автор: Мирослава Малик
фото авторки та з архіву сім’ї Ольшанських
Чоловік, з яким стоїмо на кладовищі “Святого Миколая” в Запоріжжі, досяг у житті всього: збудував дім, посадив сад і виростив сина.
Портрет усміхненого Данила — на хресті. І дата загибелі: 11 серпня 2022-го, рівно два роки тому.
З його могили видно в далечині рідний дім.
Кизиловий сад — найбільший в Європі — під окупацією.
Попри горе втрат, Сергій Ольшанський продовжує боротися за сімейну справу — відроджує кизилове виробництво у прифронтовому місті. А ще він бореться за рівне ставлення держави до загиблих — воїнів ЗСУ та добровольців.
“Лежать поряд: життя одного коштує пʼятнадцять мільйонів, іншого — мільйон вісімсот, — каже пан Сергій. І дивується: — Людей ділять, як курей, на категорії? Судимося з державою, за яку загинув син!”
Сімʼї Ольшанських 27 років. Діти — Данило та Ліза — повсякчас були залучені як до сімейних справ, так і до важливих подій у країні. Сімʼя з помаранчевого Майдану навіть потрапила до Ющенка на інавгурацію.
У 2013-му Сергій Миколайович був депутатом Запорізької облради від Партії регіонів. Та попри це, сімʼя ходила не на Антимайдан, а на Революцію гідності.
Ольшанський запевняє: партійної політики не поділяв, мав свою позицію. Його навіть викликали “на килим” до губернатора Пеклушенка з цього приводу. Але він твердо заявив, що ходитиме туди, куди сам обере.
Окрім членства в Партії регіонів, у політичній біографії пана Сергія є й така неприємна сторінка, як партія Наталії Вітренко. Однак він і на це має пояснення:
“Така виборча система, що без партії не міг висунутись. Після виборів не ходив на засідання фракцій, не слухав партійних керівників, а голосував так, як сам вважав”.
Данило Ольшанський
Був і ще один тонкий момент: страх за сина схилив Ольшанського до сумнівного подарунка Данилові на 18-річчя — “білого” квитка. Мовляв, серцева недостатність.
Та через шість років повномасштабне вторгнення Росії збурило в молодому серці Данила твердий поклик бути одним із мільйонів тих, хто не ховається від ворога.
Сергій Ольшанський. Фото: Мирослава Малик / Новинарня
65-річний Сергій Ольшанський — агропідприємець із багаторічним досвідом і освітою металурга. Ще до своїх тридцяти порахував, скільки треба працювати на заводі, щоб купити “Жигулі”. Виявилося – 300 років!
Оскільки за совєтів у Тюменській області на “Газпромі” заробітки були кращі, ніж на “Запоріжсталі”, подався туди. Купив “Волгу”, а трохи згодом і житло в Запоріжжі. Рідна земля манила в прямому розумінні: зрештою став робити гроші з чорнозему.
У 2010-му Ольшанський викупив збанкрутіле Токмацьке дослідне господарство. Погасив борги. Роздав місцевим паї. І організував нове господарство — “Токмацьке 2010”.
Довгий час вирощував, як і більшість фермерів, зернові та соняшник. Та крім поля, разом із паями орендодавців дістався старий сад. Років тридцять про нього ніхто не дбав. Росли черешні, вишні, сливи, та плодоносили настільки мало, що сад був збитковим.
За три роки дійшли руки викорчувати все, щоб посадити новий — кизиловий сад.
Найбільший кизиловий сад у Європі
У 2013 році висадили десять з половиною тисяч дерев. Саджанці до села Нове пан Сергій привіз із Криму. Та значна частина з них не прижилася. Перший врожай — відро ягід…
Виявилося, що кизил хворіє. По допомогу звернулися до селекціонерки київського Національного ботанічного саду ім. Гришка НАН України Світлани Клименко. Цю жінку називають “мамою українського кизилу”. Працювали з нею впродовж десяти років, і як результат — на 15 гектарах жовтим цвітом рясно квітло майже 15 тисяч дерев. Близько 30 різновидів: колір, смак, розмір — усе різне.
