автор: Олена Максименко
з Донецької області
фото і відео авторки
Батальйон К-2 54-ї механізованої бригади ЗСУ обороняє сіверсько-соледарський напрямок із 2022 року. Назва підрозділу походить від ініціалів комбата – 33-річного Героя України Вереса Кирила Кириловича.
Їдемо на командно-спостережний пункт К-2. Вздовж дороги – спалені авто, повалені дерева і стовпи. Та жодного вцілілого будинку. Апокаліптична картина, що давно стала буденністю в цій частині Донбасу. Для орієнтиру: зовсім поряд – Лисичанський нафтопереробний завод, спалений і захоплений ворогом іще в травні-червні 2022-го. У його підвалах – росіяни.
Українські захисники також живуть під землею. У казані на плитці закипає нематеріальна спадщина ЮНЕСКО – запашний борщ. На плазмових екранах – картинки, які транслюють дрони аеророзвідки з різних позицій. Тут відбувається, так би мовити, менеджмент бою.
Командир роти Ярослав розповідає про бойові дії й побут знаменитого підрозділу та разом із побратимами ділиться власними думками щодо війни на її нинішньому етапі.
Відеорепортаж:
“Наразі у нас ситуація стабільна, – говорить ротний. – Противник окопується, налагоджує фортифікаційні споруди. Наразі просування в нашій смузі відповідальності немає, але ворог робить усе для того, щоб у нього були кращі умови для наступу. Наш батальйон наразі переважно в обороні”.
По українських позиціях працює все – від АГСів до авіації. “І 240-й калібр по нам лупив, [самохідний міномет 2С4] “Тюльпан”, – показує гід сліди найбільшої руйнації.
За словами Ярослава, ворожі коптери, які висять у небі ускладнюють переміщення, доставку провізії, розбудову укріплень.
“Як тільки ворожий дрон визначає, що наші хлопці чимось займаються, одразу ж починається робота – або [станкового гранатомета] АГС, або [мінометів] 82-го чи 120-го калібру… Противник має чим бити”, – каже командир роти.
Командир роти Ярослав. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Ярослав у бригаді з 2021 року. Із 2017-го навчався в Національній академії Сухопутних військ.
Хлопці кажуть: мотивація на початку 2022-го була такою потужною, що про гроші тоді ніхто й не думав, і висока зарплата стала несподіванкою.
“Я два тижні без зв’язку сидів у Волновасі! – зі сміхом згадує Ярослав. – Отримав осколочне поранення, прибув у госпіталь – дивлюся: нічого собі зарплата, яка прийшла!”
Він був упевнений, що в умовах воєнного стану все має працювати на оборону країни. А гроші будуть колись, коли виграємо війну.
Але тепер на зміну ентузіазму прийшла велика втома.
“Чого найбільше тут не вистачає? Сім’ї! Щоб ця війна уже швидше закінчилася, нашою премогою, і ми пороз’їжджалися по домах. Ну, можна служити й далі, але щоб був сімейний затишок”, – пояснює офіцер.
Не на камеру він зізнається: дуже втомився, все дістало. “Ї***шиш пі***арів, віддаєш команди… Але в тебе вже немає цікавості взагалі ніякої. На початку війни якийсь запал був, а зараз його немає”.
Короткочасні відпустки бажаного відновлення не дають. Зараз смішно згадувати, що до повномасштабки навіть місяць відпочинку видавався замалим терміном.
Найбільше Ярослава підтримує родина – жінка з дитиною. Навіть коли опускаються руки, дружина знаходить правильні слова. Також командира роти тримає в тонусі і дає йому мотивацію відповідальність за підлеглих.
…Дорога дедалі більше розпливається під колесами глевким місивом. Надзусилля двигуна відчуваєш майже фізично. Машину носить, водій щосили стискає кермо. Цей відрізок шляху – його особиста битва із бездоріжжям. Тут уже пряма видимість для противника, машини часто “птуряться”.
Дорога до позицій К-2. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
“А ось це наша машинка… була!” – показує ротний на груду металобрухту на узбіччі. Ярослав згадує, як одного разу його авто заглохло на цьому відрізку. Довелося покинути його і йти на позиції пішки. Адже лишатися біля транспорту на такій ділянці – самовбивство.
