автор: Анастасія Федченко
фото друзів та побратимів Геннадія Керничного
Воїн – це слово, яке можна найчастіше почути про Геннадія Керничного. Військовий ліцей із відзнакою, відтак – виш, який хлопець покинув, аби долучитися до лав ЗСУ добровольцем ще до повноліття (як 17-річному юнаку це вдалося, достеменно не знають навіть його побратими та близькі друзі). Бої за Дебальцеве, Зайцеве, Мар’їнку.
Важке поранення, втрата ноги і повернення на службу. Потім була кількамісячна спроба побути цивільним… А далі – початок повномасштабної війни. Битви за Київ, Бахмут, Харківську область.
Геннадій з Вінниччини загинув 23 вересня 2024 року в боях за Харківщину. Йому навіки залишиться всього 27.
Він ніколи не здійснить мрію про подорожі світом і про власну велику пасіку. І більше ніколи не побачить свій чудовий сад, де почав було втілювати цю мрію про щасливе повоєнне майбутнє: купив кілька вуликів, почав розводити бджіл. Ділянку у 5 гектарів хлопець самотужки засадив яблунями, грушами й черешнями, а ще – малиною та полуницею. Це все – вже після поранення, на протезі. Сад був його віддушиною, місцем спокою і сили, де можна відпочити і відновитися після боїв, втрат, контузій і втоми.
Про сержанта Сил спеціальних операцій ЗСУ Геннадія Керничного на псевдо “Вікінг”, про чин справжнього воїна “Новинарні” розповіли його побратими і друзі.
Сергій (ім’я змінене на прохання бійця з міркувань безпеки – “Н”) познайомився з Геннадієм у 2014-му, коли разом проходили вишкіл, щоб стати на захист країни. Потоваришували одразу. У 2016-му Сергій перевівся в роту, де тоді служив Керничний. Обидва – кулеметники.
“Він цим горів. Казав, що кулеметник – це міць групи. Я ж, чесно скажу, був не найкращим фахівцем. Тож на кожних стрільбах чіплявся до нього, аби щось показав, підказав. Він тоді був моїм наставником”, – розповідає Сергій.
Геннадій Керничний
Згодом він узяв Геннадія в свою групу. Адже той був ініціативним, дуже відповідальним, постійно тренувався, ще й хороший розвідник. Якось на Луганщині вони мали посилити один піхотний взводно-опорний пункт. Пробули там днів п’ять.
“За цей час сталося до 10-15 зіткнень, з урахуванням того, що тоді було заборонено стріляти, не можна було дуже показувати себе. Але він завжди подавлював вогонь, висувався назустріч ворогу, коли було потрібно. Питаєш: “Ти підеш зі мною?” Не всі погоджувались, могли морозитися, шукати відмазки. Генка ніколи не сказав “ні”. Навпаки, сам ініціював якісь дії. Одного разу після подавлення вогнем ми вирішили подивитися, чи вдало. Між позиціями – до 200 метрів. Вже вийшли, але раптово почалася стрільба. Гена дав відсіч, і ми змогли відійти”, – розповідає військовий про події 2019 року біля Голубівського, що між Кримським та Попасною.
Інше завдання, теж на Луганщині, Сергій називає одним із найбільш успішних у районі проведення ООС на той час. Дорозвідку потрібно було провести приблизно за півтора кілометра від українських позицій. Між опорниками ЗСУ і ворога – мінне поле. Після дорозвідки спонтанно вирішили брати полонених. Кулеметник – на прикритті, тож “замикав” групу.
“Ми зачистили першу хату і почули стрілкотню з боку наших кулеметників, їх було двоє. Потім дізналися, що наші хлопці ліквідували чотирьох ворогів. Коли ми зачистили хати і взяли полоненого, прозвучала команда на відхід, бо вже трохи нашуміли. Висунулися в посадку, нас обстрілювали. Потім почули підрив – то був один із наших. Генка відходив крайній. Він знищив кількох противників, відтягнувся до нас, прикривав нас і відходив.
