Текст підготувала платформа пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових.
Щоб повідомити дані про втрати – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних загиблих.
Руслан Пісковий жив у Києві. Цікавився язичницькою культурою, тому й мав псевдо “Варяг”. Був відомим кікбоксером, майстром спорту України з кікбоксингу, шестиразовим чемпіоном України WAKO-К1, чемпіоном України серед професіоналів К1, фіналістом чемпіонату Європи з WAKO-K1. Працював і тренувався в спортклубі.
Батько Руслана Валерій Пісковий, позивний «Камон», ветеран АТО, у минулому займався регбі. З початку повномасштабної війни разом із сином захищав Київ, Харків та Білогорівку на Луганщині. У 2023-му зробив термінову операцію на коліні і перебував на реабілітації.
18 квітня 2023-го о 7.00 Валерію подзвонив командир Руслана і повідомив, що син загинув, обороняючи Бахмут. Отримав кульове поранення голови під час нічного штурму.
Русланові був 21 рік.
– Через 15 хвилин після дзвінка батько прийшов до тями та все переповів, – каже мама захисника Юлія. – Я пам’ятаю, що кричала так голосно, що збіглися сусідки. У це неможливо було повірити. Ніхто не хотів у це вірити. Коли нам принесли підписати похоронку, чоловік не зміг це зробити. Тоді я взяла себе в руки. П’ять днів чекали на повернення тіла. Місяць я не могла нічого їсти, лише пила каву. Чоловік старався підгодовувати. Нас тоді дуже сильно підтримали сусіди. Ми виходили гуляти із собакою, потім заводили її додому і ходили до вечора, бо вдома перебувати не було сил.
Після похорону Руслана командир передав батькам його речі: телефон, жетони і ланцюжок з амулетом – молотом Тора.
– Ми віддали його тренерові Олександру і він до тепер носить його як оберіг, – каже Юлія Піскова.
Вона пригадує: як тільки привезли Русланові речі, його пес породи кане-корсо на кличку Дерек одразу на них приліг. Міг по кілька годин на день так лежати. Сумував.
Читайте також:
Помер собака Вася з морської піхоти, який відгриз собі лапу, щоб не потрапити в полон
Майже пів року після загибелі сина батьки не чіпали його речі вдома. Потім деякі спортивні – віддали тренеру, щоби передав хлопцям з клубу.
А невдовзі в дитячій Руслана облаштували кімнату пам’яті.
– Три або чотири дні знадобилось, щоби розкласти тут усі його речі. Візьму якусь із них і починаю ридати. Кожна про нього нагадує, кожна – найдорожча. Щоранку заходжу сюди, щоб із ним привітатись. Тут відчуваю ауру сина, – каже Юлія і показує кімнату пам’яті по відеозв’язку.
На стіні по центру – великий бордовий прапор. На ньому портрет Руслана, усміхненого, із вусами і бородою. На голові шолом із приладом нічного бачення. Його зробили на замовлення тренера спортклубу Олександра Голіченка.
– Цей клуб був для сина спортивною родиною. Тепер ця родина підтримує і нас. Ми їм за це безмежно вдячні. Після смерті Руслана тренер зробив собі тату із його портретом. Каже, що має трьох синів: двох по крові, а третього – по духу. Один із клубних братів Руслана Артем присвятив йому вірш, – ділиться мама.
Трохи вище на полиці – вишита бісером картина: на синьо-жовтому фоні чоловік та жінка у вишиванках обіймаються, між ними та колосками пшениці – віршовані рядки: «Боже, захисти солдата…»
– Картину для Руслана вишила бабуся Валентина Іванівна. Він так і не побачив цю роботу, – каже Юлія, ледь стримуючи сльози. Підходить до шафи ліворуч від дивана. Там – військове спорядження сина і деякі цивільні речі.
– У цих кросівках Руслан пішов записуватись до ТрО, – показує на чорно-біле взуття на верхній полиці. – Казав, що так і буде воювати: в пуховику і кросівках. Але я обходила всі воєнторги, щоб знайти йому нормальне спорядження… Після загибелі сина його рюкзак довго не могли знайти. Побратими передали пізніше. Просили трохи підсушити РПС та бронежилет, бо ще були вологі. Мабуть, відчищали сліди крові.
