автор: Мирослава Ільтьо
фото авторки та надані героєм матеріалу
Стріляє з автоматів АК-545 та інших, гранатометів АТ4 та С90, кулеметів РПК, ПКМ, ПКТ, великокаліберного НСВТ-12,7 та станкового кулемета ДШК, протитанкових гранатометів РПГ-7, -18, -22 та -26, протитанкових комплексів NLAW, Javelin та вогнемета РПВ “Джміль”. Невисокий, худорлявий, однак м’язистий, дитинно-зичливий та сором’язливий.
Це Олександр із позивним “Крило”, солдат 47-ї механізованої бригади ЗСУ, яка наступає на південному напрямку. Сирота з Дніпропетровщини, фронтові реалії в бойових підрозділах він пізнав задовго до повномасштабного вторгнення: починав із підрозділу “Чорний туман” Української добровольчої армії.
У свої 20 Крило звіряє мені вдумливо нанизану історію життя, гартованого випробуваннями на міць. Чому просить приховати його обличчя – теж пояснює, але просить лишити це таємницею.
Мама хлопця народила в 14, у 16 померла, але навіть ці два роки в житті Сашка її не було — жив із бабусею. Наступні два роки по смерті мами провів у дитбудинку. А потім з’явилися сім’я. З одного галасливого дитячого будинку потрапив в інший – сімейного типу. У 4-річного Сашка з’явилися не тільки батьки, а й п’ятеро братів і стільки ж сестер.
“Взяли дівчинку спершу. Ближче до літа й мене. До школи йшов з умінням читати й рахувати, тож перші три роки в школі нудьгував – усе знав”.
Про методи виховання говоримо скупо. Сашко виснує: “На той час вважав, що це правильно – фізично виховувати”.
У прийомній великій родині Сашко прожив майже десять років. А потім між мачухою та вітчимом пробігла чорна кішка – названі батьки роз’їхалися, а невдовзі й усиновленим у рукавичці стало тісно. Дітей, що залишилися в будинку сімейного типу, вітчим віддав до інтернату в Кам’янському. Сашкові на той час було 14.
Десь за пів року познайомився з дівчинкою, яку на вихідні брала до себе одна жінка-опікунка. Нова подруга розповіла про Сашка – працьовитого і спокійного, і йому теж знайшлося місце в домі із п’ятьма прийомними дітьми, вправними до всякої роботи. Увесь восьмий і дев’ятий класи Сашко жив із новою сім’єю. А потім вступив до коледжу в Дніпрі на електрозварювальника.
Отримав кімнату в гуртожитку й перспективу: якщо відмовиться від батьків, то матиме більшу допомогу від держави. У 16 прийняв рішення не мати цієї сім’ї, а мати власні гроші на їжу та речі. У Кам’янське вже не їздив, бо вчився й підпрацьовував, тож рішення не далося важко.
Так Олександр зробив свій вибір та остаточно став дорослим – звиклий до окремішності, після життя в дитбудинку, інтернаті й двох сім’ях із прийомними батьками та такими ж сиротами, як сам, загартований не прив’язуватися, бо в житті ніколи нема певності, що матимеш дах над головою, їжу й оту безумовну любов у будь-якій сім’ї, якщо тільки цю сім’ю ти не сам створив. Відтоді він усе життя в бойовому підрозділі. Та на війні.
Спорт відіграв ледве не головну роль в тому, як склалася доля Сашка. Займався стріт-воркаутом.
“Якось підійшов до хлопця – доволі грубого, здоровенного, високого. Запитав, як він так накачався, чим займається, що робить, щоб бути таким здоровим. У моїх інтересах було вирости й накачатися, робити ті елементи, які робив”.
Атлетичного хлопця звали Вадимом, позивний — “Полтава”.
Сашко “Крило” з побратимами
“Ми з ним спілкувалися і тренувалися разом, і їли. Він у гуртожитку в мене спав, я в нього в квартирі. Здружилися і разом гуляли”.
Якось у парку, проходячи повз одну компанію, на вигуки “Слава Україні” хлопці відповіли “Героям слава”, а на гасло “Слава нації” — “Смерть російській федерації”. Роззнайомилися. Здивування Сашка годі уявити, коли один із хлопців на прізвисько “Зелений” представився командиром молоді “Чорного туману”. Бо якраз про цю молодіжну організацію йому розповів Полтава — в минулому її командир.
Полтава й Зелений не знали один одного, однак радість зустрічі була неабияка. А Сашко й не здогадувався, наскільки знайомство доленосне.
