автор: Богдана Садомська
фото надані донькою Сергія Григор’єва Оксаною
“Дорогая Галочка, я жив-здоров. Все будет хорошо”, – напише у серпні 2022 року в єдиному з полону листі до дружини Сергій Григор’єв.
Наступного року троє його дівчат – дружина Галина та доньки Яна й Оксана – зроблять татуювання з останньою фразою, яку бачили написаною рукою Сергія.
Сергій народився у російському Порт-Артурі (Челябінська область). Звідти сім’я переїхала до українського Пирятина на Полтавщину. Працював водієм у нафтогазорозвідувальній експедиції глибокого буріння. Був машиністом-кочегаром Пирятинської нафтобази, згодом – заступником директора з господарської частини Пирятинського ліцею. Займався бізнесом.
У 2020 році підписав контракт із Збройними силами України. У квітні 2022-го потрапив у ворожий полон з Маріуполя. 20 травня 2023-го, за версією російської сторони, помер від інсульту. Українські судмедексперти ж констатують катування – оборонцю відбили селезінку та проломили череп.
Яким був Сергій Григор’єв і що тепер проживають його рідні – читайте у тексті пам’яті.
Текст підготувала студентка УКУ Богдана Садомська спільно з платформою пам’яті Меморіал. Ця історія – третя із серії публікацій про українських захисників, чиє життя обірвалося у полоні ворога. Перша публікація була присвячена Євгенієві Гладію, друга – Олександру Грицюку. Усі матеріали серії можна буде прочитати на сайті Меморіалу.
Сергій Григор’єв
“Ми одружилися через місяць після знайомства, 14 травня 1988-го. Почали звозити матеріали, зводити будинок – і до Покрови наступного року ввійшли. Прожили разом, слава Богу, 36 років”, – каже дружина Сергія Галина.
Сперечались хіба що про господарство. До одруження Сергій жив із батьками в квартирі, Галина – у приватному будинку, біля якого не бракувало роботи.
“Мої батьки тримали хазяйство, і я до цього звикла. Ну як це так – у своєму дворі без господарства? Хоч би кури чи гуси. А Сєрьожа цього не любив. Казав: “Ну нащо? Я ж заробляю!”…
Галина пригадує: чоловік старався скрізь і всюди підзаробити. Подружжя і магазини мало, і зернові висівки продавало, і продуктами по селах з машини торгувало.
Сергій, каже дружина, не вмів лиш готувати. І не любив мити посуд – жінка жартує, що єдиний раз у житті він це робив, коли вона народила другу доньку.
“Я Ксюшечку місяць переношувала. Переходила і лежала в пологовому. А він щодня навідувався, зранку і ввечері стояв під вікнами. У день пологів чатував на сходах, чекав, – пригадує Галина. – Щойно я народила, лікарка поклала мені на живіт здоровенний пакет черешень від нього: “Їж, бо потім не можна буде”.
Ввечері Сергій знову прийшов до своїх дівчат. Вирізав усі троянди – з бутонами і листям – з Галининого квітника.
Стояв із велечезним оберемком квітів, які заледве зміг охопити: “Хочу подивитися на Ксюшку”.
Глянув і каже: “Телескопчик. Самі очі”.
Тато ні в чому не відмовляв доньці, згадує Галина:
“Ксюша якось захотіла червоні туфлі. Маленька ще була, років шість. Я почала пояснювати, що має вже не одні, а вона стала перед татом: “Я хочу”. Сергій взяв доньку за руку, пішли до магазину і він купив їй червоні туфлі. Чоловік часто казав: “У мене 30 пальців, шість вух і три шиї, бо моїх дівчаток треба одягнути і взути””.