На жаль, стався підрив. Деякі люди під час поранення втрачають самовладання. У Гени був розрив стопи після того, як наступив на ПМН-ку (протипіхотна міна натискної дії – “Н”), він поводився дуже круто: сам собі наклав джгут, жартував. Уже потім до нього підбігли медики, і почалась евакуація”, – розповідає Сергій, який і досі в лавах Сил оборони, має вже офіцерське звання.
Поранення виявилось серйознішим, ніж здавалося на перший погляд. “Порохи” підпалили тканини, тож Керничний досить довго лікувався в Києві, потім – Ірпені.
Ольга Щеглюк – начальниця відділення реабілітації пацієнтів з ампутованими кінцівками Ірпінського військового шпиталю. У цьому закладі Геннадій у 2019-му проходив підготовку до протезування (операції і відновлення) і саме протезування.
“Людина порядна, щира, смілива, хоробра. І водночас дуже скромний. Ніколи не вихвалявся службою. Таких, як він, дуже-дуже мало. Він професійно займався спортом і з перших днів перебування у нас був налаштований швидше стати на ноги. Йому не треба було нагадувати зайвий раз про заняття, він сам дуже багато працював. Пам’ятаю, проходив відбір до Національної збірної “Ігор нескорених” – і тут я бачу Гену, який підіймає штангу 100+ кілограмів. Я зробила йому зауваження, що ще шви не зняли! А він каже: просто хотів спробувати, на що ще здатен”, – розповідає лікарка.
Геннадій Керничний із колегами по реабілітації
Каже, після кожної ротації Геннадій намагався заїхати в гості – провідати медиків, підбадьорити поранених. Жартував, усміхався, заряджав оптимізмом, надихав військових.
“Він ніколи не жалівся, що йому важко, що втомився. Але в останні рази, коли приїздив, я побачила дуже виснажену і фізично, і морально людину. Гена знав, що міг звільнитися через поранення, передавати досвід новачкам. Але не міг покинути своїх хлопців. Хоча, як був у вересні, обіцяв, що ця ротація вже точно буде останньою, – пригадує Щеглюк. – Коли він від нас виписувався, то забув футболку. І вона лежала весь час, окупацію пережила. А у вересні наша сестра-господиня йому футболку віддала. Тоді промайнула думка, що поки лежать речі, люди повертаються…”
Ветеран Максим Єрмохін, із яким у “Новинарні“ вийшло велике інтерв’ю, дружив із Керничним, відколи познайомились у Київському шпиталі – Максим приїхав туди на навчальному протезі, щоб підтримати хлопців після операцій із реампутацій кінцівок.
Єрмохін розповідає історію про Керничного, яка дещо шокує, бо здається, що так може бути хіба в книгах чи фільмах про війну.
“Він деякі осколки сам собі вирізав. Ну, вирішив сам себе прооперувати, – всміхається Максим. – Це було в 2017-му році, здається. Прилетіло, зачепило. Але вони вийшли всім складом групи. Потім знову заходили, працювали результативно, знову виходили. Він не мав змоги звернутися до медиків”.
Геннадій Керничний під час змагань
Після протезування Геннадій повернувся в стрій, працювати з кулеметом було вже важкувато, тож вчився снайперської справи.
“Він себе накручував дуже, що з протезом може бути тягарем. Ми йому з побратимами постійно говорили, що він може займатися снайпінгом чи стати інструктором”, – каже побратим Сергій.
Керничний і справді спочатку перевівся на посаду інструктора, а потім успішно пройшов курс снайпінгу. Відтак були курси марксмена від ССО.
“Попри поранення, він завжди хотів учитися, розвиватися, ділитися досвідом і показувати себе з кращого боку, а не просто їздити на роботу заробляти гроші”, – зауважує Сергій.
