автор: Марія Куряча
фото надані мешканцем(-кою) Луганська
Луганськ – найсхідніший та найближчий до території РФ обласний центр України – залишається під російською окупацією з весни 2014 року. Потрапити на цю окуповану територію нашим журналістам неможливо. Через це лишається невідомою реальна картина того, що відбувається в цій області, наскільки там за дев’ять років “зацементовано” російські настрої та що взагалі думають люди в Луганську.
З останніх новин відомо, що на “нових” окупованих територіях Луганської області триває примусове насадження людям громадянства Росії. Окупанти видають картки резидентів РФ із терміном дії три місяці працівникам лікарень, які ще не отримали російські паспорти. При цьому громадянам України погрожують, що в разі неотримання в наступні місяці російських документів їх депортують із тимчасово окупованої території з конфіскацією житла. Російська влада планує у вересні провести так звані “вибори” в “ДНР” та “ЛНР”, і тому підвищує тиск з паспортизацією.
Триває тиск – триває й опір. Багато мешканців у Луганську не оформлювали російський паспорт протягом усіх років окупації, проте зараз змушені це зробити.
Із 2014 року велика кількість проукраїнського населення виїхала з міста. Але там досі залишаються люди, які чекають повернення України.
“Новинарня” поспілкувалася про ситуацію на Луганщині та в самому Луганську з людиною, яка зараз живе там. Відповіді будуть анонімізовані задля безпеки. Фотографії в матеріалі надано нашим співрозмовником/цею.
Раніше говорили, що ті, хто не отримує російський паспорт, можуть оформити “вид на проживання”. Я планую це зробити. Але тепер мені страшно. Якщо я спробую це зробити, вони візьмуть мене на олівець і, можливо, навіть просто відмовлять.
Прояв проукраїнських поглядів від людини, що перебуває в окупованому Луганську
Вчора ми дізналися, що на КПП пресують усіх, хто без російського паспорта. Приїхав друг родини, він працює в Європі, приїжджає раз на пів року на місяць. То йому влаштували допит, все перевіряли і дали три дні, щоб він оформлював паспорт або виїжджав.
Проблеми в людей виникають при оформленні дитини в школі чи садочку. Поки дозволяють батькам це робити і за українським паспортом, та кажуть, що це ненадовго.
До речі, у нас стали з’являтися іноземці – студенти з Близького Сходу на вигляд.
Не відбирають. Є процедура відмови від українського громадянства, але тільки для тих, хто працює на державній службі.
Ми вирішили залишатися через батьків, бажання їх бачити, знати, що з ними все добре. Вони багато років чекають на повернення України і не хочуть залишати своє майно. А в нас є страх, що не побачимо їх, якщо виїдемо і щось станеться.
Невідомі патріоти Луганська. Фото з телеграм-каналу “Луганский хлопец”
Проблема виникає, якщо, наприклад, я захочу виїхати до Європи, то вони за українським паспортом мене не випустять. Якщо я матиму російський – вимагатимуть російський закордонний із візою для Фінляндії, наприклад. Не знаю, чи для Грузії потрібен закордонний у них.
Людям із районів, які були окуповані у 20222 році, потрібен пропуск, щоб приїхати в Луганськ. Людям із луганською пропискою нічого не потрібно.
Моя мама багато разів вже їздила туди з минулого літа. Між Луганськом і Старобільком чотири блокпости. По дорозі туди ми їх усі проїхали “сквозняком”: просто зупинка, пару разів ті потвори заглядали в автобус, але ніхто нічого не перевіряв.
Їдальня “Смачна хата” в Луганську
На зворотному шляху на передостанньому пості в Щасті вони вирішили перевірити. Там стоять чеченці. От тут ледь не приїхали. Один з орків спочатку висадив чоловіка, бо в того не було перепустки. Потім до***ався до мене: чого в мене український паспорт, де, коли і що, де мій паспорт “ЛНР”? Із кожною моєю відповіддю його очі вилазити на лоба ще більше. Я просто відповідаю так, як є, що мені не було необхідності робити той паспорт, а зараз черги великі. Він взагалі офігів, каже: “Так там завжди будуть черги, ви розумієте, що у вас паспорт іноземної держави?” Потім він по другому колу почав ті ж питання про “восемь лєт”, звідки я зараз їду і що там роблю. Мої відповіді його не вдовольнили, і він сказав, що десь його обманюю.
У цей момент в мене в сумці лежала книга “Сліди на дорозі” Валерія Маркуса. Думаю, якщо мене зараз знімуть з автобуса й оглянуть речі, то хана мені. Але він вгамувався, сказав, що наступного разу без документа мене не пустить.
Коли поїхали, то люди і водій почали мене підтримувати – казали, що це взагалі неадекват попався, адже луганчани з українськими паспортами постійно так їздять, і ніхто нікого не чіпав.