Зелений запросив Сашка до себе тренуватися: “Сподобається — залишайся!”
Олександр прийшов. Сподобалося. Там і боксинг, і кікбоксинг, і залізо — все, що треба для молодих пацанів. Залишився.
Зелений міг покластися на “Крило” (такий уже був у Сашка позивний). Чи підмінити, чи підстрахувати — дзвінок від товариша завжди був у пріоритеті.
Саме Зелений став для Крила прикладом, першим командиром і найкращим другом.
Олександр “Крило” в УДА
Зовні — стара закинута бібліотека. Всередині — тренувальний зал для патріотично налаштованої молоді Дніпра з двома грушами та карематами.
Закликали до залу з вулиці тих, хто займався на дворових турніках зі злущеною фарбою. Коли бачили в парку, як хтось займається на брусах — гукали до спортзалу займайся за своїми програмами.
“Ми формували спільноту — велику патріотичну тусовку з ідеями, цінностями і дисципліною”, — розповідає Сашко.
Олександр “Крило” в УДА
Згодом він дізнався й про вишколи. З настанням тепла юнаки виїжджали до лісу займатися тактикою й медициною.
“Мені було дуже цікаво, почав розвиватися. У мене непогано виходило. Та що там непогано, я був одним із найкращих. Нас було надміру старанних троє. Якщо хлопці працювали тільки в спортзалі, то я займався і вдома, і в школі, і в училищі, і у вільний час. Спорт для мене став способом стати кращим. Я прагнув щоразу стати витривалішим”.
Майже рік він заробляв собі на перший червоний шеврон — міський. Крилу було 17, і за чотири місяці до отримання шеврона йому наказали: “Маєш дивитися за собою! Не пий, не кури, не займайся фігнею, не бикуй до інших, в бійки не лізь”.
“Я не розумів, чому не можна? А тільки потім, як отримав шеврон, зрозумів, це — відповідальність. Честь. Навіть щастя, яке заробив своїм потом”.
Перший шеврон у Сашка був тільки “потом і біллю”, а вже другий — і потом, і кров’ю, і всім, чим тільки можна. Другий шеврон — бойовий.
В училищі Сашко розповідав легенду про поїздки на підробітки до Києва, де він начебто влаштувався охоронцем бізнес-центру. Насправді їздив не в Київ і не гроші заробляти — у Мар‘їнку воювати. Повноліття дало право стояти в одному ряду з більш досвідченими.
Олександр “Крило” в УДА
“У нас там всі були взаємозамінними! Ти і командир, і замкомандира, і закріплювач, що йде останнім, і перший, і другий, який картознавець, і кулеметник, і помічник кулеметника. Збирається гурт людей, отак шестеро, кажуть, треба сьомий. Треба людина для певної бойової роботи. І я був радий таким стати — тим, чия функція допомогла б усій групі бути ефективною”, — розповідає Сашко про свій чин у підрозділі “Чорний туман” 3-го окремого батальйону Української добровольчої армії.
“Десь проблема, в них не вистачає людей — ми приїхали, відпрацювали, допомогли поставити загороджувальний вогонь, звільнили трошки територію, поїхали.
Потім у нас був Запорізький напрямок, тому що наш бат — 3-й батальйон УДА — перейшов на цей відрізок фронту.
В батальйоні було багато малих підрозділів. Але наш підрозділ “Чорний туман” знали як несамовитих. Нам ставиться задача: ось ваша місцевість, треба це зробити, у вас є визначений час підготуватися. Пів години — і ми вже зібрані їдемо й дорогою обговорюємо план дій. Ми завжди знали, як будемо працювати, тому що до цього декілька років відпрацьовували все до ідеалу.
Якщо просять розумно, ми йдемо й робимо це красиво. А якщо хтось відмовляється від бронетехніки і каже, що вистачить і десяти людей, то ми й самі не йшли і іншим не радили.
Бо ми — добробати, і якщо бачимо, що ідея дурна, просто на смерть посилають людей, які роками тренувалися, то це справді дурна ідея”, — пояснює Крило.
Олександр “Крило” в УДА
У Нескучному в районі Великої Новосілки (селище Волноваського району Донецької області, центр селищної громади, де Сили оборони України в ході літнього натупу 2023 року звільнили села Нескучне, Багодатне, Макарівка, Старомайорське – “Н”) окупанти вкопалися біля школи, під сам фундамент — і там ховалися. Там же Крило зробив своє перше точне влучання по ворожому гранатомету.