Клімат у Запорізькій області доволі посушливий, тому без штучного зрошення сад був приречений. Ольшанський пробив свердловину та зробив систему крапельного зрошення.
Закупив холодильники з Італії, зробив цех зі сільської їдальні.
У 2021 році рекордний кизиловий сад приніс 60 тонн врожаю
Найрідніших залучив до розвитку сімейного бізнесу. Ще до того, як почав родити власний сад, Ольшанські зайнялися варенням та джемами. Варили і пропонували на ринок, щоб розвинути до свого першого промислового врожаю культуру споживання кизилу.
Перший такий врожай приніс 2021-й — цілих 60 тонн! Плани були грандіозні.
Та за два роки росіяни розбили як мрію про успішний бізнес, так і техніку для саду.
“Перед війною ми купили новий посівний комплекс за два з лишком мільйони. Окупанти все вивезли. Може, десь у Краснодарі або Чечні зараз працює, — каже Ольшанський і продовжує перелік: — У січні купив два трактори, вони й землі ще не бачили. Три комбайни теж їм приглянулись. З одного зняли двигун, мабуть, кудись їм згодився.
А один комбайн розстріляли. Він жовтого кольору і вгорі з синім написом. Зробили з нього решето. “Жовто-блакитний” же”.
Незадовго до вторгнення сімʼя заклала фундамент великого холодильника, частково проплатила обладнання. В малому холодильнику лишилося близько восьми тонн замороженного кизилу.
Ягоди кизилу
Шість ракет прилетіло прямо в сад. Пошкодило трансформатор і систему зрощення. У цех було кілька прильотів.
“Орки штаб собі там робили, а наші їх вибивали”, — пояснює Ольшанський. І завершує перелік матеріальних втрат: — ми не встигли навіть лопати вивезти…”.
Втрати підприємець оцінює близько у 200 мільйонів — те, що було вкладено в сад, обладнання та техніку.
На щастя, основна частина сировини зберігалася в орендованому холодильнику в Запоріжжі.
Сад потребує постійного догляду – поливу, внесення добрив, обрізання дерев. У сезон там в окупації осипається і гниє близько 400 тонн ягід.
У жовтні 2021 року сад Ольшанських увійшов у Книгу рекордів України як найбільший кизиловий сад, та ще й вирощений за органічною технологією. Пан Сергій розповідає, що під Мелітополем був такий сад на два гектари, на Херсонщині — чотири гектари, а в нього — цілих пʼятнадцять!.. за десяток кілометрів від Роботиного. Обстріли там зараз щодня.
Родина Ольшанських готова повернутися, привести своє кизилове господарство до ладу й відновити роботу, щойно територію звільнять від окупантів. Самого села вже немає.
Цвіт кизилу
“Щоб запуститись там, певно, доведеться будувати якесь житло, але ми дамо цьому раду! Усе можна відбудувати, повернути, окрім людей”, — каже дружина пана Сергія, Наталія, яка працює директоркою кизилового виробництва.
Околиці Запоріжжя. За височенним парканом — величезна будівля. Ольшанський веде до сходів на другий поверх у кінці подвірʼя. Згори показує чагарники. Каже, ще рік тому на цьому місці були такі самі зарості й розвалена недобудівля. Усе викорчував, розчистив — і звів цех: 750 квадратних метрів зверху і стільки ж знизу. Купив землю в листопаді, а вже в травні запустив цех з переробки ягід кизилу. На все витратив 20 мільйонів.
Про найбільший кизиловий сад журналісти робили чимало сюжетів
Можливість інвестувати деінде, а не в прифронтовому місті, не розглядав взагалі.
“Під час війни важливо розвивати бізнес тут. Створити умови, щоб люди поверталися. Щоб ці території не перетворилися на сіру зону”,
— переконаний Ольшанський.
За грантові кошти купив частину обладнання. А от з кредитами від держави — біда. У прифронтовій зоні їх видають під нуль відсотків річних. Та його бізнесу така допомога не світить — засновнику Ольшанському шістдесят пʼять.
Чоловік обурюється: “Парадокс: працювати можу, будувати можу, робочі місця створювати можу, податки платити можу, а кредит від держави отримати — не можу”.