Уся стіна позаду дивана завішана спортивною формою Руслана, його медалями. Поряд із диваном – кубки, які він завоював на міжнародних змаганнях з кікбоксингу. На верхній полиці – його улюблені речі: велика червона чашка для чаю, сіра шапка із написом CrossFit – у ній він тренувався; чорна маска для бігу, у якій готувався до змагань; кілька пар кросівок; фіолетова пов’язка – у ній любив грати з друзями баскетбол; банка лосьйону та гелю для бороди.
У куті шафи на полицях – улюблені книги Руслана і настільні ігри: мемологія, дженга, кубик Рубика, шахи, шашки, доміно. Серед книг – «Скандинавська міфологія» Ніла Геймана, «Американський снайпер» Кріса Кайла та «Помста синів вікінга» Лассе Гольма.
Чимало речей сина батьки також віддають. Щось – у спортивний клуб, де працював Руслан, щось – родичам, а щось – і тим, для кого Руслан став прикладом для наслідування.
– Владислав, наш сусід, довгий час спостерігав за успіхами Руслана. Після смерті сина хлопчик покинув заняття з футболу і пішов також на боротьбу. Віддала йому улюблені шорти Руслана, в яких він неодноразово перемагав. Я багато його речей дарую, і цим заспокоюю себе. Тому що Руслан теж був дуже добрим і щедрим, – каже Юлія.
У них із сином були дружні стосунки.
– Бувало прийду в кав’ярню, хочу розрахуватись, а бариста каже, що Руслан вже оплатив. Це дуже приємно. Він завжди казав, що я в нього креативна, і що в мене має бути свій куточок для шиття. Якось попросив, щоб я пошила йому форму для змагань: сорочку із двома сокирами на спині. Довелось добре постаратись, але я таки її для нього зробила. Зараз вона висить у куточку пам’яті в клубі.
– Русланова кімната – це, насамперед, наша пам’ять про сина. Але якщо хтось хоче прийти подивитися, ми не проти. Для нас усе це – найцінніші спогади. З часом повішаю тут на стінах більше фото. Зараз потроху їх виймаю із шафи. Це дуже важко робити швидко й одразу. У цій кімнаті пройшло все його життя. У дитинстві – це перші кроки, ігри, навчання, малювання. Все це ми робили на килимку, де було безліч іграшок. Пам’ятаю, як малювали фарбами – ручками і ніжками – синуля був весь у фарбі, і ми сміялися…
Щороку, у день народження сина, ми з татом з самого ранку приходили до нього і тихенько на вушко говорили привітання, а потім заціловували. Навіть, коли вже старший був, робили це за традицією. Ми всі троє народжені у листопаді. Спочатку Руслан, 23 листопада. Наступного дня – чоловік, а тоді – я. У наші з чоловіком дні народження синуля нас міцно обіймав та казав, як він нас любить і що ми – найкращі. Найважливішими були його слова: «Мої батьки – це найдорожче, що в мене є»…
Володимир Лемещук народився у селі Гайки-Ситенські Рівненської області. Закінчив Львівську національну академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. З 2019-го служив у 24-й окремій механізованій бригаді ЗСУ імені короля Данила. Спочатку командиром взводу, виконував бойові завдання на території ООС. Під час повномасштабної війни був у 4-й роті 2-го батальйону. Мав звання капітан і позивний “Тор”.
20 квітня 2022 року Володимир загинув від осколкового поранення під Попасною на Луганщині. Йому було 23 роки.
У захисника залишились батьки, дружина Іванна і троє доньок: Олександра і Дарина – доньки Іванни від першого шлюбу – та спільна донька Вікторія.
– Вікуся народилась 8 лютого 2022-го. Володя одразу ж написав рапорт та приїхав до нас – на третій день, якраз на виписку із пологового. Ми були дуже щасливі, не могли натішитись донечкою. Володя допомагав її купати, вкладав і співав колискові. За всі ці 16 днів, коли він був тоді з нами, я не зробила жодного фото. Тепер шкодую, – каже Іванна. Поряд із нею на дивані сидить 2-річна Вікторія, дивиться мультики, поки мама розповідає історію знайомства з її татусем.
