїдуть. Буде ще один автобус. Грійтеся на сонечку, почекайте, всі поїдемо”, – терпляче повторює водій.
Тоді всіх збирає й фотографує для звіту. До нас же підходить одна з жінок, невдоволена сервісом. Питає, чи буде текст правдивим.
“Ви напишіть, напишіть яке до нас ставлення! Що ми оце таку дорогу проїхали, а з нами тут так розмовляють! Хіба ж можна!” – обурюється.
Вона з Каховки. Їде до дітей. Розповідає, що в рідному місті життя нині складне: попри всі старання, росіяни так і не змогли запустити школи. А дітей возять до навколишніх сіл на автобусах. Плюс по місту час від часу працюють українські дрони, коли знаходять розташування російських військових.
“А вони ж облаштовуються в житлових будинках, розумієте?..”
За словами жінки, в місті працюють кілька магазинів, аптеки, лікарня. Росіяни проводять примусову паспортизацію, змушують переоформлювати всі документи за російськими законами. Шукають дітей, які досі не ходять в окупаційні школи. А їхніх батьків залякують тим, що позбавлять батьківських прав. Дехто, щоб не було проблем, записує дітей у російські школи… і робить за них домашні завдання. А діти в цей час навчаються онлайн в українських школах.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“А ще ж оце росіяни ГЕС підірвали, Нову Каховку частково затопило. А далі, за течією, зовсім погано все було. Ми чули той вибух. Потім у місцевих телеграм-каналах почали писати, що сталося. Ми спочатку не вірили. Потім була евакуація, їздила машина по місту з гучномовцем”, – розповідає жінка.
“У мене в друга нижче за течією в одному із сіл батьки жили, – додає Олексій, з яким ми говорили раніше. – Проїхати туди було неможливо: там були російські позиції. Проїзд у село був закритий кілька діб – росіяни своїх вивозили. А друг мій потім батьків знайшов. Мертвими. Втонули…”
Чоловік розповідає, що окупанти в перший час людей узагалі не евакуйовували, а згодом евакуацію почали, однак лише для тих, у кого були російські паспорти.
“А хто російських документів не мав – ті мали виживати самі. І українських волонтерів туди не пускали, як і Червоний хрест. Принаймні це те, що я знаю про селища нижче за течією”.
Жінка впівголоса додає: у Каховці нині стараються не купувати російські товари. Якість погана. Те ж саме з ліками. Тож будь-якими способами намагаються знайти альтернативи, бодай із Білорусі.
Розмову перериває Сергій: автобусам час рушати. Тож присутніх розсаджують по місцях, пакують речі і люди продовжують свій довгий шлях: цього разу до Ковеля. Ті щасливці, по кого приїхали родичі, радісно з ними обіймаються, сідають в авто й також від’їздять.
Читайте також:
Коли зійшла вода. Як річковий зерновий термінал опинився посеред пісків і чи можливий наступ через висохле Каховське водосховище
Ми ж лишаємося чекати. Волонтери ховаються від холоду й вітру у своїх будиночках, і на якийсь час у повітрі зависає густа, мов кисіль, тиша.
Та вже за пів години знову під’їжджають автівки: нові люди приїхали зустрічати своїх. Серед них – Наталя. Вона ходить уздовж “зубів дракона” і все вдивляється в бік пункту пропуску, сподіваючись побачити свого батька. Чоловік він уже не молодий, за 80, має проблеми з ногами, тож 2 кілометри, які необхідно пройти пішки від кордону з Білоруссю до кордону з Україною, для нього – неабиякий виклик.
Наталя. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“Ми з Дніпрорудного [Запорізької області], виїжджали ще 2022-го, через Василівку. Кілька діб тоді провели у дорозі. У мене була хвора мама, вона не ходить, тож до нас було менше питань і швидше пропускали. А батько тоді залишився в окупації. Бо там квартира – не хотілося, щоб її забрали”, – пояснює Наталя.
Вона розповідає, що перший час окупанти у місті освоювалися, але згодом почали наводити свої порядки. Наприклад, змушували людей оформлювати майно за російським законодавством, а голів ОСББ – підписувати угоди з окупаційною адміністрацією. Не всі на таку співпрацю пішли, а хтось намагається відбиватися від таких пропозицій до останнього.
