автор: Марина Ткачук
фото надані героєм матеріалу
Майже два роки івано-франківець Роман Мигаль та його побратими з кулеметного підрозділу 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені Чорних запорожців тримають Вугледарський напрямок на Донеччині.
40-річний доброволець отримав позивний “Райф” – бо 17 років віддав банківській справі, працював у “Райффайзен Банку”. До великої війни не мав жодного стосунку до армії та військової справи (сім’я, маленькі діти, цивільна професія). Але 24 лютого 2022-го став до лав ЗСУ. Просто тому, що не міг лишатися осторонь. Тепер він заступник командира підрозділу.
Роман зізнається: постійна загроза власної смерті на фронті, втрати побратимів – все це змінює ставлення до життя. “Ти спокійніше приймаєш варіанти розвитку подій: як станеться щось – ну, то станеться. Я ж знав, куди йшов”. Але постійне “ходіння по лезу” не скасовує довгострокових планів Романа: “Я, наприклад, збираюся повезти доньку на чемпіонат світу з сучасних танців – він цього року відбудеться у Празі. Попри війну, важкі бої, планую своє життя. І навіть мрію про поки що нездійсненне – добре відіспатися”.
Райф на кілька днів у справах приїхав до Києва, дав тут інтерв’ю “Новинарні” – і знову на “передок”.
Відео:
“Цих кулеметів більшість із нас раніше ніколи не бачила, – посміхається “Райф”, згадуючи початок своєї “кар’єри” кулеметника у Збройних силах. – Довелося “з нуля” розбиратися в усьому – гуглили, дивилися ролики в ютубі. Добре, що поруч були побратими, які на тому розумілися – показували, навчали. Потроху, з часом, ми і самі розібралися.
Роман Мигаль (праворуч) і командир взводу Назарій Кішак (ліворуч)
Працювати нам випало з такими кулеметами, як Browning M2, ДШК, уже пізніше – з Canik (це модифікована версія, дещо новіша). Думок, стріляти чи ні, взагалі не було. Коли ти їх, ворогів, бачиш, не сприймаєш взагалі за людей. Тільки знищувати! Відстоювати свої рубежі”.
Роман Мигаль на рідній Івано-Франківщині
Чоту кулеметників для білоцерківської 72-ї ОМБр ще на початку повномасштабного вторгненння РФ сформували вмотивовані активісти з Івано-Франківщини. Їх очолив Назарій Кішак “Шериф” – у минулому спортсмен, майданівець, ветеран АТО, який раніше воював на Донбасі в батальйоні спецпризначення МВС (читайте інтерв’ю з ним). Ці хлопці та одна дівчина, 21-річна Оксана Рубаняк “Ксена”, виконували бойові завдання в Чорнобильській зоні, в районах Вуглегірської ТЕС, Кодеми, Зайцевого, Бахмута, в інших “гарячих точках”.
На Вугледарі вони ще з весни 2022-го. “Всі ці місяці ми виконували штурмові та розвідувальні дії, відбивали атаки ворога”, – розповідає Мигаль.
Роман Мигаль “Райф”
На цьому напрямку росіяни в різний час сунуть із різною інтенсивністю. Найважче, пригадує “Райф”, було на початку лютого 2023 року.
“Ті бої закарбуються на все життя, – зізнається Роман. – “Орки” йшли навалою, маршем на Вугледар. Такого ніхто з нас ніколи не бачив! Без жодного бойового порядку – десятки танків, БМП, БТР з піхотою! – сунули просто на нас. Підсвідомо думалося: ну, ось і все, приїхали! Уже починав хреститись-молитись – ну, бо ж зараз тут нам всім кінець! Та ми працювали у взаємодії з іншим підрозділом – третім мехбатом 72 ОМБр, на чолі з комбатом із позивним “Калина”. Досить серйозний молодий хлопчина, спокійний, як удав, фаховий військовий. Калина дивиться на цей “марш” і каже: “Романе, давай, сідаймо і працюймо!”
Роман Мигаль “Райф”
Читайте також:
Придушення російського наступу під Вугледаром: аналітики підсумували знищення танкових колон 155-ї бригади МП РФ
Ці бої назвали найбільшою танковою битвою в нашій війні. Бо тоді на Вугледарі ми знищили за тиждень понад 130 одиниць російської техніки, дуже багато піхоти ліквідували. Це справді така битва, що буду про неї онукам розповідати! Злагоджені дії з боку українських підрозділів, чітке виконання наказів, героїзм наших хлопців, які не відійшли назад, не побоялись ворога та його кількості.
Ті БТРи, що дійшли до позицій, і з них піхота не встигла спішитися, наші “розібрали” на місці.
Це була окрема російська механізована бригада, створена для війни в Україні. Приїхали і тупо вбились під Вугледаром! Вони чи то не знали місцевості, чи думали, що заїдуть і завиграшки заберуть Вугледар без бою – не знаю. Але йшли полями, вишикувавшись у колони – просто навпростець до наших посадок.