Це був мікроавтобус, приблизно 17 нас було. Але перевірив він лише чотири паспорти людей із першого ряду.
Мало знаю про ту сторону Луганщини, саме шахтарські місця. Найближче туди жила моя тітка – під Перевальськом. Із села на 1000 осіб раніше більшість населення працювали на птахофабриці, Алчевському меткомбінаті, у шахтах в навколишніх містах.
Один епізод із дитинства мені дуже запам’ятався. Якось ми зайшли в магазин у селі – продавчиня про щось балакає з іншою жінкою українським суржиком. Мене це тоді приємно здивувало, бо думалось, що там, де шахтарі, лише російськомовні.
Ще один приклад: у моїй групі в університеті три дівчини були зі Свердловська (із 2016 року – Довжанськ – Авт.), одна з них говорила ледь не чистою українською, а інша – російською.
Минулого літа нам поставили російські автобуси, оголошують зупинки. Можна почути: “уліца Лєсі Украінкі”. Така вулиця залишається, окупанти формально “поважають” українських митців.
У нас тут є свої номери (угруповання “ЛНР”), є російські, і також частина українських серії ВВ з тієї частини області, що окупована найпізніше, із 2022 року. Я коли їх бачу, сподіваюсь, що там добрі люди. Але недавно була картина, коли з такої машини вилізли орки зі зброєю, то страшно подумати про те, що сталося з власниками авто і чи живі вони.
У нас тут “обязаловка” – змінити номери на російські. Їх стає все більше.
Ще з минулого року ціни дуже підскочили ціни на купівлю й оренду житла. Люди кажуть, що в Ростові чи Воронежі дешевше знімати, і на кращих умовах, ніж у Луганську. Ми казали батькам, що треба продавати і їхати, але вони вперто вірять у перемогу і не хочуть виїжджати.
Оголошення про оренду житла в Луганську на українському сервісі Olx з ціною в гривнях
Привозять російські продукти. До речі, деяка продукція ростовського виробництва має українське брендування. У мене завжди око падає на українські назви, потім беру, читаю: “Ростов”.
До 2020 року в Луганську можна було купити українські продукти, але надалі вже ні. Мабуть, ще й пандемія позначилася на логістиці [крім політичної ситуації]. Є й місцеві виробники, які фасують продукцію в тару з українським маркуванням: молочні продукти зі Старобільська “Веселка”, Біловодське масло, чіпси “Українська картопля” з Донецька. Часто на продуктах може все бути російською, але адреса виробництва – “Луганськ. Україна” або штрих-код на “482”.
Українські бирки шкарпеток в окупованому Луганську
Локальний смаколик хрусткої картоплі з україномовним пакуванням
Є луганське підприємство солодощів “Лаконд”. Крім російських, є турецькі та іранські солодощі. Навесні в невеликих магазинах з’явився томатний соус “Чумак” із Каховки – мабуть, там виробництво розікрали і сюди довезли аж тепер.
Деякі магазини “переробили” під нові назви – “Фокстрот” на “Фоксмарт”.
Вкрадений український “Фокстрот” в ТЦ “Южноград” у Луганську
В обласній бібліотеці влаштовували виставку, присвячену подіям 2014 року – героїзували місцевих “ополченців”. В абонементі української художньої літератури майже не залишилось. Є трохи Шевченка, Франка, Коцюбинський, Леся Українка, Карпенко-Карий, з сучасних авторів (сучасних на 2014) лише декілька книг, хоча раніше було багато, і Жадана були різні видання. Тепер ці книги стоять у розділі “Літєратура бліжнєго зарубежья”.
Квиток до краєзнавчого музею, виданий влітку 2023 року
У художній музей привезли виставку ікон з Росії. Їх почепили на місце українського живопису, який прибрали. Взагалі в музеї багато робіт невідомих європейських авторів, є кілька робіт відомих українських художників (Пимоненка, Яблонської), ну, і росіяни, звичайно. Біля вбиральні в них залишається склад українських експонатів: глечики, глиняні фігурки, якісь козацькі мотиви…
Читайте також:
Неостанній яничар. Народний артист із “Пропалої грамоти” керує театром окупантів “ЛНР”
Залишилися вивіски магазинів, і їх досить багато. Знаю дві “перукарні”, магазини “взуття”. Я завжди звертаю увагу на українське, щось хочеться купити там.
Весільний салон “Наречена” в самому центрі Луганська та реконструкції, що йдуть на центральних вулицях
Фото з телеграм-каналу “Луганский хлопец”
Перейменований український магазин бренду “Світоч”
Є старий готель “Україна” – у тому районі дуже багато тусується окупантів, а готель закинутий останні роки.