“Нас було троє. Чергували по дві години. Я чергував сам, а вони — удвох, тому що я знав, що роблю, а їм треба було ще підказати. Тоді я ще казав на них “хлопчики”, тому що то ще були мамині синочки. Але вони працювали, я на них покладався. Свою зміну здавав о четвертій ранку. Було спокійно, дуже тихо. Влігся спати, а їх почав кошмарити АГС-40 — такий гранатомет із 40-м калібром ВОГів. Навалював на всі наші три позиції доволі ближче і ближче. З перших двох позицій дістати його фізично було неможливо — ферма, ліс, посадка. А з нашої якраз чотко! Хлопці мені заряджають трубу, кажуть: 800 метрів із поправкою на вітер. Закидаю перший, одразу за ним другий. Тільки зібрався підняти “пташку”, як потреби вже не було — попадання.
Мій перший АГС-40!”
— розповідає Сашко про події на так званому Времівському виступі у Волноваському районі Донеччини, де українські війська успішно наступали в червні-серпні 2023-го.
Читайте також:
Подробиці визволення ЗСУ селища Благодатне:
хитрість із гранатометом, замкомбрига в бою, зачистка росіян, які не здавалися
Олександр “Крило”
На початку повномасштабного вторгнення Крило також був на фронті — у Мар’їнці під Донецьком.
“Для нас це почалося, мабуть, із 16 лютого [2022 року]. Раніше режим був день бій — день відпочинок. А 16-го числа ворог навалював без продиху. Вийшов на перекур — зловив першу контузію. Спільно з інструктором почали давати вогневу відсіч. Солдат почув стрілянину і прибіг допомагати. У той же час у будівлю прилітає [постріл і ручного протитанкового гранатомета] РПГ-7. Ще одна контузія. В тій ситуації лік ішов на секунди, тож крізь дзвін у вухах і запаморочення дістався до підствольника закидати ВОГи”, — згадує доброволець той бій.
Впродовж двох наступних тижнів щодня прилітало понад двісті снарядів. І кожен все ближче, розбирав їхній будинок. Вибухало так, що очні яблука, здавалося, випадали під берці.
“Дуже задоволений, що під час ворожих обстрілів залишився з чистими штанами, — Не злякався, не всрався, не втік, а робив свою роботу”, — каже Сашко з усмішкою, проймаючи трохи іронічним і трохи гордим поглядом.
Ще в одному бою на позиції були Крило, Зелений і Бородатий.
“До нас прилітає “пташка”, дуже низько сідає. Гатити по ній почали одразу. Злетіла. Зранку здаємо зміну. Нас двоє хлопців з УДА міняють. Третій забарився, підійшов пізніше. Щойно змінилися, помилися, поїли, час влягтися спати. Але чуємо — гатять. Раз за разом. Виходимо із хлопцями на зв’язок — у них вже двоє “трьохсотих”. Мчимо.
Ми з Зеленим могли не спати по двоє-троє діб — і нормально почуватися. Нам кажуть, що треба дві людини — ну, ми й викликалися одразу. Машина еваку попереду, нас сержант везе за нею. Плюс-мінус метрів сімсот. У мене дві [труби шведських протитанкових гранатометів] АТ4 та АК-74, у Зеленого — дві [труби іспанських протитанкових гранатометів] С90 та його кулемет. Біжимо в бік пацанів. Біжимо стрімголов, а під*рський танчик починає розбирати все, що попереду нас. Гасить нашу позицію.
В один момент чуємо, що летить, дуже близько, буквально частки секунди. Падаємо — прилітає в будівлю біля нас. Все, що було в цій будівлі, летить через нас. Ми із Зеленим мали одну думку на двох — “ось і кінець”. Але все попадало мимо, встаємо, біжимо ще швидше, тому що треба добігти до пациків, підмінити, щоб їх [поранених] забрали. Ми вже там, в укритті, вже можемо щось робити. Тільки забігли всередину — знову “прихід”. Два танки одночасно. Сидимо в підвалі, спостерігаємо. Очікуємо допомогу.
Двох поранених забрали. Третій, який був із ними, також поїхав, бо заморився за ніч. І от ми із Зеленим лишилися удвох.
Танк працює постійно і дуже довго. Ми вирішили забрати всі боєприпаси для гранатометів, які були поблизу, щоб їх не вразило. Щойно маленька тиша — побігли за “кабачками”-перекрутами. Забрали два мішки — в них чи то шість, чи сім зарядів було. І дві труби. Далі, після того, як до нас іде “прихід” — я вибігаю, стріляю в той бік, забігаю. Зелений те саме робить. І отак ми мінялися, поки не закінчилися наші “кабачки” (міни). Потім — все, просто виходили час від часу, дивилися, чи не йде ДРГ. Так нас розбирали понад тиждень. За цей час ми з Зеленим збраталися на все життя”, — розповідає Крило.