Першочергова ціль була забезпечити повний закритий цикл — від саду до столу. Та поки сад в окупації, закуповують ягоди кизилу по всій Україні. Щоб підтримувати виробництво і поставляти продукцію у свої мережі, ягоди везуть як не з Умані, то з Миколаївщини.
Переробляють на соуси, десерти, варення, пастилу, компоти, пюре. Випускають продукцію під власною торговою маркою. Асортимент – понад 50 видів!
Під власною маркою Ольшанські виробляють понад 50 видів продукції з кизилу
“Ми перші, хто отримав право використовувати знак, розроблений Міністерством ветеранів України – “Створено Захисниками”, — ділиться Наталя.
Пан Сергій обводить поглядом цех: “Між собою ми цю будівлю розглядаємо як монумент памʼяті нашого сина”.
Читайте також:
Фартовий “Інтелігент”: як харків’янин вижив у полоні і повернувся до життя завдяки ветеранському бізнесу
На руці Наталії татуювання — герб Запоріжжя. Точнісінько таке мав Данило. Після загибелі сина мати набила собі його копію. А паракордовий браслет зі смужкою стягу Данило сам зняв із себе й почепив на мамину руку як подарунок.
Запʼястя на іншій руці Наталі огортає жовто-блакитний браслет із золотою крапелькою. Куплений на гроші, які друзі збирали на подарунок йому до його 25-річчя. До нього Даня не дожив місяць.
Наталя ясніє на очах, коли говорить про сина: “От як народився — так одразу був як намальований!”.
Сім’я Ольшанських
У школі в Данила був клас саксофона, пізніше додалась гітара. З пʼяти років він професійно займався тенісом, їздив до різних країн на турніри, Окрім цього, багато мандрували сімʼєю. Об’їздили світ від Америки до Еміратів. Можливості сімʼї не перетворили хлопця на пихатого зазнайку.
“Якщо когось цькували, він цю дитину брав під свою опіку. Власним авторитетом повертав до неї повагу інших”, — з гордістю розповідає про сина Наталя.
Здобувати освіту Данило теж поїхав за кордон. Не без підбадьорень батька про сімейну справу обрав Університет сільського господарства у Варшаві. Та у 2016-му приїхав хоронити дідуся — і залишився вдома, на підхваті у батьківському бізнесі. Не дарма носив герб Запоріжжя на руці — був залюблений у рідне місто.
Його перша особиста зустріч із ворогом відбулася в березні 2022-го. Данило супроводжував колону з дітьми з “сірої зони”, коли натрапили на російську ДРГ. А в Ольшанського — всі руки в татуюваннях зі словами “Воля або смерть”, “Слава Україні” та тризубом.
Роздягненим під прицілом він стояв три години. Росіяни погрожували розстріляти.
На щастя, зрештою до Запоріжжя дітей усе ж довезли. Це був день, коли ненависть до росіян закипіла і вилилася в тверде рішення — треба йти на фронт, щоб їх знищувати.
Данило Ольшанський з побратимами
Впродовж кількох місяців Данило, якому на той час було 24 роки (мобілізували тоді, нагадаємо, з 27) тренувався на полігонах з різними батальйонами. Приєднався до ротно-тактичної групи “Степові вовки”, яка воювала на запорізькому напрямку і підпорядковувалася “Азову”.
Це добровольче утворення, в складі якого воюють ті, кому відмовляють у ТЦК за станом здоров’я або віком. Відповідно, зарплати від держави бійці не отримують.
Читайте також:
Війна Фермера. Як 58-річний “бандерівець” з-під Бахмута воює за свій розтрощений Росією дім у батальйоні “Вовки Да Вінчі”
…Поряд із могилою Данила ще одна могила — побратима Дмитра Помагайби. Під ворожий танковий обстріл у селі Степове на Запорізькому напрямку “Даня” і “Хірург” потрапили разом.
Їх, загорнених у маскувальні сітки, батько Данила з машини на подвірʼї моргу діставав власноруч. Поховав теж разом. У Дмитра із рідні в Україні нікого. Мама в Росії. Сам же Дмитро приїхав із Санкт-Петербурга на Революцію гідності, та так і залишився. Працював, воював в АТО, мав поранення. Але знову пішов боротися з окупантами, коли ті посунули на всю Україну.
