автор: Марина Ткачук
фото надані героєм матеріалу
відео Марини Ткачук
Кулементний взвод 72-ї ОМБр імені Чорних запорожців – підрозділ особливий. При тому, що бригада базується в Білій Церкві на Київщині, цю відокремлену чоту сформували мотивовані активісти з Івано-Франківщини. Їх очолив Назарій Кішак “Шериф” – у минулому спортсмен, майданівець, ветеран АТО, який воював на Донбасі в батальйоні спецпризначення МВС, засновник кількох патріотичних організацій.
Ці хлопці й дівчина – з категорії тих військових, які “не вилазять із передка”. За час великої війни вони вже пройшли Чорнобильську зону, Вуглегірську ТЕС, Кодему, Зайцеве, Бахмут, інші “гарячі точки” та ще з весни 2022 року тримають Вугледарський напрямок. “Я влітку відзначив річницю перебування на Донеччині без ротації – хлопці навіть вітали з важливою “датою”, – сумно жартує Назарій.
Нещодавно офіцер таки вирвався у відпустку в Івано-Франківськ. “Але телефон однак був гарячий – хіба ж відпочинеш? За десять днів встигаєш лише одяг випрати і побачити близьких та рідних”, – каже бойовий командир, не приховуючи втоми від війни.
“За ці півтора роки я почав цінувати життя, як ніколи раніше. Радію навіть склянці чистої води. Можу почуватися щасливим, коли просто бачу, як листя на деревах коливається від вітру. Я навчився цінувати людей. І бачити “своїх”, – зізнається Назарій.
В інтерв’ю “Новинарні” Шериф розповів про свій бойовий шлях, особливості підрозділу, який має найменші втрати в ЗСУ, втому від війни на фронті і в тилу та бачення, як має формуватися українське військо надалі.
А його підлеглі розповіли про командира взводу на відео:
Там, де стоять “Чорні запорожці” і де звучить “вугледарський джаз” (так хлопці жартома називають “композиції”, які “виконує” рота ударних безпілотних авіаційних комплексів), майже ніколи не буває спокійно.
“Складно чи ні – такого поняття немає у ЗСУ. Є умовний стан ситуації “зелений”, “жовтий” та “червоний”, – розповідає Назарій. – Зараз, скажімо, в нас стан “жовтий”, але все щоденно змінюється. Дві доби поспіль з усіх боків москалі намагаються “мати успіх”, штурмують, але їм це не вдається. Східніше нашого напрямку точаться бої, противника стримує 79-та бригада. Ми допомагаємо – у нас повна злагодженість та взаємодія. Щоранку виїжджає ворожа техніка і починає “кошмарити”. Наші хлопці – сильні, потужні, тактичні і взагалі професіонали своєї справи, тому не дають росіянам можливості підійти навіть до своєї зони ураження піхоти”.
Назарій Кішак “Шериф” (праворуч) зі своїм підрозділом
Систематично, каже Кішак, практично щомісяця, їхня зона відповідальності стає “червоною”: “Доходить до такого піку, коли вже думаєш: ось вона, межа – і або ми, або ворог буде мати успіх”.
Водночас Шериф визнає, що тут, на Вугледарському напрямку, українські сили займають більш оборонне положення: “Вперед не дуже підеш, бо вороги замінувалися сильно”.
Назарій щиро обурюється: з якого дива в інформаційний простір закинули тезу про те, що російська армія – слабкий і недолугий супротивник, і воювати проти такого – простіше простого?
“Ворог у нас дуже підступний і хитрий, тому очікувати потрібно будь-чого від нього, – каже командир взводу кулеметників. – Вони постійно змінюють тактику. Навіть щодо мінування, різних пасток. Створюють спеціальні маскувальні сітки. Або мінують сміття, щоб підривалася наша піхота, коли зайде відбивати цю територію.
Ворог професійний, він добре вміє воювати. Але при цьому в суспільстві побутує думка, що ми б’ємося проти алкашів і зеків.
Приїжджаєш додому і чуєш оці питання: “Ну, що ви там, багато набили тих кончених?” Людям лапшу навішали, що ми тут наче не на війні, а на полюванні якомусь – поїхали зайчиків бити в лісі. Це повна маячня! Бо проти нас воює реально крутий спецназ. Я пам’ятаю Павлівку, ми билися з 155-ю бригадою морської піхоти РФ – це були люті бої! Ти вбиваєш одного і бачиш, як далі на тебе йде група. Автомат клинить, тебе прикривають, подають інший – рахунок на секунди… У нас за день траплялося, що ми втрачали по три-чотири “мавіки” – такі бої були. З їхнього боку теж є професіонали, які знають, що роблять. І це дуже немудро – недооцінювати ворога”.