Читайте також:
Бути всередині наступу. Репортаж про війну артрозвідки 47-ї бригади “Магура” на Мелітопольському напрямку
Олександр “Крило”
У добровольців УДА є свої переваги, але Сашкові хотілося потрапити в якусь офіційну структуру ЗСУ. Щоб отримувати зарплатню за бойову роботу, щоб мати змогу купувати спорядження, амуніцію, одяг, додаткову зброю.
Тож Крило підписав контракт зі Збройними силами, став до лав 47-ї окремої механізованої бригади “Маґура”.
Мав їхати на навчання у Велику Британію — доїхав до “Десни”. “Щось не дуже схоже, — кажу, — на Британію, але дякую!”
Із 47-ю ОМБр був уже на всіх гарячих напрямках. Майже рік безвиїзно. Виховував нових молодих життів, вчив життю. У свої неповні 20.
Власну сім’ю, довгоочікувану і таку з дитинства бажану, Сашко створив.
Ми сидимо під розлогим горіхом на Запорізькому напрямку. Пікап для медеваку — під виноградником. Поряд — пуста собача будка. Гуркіт “виходів” розрізає надвечірню тишу, заглушуючи цвіркунів.
Олександр “Крило”
Кохана дівчина Сашка телефонує сповістити про повітряну тривогу. “Підписалася на новини Запоріжжя, щоб бути в курсі, — усміхається Крило. — Сонечко, я теж підписаний”.
Неподалік вибухають керована авіабомба вагою 500 кілограмів, “гради”, чути прильоти двох чи трьох снарядів 152-го калібру. І це тільки за дві години. Сашкл каже, що КАБи запускають із літаків з дистанції не менше 70 кілометрів — за добу по Оріхову прилітає близько двадцяти таких бомб. Я фотографую хмару кіптяви, яка стовпом здійнялася над чиїмось подвір’ям. За кілька вулиць від нашого горіха.
Сашко геть розм’як за час розмови з коханою Вікторією. Називає її “Ма”. Таке пестливе скорочення від слова, яке про турботу, увагу і безумовну любов.
“Вона мені постійно щось купувала. Бо що в мене було? Хіба нічліг і їжа час від часу, а більше нічого й не треба. А їй було до мене діло: а чи не голодний, а чи хочеш курити, а чи хочеш пити, а чи хочеш погуляти. Вона часто гуляла зі мною.
Мені дуже-дуже подобаються її оченята і те, як вона посміхається. Коли вона була сумна, коли плакала, я писав, підтримував. Як можеш розповідати — розкажи! Хочеш — пиши щось. Давай тік-токи подивимося, давай позвоню — помовчимо.
В мене було багато дівчат насправді. Військова форма, авторитет, займався в спортзалі, непогано виглядав. Міг собі дозволити гуляти з ким хотів, робити що заманеться. Але ці голубі-голубі очі. Світловолоса дівчина, ніби змальована з найвродливішої із арійок. Таку дівчину знайти в Кам’янському — це везіння!” — захоплено розказує Крило про Вікторію.
“Я ледве її не втратив. Я думав, що тоді просрав і більше не матиму можливості виправитись. Побув із нею майже два місяці і пішов. Сказав, що до колишньої, а поїхав у Мар’їнку. На війнонці вся любов ближче до побратимів. І коли вона розійшлася з хлопцем, я сильно хотів, щоб вони помирилися, щоб вона не плакала, щоб не жалілася ні на що. Щоб все було добре. І просто її слухав. Слухав і ні на що не сподівався. Та любов не минає, якщо непідробна”, — пояснює Сашко.
Під моїми обважнілими повіками зачаївся плач. Про яку журналістьку відстороненість може йтися, коли ми на одному подвір’ї, під одним горіхом, обоє нашорошені від одного й того ж звуку артилерійських виходів говоримо про любов, яка з бравого безстрашка робить розніженого юнака із блиском в очах?
Олександр “Крило” з Вікторією
Сашко вже побрався з Вікторією. Скинув мені фото з обручкою. Воює далі. Із такою великою історією за плечима у свої 20.
Читайте також:
“Голлівудська історія” морпіха Михайла Ротаря: з Маріуполя через полон, тортури і два теракти назад в ЗСУ
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