Сергій зі своїми дівчатами – Оксаною, Яною та Галиною
Між доньками Яною й Оксаною – чотири роки різниці у віці. Старша, Яна, – мамина, хоч зовні схожа на батька. Молодша, Оксана, – татова, хоча схожа на маму. Галина пригадує: маленькою Яночка їздила на велосипеді, а Оксанка за нею бігала з проханням покатати. “І чому твоя донька не хоче мою катати?”, – питав жартома у дружини Сергій.
“Він дуже любив дівчат. У 90-ті працював водієм у кооперативі. Поїде ввечері, повертається зранку. І обов’язково-обов’язково, хоч нелегкий час був, привозив нам улюблені солодощі, – розповідає Галина. – Онукам, синам Яни Паоло та Джоржу, теж усім догоджав. У нас пів гаража велосипедів для хлопців. Він все для них купував і майстрував”.
Сергій умів ледь не все. Чого не вмів – учився. Дивився на YouTube і майстрував.
“Тато і сніговідкидальну машину сам зробив, і дровокол. А ще – пральні машини ремонтував. Повернеться з роботи – і в гараж, до техніки. Це не було про прибуток. Швидше, хобі”, – каже Оксана.
І додає, що вони з Яною, неодноразово спостерігаючи за батьковою вправністю, і самі тепер вміють майструвати: “Дякуючи татові, ми в побуті вправні майстрині”.
13 березня 2021 року, Донеччина. Ножі, змайстровані Сергієм. Рідні дотепер ними користуються
Навіть під час військової служби Сергій облаштовував комфорт – змайстрував посеред лісу, де стояв підрозділ, душ. А ще – зробив вулики і зловив рій бджіл.
Сергій займався бджільництвом за першої участі в ООС. 3 липня 2021 року, Донеччина
Рідні кажуть: чоловік передусім завжди думав і турбувався про сім’ю.
У перших числах лютого 2022 року, пригадує Оксана, тато приїхав додому на день – переоформити авто на маму.
“Якби він цього не зробив, нам було б суперскладно переоформити. Хіба що вже зараз, коли отримали спадок…” – розмірковує дочка.
Автомобіль не новий, він у сім’ї був понад 10 років, тож дівчата розуміли, що їм буде важко його обслуговувати. Тому після похорону Сергія продали авто. “Пішов тато, а за ним і його улюблена машина”.
У лютому 2020 року Сергій розпочав військову службу за контрактом у військовій частині А1499. Після першого виїзду в зону проведення ООС дівчата просили залишитись вдома. Далі було навчання у Львові.
“Він вчився управляти бронемобілем “Козак”. Дзвонив такий щасливий: “Тут стільки кнопок, як в літаку!” – пригадує Оксана.
Сергій підписав контракт та розпочав службу у в/ч А1499
А на Новий 2022-й рік сказав своїм, що 4 січня їде: “Мене беруть водієм”. Переконував, що ненадовго – поки хлопців на зміну підучать.
Сергій ніколи не нарікав, завжди зберігав спокій сам та заспокоював інших. На фронті теж часто жартував: “Головне – триматись поряд із кухнею”; “Я бублички беру і мишок годую”.
Нині Галина часто запитує дівчат: а якби вона чоловіка просила не йти у військо, може б послухав? Оксана на те відповідає: “Мам, він був щасливий у цьому”.
У 2021 під час виїзду в зону ООС Сергія нагородили відзнакою “Козацький Хрест” ІІІ ступеня
Для побратимів, більшість з яких були значно молодшими, Сергій на псевдо “Юрійович” був як батько. Оксана пригадує, як ще під час першого виїзду в зону бойових дій батько здружився з військовим Яриком. Згодом той не раз бував вдома у Григор’євих. Коли Ярик захворів, повернувшись з фронту, і отримав скерування в Київ, попросив Юрійовича підвезти.
“Вийшов із лікарні, каже: “Юрійович, тут треба дані батьків”. Хлопець – сирота. Спитав, чи можна вписати Сергія як батька. Отак йому довіряли”, – розповідають рідні.
Сергій Григор’єв
– Як ти? – Галина набрала номер чоловіка, коли почалась повномасштабна війна.