“Потім росіяни зробили хорошу дорогу до залізорудного комбінату. З нього вони везуть руду. Знаю, що дехто з працівників повернувся на роботу. Але от що цікаво: місцевим росіяни платять одні зарплати, а російським шахтарям, яких туди завезли, – утричі більше. Отаке от розділення людей на сорти виходить, – спокійно говорить Наталя.
Повз нас жінка з сумками й галасливим собакою провозить підлітка в колісному кріслі. Пропонуємо свою допомогу.
“Ой, дякую! А то знаєте, я поки між кордонами йшла – хоч би хто запропонував помогти. Всі якось самі по собі… – заклопотано каже жінка, намагаючись однією рукою втримати собаку, поки іншою штовхає крісло з хлопцем. Нам вона віддає сумки.
Просить подивитися за сином, поки вона оформить документи в будиночку Helping to leave. Окрім SIM-карт, там можна розраховувати й на разову фінансову допомогу – 10 800 гривень. Проте виявляється, що зараз виплати призупинили: охочих дуже багато, тож фонд має розібратися з паперовою бюрократією.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
До нас підбігають місцеві пси, яких розплодилося за останні місяці. Найбільший, рудий, підходить до крісла, обнюхує хлопця. Той посміхається й обережно гладить рудого, собаці подобається. У дверях з’являється мати хлопця: автобуса чекати ще довго, тож вона піднімає його під руки й заносить всередину, грітися.
Читайте також:
“Нехай ЗСУ тут усе зруйнують, але звільнять”. Як живе окупований Луганськ – інтерв’ю з місцевим мешканцем
Минуло вже кілька годин, вечоріє, а Наталя все виглядає свого батька. Каже, він у неї гострий на язик, тож переживає, щоб не зчепився з прикордонниками під час контролю.
“Він кілька років отак сам жив в окупації. Не тільки тому, що не хотів кидати квартиру – йому вже важко ходити, а це ж усе-таки непроста дорога. Ще й ці 2 кілометри пішки…” – знову хвилюється жінка.
Втім, одного дня батько змінив думку. Спочатку росіяни намагалися змусити його перереєструвати квартиру за російськими законами, проте чоловік послався на хворі ноги – мовляв, важко дійти, та й у чергах не зможе стояти. Згодом йому почали пропонувати пожиттєвий догляд в обмін на квартиру, але він відмовився. Врешті, запропонували “путівку у санаторій”.
“Я щось насторожилася. Бо немає санаторіїв біля Дніпрорудного. Попросила сусідів перевірити, що це за документ батькові дали, бо він не сильно в тому розбирається. Виявилося, що йому виписали направлення у місцеву психлікарню. А там бог його знає, що сталося б. Може, накололи б мого тата чимось, і він би просто зник, – нервує Наталя, вдивляючись у людей, що з’являються вдалині на пункті пропуску.
Оскільки батько був цілком при тямі і не мав психічних захворювань, то бажанням потрапити у “психушку” не горів. Тож вольовим рішенням було виїжджати. Під час чергової розмови з дочкою він радісно повідомив, що купив собі милицю і готовий до дороги. Далі треба було знайти перевізника і гроші – й за кількасот доларів батько Наталі отримав квиток до кордону в Білорусі.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Принагідно вона скаржиться на те, як важко переселенцям знайти житло на новому місці.
“Ви не уявляєте, що намагаються здавати! А в гуртожитку ж вічно жити неможливо. Нам пропонували за кілька десятків тисяч доларів хату – а вона гнила взагалі. Єдине, що там було – світло і газ. Туалет надворі. Але наші знайомі таки її купили. Потім вклали в неї багато грошей”, – сумно каже жінка.
Втім, свою хату вона знайшла – в селі на заході України. Господарі погодилися продати недорого, тож загалом житло обійшлося в районі 10 тисяч доларів: частину грошей Наталя заплатила відразу, частину виплачувала, як знайшла роботу, впродовж кількох років. Розрахувалася нещодавно.
“І тепер у мене є свій будинок. Перезнайомилася із сусідами. Зробили ремонт. Оце батька туди везу. Сім’я знову буде разом”, – тішиться жінка.
Тим часом вдалині з’являється чоловік із милицею. Наталя зривається з місця і майже біжить до шлагбаума, де буквально впирається у груди прикордонника, який просить її чекати віддалік і не заходити на територію з обмеженим доступом.
