“Його шукали всі мої рідні, колеги, друзі, куми, куми мого брата і їхні друзі…” Історія полоненого бійця артвідділення 17 отбр із Маріуполя Ігоря Федусова

Дружина полоненого артилериста — про 17-ту танкову бригаду у Маріуполі, останній дзвінок чоловіка, Міжнародний Червоний Хрест, який “нічого не може сказати”, та необхідність говорити про всіх захисників Маріуполя

автор: Валерія Бурлакова
фото з родинного архіву Лариси Федусової та з сайту каналу “Рудана ТБ”

Чи привертати в медіа увагу до долі конкретного українського військового, який перебуває в полоні, – палиця на два кінці. З одного боку, керівництво відмовляє родичів і близьких – бо, мовляв, можна нашкодити полоненому, погіршити ставлення до нього в полоні, “ціна” його обміну зросте. Та ще можна накликати шахраїв. З іншого боку, рідня може роками не мати ніяких звісток про полоненого ані “з того боку”, ані від нашої влади та силових структур, ані навіть від командування своєї військової частини. І така мовчанка буває зручною завісою, щоб відповідальні особи нічого не робили для визволення бранця.

Тож багато дружин, матерів і батьків, сестер і дітей вважають за потрібне звертатися до ЗМІ й бити у дзвони, розповідаючи про полоненого. Тим більше, коли всю інформацію про невільника доводиться вишукувати в російських мережах по крихтах самотужки. І коли підрозділ цього бранця лишається “немедійним” – на противагу іншим військовим формуванням, чиї бійці воювали поруч, потрапили в оточення й ув’язнення та значною мірою вже були звільнені за обміном.

Серед підрозділів, обділених увагою – артилерійське відділення 17-ї окремої танкової бригади ЗСУ імені Костянтина Пестушка із Кривого Рогу. Його командир Ігор Федусов зустрів повномасштабне вторгнення в Маріуполі, потрапив в облогу та залишається в полоні вже півтора року. Ігорева дружина Лариса стукає в усі можливі двері, щоб знайти хоч краплю інформації про чоловіка, крім того, що минулого літа він був живий. Жінка наголошує: полонені з Маріуполя – це не тільки про “Азовсталь” і полк “Азов”.

Не лише “Азов” у полоні

Лариса Федусова з дітьми в Кривому Розі. Фото: Рудана ТБ

— Я — Лариса Федусова, дружина військовополоненого, захисника Маріуполя, командира артилерійського відділення Ігоря Федусова. Мій чоловік та його побратими з 17-ї окремої танкової бригади ЗСУ з міста Кривого Рогу вже більше ніж півтора року перебувають у полоні.

На національних телеканалах нечасто згадують про те, що в Маріуполі був не лише “Азов”, а й багато інших підрозділів. Що в полоні залишаються не лише ті, хто перебував на “Азовсталі”. А говорити треба про всіх. Визволяти треба всіх.

Наші хлопці були на Маріупольському меткомбінаті імені Ілліча — без їжі, без води, без зброї, без медичної допомоги. Перший удар на себе приймали саме вони, наскільки мені відомо. Їх цілодобово бомбили. Вони були в цілковитому оточенні, без логістики, і не мали ані наказу відходити, ані наказу здатися. Вони трималися до останнього.

І вони мають право на повернення додому. Їх чекають тут. Дуже.

“Ти Боженьку не просив про хорошу жінку”

Чоловік розповідав, що просто побачив мене якось — і захотів зі мною познайомитися. Просив про це спільну знайому, та вона все не допомагала. Але у 2008 році він якось знайшов спосіб. Ми потоваришували, а потім все швидко закрутилося — і у липні 2009 року ми вже були одружені.

Ігор та Лариса Федусови у шлюбі

Він — найкращий у світі чоловік. Просто супер класний, розумієте? “Я коли молилася, то просила Боженьку дати мені хорошого чоловіка. І от, мені трапився хороший чоловік. Це ти. А ти Боженьку не просив про хорошу жінку — тому тобі й трапилася я”, – так я завжди жартувала. Я емоційна, а він врівноважений, спокійний, цілеспрямований.