– Та все добре, – відповів звично.
– У Києві вибухи! – жінці перед тим дзвонила донька, яка живе в столиці.
– Давай, – від’єднався.
До початку березня 2022-го Сергій дзвонив раз або двічі на день. На хвилинку. “Як ви? Зі мною все добре. Давай”.
Три “Козаки”, кожен з яких налічував водія та двох джавелінщиків, під керівництвом командира виїхали на позицію поблизу Маріуполя.
Коли їх розбили росіяни, усіх десятьох забрали морпіхи 36-ї бригади імені контрадмірала Білинського. Про це Оксані розповіла звільнена полонена, яка була разом із тією групою на заводі Ілліча в Маріуполі.
Три дні з Сергієм не було зв’язку. Згодом набрав: “Зі мною все добре. Як ви?”
…І знову кілька днів у невідомості. Тоді Оксана знайшла на фейсбуці маму їхнього командира, Ларису (з нею вони підтримують зв’язок дотепер). Син їй теж не дзвонив.
А потім Галину набрала Світлана, чий чоловік служив разом із Сергієм. Подружжя також із Пирятина. Костянчик, як його називав Юрійович, під’єднався до Старлінка і передав: з ними все добре.
Згодом якось уночі, згадує Оксана, татів номер з’явився у WhatsApp, а за тим прийшов “+”.
“Доця, ти пиши, не чекай, поки я прочитаю. Я читатиму, як ловитиме зв’язок”, – передає Оксана слова тата.
І вона писала, розповідала все – що купили, що приготували. Відволікала домашніми історіями.
“Ми питали, чи їв. Якось відповів – “суп”. Лише потім ми дізнались, що в Маріуполі тоді нічого не працювало, комунікацій не було, а той суп варили з голубів”.
12 квітня 2022 року Сергій Григор’єв потрапив у російський полон. Через три дні військкомат сповістив рідних, а у травні – підтвердив Міжнародний комітет Червоного Хреста.
У серпні ж Сергієві дівчата отримали листа через Національне інформаційне бюро: “Дорога Галочка, я жив-здоров. Все будет хорошо”. Оксана написала для тата не один лист, втім, зі слів звільнених із полону, він жодного не отримав.
Дівчина зверталася у різні російські телеграм-канали, шукаючи інформацію про батька. У листопаді вдалося знайти відео з ним. З нього дізналася, що тато в Камишені Волгоградської області. Що він уже без зубів. Хоч до того мав усі свої. Що дуже схуд. Що погано бачить.
Галина тоді сказала доньці: “Аби тільки прийшов. Я буду його очима, возитиму його”. Тепер тихенько додає: “Не судилося…”
Сергій Григор’єв двічі брав участь в Операції об’єднаних сил на сході України
Сергій Григор’єв воював в Афганістані, тож дівчата розуміли: психологічно він стійкий. І сподівались: хоч би витримав фізично.
“Наприкінці того відео тато сказав: “Надеюсь, что я вас еще увижу”.
Але мені тепер здається, він уже тоді розумів, що не побачить нас. Він розумів, до чого все йшло”.
Оксана направду вдячна за існування цього відео, бо на ньому могла востаннє побачити батька.
У серпні 2023 року до сім’ї захисника вдруге подзвонили з Червоного Хреста, сказали: “Стан задовільний”.
“Ми вхопилися за надію, але його вже не було серед живих…”. На той час рідні знали від звільненого з полону, що Сергій перебуває у Каменськ-Шахтинському Ростовської області.
3 січня 2024 року відбувся великий обмін. Оксана написала одному зі звільнених, коли той з’явився в чаті рідних полонених, які перебувають чи перебували у Каменськ-Шахтинському.
“Я скинула фото, відео. Він прочитав і не відповів. Два дні я дивилася на повідомлення і думала: ну чому ти мені не відповідаєш? Ти ж прочитав. Дехто писав: ні, не бачив; ні, не знаю. А тут – нічого. Я вже щось передчувала”.
