авторка: Богдана Садомська
– Женю, я не знаю, що тобі сказати… Подивись, які хліба навкруги – косить треба. А нема кому, – звертається до Євгенія Гладія колишній голова Котляревської сільської ради на Миколаївщині Микола Проценко. В цей день Гладія ховають. Рідне село майже всією громадою проводжає загиблого воїна в останню путь.
У Котляревому Євгеній Гладій працював трактористом, комбайнером. На війні був стрільцем. У 2022-му обороняв Маріуполь, там потрапив у російський полон.
Загинув у полоні у 2023 році. У висновку судмедексперти напишуть – через туберкульоз та виснаження. “Але ж про те, що він був доведений до виснаження, ніхто й слова не сказав, – говорить сестра захисника Наталя. – Це був скелет, обтягнутий шкірою. Із 90-100 кілограмів залишилося десь до 40-50 при зрості метр дев’яносто”.
Що переживає родина захисника, який загинув у полоні? Яким був Євгеній і його життя? Читайте текст in memoriam.
Текст підготувала студентка УКУ Богдана Садомська спільно з платформою пам’яті Меморіал, спеціально для “Новинарні“. Це перший текст із серії про військових, чиє життя обірвалося у полоні ворога.
У 2014-му, коли почалась російсько-українська війна, Євгеній поїхав до військкомату, хоч був звільнений від військової служби за станом здоров’я. Хотів долучитись до артилеристів, як колись його дід, учасник Другої світової. Та за розподілом потрапив до 36-ї бригади морської піхоти, яка згодом отримала почесне найменування – імені контрадмірала Михайла Білинського. І жодного разу не пошкодував про це та з гордістю носив однострій морпіха ВМС України.
Дружина Лєна, з якою на той час уже виховували дочку Дашу, саме була вагітна хлопчиком.
“Я завтра поїду в Донецьку область. Щоб ти мені сьогодні сина народила”, – жартома сказав Женя, приїхавши у пологовий до дружини з навчань на Ширлані.
А вона й народила вночі. Хлопчика назвали Павлом – на честь дідуся, Євгенового батька.
Гладій побачив сина і того ж дня виїхав у Широкине, що на схід від маріуполя. Був стрільцем-кулеметником.
Наступного разу побачив Павла, коли йому майже виповнився рік. Тоді тато повернувся з війни додому.
Євгеній Гладій у Широкиному, 2015 рік. Фото надане сестрою
Женя змалку любив своє село. Ходити, досліджувати, що як росте і що як працює.
На його вулиці, повній однолітків, увесь день було гамірно. Взимку гурт проносився повз хати на санчатах, у теплі пори – на велосипедах. Поки Женя крутив педалі на двоколісному, позаду нього, на багажнику їздив собачка Джесік.
12-річним Євген уже просився до досвідчених трактористів і комбайнерів. Підгледіти, як влаштований комбайн, як його приводять у рух, як вирощують зерно. Вони повчали: “Жека, «технарі» не пропадуть. Механізатор – центральна фігура на селі!” – пригадує ті розмови старший товариш, колега й учитель Євгенія Микола Проценко.
15-річним Женя уже сам пробував їздити на тракторі й комбайні, а ще через рік-два – обробляв ріллю.
“Він захопився цим і ніде більше себе не бачив”, – розповідає старша сестра Наталія Рябініна.
Женя в рідному Котляревому. Фото з сімейного архіву
Хлопець пройшов шлях від помічника комбайнера на старенькій “Ниві” до оператора сучасного “Джона Діра”, сповна освоївши нові технології.
Женя, розповідає Микола, залишається одним із найкращих його учнів.
Євгеній Гладій із колегою на фоні комбайну “Джон Діра”. Фото з сімейного архіву]
Коли у 2014-му Євгеній із хлопцями вперше приїхав у прифронтовий Маріуполь, переповідає Наталія почуте колись від брата, командир вишикував їх, запитував, хто чим займався до війни. На Женине “комбайнер” відреагував: будеш “Шнеком”.
Так з’явився його позивний.