З Іванною Володимир познайомився, коли навчався на третьому курсі Академії сухопутних військ у Львові. Того літа у квартирі, де жінка проживала із двома доньками від першого шлюбу, він разом із одногрупником Віталієм почав знімати кімнату. Вже тоді у Володимира з Іванною, попри різницю у віці, з’явилась взаємна симпатія. Після випуску із академії пара переїхала в Новояворівськ. У сусідньому Яворові Володимир пішов на службу у військову частину, а Іванна влаштувалась лаборанткою у місцевому училищі.
– На роботі всі заздрили, коли на мій 37-й день народження Володя подарував великий букет троянд та авторські браслети із куль, які виготовили під замовлення, – Іванна показує на відео улюблені прикраси, які дарував чоловік. – На день Валентина подарував кольє з підвіскою у формі синього серця, як у «Титаніку».
Після загибелі Володимира Іванна з доньками переїхала в інше помешкання. В одній кімнаті – старші доньки подружжя, в іншій – Іванна із наймолодшою Вікторією. Там вони сплять, проводять вільний час. Там же – куточок пам’яті Володимира.
– У нас із Вікусею є щоденні ритуали. Ми прокидаємось і вітаємось із татом, шлемо йому «цьомчики», – розповідає Іванна. – Миколай приніс доньці великого сірого м’якого ведмедика, ми його назвали Володька. Так донечка краще та швидше запам’ятала татове ім’я. Коли йдемо спати, також прощаємося з татом. У цій кімнаті ми зберігаємо Володині речі з фронту. Вікуся знає, як пахнув її татко. В цих речах він і досі живе з нами.
На стіні навпроти дивану – сімейні фото на підрамниках. На одному Володимир з вагітною Іванною і двома доньками. На іншому – Іванна у чорній сукні з трьома донечками. Під світлинами – чорний камін, на якому стоять фотографії Володимира: дві останні, які він відправляв дружині з фронту; улюблене фото Вікусі, на якому тато у білому халаті із пивом у руках – зроблене на відпочинку в Карпатах; на крайньому фото справа – вперше тримає на руках довгоочікувану донечку в пологовому будинку. Поряд лежать ключі від автомобіля.
– Володя дуже довго хотів мати своє авто. В лютому 2021-го наш знайомий пригнав з Німеччини «фольксваген» 2007 року. Довелось взяти на нього кредит. Цим авто ми багато подорожували. Об’їздили всі водоспади на Прикарпатті та Закарпатті, вперше скуштували бограч, бачили Синевир, їздили в гори та до Львова. Після однієї такої мандрівки я й завагітніла, – згадує Іванна.
Праворуч за скляними дверцятами сімʼя зберігає памʼятні речі Володимира. На верхній полиці – кубок із футбольного турніру і медаль, авторські браслети з куль, про які вже згадувала Іванна, весільні бокали та вінок із розписки, велике фото з сімейної подорожі, остання книга, яку читав чоловік – «Націлені на результат» Сьюзен Фовлер. На середній поличці – посвідчення та орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, нагрудний знак «За зразкову службу», орден «Хрест Героя», нагрудний «Срібний хрест», подяка від колишнього командира 24-ї ОМБр Валерія Гудзя.
На нижній полиці в білій рамці – велике фото Володимира у парадній офіцерській формі, біля нього – біла свічка.
Праворуч – Біблія у зеленій твердій палітурці, її подарував хрещений батько Володимира. Він – священник.
У дитинстві Володимир прислужував у церкві в рідному селі.
А ще тут – два квитки з футбольного матчу ФК «Львів» – ФК «Олександрія».
– Їх Володя купив у перший рік нашого знайомства, – каже Іванна. – Старша донька Саша мріяла побувати на футбольному матчі. Невдовзі Володя зводив нас із доньками на «Арену Львів». Ми старалися приділяти дітям якомога більше часу.
Іванна пригадує, як дізналась про те, що Володимир загинув.
– Це була середа, увесь день лив дощ. Вікуся була дуже капризна. По обіді вийшло сонце і вона заспокоїлась та заснула. Я пішла на кухню мити пляшечку. І тоді о 16-й годині подзвонив заступник комбата Андрій. Довго мовчав, а тоді каже: «Поганий день сьогодні… Приносимо свої співчуття, на жаль, Володя загинув…» На мій крик збіглося усе село.