Танкова колона РФ у невдалому наступі під Вугледаром 9 лютого 2023 року. Кадр відео
Посеред поля один БТР вибухає і злітає в повітря! Інший заїжджає збоку, біля підірваного щойно – знову в повітря! Третій – у повітря! Аж тоді решта здає назад. Ну, ви придурки чи що? Вам неясно? За-мі-но-ва-но тут, заміновано!”, – сміється Роман, пригадуючи відбиття наступу.
У ті дні він наочно переконався, що
розповіді про славнозвісну російську тупість – зовсім не перебільшення.
“Це було 7-го чи 8 лютого 2023 року. Ми їх вичікуємо. Російські танки вже в нашій зоні досяжності. Близько 20 одиниць стоять на підході. У них, я так розумію, відбувається нарада щодо подальших дій. По рації ми виходимо на зв’язок з нашою артилерією, кричимо: “не стріляти!” У цей же час зв’язуємося з дружніми “хаймарсами” для того, щоб “відпрацювали” по колоні. Хтось там, як це часом буває, десь щось недочув і вже робить перший постріл. Не влучає у ціль. Вони це бачать і знімаються з місця. Наша арта вигрібає за цей постріл. І що ви думаєте? Не проходить дві години – приходить та сама російська колона, на тому ж самому місці, в тому ж складі! Знову наша команда “не стріляти”. Три хвилинки. Працює HIMARS. Шість ракет – і до побачення, колоно! Це якась тупість, просто тупість! Як ще це пояснити?”
Читайте також:
20-річна кулеметниця в бригаді Чорних Запорожців Оксана Рубаняк: Вижити в бою – часто просто везіння
Роман Мигаль “Райф” з Оксаною Рубаняк “Ксеною”
Надалі на Вугледарському напрямку – ще той “курорт”. Ні нормально помитись, ні перепочити.
“Спали ми в “прекрасних” умовах – у підвалах зруйнованого міста Вугледар. Береш спальний мішок і тулишся до якогось камінчика. Гріють тебе миші: ти з ними засинаєш, з ними прокидаєшся. Уранці вилазиш зі спальника, вони з тобою вибігають, а ввечері біжать назад до спального мішка. Будять тебе “дзвінки” від ракет С-300, ворожої арти – вони там не вщухають. Коли прилітає біля тебе, за декілька метрів, ставити будильник сенсу немає – і так не спатимеш. Коли сидиш у підвалах на КСП (командно-спостережний пункт – “Н”), а ці багатоповерхові будинки трусяться від прильотів, тільки й думаєш, щоб вони не склалися. Бо якщо так станеться, відкопають тебе вже звідти років через сто”, – розповідає Роман.
Зруйнований Вугледар. Фото: Костянтин та Влада Ліберови
За цей час хто тільки не воював проти “Чорних запорожців” на Вугледарському напрямі.
“На Микільському стоїть 155-та їхня (росіян – “Н”) бригада морпіхів, яка вже третій чи четвертий раз доукомплектовується – постійно ми її там розбивали. На Павлівці – їхні специ ГРУ. І “вагнери” проти нас воювали, і “Шторм Z”. Здебільшого це навчені люди, які воюють професійно, маючи значну кількість озброєння і переважаючи нас кількісно. З ними “лоб в лоб” ми не провоюємо. Не витягнемо взагалі ні по людях, ні по техніці. Тому в нас у пріоритеті — маневреність, хитрість, мужність наших бійців, завдяки чому ми досі стримуємо ворога”, – пояснює Райф.
Роман Мигаль у підрозділі прикарпатських кулеметників у 72 омбр
Роман Мигаль підкреслює: різниця в менталітеті, у ставленні до тих же побратимів – у нас та росіян – разюча.
Неодноразово наші хлопці бачили, як росіяни кидають своїх поранених, навіть не намагаючись врятувати чи надати першу медичну допомогу. Для них цінність людського життя, навіть власного – нульова.
“Була ситуація, коли наш підрозділ проводив штурмові дії, і ми дійшли до підбитого танка, який уже довший час стояв на одному місці, – згадує Роман. – Під тим танком “орки” зробили собі підкоп, і в ньому ховалося троє росіян. Один із наших бійців підійшов упритул і кричить їм: “Здавайтесь!” – а вони звідти відповідають: “Ми не можемо”. Відповідно, одразу ж пішла команда “граната”.
Здавалося б, чому тобі не здатися? Житимеш, підеш в обмінний фонд. Ні, “краще вмерти”.
Про достеменні причини таких рішень противника можна лише здогадуватися: чи це тупість їхня? чи це працює так пропаганда російська, яка вбиває солдатам у голови, що українці їх катуватимуть, як вони катують і вбивають наших полонених? А може, це тому, що позаду стоять їхні “заградотряди”, яких вони бояться більше смерті? Не знаю. Але вмирають вони якось дуже охоче. Навіть не намагаючись врятуватися”.
Роман Мигаль “Райф”
Росіяни постійно змінюють свою тактику ведення бойових дій, відзначає Райф. І вдало вчаться у наших хлопців.