О 5-й ранку 7 січня Оксана отримала від нього відповідь: “Юрійович помер”.
Згодом судмедекспертиза покаже: Сергія закатували. Відбили селезінку. Пробили череп.
Оксана знову набере хлопця, який влітку 2023 сказав, де її батько. Він розповість: “Дуже били. Не було значення: старий чи молодий. Били всіх”.
Після звістки про загибель тата Оксана зробила татуювання зі словами “Все будет хорошо” – з того листа. Єдиного з полону і останнього від тата. Після поховання такі ж татуювання з’явились на руках Яни і Галини.
Командир Сергія, як і Костянчик, досі в полоні. Сергієві рідні чекають на їхнє повернення.
Дівчата набили татуювання з останньою написаною Сергієм фразою
Дата смерті Сергія Григор’єва – 20 травня 2023 року, місце – Каменськ-Шахтинськ. Йому було 59 років. Тіло ідентифікували за допомогою ДНК-тесту в травні 2024. Поховали воїна у Пирятині.
“З проєкту “Пошук Полон”, який запустили правозахисники, юристи та волонтери, мені написали: згідно з офіційним листом від російської сторони, тіло повернули у 2023 році, одразу після смерті.
Звичайно, я не вірю російській стороні. Однак я хочу дізнатись від Координаційного штабу дату повернення тіла мого батька. Спочатку мені в усній формі, а потім у відповіді на запит, повідомили, що його було повернуто в березні 2024-го. Але мені не надали номер тіла, як я прошу про це.
Для мене велике питання, де було тіло тата понад рік. Я вдячна, що тато похований на рідній землі, але я могла б побачити батька хоч мертвим, а натомість побачила лише труну. Сестра бачила фото, то був скелет”, – каже Оксана. Зараз дівчина шукає правду з двома адвокатами.
Читайте також:
“Щоранку заходжу сюди, щоб із ним привітатись”. Рідні загиблих воїнів облаштовують у своїх домівках кімнати зі спогадами
Сергій посадив великий сад із білш ніж 50 плодовими деревами.
“Сусід продав ділянку, на якій почав зводити будинок. Ми придбали, розібрали і посадили здоровенний сад”, – пригадує Галина. Ще 1 січня 2022, перед другим від’їздом чоловіка в зону бойових дій, вони обрізали яблуні.
Такий того року був урожай, каже Галина, що не знала, кого ще пригостити плодами. “Уже нові яблука достигали, а ми ще минулорічні мали. Наче сад плакав за ним”, – говорить дружина.
Сергій біля свого саду.
Тепер Галина сама обрізає посаджені чоловіком дерева й насаджує нові.
“Може, це до якогось маразму доходить, але коли довго шукаю щось із потрібного інструменту, кажу: “Сєрьож, поможи мені”. І знаходжу”.
За два роки Галина посадила майже сто кущів троянд. Смородину пересадила, щоб було більше місця для квітів. Спершу садила для Сергія, очікуючи з полону…
“Я думала, він прийде, зрадіє. Я по чотири ряди троянд посадила… А його нема…”
Троянди Галина з доньками носять на могилу Сергія. І цитують рядки з вірша Людмили Муріної:
“А ти сій квіти…
Навіть якщо завтра – кінець світу.
Сади садок. Хай виростає до зірок.
Служи землі. Цінуй, люби, лелій.
Вона віддячить дітям
І всім, хто хоче й вміє вільно жити.
Сій квіти жовті, сині – різні,
Щоби вони встелили всі шляхи,
Якими повертатимуться грізні,
Найкращі в світі наші вояки
Додому, до родини і до щастя,
Яке вимолюємо в Бога зараз всі.
Сій хліб і квіти – всупереч напастям.
Багато сій, щоб вистачило всім…”
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