Готель “Україна” в Луганську
Україномовна вивіска перукарні в окупованому Луганську
Коли на вас летить, я також перевіряю онлайн родичів і друзів. А в нас тут зараз летить тільки по місцях скупчення орків, і дуже точно. Звичайно, шкода цивільних, що поруч опинилися, але це війна.
В якомусь сенсі відсутність зв’язку – це добре. Я про нас тут кажу, що інтернету немає. Коли я в центрі, то через відсутність зв’язку нічого не знаю, про “прильоти” дізнаєшся часто через кілька годин. Але ця ж відсутність зв’язку також тривожить, ніби пропускаєш щось важливе, і дізнаєшся про подію запізно.
Мені радісно, коли оркам прилітає. Ввечері ми зустріли колегу на прогулянці, то він світився від радості – дуже ненавидить рашку.
Із 2014 року мені було абсолютно не шкода це місто. Я вважаю, що хай би Луганськ розваляли повністю, але знищили русню, і він відродився нормальним українським.
Роботи на підземному переході вулиць Радянська та Оборонна
Мені не шкода було б той готель (модерністський готель “Дружба”, в якому розміщуються окупанти – Авт.), навіть при тому, що мої рідні живуть неподалік. Мені не шкода було б той фонтан, мій універ або ще щось, якщо його знищення допоможе знищенню русні.
Коли я йду повз місця, де тусуються орки, я розумію, що туди будь-якої миті може прилетіти “Сторм шедов” і мене бахне заразом із ними, та це все одно буде справедливо.
Читайте також:
“Ми самі примусимо бойовиків стрибати з вікон, тільки звільніть нас”: інтерв’ю з окупованого Донецька
Місцева блогерка святкує випускний сина, в кабаку грає “Гуляночка” Сердючки, вони підспівують, і перед словами “Ще не вмерла Україна” вона каже, що виключатиме відео. Був із нею епізод, коли вона заспівала народну пісню в себе в сторіс і на те отримала погрози.
В одному з приватних будинків поруч люди щось відзначали, співали караоке. Був вечір і тепло, ми теж були на вулиці і чули. Чоловік оголошує в мікрофон, що співатиме українську народну пісню “Цвіте терен”. Сяк-так проспівав, фонограма дограла, а він у кінці каже: “Слава Україні!”. Ніхто не відповів, але я думаю, що вони там добряче перелякалися.
У публічних місцях люди вмикають Потапа і Настю, Монатіка і Верку Сердючку, хоча вони наче всі під забороною. В однієї дівчини на телефоні грала партія, виконана на сопілці “Стефанії” гурту “Калуш”.
На Росії й за менші дрібниці поліцію викликають. Мабуть, тут люди все-таки адекватніші, але пристосовуються до умов виживання, як і більшість. Для мене уже якщо людина не підтримує війну, не постить їхню пропаганду – то нормальна.
Загальне враження таке, що ці ремонти потрібні для пропаганди і задобрювання населення. Наприклад, зробили ремонт перехрестя, де був круговий рух, – тепер воно звичайне зі світлофорами. Люди незадоволені, бо тепер там затори.
Прибрали “кишені” на зупинках міського транспорту, де вони були. Якась дивна оптимізація. Роблять нові зупинки прозорі скляні, але вони погано ховають від сонця.
Багато хто говорить, що це будівництво і ремонти – насамперед відмивання грошей. І новий асфальт, що вони поклали – поганої якості.
Коли бачу такі фото в інтернеті, аж страшно за людину, яка це зробила. Жаль, що мені ніколи не траплялися проукраїнські наклейки або малюнки у місті.
У мене є картка з уривком Шевченка “кохайтеся, чорнобриві… “. Був пост із нею, але інстаграм його видалив. Я хочу зробити нову фотку і перекладаю ту картку з місця на місце кожного разу. Бо мені вже стрьомно робити фото на вулиці з нею.
Читайте також:
“Жовта стрічка” провела таємні збори в Криму на вершині Чатир-Дагу
Наостанок хочу сказати, для чого потрібний цей текст і чому людина з окупованих територій йде на контакт, фотографує місто, ризикує і погоджується на тривале інтерв’ю, ризикуючи здоров’ям і життям. Головною мотивацією тут є сказати, прокричати навіть, що тут досі є українці за паспортом і за самовизначенням. Вони чекають. Чекають повернення нормального життя, свободи, української влади і водночас бояться цього невідомого майбутнього. Вони співпереживають тим, хто перебуває під російськими обстрілами на неокупованій частині України, переживають за рідних, за своє життя. І чекають.
Деякі з описаних у статті моментів життя в окупації можуть свідчити не лише про індивідуальний досвід та місто Луганськ, а й можуть бути застосовані до розуміння життя на інших окупованих із 2014 року територіях.
Читайте також:
“Ми будемо одними з перших, хто заходитиме в Крим”. Як воює підрозділ киримли у складі ГУР
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