Зазвичай взагалі цієї дорогою їздять затемно – так безпечніше, менше шансів, що тебе “спалять” із неба. Вікно на пасажирському сидінні “вінтажне” – замість скла намотано кілька шарів скотчу. Звідти віє холодом і чути вибухи.
Вхід бліндаж. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Ходи в бліндажі. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Кухня в бліндажі. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Червоне світло в бліндажі. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Позицію аеророзвідки, до якої ми зрештою доїжджаємо, жартома називають “стрип-клубом”. Через червоні світлодіодні стрічки, протягнуті вузькими підземними коридорами, які дають характерне освітлення.
Господар цього лабіринту Максим із позивним “Міксер” ставить чайник і показує свої володіння.
“Тут пілоти безпосередньо запускають дрони. Це окреме пілотське відгалуження – сюди виставляємо, звідси вилітаємо, щоб безпечніше було, – показує Максим назовні. – А там балочки, впадини, то вже не наші. Тобто вони (росіяни) нас можуть спостерігати зараз навіть у звичайний бінокль, так що можете помахати їм…”
“Приход, може, стволка, – коментує Міксер черговий “бабах”. – Якщо чесно, воно бахкає майже однаково”.
Усередині бліндажа рясно накрапає зі стелі. Кажуть, влітку тут було значно красивіше.
У всі продукти зберігаються в ящиках від б/к, аби їх не дістали всюдисутні миші. Ось відсік, де зберігаються інструменти, генератори та весь господарський реманент. А тут хлопці майструють підземний душ і вбиральню. Розказують, як працюватиме система обігріву і витяжки. Адже кожен вихід нагору “за потребою” – додатковий ризик.
Коридори петляють і розгалужуються, мов у лабіринті. Свої кімнати їхні мешканці називають “нірками”. У цих “норах” вони живуть уже півтора роки, відколи бригада зайшла у цей сектор. Без ротацій і змін.
Максим “Міксер”. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
“Відпочинок є – відпустки офіційні. Є “перевалочні бази” в тилах – покупатися, попратися, вирішити якісь сімейні моменти. Діти, хвороби, зуби болять – будь ласка, за рапортом, їдь, у цьому плані немає питань, – розповідає Міксер. – А так весь час тут живемо… Вже обжилися, замаскувалися, знаємо, що нам потрібно. Менше виїздів – менше ризику”.
Усе необхідне на позицію регулярно підвозять – будматеріали, посилки, смаколики. “Це вже твій дім, ти звикаєш до цього всього…” – говорить військовий, визнаючи, що почувається тут комфортніше, аніж “у цивілізації”.
Свій позивний “Міксер” Максим отримав випадково, коли ішов по воду: “Там люди не знали мене. Макс та й Макс. Я кажу: “Ну, я йтиму, рацію візьму, подзвоните”. – “А як ми зрозуміємо, що це ти?” – “Та “Макс” скажіть!” – “А якщо хтось інший типу “Макс” відповість?” – “Та будь-яку фігню придумай!” – “Ну, будеш типу “Міксер”. Ну, то й прилипло “Міксер”, і все”.
На війні Максим із 2018 року, з перервою на “дембель”. У минулому був кухарем-кондитером: “І в кондитерці попрацював, дитячі табори… Робота тяжка, але прикольно було”. “Та покраще, ніж землянка!” – сміються побратими.
На питання, чого найбільше бракує на фронті, хлопці одностайно відповідають – снарядів.
За словами командира роти, боєприпаси видають не в тих обсягах, які дозволили би виконати задачу на 100%. Із доступною кількістю її вдається виконати максимум на 60%.
“Снарядів дають – як кіт наплакав”, – нарікає Ярослав, хоча й посміхається.
Водночас росіяни на цьому тлі нестачі боєкомплекту не відчувають.
“Те, що говорять, ніби “снарядний голод” у них… Я як дивлюсь ті новини, мене аж починає тіпати, якщо чесно!” – каже Ярослав.