– На випуск з академії подарувала йому печатку із зображенням Георгія Побідоносця, на річницю – командирський годинник, а також срібний хрестик і ланцюжок – усе поклала йому в труну, – каже жінка.
На могилу до чоловіка та батька сімʼя приїздить у будні та на всі сімейні свята.
– Ми продовжуємо наші традиції. Річницю весілля та дні народження святкуємо разом. На 26-й день народження чоловіка ми з доньками зробили букети троянд із червоних та синьо-жовтих стрічок. Кілька ночей не спали. Завезли їх на всі Меморіали та до могили Володі, – каже Іванна. – Понад усе я хочу зберегти пам’ять про свого Медведика (так завжди його називала: не “ведмедик”, а саме “медведик”). Добиваюсь, щоб його ім’я було на меморіальних дошках не тільки в сільській школі та академії у Львові, але й у Дубно, в Новояворівську, на храмі-пантеоні, що на Тернопільщині. В Києві на Майдані поставила прапорці та розвісила портрети. Перше фото повісила на стіні памʼяті біля Михайлівського собору ще в листопаді 2022 року. На роковини смерті його фото було на екранах столичних ТРЦ. Написала книгу про Володине насичене і нелегке життя. Він завжди присутній з нами в домі. Де б ми не були, відчуваємо його захист.
Іван Макар народився у Старому Самборі на Львівщині. Коли йому було одинадцять, сім’я переїхала у сусіднє село Торчиновичі. Після закінчення Старосамбірської школи №2, Іван вступив на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Отримав диплом історика та правознавця. Працював учителем історії. Спершу рік – у Тисовецькій школі. Потім влаштувався у Стрілківський ліцей. На роботу добирався автобусами або електричкою, зрідка на авто.
– Історію Іван любив ще зі школи, – каже батько. – Мені вчителі розповідали, що він навіть на уроках фізики, яку недолюблював, підпільно читав історичні статті. Вдома перечитував товстелезну книгу з грецької міфології, а потім ходив і цитував. Іван був щирим і відвертим. Іноді суворим. Разом з тим на його тумбочці завжди стояли цукерки. Учні це знали, і приносили щоразу щось смачненьке.
Те, що буде повномасштабна війна, Іван передчував, переконані батьки.
– Ми не вірили в чутки, а він читав матеріали західної розвідки і був певний, що війна буде. Зранку 24 лютого нас розбудила Софія, дружина Івана, прибігла зі сльозами, – розповідає мама захисника Оксана. – Іван збирався йти на роботу в Стрілківський ліцей. Я не могла подумати, що він мав намір піти воювати. Тишком-нишком зранку зібрався і поїхав на роботу. В Калинові вже в той час почались вибухи. І автобус «Школярик» розвернувся та поїхав не до Стрілок, а в Старий Самбір. Там Іван пішов у військкомат. Я зустріла його у місті, коли він йшов робити фотографію. Просила його: «Івасику, куди ти йдеш, в тебе двоє діточок». А він відповів: «Так, мамо, я маю сім’ю і дітей, а хтось не мав і мати вже не буде. Я мушу йти». Сказав, що записався до тероборони, щоб ми не переживали, що нікуди не їде, а буде на місці охороняти мости, енергетичні об’єкти. Але по факту його змусили підписати контракт на рік і відправили без досвіду в Яворів, а через кілька днів і на передову.
24 лютого 2022 року Іван добровольцем приєднався до лав ЗСУ. Служив у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. 6 березня 2022 року він загинув від артилерійського обстрілу росіян під Попасною на Луганщині. Йому було 33 роки.
Читайте також:
Королівські піхотинці: герої боїв за Попасну, Луганщина. ВІДЕО
В Івана залишились батько Ігор та мати Оксана, дружина Софія та двоє синів: на момент загибелі батька Матвію було чотири роки, Остапу – два.
– Ми не маємо багато військових речей сина. На жаль, він дуже рано загинув, – крізь сльози говорить Оксана. Опівдні в неділю вона разом із чоловіком Ігорем та невісткою Софією збираються у вітальні за великим дерев’яним столом.