Десь удалині з могили Данила видно окупований кизиловий сад… Фото: Мирослава Малик / Новинарня
Зранку 11 серпня 2022 року Данило з Дмитром заступили на пост. Невдовзі почався наступ і завʼязався танковий бій. Ланцюг оборони був розірваний, і хлопці прийняли рішення, що викликають вогонь на себе — щоб дати час побратимам відійти і зберегти людей.
Крім “Степових вовків”, там були суміжники зі 128-ї бригади та з охорони військкоматів. З охорони відʼїхали, зі 128-ки хлопці залишились. Та допомогти Данилові й Дмитрові не могли.
“Він завжди казав, коли вже їхав: “Бережіть себе, я полетів”. І тоді в телефонній розмові все було так само, — материнський голос ламається на кожному слові: — І полетів. І полетів”.
Данило Ольшанський
Напередодні виїзду Данило був у Чернівцях на хрестинах. Там у храмі купив для батьків ікону з Божою Матірʼю та Ісусом. До цієї ікони Наталя й молиться про перемогу для України.
“Ми маємо тут бути. Тут продовжується життя, народжуються люди. У цій землі похований наш син, — ділиться Наталя і твердо додає: — Він поклав життя за те, щоб ми були щасливі на своїй землі”.
Читайте також:
“Стало соромно за свою країну”. Ольга Сімонова з Челябінська зреклася громадянства РФ і воює за Україну в ЗСУ
По смерті сина Ольшанські отримали повідомлення про грошову виплату. Сума — 1 мільйон 800 тисяч гривень. А за тим дізналися, що існує й інша виплата — і вона суттєво більша.
Закон про виплати сімʼям загиблих один — постанов Кабміну дві. Постанова 336 (за 2016 рік) — це 750 прожиткових мінімумів. Постанова 168 (за 2022-й) – 15 мільйонів гривень. Але Данило був добровольцем, а отже, такої суми його рідним виплачувати не належить.
Данило Ольшанський
Бізнесмену Ольшанському не йшлося про гроші, а от гідність і повагу до добровольця пішов відстоювати в суди.
“З 2015-го я в перемогу вклав далеко не 15 мільйонів. Вони мені не потрібні, їх я теж вкладу”, — каже Ольшанський.
Подружжя пояснює: поставили за мету пройти цей шлях не лише для себе.
“Ми міняємо систему. Якщо в нас вийде – за нами йдуть люди, які опинилися в такій же ситуації. Це перший в Україні випадок, який дуже гучний, і якщо ми добʼємося свого, всі решта матимуть цей шлях”, — каже Наталія.
Данило з мамою
Якщо знадобиться — вони готові дійти до Верховного Суду. Суд першої інстанції визнав дії ТЦК незаконними, рішення апеляції теж було на користь Ольшанських. А Верховний Суд касацію ТЦК відхилив. Однак там усе одно не хочуть виконувати судове рішення про примусове стягнення грошей.
“Три суди позаду. Тепер четвертий: звертаюся в суд, щоб той примусив виконати рішення попереднього суду! Що далі? Ганьба в Європейському суді [з прав людини]?” — обурюється пан Сергій.
Та попри всі випробування і страшну втрату, Ольшанські заряджені оптимізмом та твердою вірою в перемогу. На думку Наталі, кожна родина в Україні має бути як акумулятор. Накопичувати позитив і творити.
Наталія і Сергій Ольшанські. Фото: Мирослава Малик / Новинарня
“Наша родина творить! Данило точно б не хотів, щоб ми помирали на його могилі”, – переконана жінка.
…На хресті Данила дата загибелі вказує на те, що сьогодні друга річниця, відколи його серце зупинив постріл російського танка. Синьо-жовтий стяг, розтерзаний вітром, майорить у рідному Запорізькому небі.
Читайте також:
Максим Петренко “Доцент”. Шлях дивовижного романтика, винахідника і воїна, який поліг за Україну, був знайдений і похований
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