“Ми беремо якимось своїм досвідом, чи що. Зі старих, може, ще з АТО… – своєю чергою пояснює Максим. – Хто більш досвідчений, повоював, той якось більш раціонально діє, профейсініше. А от опоненти наші – у них такого немає. Їх там більше, і снарядів у них більше. Вони нівелюють раціоналізм кількістю. Йому не потрібно особливо цілитися, адже йому дві-три машини “градів” привозять – і що йому треба, він зробить… Ми так не можемо собі дозволити. Якби в нас було стільки [боєприпасів], як у них, думаю, все давним-давно закінчилося б. Одразу. Може, навіть не почалося б”.
Про західне озброєння – артилерію, ПТРК тощо – хлопці теж просять “у більших масштабах”.
Ярослав принагідно нарікає на експрезедентів Кучму і Кравчука, котрі віддали ядерну зброю. Мовляв, із ядеркою ніхто б і не рипнувся в наш бік. А зараз доводиться платити життям і здоров’ям за помилки батьків і дідів.
Оберіг у бліндажі. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
На стіні в бліндажі – девайс, який ще донедавна дозволяв слухати радіопереговори противника. Це дало можливість з’ясувати номери підрозділів та половину позивних росіян, які стоять по той бік фронту, на Луганщині.
Як розповідає Ярослав, на передньому краї у ворога працюють самі “штрафники” та “зальотчики” – розвантажують, копають.
Читайте також:
Новий наступ РФ на Куп’янськ та “ангели смерті” 32 ОМБр. НАШ РЕПОРТАЖ, ВІДЕО
Я, наче в кінозалі, спостерігаю за безіменними російськими вояками на екрані, що в’яло копають і ще живі. На деяких позиціях видно наші приходи. Позаду мене хлопці регочуть, переглядаючи відео, як співак-путініст Газманов провалився під сцену під час виступу. “Ляп – і пішов!” – важко зрозуміти, якого саме з двох паралельних процесів стосується радісний коментар. По рації передають чергові координати для FPV-шників.
Наразі підрозділ аеророзвідки батальйону К-2 здійснює польоти з розвідувальними цілями. Підрозділ ударних дронів існує окремо. Однак у планах аеророзвідників – розвиватися і літати також на FPV: щоб бути більш самостійними і не залежати від зайвих керівних ланок та доповідей, коли виявляють ціль одні, а уражають – інші зі значною затримкою.
Оператор “мавіка”. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Картинка з дрона аеророзвідки К-2. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
І розвідувальні “мавіки”, й ударні FPV можуть взаємозамінити одне одного, але питання в доцільності. Адже кустарні FPV обходяться орієнтовно в 300 доларів, тим часом як “Мавік-3” – 3 тисячі умовних одиниць. Основна відмінність – у якості картинки та в управлінні. “Мавіком” керують пультом, він має стабілізацію, може летіти в режимі аса (коли відключається від GPS і коптер летить на ручному управлінні). Тоді як FPV-дрон не має стабілізації, ним керують безпосередньо через окуляри оператора.
Хлопці визнають – FPV-управління значно складніше. Не кожен може витримати “віртуальну реальність”, у якій опиняєшся, вдягнувши окуляри оператора ударного БПЛА – у багатьох починає бешкетувати вестибулярний апарат, втрачається орієнтація. Окрім того, різні види дронів заточені під різні задачі, і це несе також різне психологічне навантаження.
В одній із обставлених оргтехнікою кімнат бліндажа спостерігає за польотом дрона на екрані військовий на ім’я Володимир.
“Я літаю, шукаю цілі, – пояснює він. – Орків, котрі копають…”
Одна з “найжирніших” цілей – танк, котрий їде. Хлопці пояснюють – Вова надто сором’язливий, тому й не говіркий.
Спершу дрон летить над нашими позиціями, потім заходить в окуповану зону. На дисплеї – Лисичанський НПЗ. Далі – посадки і кілька російських солдатів, які копають окопи. Офіцери перепитують, чи повідомили вже координати копачів підрозділу FPV-шників.
Вова за роботою. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Лисичанський НПЗ на моніторі. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Максим ділиться враженнями про противника: “Вони якісь відбиті! Викопало собі “могилку”, стало там, чекає. Про життя, про побут вони не піклуються взагалі! Сміття навколо – купа. Де поїв, туди й напаскудив”.