– Софійка з Іваном у цій кімнаті раніше жили, – розповідають. – А коли Іван побудував другий поверх, тут ми зробили гостьову кімнату. Потім спеціально замовили тумбу та полицю, щоб облаштувати куточок пам’яті…
Праворуч від столу – дерев’яна тумба. Зверху – поличка. Тут розставлені світлини Івана у рамках, бережно складена вишиванка. Ліворуч – синьо-жовтий прапор. Тумба, покрита вишитою серветкою. На ній ще кілька світлин, пам’ятні нагороди, підсвічник із янголом і два маленькі кулони в формі сердець у синіх футлярах. Біля тумби на підлозі у вазі стоять квіти.
– Влітку 2022-го я почала вишивати на цю тумбу серветку. Одного разу ми пішли на поле – я, Софійка і діти. Матвійку тоді було чотири і він каже: «Бабусю, посади кавуни». Я відповіла, що навряд чи вони зійдуть, бо в нас земля не така родюча. Але все ж таки посадила. Матвійко за ними дуже доглядав, поливав, і вони таки виросли. Він у нас справжній господар. Вишивала я на серветці калину, тризуб, Слава Героям – усе патріотичне. А Матвійко каже: «Бабусю, виший ще там кавуни, щоб мій тато з України дивився на них». І коли я їх там таки вишила, він підійшов і каже: «Бабусю, дякую, що ти мене послухала і зрозуміла».
Внизу на тумбі – нагороди. Ордени «За мужність» ІІІ ступеня та «Хрест Героя» родина отримала у Старому Самборі та у Львові. Орден «Хрест Хоробрих» з підписом колишнього Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного рідним привезли додому. У грудні в Самборі дітям героя вручили кулони «Батьківське серце». Поряд із відзнаками лежить ланцюжок з хрестиком Івана.
– Його сину подарувала хрещена мама, а ланцюжок я йому купила на 21-й день народження. Він не одягнув його, бо була зламана застібка, – мати заливається сльозами.
6 березня, пригадують рідні, Іван телефонував дружині і сказав, що кілька днів не буде виходити на зв’язок.
– Ми мали надію, що з ним просто не було зв’язку, – каже батько. – Через тиждень нам подзвонили із військкомату і сказали, що Іван загинув. Коли ми до них прийшли з претензіями, чому його туди відправили без належної підготовки, нам нічого не відповіли, а тільки видали на руки сповіщення, що 6 березня о 15:30 Іван загинув.
Від його побратимів рідні дізналися про обставини загибелі сина. Вони були на передових позиціях і відбивали атаки ворожої піхоти. А потім почався артобстріл. Іван загинув на місці від влучання осколка снаряда в око. Він був високого росту, а окопи хлопці ще не встигли викопати достатньо глибоко. Наступного ранку, коли побратими прийшли забирати тіло, сховали його у мішок та віднесли на 200 метрів. І знову почався ворожий артобстріл.
– Після їхньої розповіді і після того, як вони сказали, які речі були при ньому, у нас вже не було ілюзій, що Іван потрапив у полон чи зник безвісти, – пригадує батько. – Ми здали кров на аналіз ДНК для тесту на впізнання ще тоді, в березні. Маємо геолокацію тих околиць, де хлопці його залишили. Постійно читаємо новини з надією, що нам повернуть тіло Івана і ми зможемо належним чином його поховати.
На одній із фотографій з куточка пам’яті надруковані прощальні слова Івана, які він сказав напередодні рідним.
– П1ятого березня в суботу ввечері Іван передзвонив нам, – пригадує матір. – Мабуть, мав якісь передчуття, бо сказав нам з батьком: «Пильнуйте дітей. Я вас всіх дуже люблю». А наступного дня, коли ми були в церкві, він розмовляв з дружиною і сказав їй:
«Софійцю, дякую, що ти мене зрозуміла».
Попри те, що тіло Івана рідним все ще не повернули, вони змогли добитись у суді визнання смерті сина та отримати свідоцтво про смерть.
На столі у вітальні лежать два альбоми. На обкладинці одного з них – фото Івана зі зброєю на фоні неба та соняхів, внизу напис «Наш герой». В цих альбомах родина збирає архівні фото Івана, безліч дописів із соцмереж, вірші та листи, написані рідними, друзями та учнями їхнього сина. Четверо з них неодноразово приходили провідати родину після загибелі Івана.