Шнек – це механізм, що вивантажує зерно з бункера комбайна у вантажівку.
Євгеній Гладій “Шнек” на Донеччині. Фото надане сестрою
“Я тобі довіряю. Я знаю, ти за ними придивишся”, – сказав Женя про свою сім’ю сестрі Наталії в перший день повномасштабного вторгнення, в лютому 2022 року.
Наталя з його дружиною Лєною та чотирма дітьми – двома своїми доньками, сином і донькою брата – тимчасово змушені були покинути дім.
Батькам, які залишилися доглядати господарство, Євген наказував: “Я вас дуже прошу, віддавайте все, що будуть забирати. Не чіпляйтеся ні за що. Я вас дуже прошу, тільки залишіться живі”.
Мама ж просила сина зачекати ще хоч кілька днів, подивитись, як далі буде. Та Євгеній уже вирішив. Зібрав речі, згуртувався з іншими односельчанами-добровольцями та поїхав до ТЦК.
Євгеній Гладій у Широкиному на Донеччині, 2015 рік, фото надане сестрою
“А хто, як не я? Саня вже там. Та й що я скажу дітям?…” – Євгеній завжди рішуче відповідав на численні питання друзів і колег про мотивацію, згадує Микола Проценко.
Олександр – син Проценка і Євгеновий друг дитинства. Він уже 30 місяців у російському полоні.
Євгеній Гладій із донькою Дашею та племінницею і похресницею Софією на Кінбурнській косі. Фото надане сестрою
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
“Євгеній перебував на заводі імені Ілліча в Маріуполі. Певний час взагалі зв’язку не було, а потім, коли гелікоптери прорвалися до них і привезли старлінки, він нарешті зв’язався з нами. Кілька тижнів переписувались у месенджері”, – розповідає Наталя.
Сестра пригадує братові слова: “Просто жах, коли в тебе танк впритул стріляє, а ти руками під собою землю рвеш. Вириваєш, щоб хоч трохи вкопатися. Сховатися”.
Провізія закінчувалась дуже швидко. Коли не залишилось води, бійці зливали її з батарей, щоб хоч трохи втамувати спрагу.
Наталія пригадує, як вони з Женею довго говорили незадовго до Великодня 2022-го, того року свято припало на 24 квітня. Старша сестра тоді жартома скомандувала: “Виганяйте москалів, бо треба паски пекти”. Він засміявся.
Із 12 квітня Женя перестав виходити на зв’язок.
Через тиждень рідні побачили відео, на якому морпіхів 36-ї бригади беруть у полон, а один із російських пропагандистів знімає, як матроса Євгенія Гладія обшукують і забирають в нього документи.
Читайте також:
Рижуля повернулася з полону. Бойовий медик-морпіх Анна Олсен – про свою війну в Маріуполі, тюрму в Росії і звільнення
Сестра розповідає, що жодного ні листа, ні дзвінка з полону від брата не було. Тільки хлопці-військовополонені, які сиділи з Женею в одній камері, після звільнення казали, що бачили його.
“Я був у полоні з вашим чоловіком. Він тримається оптимістично. Підбадьорює хлопців. Запевняє, що все буде нормально”, – сказав телефоном Лєні, дружині Євгенія, його побратим, звільнений із полону 2 лютого 2023-го.
А в серпні 2023 року в Україну повернуть тіло Євгенія. Поховають – через вісім місяців. Після завершення всіх експертиз.
Українські судмедексперти, каже Наталія, вважають, що Євгеній помер за місяць чи два до того, як тіло передали Україні.
Прописана українською стороною причина смерті – туберкульоз і виснаження.
“Але ж про те, що він був доведений до виснаження, ніхто й слова не сказав. А це скелет, обтягнутий шкірою. Із 90-100 кілограмів він схуд десь до 40-50 при зрості метр дев’яносто”, – констатує сестра.
Останнє фото Євгенія. Наталії вдалось перезняти світлину у відділку поліції з документів, які прийшли з Росії. Фото надане сестрою
“Його фото скинули на телефон. Я його опізнала відразу. Він дуже схожий на батька. Впевнитись допомогло татуювання – “ВМС“, – додає Рябініна.