Назарій Кішак “Шериф”
Назарій Кішак пишається тим, що його підрозділ демонструє високу ефективність. Запорука цього – постійні навчання, вимогливість, дисципліна.
“Я завжди вчу свою піхоту, ми багато проводимо вишколів, – розповідає командир. – Іноді мене недолюблюють, бо я дуже вимогливий. Але піхотинець – це, на мою думку, універсальний військовослужбовець, який повинен вміти все: окопуватись, мінувати, проводити диверсійні роботи.
Назарій Кішак “Шериф” зі своїм взводом
У нашому підрозділі найменші втрати у ЗСУ: за весь цей час загинуло троє бійців. Інколи дехто цьому дивується. Адже ми стоїмо на дуже непростому напрямку”.
Пояснює це Назарій постійним особистим контролем групи: “Я ставлю задачу, але сам йду її виконувати та контролювати як безпосередній командир. І все роблю зі свого боку для того, аби завдання було виконане. Тоді твої люди в тобі впевнені”.
Хлопці Шерифа, за його словами, закопуються глибше, ніж “книжка пише”, зате можуть почуватися в більшій безпеці під час обстрілу.
“У нас нормально побудовані бліндажі, усі бійці забезпечені необхідним. А ще я щодня їм нагадую: вас удома чекають рідні – маєте себе берегти”, – розповідає офіцер.
Свою команду Назарій Кішак гуртував навколо себе сам, ще з перших днів великої війни.
Назарій Кішак (у центрі) серед учасників турніру в Івано-Франківську
Він мав неабиякий авторитет в Івано-Франківську. З дитинства займався тайським боксом та змішаними бойовими єдиноборствами, розвивав у місті ці види спорту, був тренером. Учасник Революції Гідності – отримав на Банковій кульове поранення в ногу від “Беркута”. Після початку війни на Сході пішов воювати добровольцем, чотири роки відслужив у складі батальйону особливого призначення “Івано-Франківськ” при УМВС. Пройшов Маріупольський напрямок, Авдіївку, Мар’їнку. Після повернення додому у 2018-му став радником міського голови Івано-Франківська з питань безпеки та правопорядку.
Назарій Кішак (ліворуч) із побратимами в Івано-Франківську
У перші дні повномасштабного вторгнення Шериф очолив добровольче формування Івано-Франківської територіальної громади для забезпечення правопорядку та безпеки у місті. До нього приєдналися близько двохсот добровольців. Невдовзі з них відібрали кращих – цією командою вони й вступили до лав Збройних сил. Стали кулеметниками в 72-й бригаді.
Перша зона дислокації — на кордоні з Білоруссю. А вже потім – Донеччина, де прикарпатці виконують бойові завдання досі.
Назарій Кішак “Шериф” серед своїх бійців
“Частина міської ради Івано-Франківська пішла воювати за мною – мій заступник, всі друзі. Тож моя команда – це вже наскільки близькі люди для мене, справжня родина”, – тішиться Кішак.
Багато хто в соцмережах знає цей підрозділ за його “зіркою” – кулеметницею Оксаною Рубаняк. 20-річна студентка з позивним “Ксена” воює разом та на рівні з чоловіками. При цьому вона популярна відеоблогерка, знімалася також у телевізійних роликах на підтримку ЗСУ. Рубаняк теж працювала в Івано-Франківській міськраді, була заступницею голови Молодіжної ради Івано-Франківська.
Оксана Рубаняк із побратимами: кулеметний взвод 72 омбр подарував дівчині 101 троянду
“Ксена — це душа нашого підрозділу”, – каже про неї шеф.
Читайте також:
20-річна кулеметниця в бригаді Чорних Запорожців Оксана Рубаняк:
Вижити в бою – часто просто везіння
“Піхота, як відомо, довго не живе. Але я дякую Богу, що він за ці півтора роки зберіг мене і мою команду. Бо були, щиро зізнаюся, такі моменти, коли я вже читав “Отче наш” і був впевнений, що за кілька секунд вже не житиму”, – ділиться Назарій.
