автор: Михайло Жирохов
військовий історик, експерт, хроніст
Російсько-українська війна багато в чому змінила підходи військових до тактики й стратегії ведення сучасної війни. Одним з уроків стало фактичне повернення на поле бою артилерії як основного засобу вогневої підтримки піхоти. До 2022 року вважалося, що самохідна і буксирувана артилерія буде використовувати переважно кореговані (в радянській військовій доктрині – взагалі ядерні) боєприпаси, а масований “вогневий вал” залишиться в історії Першої і Другої світових війн. Однак уже перший період російського масштабного вторгнення показав, що саме наявність та масоване застосування артилерії може суттєво вплинути на долю всієї кампанії. Так було, наприклад, під час боїв під Києвом навесні 2022 року, коли удари 203-мм САУ “Піон” 43-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ змусили московитські війська скорегувати свої плани. Згодом бойові дії на східному фронті, на Харківщині, а особливо – на Херсонському та Запорізькому напрямках в умовах розгалуженої фортифікації сторін фактично звелися до війни артилерії.
Можливості радянських і західних зразків артилерії потребують окремого аналізу. А тут спробуємо проаналізувати питання про так званий “снарядний голод” і взагалі кількість використання снарядів з обох боків.
Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала величезну кількість як власне гармат (в тому числі 96 203-мм САУ “Піон”, 50 152-мм САУ “Мста-С”, 220 152-мм “Мста-Б”), так і боєприпасів. Адже після виводу радянських окупаційних військ зі Східної Європи більша частина артилерійських боєприпасів відклалася саме на території Української РСР.
Без чіткої військової доктрини, на тлі постійного скорочення війська ці боєприпаси були величезною проблемою для військово-політичного керівництва. Перевантажені склади внаслідок недбалого зберігання регулярно вибухали, на утилізацію потрібні були величезні кошти, яких у бюджеті МО України просто не було.
В цих умовах було прийнято єдине правильне на той час рішення – вистрілювати максимальну кількість снарядів під час навчально-бойової підготовки. Це був украй бюджетний крок, особливо для буксируваної артилерії – перш за все, на це витрачалося мінімум пального.
Із самохідною артилерією було складніше, і там вирішили просто відправити частину САУ на зберігання. Так, станом на 2014 рік це відбувалося зі 152-мм САУ 2С3 “Акація”.
САУ 2С3 “Акація”, 2019 рік. Фото: прес-служба 26-ї артилерійської бригади ім. генерал-хорунжого Романа Дашкевича
Такі рішення позначилися на перших етапах російського вторгнення (2014-2015 роках) – підготовка українських артилеристів в цілому виявилася вищою, ніж у інших родів військ. Причому, зважаючи на масштаби боїв, про якийсь “снарядний голод” не йшлося.
Але ситуація кардинально змінилась до початку 2022 року. Річ у тім, що, незважаючи на позиційну війну, яка розпочалась після лютого 2015-го, декілька масштабних диверсій на складах ЗСУ – у Сватовому, Ічні, Балаклії, Калинівці тощо – призвели до нестачі перш за все великокаліберних 152-мм снарядів.
Читайте також:
Українські силовики викрили верхівку спецслужб РФ, причетних до диверсій на військових складах у Сватовому та Чехії
Це розуміли на рівні Міністерства оборони України. Із 2016 року почалася робота із розгортання виробництва снарядів цих калібрів на вітчизняних підприємствах. У результаті 2018 року на одному з підприємств “Укроборонпрому” (УОП) була виготовлено близько чотирьох десятків корпусів до 152-мм снарядів, а також замовили постріли з вибуховою речовиною у приватної компанії. Планувалося розгорнути конвеєрне виробництво боєприпасів. Однак корупційна система, яка існувала навколо та в самому міністерстві, не дозволила це зробити.
Так, під час випробуваннь військові снаряди від приватника виявилися неналежної якості. Мало того, обладнання, яке планували закупити для розгортання виробництва, чомусь вирішили закуповувати не напряму у виробника, а через фірму-прокладку з Америки (такої собі Gray Fox Logistics). Як наслідок, аванс у розмірі $8,29 млн “розчинився”, а ніякого обладнання до країни поставлено не було.
У 2020 році державне оборонне підприємство виграло справу проти Gray Fox Logistics в Арбітражному інституті Стокгольмської торгової палати. Однак перспективи фактичного повернення коштів – дуже туманні, тому що у 2019 році одного з керівників фірми було засуджено у США до 12 з половиною років в’язниці в іншій справі про організацію міжнародної шахрайської схеми.
Крім того, за цей контракт Служба безпеки України порушила кримінальне провадження, відтак у жовтні 2019 році було затримано ексзаступника міністра економрозвитку Юрія Бровченка, який працював у владі з 2016-го по 2018 рік. Щоправда, потім його відпустили.
Хай там як, станом на лютий 2022 року виробництво 152-мм снарядів в Україні не організували. Все, що було у артилеристів – це залишки на радянських складах.
Саме тому практично відразу після повномасштабного вторгнення росіян, у березні, почалося перенавчання гармашів ЗСУ та постачання західними союзниками артилерійських гармат (як буксируваних, так і самохідних) вже натовського калібру 155 мм. Так українська армія стала повністю залежна від постачання снарядів з-за кордону.
Артилеристи ЗСУ зі снарядами. Фото: Генеральний штаб
Щоправда восени 2022 року в ЗМІ з’явилась новина про те, що “Укроборонпром” налагодив конвеєрне виробництво 152-мм снарядів. Але в умовах постійних дроново-ракетних ударів московитів по території України, скоріш за все, йдеться про співпрацю з якимось із виробників зі Східної Європи, а від УОП в цьому виробі тільки умовна шильдик.