Вітер заважає летіти, зносить дрон ліворуч.
Хлопці передають дані копачів по рації. Припускають, що противник намагається відновити старі позиції.
Зрештою “пташка” повертається до свого “гнізда”, на ній видно сліди ушкодження – подряпину і трохи зігнуту лопать. Вочевидь, по дрону стріляли. Але не збили.
Російський копач на моніторі. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Дрон, що повернувся. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Читайте також:
“Чорний ворон” нашого часу. Нічний бойовий вихід із групою ударних дронів Black Raven 93 ОМБр під Кліщіївкою. ВІДЕО
“Фенікс” не називає своє справжнє ім’я та не показує обличчя, адже його рідні наразі залишаються в окупації. Він пілот-розвідник, який також робить “скиди”, коли є особливо важлива ціль.
Раніше де тільки не працював – і в барах, і в ломбарді. Два його останні місця роботи – як не дивно, в Криму. Там залишається сестра. У Збройних силах України Фенікс уже дев’ять місяців.
Позивний “Фенікс”. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Першим із незабутніх вражень на війні став танковий обстріл, а також “другий день народження”: коли влітку по бліндажу прилетіла ракета, “побратиму відірвало руку, розпороло живіт, треба було збирати кишки, надавати першу допомогу”. Побратим, слава Богу, залишився живий, проходить протезування.
За словами бійця, найскладніше – повертатися на свою варту після відпустки, а також втрачати друзів. До всього ж іншого можна звикнути, “навіть до мишей”.
Хлопець сумує за Кримським півостровом, але за тим, яким він був до 2014 року.
“Я навчався в Криму, потім там працював, а виїхав уже в 2017-му. Тобто я деякий час прожив [в окупації] – ну, не моя країна, – каже Фенікс. Особливо він відчував це по спілкуванню з російською поліцією, з якою доводилося стикатися під час роботи в барі. – Тут все інакше. 16-17-й рік – приїжджаєш з Криму в Мелітополь, Запоріжжя, вдихаєш повітря – о, круто, це свобода! Можна не боятись поліцейських! А в Криму коли бачиш людину в погонах, хочеться пройти на інший бік вулиці, щоб не перевірили документи”.
У 2016-му він їздив на похорон двоюрідного брата, який загинув на фронті в Луганській області. На прощанні були репортери, і вочевидь хлопець десь потрапив у кадр. По дорозі до Криму його не пропустили на блокпосту росіяни, почали ставити запитання, чи не був він у 2013 році на Майдані. Повідомили про заборону на в’їзд у Крим на п’ять років. Тільки тоді юнак остаточно вирішив, що “треба тікати”.
Багато його колишніх друзів і однокашників досі там. Народжені громадянами України, вони розповідають байки про те, як українці “бомблять Донбас”. Або й “в окопі стоять по ту сторону”. “Я не знаю, як це можливо. Вони такі ж молоді, по 28 років… а захищають Путіна…”
Окрім сестри, на окупованих територіях також батько Фенікса. Він не знає, що син на війні, хоча, можливо, здогадується.
Фенікс переживає за нього, мовляв, надто нарваний: “Коли в нього був обшук, він усіх посилав. Казав, що ви скоро втечете, як втекли з Херсона…”
Читайте також:
“Відіб’ємо Донбас – візьмемося за Крим”.
Як воює, тримає рамазан та служить Україні кримський татарин Алім Керімов
Історія жодного підрозділу буде неповною без тварин. І це не лише про котів і собак. А й, наприклад, про гусака Льоху, котрий оселився на КСП К-2.
“Тут є два бійці, сусіди за місцем проживання, – розповідає Ярослав. – Один із них їздив додому. А другий подзвонив до жінки і каже: “Передай мені, будь ласка, гуся!” Мав на увазі запеченого, звичайно. Жінка питає: “Запеченого?” Він жартує: “Нє, живого!” А вона взяла й передала через того сусіда живого гусака! Тепер маємо”.
Гусак Льоха. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Гусака планували таки запекти, але на той момент він уже став Льохою і побратимом, тож так і лишився жити в компанії.
Але найбільш епохальна взаємодія з фауною на позиціях відбулася тоді, коли вартовий помітив групу ворожих “спеців”, що наступали.