– Коли його учні приїжджали до нас, то казали: «Нам шкода тих дітей, які не пізнають знання, які мав Іван Ігорович», – каже матір. – Від їхніх слів у нас душа розривалась. Його учні стали істориками, юристами і журналістами. Учениця Івана Юлія Макаревич здала ЗНО з історії на 200 балів, і в місцевій газеті надрукували її слова: «Це все завдяки Герою Івану Ігоровичу, який загинув за Україну. Я йому вдячна до кінця життя». Іван Магуряк написав у газеті: «Хто ходив на його уроки, достеменно знає, чому ми не брати з росіянами», – цитує мати вирізки в альбомі.
– Переймався, що не встиг подати увесь матеріал своїм 11-класникам перед тим, як відправитись на війну, – додає батько. – Це був найкращий син, тато, чоловік, господар. Що він тільки не робив. Посадив сад із яблук, абрикосів, персиків та різних кущів. До війни почав масово садити фундуки – маємо алею із 33 дерев на в’їзді в село. Розводив чорних в’єтнамських свинок, шиншил. Постійно щось нове дізнавався в інтернеті, їздив за клітками, кормами.
Дружина Софія згадує, як вони з Іваном познайомилися у 2014 році. Він написав їй у соцмережах.
– Зізнався, що написав мені, бо в мене на аватарці було синьо-жовте серце, а він шукав для себе патріотичну дівчину. «Щоб хоч трішки була така, як я», – казав. 17 травня 2014-го мали перше побачення і відтоді зустрічались два роки. Він приїжджав до мене з квітами. А якщо посварились, то квітів було трішки більше. Зазвичай привозив білі лілії, а коли провинився, то троянди. 30 липня 2016 року святкували весілля. Було багато гостей. Я дуже хвилювалась, боялась, що забуду рухи танцю, який ми вчили. Але він так підхопив мене, що ніхто й не помітив мого хвилювання.
– Остап дуже часто згадує тата, – продовжує Софія. – Матвій старший і приховує свої емоції. Але ввечері сумує і часто плаче. Іван завжди на подвір’ї косив траву. В перше літо без батька Матвій казав, що тата немає і немає кому тепер косити і що він не хоче, щоб травичка росла. Матвія також цікавить історія. Любить дивитись мультфільми про історичних персонажів.
Після загибелі Івана, кажуть рідні, їм дуже часто трапляється на шляху лелека.
– Вперше зустріли його на день матері в 2022 році, – пригадує мати.– Софійка вийшла на двір і побачила, як лелека ходить по нашому подвір’ї. Ніколи такого раніше не було. Часто бачимо його в нашому саду і на алеї з фундуками. На мій день народження, коли я поверталась з роботи, він кружляв над дорогою. На панахиду після служби Божої бачила через вікно у церкві, як він полетів. Сусідка сфотографувала, як лелека ходить біля пам’ятної дошки в Торчиновичах. Востаннє бачили його на останній дзвоник Матвійка. Ходив неподалік школи на спортивному майданчику.
14 жовтня 2022 року у Торчиновичах відкрили Меморіальну дошку на честь Івана Макара. 22 травня цьогоріч у Старосамбірській школі № 2 відкрили Меморіальну дошку за сприяння класної керівнички Івана – Ярослави Львівни Обертан, та однокласників. 23 травня у місті відкрили Алею Слави присвячену 30-ти загиблим захисникам. 26 травня у Торчиновичах також відкрили Алею Слави на честь 9-ти полеглих Героїв, мешканців навколишніх сіл.
– Пам’ять про наших Героїв має бути у всьому, – каже батько Івана. – Наше покоління виховали на вигаданих і не наших героях. А наші Герої поряд і мають залишитись на дошках, у вулицях і площах. І це не про особисті амбіції. Те, що твоя дитина, твій син чи твій чоловік не забутий – це полегшення для родин загиблих. Так, гіркота втрати велика, але хоча б трішки вона нівелюється. Ми не маємо права забути наших героїв, і маємо належно їх шанувати, бо вони зробили і віддали все для нашої перемоги.
Читайте також:
“На тумбочці біля ліжка – урна з прахом, фото, прапори. Так і спимо поруч”. Історії трьох мам захисників Маріуполя
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!