Щодо Російської Федерації, то там ситуація наступна – незважаючи на наявність на 1991 рік потужностей для виробництва артилерійських снарядів, темпи їх виготовлення після розпаду СРСР були мінімальні. Це обумовлювали просто колосальні складські запаси.
Але приблизно до 2010 року почав спливати термін зберігання боєприпасів на складах – а для радянських зразків це 40 років. Тож міністерство оборони РФ стало докладати зусиль для запуску всього механізму, щоб “оновити” запаси. Однак виявилося, що більшості випадків виготовляти стільки, “як при Союзі”, неможливо. Тому у 2014 році Москвою була прийнята програма відновлення боєприпасів, що були на зберіганні.
Відомо, що за цією програмою до 2017 року було відновлено 1,7 млн одиниць всіх типів снарядів і ракет. Шляхом нескладних математичних підрахунків (а росіянські ЗМІ люб’язно опублікували всі необхідні цифри), можемо говорити, що співвідношення кількості відновлених і виготовлених снарядів у Росії становило приблизно 1:2. Виходить, що на піку виготовлення за рік росіяни відновлювали 570 тисяч боєприпасів, а виготовляли – 1,15 млн нових.
Із цих цифр дуже важко вичленувати саме артилерійські снаряди. Тим не менше, враховуючи все вищевикладене, можна говорити, що
за десять років приблизне накопичення в РФ становило близько 18 млн боєприпасів всіх типів.
Говорячи про витрати снарядів під час російсько-української війни, ми переходимо на слизький шлях оціночних суджень. Згідно розрахунками західних аналітиків, за добу при інтенсивності витрат від 40 до 60 тисяч снарядів (як у росіян 2022 року), загалом впродовж року необхідно десь близько 18 млн снарядів.
Однак існують і інші розрахунки. Так, є відомості про те, що за рік війни росіяни використали 12 млн снарядів. Колишній міністр оборони України Олексій Резніков у травні 2023 року стверджував, що росіяни використовують 25-30 тисяч снарядів на день.
А є цікава інфографіка щодо середньої денної кількості артилерійських пострілів як російської армії, так і Сил оборони України від невідомого західного дослідника @HerrDr8 із твіттера, яку жваво підтягнули наші ЗМІ.
За цими даними, росіяни з початку великої війни використовували 63 тисячі артилерійських снарядів на день, а станом на 4-й квартал 2023 року – вже 7 тисяч. Причому аналогічні показники ЗСУ за неповні два роки виросли з 4 до 9 тисяч на добу. Тобто за цим показником ми нібито вже перевершуємо противника.
На жаль, джерельна база чи методика, якою користувався дослідник, невідома. Можна припустити, що такий висновок було зроблено на основі офіційних зведень Генерального штабу ЗСУ, які вже не перший місяць фіксують значні втрати артилерійських систем армії РФ унаслідок контрбатарейної боротьби.
У будь-якому випадку очевидно, що наявна потужність російських заводів із виробництва боєприпасів не покриває потреби російської армії. Тим більше, що зараз у них явні проблеми з санкційним тиском зі сторони Заходу – при тому що до 2014 року росіянці інтенсивно впроваджували західні технології та закуповували іноземне обладнання для виробництва.
Звісно, що зараз доволі швидко відбувається переорієнтування РФ на постачальників з Китаю, але на це потрібен час. І тому спочатку російські військові “вигребли” боєприпаси зі складів у союзній Білорусі, потім стали отримувати б/к з Ірану, а зараз уже вочевидь перейшли до поставок із Північної Кореї.
Але ще цікавішим питанням є знос гарматних стволів і можливості їхнього відновлення. Річ у тім, що настріл до зносу ствола нарізної артилерії становить, залежно від калібру, десь 2-3 тисячі пострілів. Прикладом може служити САУ німецького виробництва PzH2000, знос стволів якої настає вже через місяць при інтенсивності вогню 100 пострілів на день. Те саме можна казати і про польські AHS Krab.
Німецька гаубиця PzH 2000 на фронті в ЗСУ
Виходить, що якщо російська артилерія робить умовно до 20 тисяч пострілів щодня, то за рік у росіян використано близько 2880 стволів артилерійських гармат. За даними порталу Military Balance, на 2021 рік у строю в російській армії перебувало 2433 артилерійських систем калібру 122 мм та вище. Щоб кардинально виправити цю ситуацію, росіянцям потрібно виробляти нові стволи або знімати їх зі складів зберігання.
Однак, судячи з росЗМІ, із новими стволами в РФ великі проблеми. Після 2014 року західне обладнання виходило з ладу швидше, ніж оновлювалося, сюди треба додати також неритмічність військових замовлень, а значить, і доволі потужний відтік кваліфікованого персоналу. Не краща ситуація і зі зняттям зі зберігання артсистем – на полі бою ми побачили вже навіть гаубиці Д-1 та інший антикваріат, що може свідчити про дуже повільне введення в стрій більш сучасних зразків.
Радянська 152-мм гаубиця зразка 1943 року Д-1. Ілюстративне фото
* * *
В цілому можливо говорити про те, що тенденція виробництва як снарядів, так і стволів на Росії вельми позитивна для нас. Ворог не встигає поновлювати ресурс, який вистрілює, і через це знижується інтенсивність “вогневого валу” росіян в Україні.
Але це матиме довготривале значення для перебігу війни тільки в тому випадку, якщо принаймні збережеться на поточному рівні рівень постачання снарядів для ЗСУ західними союзниками.
Читайте також:
Євген Дикий: Росія зараз – як Рейх 1944 року
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