“Я кричу: давай АГСи, РПГ, ї***ште по них! Дали команду кулеметнику, сказали напрямок, звідки начебто рухається противник, – згадує Міксер. – По них стріляють, а вони біжать далі! Вже начальник штабу оповістив про [ворожий] штурм. Дивимося – 200 метрів до них залишилося, 150, 100 – вони наближаються! Чотири суперзаряджені “специ” пруть вперед, хоч би їм що! Ну, думаю, рейд вчотирьох, вони зараз заходять, зачищають і виходять…”
“Суперзаряджені специ” виявилися… козами. Здичавілих тварин не налякали ані кулемети, ані гранатомети – вони почали розбігатися, тільки від вибухів гранат.
Фазани також уже давно перестали реагувати на вибухи й постріли, кажуть військові.
Загалом звірини на фронті не бракує: диких косуль, лисиць, зайців, тхорів, колись домашніх свиней, корів.
Ротний згадує, як зайшли в село, де лежало повно загиблої скотини, стояв страшний сморід, “а навколо бігають живі всеїдні свині й хавають дохлих тварин – корів, інших свиней… Я їм дав прізвисько – контужені свині-канібали, як в ужастіку”.
Тоді бракувало харчів, хлопці підстрелили одну свиню й засмажили. В результаті отруїлися.
Ще в одному місці покинута корова ходила навколо ставка завченим за мирних часів маршрутом і з відповідним графіком – ніби в селі є люди.
Іншого ж разу, коли підрозділ стояв у балці, загублені корови зраділи, що нарешті знайшли людей. Тварини підійшли і почали пронизливо мукати, ризикуючи виказати сховок противнику. Їх ніяк не вдавалося відігнати.
Найбільшу ж проблему становлять мину. У бліндажі вони збираються на липучих пастках і корчаться в агонії. Їх безліч, вони гризуть не лише все, що не з заліза, а й усіх.
Миші в пастці. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Максим пояснює: коли ставиш мишоловку, насаджуєш туди сало абощо, торкаєшся пальцями. Руки не помив, ліг спати – прокидаєшся вночі, бо миша кусає за палець.
Ще небезпечніші – щурі. “Заснеш – можеш проснутись без вуха!” – говорить ротний.
Причина такої кількості гризунів – незібрані врожаї, вважають військові. Поля в цих краях лишилися необроблені, запаси зерна на елеваторі теж гниють. Всі ці фактори сприяють розмноженню сірих розбійників.
“У нас все погризено тут! – нарікають хлопці. – Старлінки, “тапіки”, дроти. Я вже не кажу за броніки, каски, одяг, взуття. Пропілен, пінопласт – все жеруть!”
Коти переситились таким “раціоном” і з часом перестають реагувати на гризунів.
Ярослав згадує: “В мене був кіт у Красногоровці. Толік. Гуляв по кілька днів, приходив – водичка в мисці, корм. Він тако їсть. Підходить пацюк або миша – і разом із ним з тарілки… Він тако подивився – і далі їсть поруч”.
На одній позиції вояки приручили щуреня. Намагалися виховати, аби щур полював на мишей. Однак той підріс і зрештою втік в “СЗЧ”.
Читайте також:
“Зачем вы начали эту войну? Признавайся! По-русски!” Російські солдати розіп’яли мишеня та записали на відео тортури й “допит”
Ідемо грузькою стежкою. “ТМ-ку берете? На сувенір, додому!” – питають на прощання хлопці і запросто відкидають набік протитанкову міну. Сміємося. Виїжджаємо вже затемно.
Лисичанський НПЗ на горизонті. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Життя на позиції трохи скидається на артхаусне кіно. Часом сюрреалістичне, часом моторшне, часом смішне, а подекуди й фантастичне. З тією різницею, що з цього “кіна” неможливо вийти або поставити його на паузу. Це окремий вимір, де, у світлі червоних діодів, в болоті та обстрілах, приправленому відбірним чорним гумором, вирішується доля держави.
Читайте також:
“Їх мільйони, вони згризають у бліндажах все”. Навала мишей – ознака великої війни: як із ними боротися?
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