Чоловіка з його сумками доводять до української території, де його рвучко обіймає дочка. Забирає речі і вони вже разом ідуть до будинку волонтерів. Щаслива Наталя оформлює документи, замовляє поїсти, несе речі в авто, переговорюється з іншими людьми, які їхали з її батьком.
Наталя з батьком. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Наталя з батьком. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
“Я дуже, дуже переживала. В нього ж такий характер… він може роздратувати людей. Але тепер вже все добре, вже вдома. Вдома, – Наталя радісно посміхається призахідному сонцю, яке поволі починає падати за горизонт, осяваючи напис на бігборді біля дороги: “Волинь вітає Вас”.
Щаслива Наталя, яка нарешті дочекалася літнього тата з окупації. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Наталя виводить батька під руки, допомагає зручніше вмоститися на сидінні. Попереду в них довга дорога: мінімум шість годин. Слідом і ми рушаємо до Ковеля крізь волинські ліси, які стрімко провалюються в темряву.
Читайте також:
“Весна восени”. Розповідь журналістки, яка вижила в окупованому Ізюмі й дочекалася визволителів
Ковель зустрічає темними вулицями й гудінням генераторів. Через російські обстріли тут теж вимикають світло. Зупиняємося біля церкви, яка приймає людей з окупації. Транзитний центр розташований у підвалі. Заходимо туди пологим спуском, вимощеним плиткою. Одразу навпроти дверей – ікона. По центру просторого білого приміщення – стіл із вечерею. Ледь не збиваючи з ніг, гасають діти, які разом із мамою чекають на вечірній транспорт далі, вглиб України.
За столом – отець Роман. Саме він допомагає людям розібратись, як і куди їхати далі до друзів та родичів.
“Ми почали працювати з Фондом “Карітас Волинь” у січні-лютому 2024 року. І попервах до нас на тиждень могло звернутися одна-дві людини, яким треба було лишитися на ніч. “Карітас” їх забезпечували квитками. Але з часом людей ставало все більше, тож підходи в роботі доводилося міняти. Бо фонд може прийняти й допомогти квитками максимум десятьом. А у нас можливості були більші, тож ми вирішили розділитися”, – розповідає священник.
Отець Роман. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Каже, що “Карітас” допоміг їм облаштувати пандус, кімнати для проживання, інклюзивний туалет. Нині ж громада працює з психологами й соціальними працівниками, має водіїв, які допомагають з логістикою. Так само допомагають приїжджим з окупованих територій купити квитки на транспорт, якщо люди не мають грошей. І співпрацюють з організацією Helping to leave. Більше того: чергуються з іще однією церквою: кілька діб людей приймає громада панотця Романа, кілька діб – інша громада.
Священник пригадує, що найбільше за день приймав 49 людей. У колег же бувало і по 60-70. Стабільно ж кожного дня, коли церква отця працює як транзитний центр, вони приймають по 25-30 гостей. Від початку року й до кінця жовтня через цю церкву пройшло понад 900 людей.
“І це ми реєструємо лише тих, кому потрібна допомога. Нам опосередковано допомагають інші парафії: наприклад, зібрали кошти на реконструкцію приміщень, щоб ми могли приймати більше потребуючих. Наша ж парафія забезпечує утримання транзитного центру: оплата електроенергії, комунальні послуги. Також є волонтерство: парафіяни готують, прибирають, якщо треба – спілкуються з людьми. Допомагають із транспортом, щоб доїхати до вокзалів”, – розповідає отець.
Перериває нашу розмову приїзд мікроавтобуса, який привіз від кордону чергову групу. У напівтемряві двору водій Сергій допомагає вийти маломобільним людям: кільком бабусям і вже знайомому нам хлопцю в колісному кріслі.
Водій Сергій допомагає маломобільним пасажирам пройти до транзитного центру. Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Більшість людей поспішають до транзитного центру, в тепло. Та кілька пасажирів відмовляються: вони не хочуть чекати квитків і ночувати у Ковелі, а прагнуть якнайшвидше добратися до рідних у центральній Україні. Тож Сергій обдзвонює знайомих водіїв, які могли б взятися за таку роботу за не надто великі гроші: виходить по $100 з людини. Новоприбулих це не лякає, і вже за пів години вони разом із бабусями вантажаться в новий мікроавтобус, щоб їхати далі.
Біля спуску до транзитного центру стоїть мати хлопця з інвалідністю, нервово курить, стримуючи сльози. Назвімо її Ольгою (справжнє ім’я та фото жінки не публікуємо з міркувань її безпеки). Жінка розповідає, що виїхала з Москви і намагається добратися до сім’ї на південь України.