Кішак пригадує особливо важкі епізоди. Один із них – коли його кулеметники тримали Вугледарську ТЕС: “Наш батальйон, коли зайшов туди, ще не був злагоджений, підготовки не було, бо бракувало на неї часу. Там ми тягалися з “вагнерами” і пройшли перше серйозне бойове хрещення. Але успішно втримали ТЕС”.
Назарій Кішак “Шериф”
Або цієї зими – бої з російською морською піхотою: “Ксена сідає на квадроцикл і жене, щоб передати батареї прямо за 400 метрів перед носом у ворога – практично перед самим розрахунком протитанкових засобів! Бо іншого виходу немає. І або ми проводимо контрнаступальні дії, щоб втриматися і відтягнути час, або ми всі тут до одного зараз поляжемо”.
Але легше надалі не стало. “Ми просто звикли, – визнає бойовий командир – Люди звикають до всього після перших 40 днів”.
“Я пригадую окопні бої, міські бої, село Павлівка і нижні дачі під Вугледаром, де я бачив, як ворожа група з 12 чоловік заходила на нашу позицію. Я передаю своєму заступнику цю інформацію, і наші з двох кулеметів починають гасити групу – ніхто з ворогів не встає…
Різних багато моментів, коли адреналін зашкалює:
інколи хочеш стріляти, бити – реально брати за горло і різати ворога. Але командир – він більше не штурмовик, а управлінець. Це менеджер операції, і він має тримати голову холодною.
Під час бою я заходжу перший та розгортаю пункт управління зі своєю командою. Ми проводимо покладені на нас бойові задачі і виходимо успішно останні. Контролюю всі процеси”, – звітує Кішак.
Олег Койляк (на передньому плані) з Назарієм Кішаком
Один з емоційно найважчих епізодів війни для Назарія – це загибель його побратима і найкращого друга, заступника командира підрозділу з 72 омбр головного сержанта Олега Койляка. Сталося це під тим самим Вугледаром ще 17 квітня 2022-го.
“Моя група обійшла противника з правого флангу. Наш кулеметник “Святий” дістався наскільки близько, що зробив постріл із 20 метрів у вхід до ворожого бліндажа, де було щонайменше десять людей. І це була успішна операція, навіть взяли в полон двох ворожих піхотинців. Але потім, коли я вже дав їм команду покинути зону, яку вони взяли та передали, Бог розпорядився по-іншому: один приліт, “Святий” – “трьохсотий” у ногу, осколок. А Олег загинув – уламок йому влучив у шию. Це була велика втрата для підрозділу й для мене особисто”, – розповідає командир.
Попри адаптацію і звикання до фронтових реалій, Назарій Кішак наголошує: кожна людина має свій “гарантійний термін” на війні, і ті, хто півтора роки сидять в окопах та регулярно ходять на штурм, уже вичерпали його.
Назарій Кішак “Шериф” із бійцями
“Десять чи навіть 30 днів відпочинку на рік, як тепер, – це вже не рятує, не впливає практично ні на що. Потрібно відновлювати здоров’я, проходити психологічну реабілітацію. Бо просто перепочити – цього вже не досить, – підкреслює командир. – Чому я не бачу своєї дочки, своєї коханої, мами, брата півтора роки? Я маю сидіти у Вугледарі, де щодня, кожні 20 хвилин прилітає. А мій умовний однокласник із Франківська відпочиває з дітьми в горах, ходить по ресторанах. Я теж хочу в гори зі своєю дитиною, хочу поїхати в село і вимкнути телефон – хіба я маю менше прав на це?
Кожен із нас, хто зараз сидить “на нулі”, просто хоче відчути себе людиною. З’їсти щось смачне, прийняти нормальний душ із теплою водою, а не митися з пляшки в окопі. Це звичайні речі, але доступу до них ми не маємо місяцями.
Назарій Кішак “Шериф”
Коли мені часом дзвонять люди з Франківська (як раднику міського голови) і жаліються, як їм погано, у мене бракує слів. Я думаю: це кому зараз важко?! Не розумію, як можуть бідкатися люди, які сплять у теплому ліжку вдома.
Читайте також:
На Майдані мітингували за демобілізацію “півторарічників”
Усі розслабилися і не відчувають загроз втратити державу. Знову дозволяють собі зневажати військових.