“Вони теж переймають стратегію малих штурмових груп. Коли йшли масово, це їм не давало результату. Тепер вони вчаться. Але й ми вчимося, теж їх вивчаємо”.
Ситуація на Вугледарі наразі є стабільною, каже Райф, але є одне “але”. Це сусідня Мар’їнка, знищена й захоплена ворогом. З неї пряма дорога на підконтрольне нам Курахове. Це стратегічно важливе містечко, через яке проходить багато життєво важливих ліній постачання, і тому числі й основна дорога на Вугледар.
“Тобто якщо росіяни дойдуть до Курахового, вони зайдуть нам у спину на Вугледарі, і с формується досить велике напівкільце. Тому командування вже зараз має задуматися, що слід робити, аби уникнути цього”, – коментує Мигаль.
Роман Мигаль “Райф”
Потреби українських бійців, які бачить молодший сержант із поля бою, незмінні: “Нам потрібна зброя. Чим більше, тим краще. Снаряди, снаряди, снаряди! Нам потрібна авіація. І чим більше, тим краще. Нам потрібен вмотивований людський ресурс. Чим більше, тим краще. Все, що потрібно, аби ми досягли успіху і не відступали із зайнятих рубежів. Тому що зараз тенденція на всіх напрямах – це тільки відступи, на жаль.
Роман Мигаль (праворуч) у підрозділі прикарпатських кулеметників у 72 омбр
До жовтня 2023 року я бачив ці “гойдалки”: сьогодні ми їх штурмуємо, завтра – вони нас. На Вугледарі артилерійські дуелі ми називали “бадмінтоном”. Але сьогодні тенденція не надто втішна.
Через снарядний голод, нестачу людей наші війська загалом мусять відступати.
Немає мотивованих хлопців! Навіть коли ми набираємо людей у свій підрозділ, перше питання, яке ставимо: “А ти хочеш воювати?” Якщо отримуємо ствердну відповідь, продовжуємо бесіду. Частіше чуємо “ні”, хлопці опускають очі – шукай тоді собі інший підрозділ! Як нам йти на штурм із людиною, в якої немає мотивації? Як нам їй довіряти свою спину, покладатися на неї?!
Роман Мигаль “Райф”
Не всім місце на передку. Це міф, над руйнуванням якого ще потрібно працювати в суспільстві. Люди думають: якщо тебе мобілізують, то неодмінно кинуть в окопи. Але це зовсім не так. У ЗСУ дуже багато тилової роботи, починаючи від ремонту машин і закінчуючи роботою на кухні. Переважна більшість військовослужбовців – це забезпечення, логістика. Якщо ти кваліфікований механік, нам краще, щоб ти саме машини ремонтував. А штурмувати – ми знайдемо, хто піде.
Роман Мигаль “Райф”
Водночас нам потрібно краще доносити думку молодим козакам, які зараз живуть цивільним життям і роблять вигляд, що війна їх не обходить: воювати будуть усі! Питання лише в тому, коли саме. І тому сенсу боятися немає – варто готуватися до цього. Натомість ми бачимо, що суспільство звикло до війни. Ніхто не хоче нічому вчитися. Ресторани заповнені, молодь гуляє. Ніхто не думає, що за певний період часу, можливо, доведеться окопуватися і десь на Івано-Франківщині. Люди думають, що тих “залишків” військовослужбовців, які стоять на передку (це я грубо так кажу – “залишків”!), вистачить, щоб стримати росіян. Але це не так! Щодня ми закінчуємося. Не знаю, чим люди думають! Коли прийде війна безпосередньо до твого дому, тоді ти чухатимешся? Та не буде вже на це часу! Вчіться зараз!” – емоційно закликає Мигаль.
Роман Мигаль (у центрі знизу) в підрозділі прикарпатських кулеметників у 72 омбр
Роман бачить, що водорозділ у суспільстві між тими, хто воює, і тимо, для кого війни ніби не існує, стає все глибшим. Так, Райф перестав спілкуватися із багатьма знайомими, що “живуть лише в своє задоволення”.
“Війна змінює, безперечно. Я коли вперше приїхав із фронту додому, всі рідні мені сказали: “О, ти вже не такий, погляд у тебе інакший. Ти вже думаєш по-іншому”. Є, звісно, позитивні зміни: стаєш більш дисциплінованим, витривалішим. Але психологічно… Деякі речі мені вже не приносять задоволення. Не можу я більше тішитися тому, з чого радіють люди – побутовим, приземленим речам. Байдуже до них тепер ставлюся.
Роман Мигаль “Райф”
Але зневіра – це не наш шлях. Я навіть про це думати не хочу! Тільки перемога! Якщо ми зневіримося, то вже можна закінчувати війну, піднімати руки вгору. Дітям своїм війну з Росією ми залишати не хочемо. Вона триває не одне століття. Я думаю, цього разу ми розставимо всі крапки над “і”.
Читайте також:
Як врятуватися від FPV-дрона та виграти війну. Велике інтерв’ю з Тарасом Елейком, командиром групи БПЛА підрозділу ГУР
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