А втім, усі вісім місяців, поки велось слідство, сестра прискіпливо переглядала ту фотографію: ну, ось же, і брови не такі, і вуха не його – намагалася вхопитись за надію.
Надія щораз обривалась. Врешті ДНК-експертиза підтвердила 99% збігу.
“Дівчата, його півтора року катували російською мовою, майте совість”, – обурилась Наталія, побачивши російськомовні написи на рушниках у Миколаївському комунальному похоронному бюро. ТЦК передає туди інформацію про загиблого, і родинам озвучують виділений на закупи бюджет – 18 тисяч гривень.
“А вони: не подобається – ідіть інші шукайте. Ми купили там десь на тисяч п’ять-шість. Більшість вінків, рушники, поховання – уже власним коштом”, – говорить Наталія.
Компенсаційних виплат за загаблого, каже, ні батькам, ні дружині з дітьми немає. Чи будуть – не знає.
Щоб отримати одноразову грошову допомогу (ОГД) – 15 мільйонів гривень, сім’я загиблого захисника має довести, що їхній близький потрапив у полон під час виконання бойового завдання, і що його смерть – спричинена полоном, зазначає експертка з правових питань БФ ВО “Веста” Людмила Кормош.
Є чотири кроки у цій процедурі:
“Раджу родинам загиблих збирати максимум релевантних документів, що можуть допомогти встановити зв’язок між перебуванням у полоні та загибеллю. Треба також готуватись до можливої подачі заяви до суду, адже певні факти може встановити лише він… Варто врахувати, що навіть попри чимало зусиль, родини, близькі яких загинули у полоні, можуть наштовхуватися на складнощі в справі отримання ОГД, – каже Людмила Кормош. – Судмедекспертиза може розтягнутись на місяці через навантаження відповідних органів… Іноді встановити причини й обставини загибелі неможливо. А це важливо для подальшого оформлення документів”.
Наталія, буває, натрапить у телевізорі на мультики дитинства, і в пам’яті зринає гучний сміх Жені, що шириться кімнатою, заповнює кожен її закуток. Сміх, який вона не розуміла, бо ж так брат реагував на всі-всі, навіть, здавалося б, зовсім не смішні мультики. Сміх, який так любили батьки.
“Він був душею компанії. Я завжди була принципова, сама по собі: не чіпайте мене, і я вас не зачіпатиму. А він – ні. У нього всі були друзі, всі на вулиці його знали. Коли ми хоронили його, зібралося майже все село, людей 200. Замполіт ТЦК підійшов до батька і питає:
ким він був, що так народу багато, чи не депутат?
А батько відповідає: ні, простий комбайнер. Просто він був людиною з душею великою”,
– розповідає Наталія.
Сестра вирішила провести брата його улюбленою піснею – “Меч Арея” гурту “Тінь сонця”. Пригадує, як Женя вмикав її в машині, поки Наталія кермувала, і голосно підспівував.
Зараз ця пісня стоїть у неї на дзвінку в мобільному.
Хоч малими Женя і Наталія не завжди ладнали, з роками зв’язок між ними міцнів. Щоранку перед роботою брат заходив у гості до Наталі і племінниць Софії та Лєни, тезки дружини. Старшу, Софійку, ще й похрестив.
“Моїм дівчатам Женя був як батько. А Софії практично заміняв тата, поки чоловік за кордоном працював. Вони його обожнювали“, – розповідає Наталка.
Зараз її чоловік Володимир на фронті. За двох.
Євгеній Гладій із мамою, татом та похресницею Софією. Фото з сімейного архіву
Наталя Рябініна разом із дев’ятьма односельцями напередодні Дня пам’яті загилих захисників України, 29 серпня 2024 року, облаштували в селі Алею Слави.
Тепер щоразу у ніч з суботи на неділю біля кожної світлини запалюють свічку – аби хлопці знали, що про них не забувають.
Вогонь пам’яті біля портретів загиблих героїв на Алеї Слави в селі Котляреве. Фото надане Наталією Рябініною
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