Попри те, що Вікінгу було всього 27, він уже “розсипався”: порвана зв’язка на лівій нозі – витягав побратима, хворе коліно – навантаження на вцілілу ногу через протез на іншій, грижі хребта – носіння зброї і боєприпасів, а також бронежилета, головні болі і дзвін у вухах – наслідки контузій.
Ольга Щеглюк консультувала його онлайн, як був у Бахмуті, – Керничний не мав змоги звернутися до медиків, тож “лікувався” сам.
Побратим Вікінга на псевдо “Тренер” (позивний змінений на прохання бійця з міркувань безпеки – “Н”) пригадує:
“Під час контрнаступу на Харківщині восени 2022-го у Гени було запалення кукси. Він під час активних бойових дій, на кількахвилинних відпочинках, запшикував ногу антисептиком, обтирав польовим душем, потім – убаксом, яким на ньому був, ставив у куксоприймач і працював далі. І був серед тих хлопців, які заходили першими. А потім ішли далі, ще коли назви цих населених пунктів навіть не назвали в новинах”.
За кілька місяців до “великої” війни, після років інструкторства, Керничний звільнився. Але 24 лютого знову став у стрій. Під час повномасштабного вторгнення брав участь у боях на Київщині, зокрема в Ірпені і неподалік Макарова.
Геннадій Керничний у Бучі на Київщині
“Якось вони перелазили через паркан, і в нього нога відпала. Він каже: “Пацани, почекайте!” – сміється Єрмохін. – Сів, надів ногу, підхопив гранатомет і побіг далі. І він же завжди боявся підвести хлопців. А тут така ситуація. Коли він мені це розповів, ми так реготали”.
Під час Харківського контрнаступу у вересні 2022-го біля Балаклії кілька підрозділів мали заходити одночасно. Але так склались обставини, що просунулася тільки група, де був Керничний. Фланги оголені. Група могла опинитися в оточенні.
Щоб цього не допустити, Вікінг залишився один із кулеметом і прикривав відхід побратимів. Тільки коли група відкотилася, Геннадій теж відійшов. Якби не цей його вчинок, могли б полягти всі.
“Сам він не хвалився, з нього слова не витягнеш. Це розповідали побратими на його похоронах. І всі як один, згадували про Генину особливість: коли про нього розказували щось хороше, він миттю червонів…” – згадує Максим.
Саме Вікінг був першим, хто 30 вересня 2022-го зайшов у звільнений Ямпіль – залізничну станцію Краматорського району на Донеччині, зняв російський триколор і повісив український стяг.
Геннадій Керничний – воїн Сил спеціальних операцій ЗСУ
Потім були 10 місяців боїв у Бахмуті, коли ситуація із дня в день гіршала. І Керничний знову був у гущавині подій.
Тренер завдячує Вікінгу життям. Коли його у ближньому стрілецькому тяжко поранило неподалік Бахмута – куля прошила бік, розірвало легеню, почався гемоторакс (кров витікала в плевральну порожнину) – Геннадій зі ще одним бійцем примчали по пораненого побратима на позашляховику.
“Гена контролював свій сектор, тобто він ще відкривав вогонь. А потім уже зірвав із мене бронежилет, форму. Шукав руками, де ввійшла куля, затуляв дірки, щоб не так стрімко текла кров. У мене була суттєва крововтрата, але я ще був при свідомості. Гена мене “залатав” і зробив усе, щоб я не “крякнув”. На швидкості “Хамер” підкинуло, і Вікінг ще й травмував здорову ногу – надірвав зв’язки литки. Але вони швидко доставили мене в стабілізаційний пункт у Бахмуті”, – розповідає чоловік.
Влітку 2023 року невелика група спецпризначенців виходила в “сіру” зону неподалік Куп’янська-Вузлового. Керничний мав їх прикривати.