“Я не брала цей паспорт з їхньою [двоголовою] куркою. Не брала! Я шукала, як виїхати додому! А мене тут… як зрадницю”, – по щоках Ольги котяться сльози.
Вона закохалася в росіянина ще до пандемії COVID-19, вийшла заміж і поїхала жити до нього у Москву. Потім, уже під час пандемії, кордони закрили. А далі почалася повномасштабна війна. Сімейне життя не склалося: чоловік був залежним, тож вимагав, щоб Ольга заробляла гроші, аби утримувати й себе, і його, і сина.
“Коли почалося повномасштабне вторгнення, то мій чоловік мене не захищав, не підтримував. Сусіди зробили з мене ворога. Як вони мене тільки не обзивали. Я одному навіть сказала: якщо я твій ворог – то бери автомат в руки й стріляй у мене, давай! Але що ви думаєте? Коли в Москві почалася мобілізація, то цей герой кудись раптово зник: то “хворів”, то десь до мами в дєрєвню поїхав”, – не стримує неприязні Ольга.
Каже, врешті з допомогою рідні в Україні змогла назбирати грошей, розлучилася з чоловіком і вирішила вибиратися з РФ. Через відсутність російського паспорта мала багато проблем і на російському, й на білоруському кордонах: її обіцяли розвернути назад, до Москви, відправити у транзитний центр для нелегальних мігрантів. Але врешті пропустили.
“А на українському кордоні – не знаю, чи прикордонники, чи СБУ – мене довго допитували. Підозрювали, що я чи шпигунка, чи зрадниця. А потім коли їхали в автобусі, то мені такого наговорили, коли дізналися, що я з Москви. А я взагалі з Покровська. Перші прильоти по місту були якраз у мій район, де я росла. Я просто хочу додому. І я не знаю, що людям говорити”, – ніяково завершує розмову жінка.
До нас підходить отець Роман. Мовчки тисне Ользі руку. Пояснює, що вона молодець. А люди бувають різні. І не всі розуміють, що не можна судити отак, одразу. У темряві говоримо про Бучу. Ізюм. Маріуполь. Згадуємо знайомі місця у Покровську. Ольга зізнається, що ночами їй сняться фотографії і відео з новин. Проте, каже, росіяни не розуміють і не хочуть вірити в те, що відбувається в Україні.
“Вони вірять у пропаганду, в те, що їм показують по телевізору. Неможливо їм щось пояснити чи довести. Ми всі для них “бендєровци” і фашисти. Хоча там все ж є люди, які щось усвідомлюють. Але їх мало. І вони ні на що не впливають, – сумно констатує жінка.
Фото: Стас Козлюк / Новинарня
Підходить водій Сергій – Ольга дивиться на нього з пересторогою, але той питає, чи потрібна допомога. Вона потрібна: принаймні окреме житло, щоб перебути в місті кілька діб, поки знайдуть квитки. А з собакою та маломобільним сином це непросто…
Та Сергій обдзвонює місцеві готелі – і за якихось десять хвилин ми знаходимо кімнату, в яку пускають з тваринами і де не надто багато сходів.
Тим часом у транзитному центрі хаос: отець Роман шукає квитки в різні частини країни. Стіл, за яким він сидить, оточили люди, і кожен наввипередки питає, як добратися до пункту призначення, з якого вокзалу їхати, скільки треба заплатити й чи може їх хтось завезти. Панотець мовчки й зосереджено прокручує варіанти квитків у телефоні.
“Люди, тихше! Майте ж хоч трохи вдячності! Нас тут зустріли, нагодували, не заважайте людині нам допомагати!” – кричить хтось із натовпу.
Це діє. Стає тихіше, робота йде швидше. Вже за годину більшість прибулих прилаштовані: хто їде на вокзал ввечері, хто зранку, хтось влаштовується на нічліг у кімнатах транзитного центру, щоб перебути в Ковелі кілька діб. Люди вмощуються на лаву, під іконою, ніби на Таємну вечерю.
А завтра буде новий день, і з окупованих територій вирветься ще частина українців.
Цей репортаж створено завдяки підтримці Європейської журналістської мережі n-ost
Читайте також:
“Батьки не вивозять дітей, бо чекають Росію”. Репортаж про життя в Кураховому на межі оточення
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