Коли востаннє я їхав із Києва до Донецької області, на трасі побачив військового. Зупиняюся, підбираю. Кажу: “Їду в Курахове”. І він: “О, пощастило – і я туди ж”. “Скільки ж ти стоїш, друже, на цій трасі?” – питаю його. І він мені: “Та вже третю годину”. І ніхто не хоче підібрати. Ну, бляха, це ж повна маячня! У США військовослужбовець не може до себе в частину потрапити, бо кожен, хто бачить його у формі, зупиняє, дякує за службу, обіймає, готовий допомогти. А в нас що? У нас люди рахують гроші військовослужбовців: мовляв, мають по 100 тисяч гривень, то хай собі й стоять далі на трасі.
Назарій Кішак “Шериф”
Я пам’ятаю моменти, коли я щойно прийшов з АТО, і часто доводилося чути оту фразу про те, що “ми вас туди не посилали”. І нещодавно я знову отримав ці слова від людини з колишнього близького кола. Це справді боляче. Так, ми самі обираємо свою долю. Але ж мусить бути й справедливість! Має бути й колективна відповідальність за долю держави – не лише обраних.
Бо наразі я бачу повний релакс і розслабон у суспільстві. Навіть коли лунає повітряна тривога, ніхто не реагує, і люди мислять так: сили ППО зобов’язані збити цю ракету.
Ні, до перемоги ще дуже далеко, нагадайте собі про це”.
Назарій Кішак, хоч і сам доброволець, не приховує, що підтримує примусову мобілізацію – бо не бачить альтернативи.
Назарій Кішак “Шериф”
“Армія має формуватися не просто з добровольців. А з усіх чоловіків! Навіть із тих, хто не готовий. Нічого, ми підготуємо. Коли людина опиняється в окопі, коли стоїть питання життя і смерті, стріляти або тікати й загинути, мотивація та досвід приходять швидко. Кожен має відчути на собі, чого вартує незалежність нашої держави. Тоді вона й цінуватиметься”, – переконаний Кішак.
“Що заважало до цього часу кожному повносправному чоловіку, українцю призовного віку піти до війська? Ровер не їхав, колеса спустило в машині, жінка лишила самого з дітьми напризволяще – різні були причини. Але зараз мусить кожен докластися до служби в армії. Не обов’язково в окопи йти – є багато іншої роботи у війську. Треба фортифікаційні споруди облаштовувати, ремонтувати техніку. Бо інакше самі не витягнемо – ми ж не залізні!
Назарій Кішак “Шериф” із бійцями
Я не розумію, чому досі не створені навчально-тренувальні центри у тилових містах, де ветерани, які отримали поранення та списані з армії, не працюють інструкторами і не готують добровільно-примусово кожного чоловіка до майбутньої служби?
Маємо визнати: ця війна буде довгою. А отже, і молодь теж повинна готуватися.
Нам потрібно змінювати процес навчання молоді, створювати військові табори й вишколи для юнаків та дівчат.
Вони повинні розумітися на зброї, мати уявлення про військову історію. І такі вишколи мають бути на регулярній основі для школярів, студентів цивільних ВНЗ”, – наголошує Шериф.
Говорячи це, Назарій апелює до досвіду Ізраїлю, де в армії служать усі – й жінки, й чоловіки, де кожен, хто пройшов армійський вишкіл, прикріплений до конкретної військової частини. А в разі небезпеки має чіткий алгоритм дій, знає, де і від кого отримає свою зброю і що з нею робитиме потім.
“Зверніть увагу: після атаки угрупувань ХАМАС за лічені години ізраїльські резервісти вже були озброєні й готові відбивати свої території. Що в нас відбулося під час повномасштабного вторгнення? Нам треба робити висновки! Ворог ніколи не знижував апетитів щодо наших земель, і я впевнений: навіть якщо ми закінчимо війну незабаром, то через років 40-50 знову почнеться новий рух із боліт. Бо це природа росіян. А тому нам потрібно готувати резерви на роки вперед уже сьогодні”, – стверджує Шериф.
Своє майбутнє він все одно пов’язує з українською армією. А для молодого покоління почав писати книжку “Кулеметним вогнем” – про власний бойовий шлях і досвід.
Назарій Кішак “Шериф”
“Бо ті, хто вижив, мають передати цю історію нашим внукам. Вони теж мусять готуватися до постійного протистояння з Росією – ніколи ця загроза, на жаль, не зникне”.
Читайте також:
Бойовий командир УНА-УНСО, капітан ЗСУ Ігор Мазур “Тополя”:
Україні потрібно набирати легіонерів, навіть з Африки
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
