Сержант Бірчак: “Що, гуцульчики мої рідні, вОйни настрашилися? Діди в могилах не обертаються?”

Володимир Бірчак
військовослужбовець ЗСУ, редактор “Історичної правди”, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, заступник директора архіву СБУ у 2014-2016 рр.

(FB)

Вибачте, накипіло.

Добуваю два крайні дні у відпустці. З кожним разом час, котрий ти проводиш вдома стає важчим. Чому? Бо ти починаєш бачити, що українське суспільство поділилося на два світи. Один світ – ті, хто воює, а також їхні рідні і близькі, а також ті, хто допомагає. Є ще інший світ, для нього війни, або не існує, або вона десь там далеко.
Сьогодні ходив у справах по рідному місту. Везли тіло хлопця на щиті. Я, власне, як і більшість нормальних людей зупинилися, щоб віддати честь (так, тут доречне саме це словосполучення) герою. Але поки ми стояли якихось 10-15 секунд, повз мене прошмигнуло людей 7. Чи в них була срачка, чи що. Я не знаю. Але вони не могли зупинитися на 10 секунд, щоб вшанувати того, завдяки кому, вони можуть ходити мирним містом.

Ситуація в Космачі, де потовкли машину і побили жінку з дитиною, а потім ще вересканили, що не знають, про яку війну йде мова. Чи теперішня ситуація в Путилі, де працівника ТЦК та СП ледве не роздавили машиною… І все це під схвальні відгуки і коменти.

Що, гуцульчики мої рідні, вОйни настрашилися? Діди в могилах не обертаються? Не забудьте тільки на Пасху одягнути вишиванку і піти до церкви, а ще виставити тьму фото, які ви моцні патріоти.

Не треба ніким прикриватися – ТЦКашниками, депутатами, держслужбовцями and so on. Як казав Кобзар, “не завидуй же нікому, дивись кругом себе…”

І не треба байок, що “коли п*дар прийде сюди, то ми всі підемо”. Якщо п*дар прийде сюди, то вже нікуди йти не треба буде, просто одягнете ошийники рабів і будете чистити параші і ще дивитися, як ваших жінок гвалтують у вас на очах.

За ці дні, у весняному сонячному Тернополі спостерігав багато гарних речей – закохані пари обіймаються і ходять за ручку, молоді тати із мамами та дітками. Це так чудово, правда? Але є одне але – це могли бути б і ми, але не є.

Чому? Бо ми замість вас сидимо по окопах і посадках, у п*здорєзах на нулях, чи бодай просто в нарядах на еспехах тримаємо лінію. Але ми закінчуємось, закінчуємось кожної хвилини, години, дня. Нас ще трохи є, але ми закінчуємось.

Альбер Камю писав, що найкращою зброєю проти чуми (дивись “війни”) – є чесність. То будьте чесні бодай перед собою. Якщо ви “мамині черешеньки”, то мийтеся на вечір інтимним милом й лягайте спатки в теплу перинку, якщо є бодай ще залишки честі і гонору, то зброю в руки і вперед на захист нашої Країни.

Можете мене хейтити, відфренджувати, блокувати та ін. Мені все одно. Це моя думка і я маю на неї право.

Честь маю, молодший сержант ЗСУ Володимир Бірчак.

П.С. І не треба мені дякувати, я просто роблю те, що маю. Цей пост не так про мене, як про загальну ситуацію…

Читайте також:
Президент підписав закон про демобілізацію строковиків