“Завдяки Геннадію ми всі повернулися живі. Коли були вже в “сірій” зоні, нам у якийсь момент аеророзвідники почали доповідати, що в наш бік висунулися зо два десятки окупантів. Ми чули, як вони наближались. Думаю, якби зав’язався бій, ми б уже звідти не повернулись. Але за рахунок вправності, підготовки, досвіду Геннадія ворог був накритий максимально щільним вогнем, поніс втрати вбитими і пораненими. Вони були розкоординовані і не змогли просунутися вперед. А наші сили тоді просунулися по лінії зіткнення”, – згадує Тренер.
Схожа ситуація повториться і через рік, теж на Харківщині, за місяць-півтора до загибелі Вікінга. Українські військові мали відпрацювати по позиціях ворога і наблизитися до них. Керничний традиційно прикривав.
Геннадій Керничний
“Він працював на критичних дистанціях, де максимально використав свої знання і досвід у снайпінгу, зокрема і в роботі з вітром. Гена у нас був митець. Є художник, він малює картину. А Гена малював на війні своїми знаннями, навиками і досвідом, щоб це було шедеврально у принесенні результатів та ліквідації ворога, – розказує Тренер. – Він успішно покривав “квадрати”, дозволив нам підійти, ворог не зміг провести ротацію, евакуювати своїх поранених.
Так одна людина деморалізувала велику кількість русаків. І його не виявили навіть ворожі дрони. Він успішно змінював позиції і якісно працював”.
Читайте також:
“Він надто добрий для війни”. Яким був Кирило Пушкін із Харкова, що загинув під Бахмутом, та встиг знайти родину Фугасці
Геннадій Керничний загинув 23 вересня 2024 року біля Липців на Харківщині. Коли з побратимом їхали на багі забрати побратимів, їх атакували ворожі FPV-дрони. Саме тієї ночі РЕБ, який стояв на транспортному засобі, не спрацював. Тренер пояснює: FPV просто працювали на нижчих частотах, ніж перехоплювач.
Побратим Керничного Сергій згадує, що в ніч загибелі Геннадія мав багато бойової роботи. Ледь задрімав, як удосвіта подзвонив побратим: “Гени нема”.
“Я не повірив. Був упевнений на мільйон відсотків, що ця людина доживе до нашої перемоги! Досі очікую, що він подзвонить і ми про щось сперечатимемось…” – зізнається Сергій.
Геннадій Керничний
Максим Єрмохін і зараз говорить про друга в теперішньому часі:
“Гена щирий, справжній, без фальші. У нього немає другого дна. Це людина, яка має совість, честь, цінності і вміє цінувати. Якщо він сказав, то зробить”.
Каже, Вікінг усього себе віддавав побратимам і друзям. Його не лякала небезпека, коли потрібно було витягнути пораненого чи прикрити когось:
“Він витягнув Сашу Чуба, коли той був поранений. У Саші був позивний “Вікінг” – і в Гени “Вікінг”. Це була дружба двох Вікінгів. Саша загинув (учасник боїв за острів Зміїний Олександр Чуб поліг 19 червня 2022 року в Сєвєродонецьку, під час штурму вогневих позицій ворога. Розуміючи, що має багато тяжких поранень, наказав побратимам не забирати його, інакше загинули б усі. Посмертно Герой України – “Н”). І Гена загинув. Я здогадуюсь, що в це останнє своє завдання він поїхав, щоб не їхав хтось інший. Таке вже було. Він знав, що це може бути “завдання 200” (із високою загрозою загибелі – “Н”), і їхав замість когось”.
Геннадій Керничний
Максим не готовий поки прийняти, що друга немає. Йому досі здається, що Геннадій десь на ротації і колись приїде.
“Він був у нас у гостях, йому потрібно було протез підрихтувати. Я в четвер, 19 вересня, садив його на поїзд. Він мене так міцно обняв, як ніколи не обіймав. А вже в понеділок, 23-го, він “двісті”… І навіть коли бачиш його у труні, нема усвідомлення, що це він, що це все”.
Катерина Єрмохіна, дружина Максима, теж дружила з Керничним. Вона також багато говорить про щирість і людяність Геннадія. Її захоплювало постійне прагнення спецпризначенця розвиватися. Тому, що його цікавило, він віддавав усього себе: читав книги, дивився відео.
“Мені дуже хотілось, щоб він розвивав власну справу. Я обіцяла допомогти знайти гранти, коли він звільниться, віддала йому одну зі своїх книг про бізнес. Ми багато говорили про життя, про сім’ю. Він дуже хотів свій будинок, і щоб на подвір’ї дітки бігали. Ми його просили, щоб звільнився, – розповідає Катерина. – А Гена все відкладав, ніби не міг собі дозволити це вирішити. Все боявся підвести хлопців.
Коли він приїжджав у вересні, зізнавався, що дуже втомився. І я йому сказала тоді: “Перед тобою є два шляхи. Якщо звільнишся, то це найважчий шлях, але ми всіляко тебе підтримаємо і допоможемо. І якщо залишишся, то простіший, бо зрозуміліший шлях, але ти знаєш, чим це може скінчитися”.
Було видно, що він усе розуміє. Цей його приїзд був найтепліший із усіх, Гена був щасливий, і в його очах було життя. Але вже коли він загинув, я зрозуміла, що він приїхав попрощатися з усіма. Зустрівся тоді з усіма знайомими, приділив увагу різним моментам, важливим для кожного з нас…”.
Максим і Катерина Єрмохіни з Геннадієм Керничним
23 вересня подружжя Єрмохіних їхали з рідного Старокостянтинова на відпочинок у Карпати. Із самого ранку дізнавшись про загибель друга, Максим не знав, як сказати про це дружині.
“У нас були Генині лайнери на протез (накладки на куксу – “Н”). Я нагадувала: “Макс, не забудьте лайнери відвезти на пошту”. А потім він каже: “Катю, в нас проблема. Гена загинув…”. Я дивлюсь на Макса і думаю: “Це не проблема. Проблема – це те, що можна вирішити. А це не вирішиш ніяк”, – плаче жінка. – Я ніколи Гені цього не казала, але він був мені дуже дорогий, як старший брат. Він був опорою, завжди знаходив якісь слова підтримки”.
Читайте також:
Військовий, який втратив руку на війні, з нуля збирає FPV-дрони протезованою рукою на власній кухні
Недалеко від Бара Геннадій розбив сад. Аби привести до ладу територію площею 5 гектарів, постійно потроху відкладав із зарплати. Яблуні та груші посадив власноруч, сам їх підрізав. Згодом висадив ще малину й полуницю. Усе це – вже після поранення, на протезі.
Сергій із Керничним – земляки. Тому побратим добре знає, як смакують яблука, вирощені Вікінгом:
“Тиждень може не телефонувати, півтора. Дивлюсь: дзвонить. Підіймаю слухавку: “Виходь!” То полуницю так привезе, то яблука. І так гордо: “Із мого садка, без ГМО!” Постійно щось читав про догляд за садом, про дерева, міг нам розповідати. Ми іноді з хлопцями сміялися: “Гена, ти вже задовбав своїм садом”. Він мріяв іще про ставок. Усе жартували з ним, що будемо, як старі діди, ловити рибу й сварити молодь”.
Керничний також купив кілька вуликів і бджолиних сімей: уже під час війни він здобув фах бджоляра у Кам’янець-Подільському аграрному університеті. Вулики стояли в садку. І Геннадію подобалося слухати бджолине дзижчання.
Геннадій Керничний
…Ще від початку “великої” війни Геннадій казав, як хоче, щоб його поховали: труну щоб везли на “Мерседесі”, на могилу покласти бордові троянди, й обов’язково щоб увімкнули “Заповіт” Шевченка.
Він похований на новому кладовищі біля рідного села Слобода-Гулівська. Серед степу широкого. Недалеко від свого саду…
Могила Геннадія Керничного на Вінниччині
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