Із 2009 року ми з Ігорем ніколи не розлучалися, доки він не пішов в армію. Завжди одне одному у кишені клали якісь цукерочки, записки, сюрпризи. Він був зі мною під час пологів — і коли з’явилася на світ наша донечка Софійка, і коли народжувався Матвійчик. Чоловік контролював усе, повністю опікувався нами. Він дуже люблячий татко.

Ми дуже любили відпочивати на морі і в Карпатах. Раз на тиждень у нас неодмінно був “супердень” для дітей і для нас — або ми їздили в кіно, або до парку, або в ігрову кімнату. Та обов’язково родиною, разом.

Зі студентських років Ігор працював на шахті. У нього помер батько, і йому доводилося якось підніматися самотужки. Отримав дві вищі освіти — фізмат і охорона праці. Аспірантура. Патенти на винаходи. Він у мене розумний… І стабільний — я ніколи не боялася за завтрашній день. Знала, що я під його крилом, під його захистом. Я була щаслива.

“Я нічого не знала. Крім того, що “все добре”

В армію він хотів піти з 2014-го. Тоді пішов воювати мій тато, який із чоловіком завжди був у дуже класних стосунках — і Ігор теж почав рватися [в АТО]. Я дивилася, як тато часом не виходить на зв’язок, дивилася на стан своєї мами — і відмовляла чоловіка усіма можливими способами. І сварилася. І просила: “У мене маленька дитинка. Вона підросте, я вийду на роботу — тоді підеш”. Та й він ще навчався. Потім я казала, що завагітнію другою дитиною, а далі будемо вирішувати.

Але одного разу він сказав: “Все, я вирішив, я піду. Я маю піти. Я хочу”.

Ігор Федусов у лавах ЗСУ

У нас був грандіозний скандал. І ми домовилися це питання більше  не порушувати. Донечка тоді тільки-но пішла у перший клас. Синочку було п’ять місяців. І пів року Ігор про військову службу не говорив. А за пів року — приніс додому підписаний контракт.

Я переживала, плакала. Але він знайшов слова, запевнив мене, що все буде добре. І поїхав спочатку на навчання, а потім у зону ООС, в Мангуш (селище за 5 км на захід від Маріуполя – “Н”).

Ішов 2021 рік. “Ти мене бросив”, – плакала я. “Сонечко, я тебе дуже люблю. Я тебе ніколи не бросю”, – сміявся він у відповідь.

Потім почалося повномасштабне вторгнення. Довго він не виходив на зв’язок. Подзвонив лише 25 лютого о 4-й ранку. Сказав, що він живий. Що він у Маріуполі.

Чоловік мені завжди казав, що все добре. При цьому я чула вибухи, чула, як земля сиплеться. Це дуже важко, коли він не дзвонить два тижні, потім знаходить можливість зателефонувати – і я чую одразу вибухи.

– Ти живий?! – кричу.

– Так, все добре. Все добре.

Лариса й Ігор Федусови

Якось у березні він, як зміг подзвонити, сказав: “Бачиш, сонечко, я ж тобі казав, що мені раніше треба було йти воювати. Я б може щось вже знав та вмів”. Господи… Я розумію, що мій чоловік — герой. Що синові є з кого брати приклад. Що для доньки є приклад справжнього чоловіка. Але наскільки мені зараз боляче і погано. Я б дуже хотіла, щоб усього цього не було.

Інколи просто приходили повідомлення — то з його номеру, то не з його. “Живий, здоровий, все добре”. Смайлики якісь. А я все просила аудіо записати. Щоб я знала, що це справді він, що справді живий. І якось він мені у вайбері записав відео. Бородатий, худий. “Сонечко, я люблю тебе, ми тримаємося. Діткам вітання…”

Читайте також:
“Росіяни питали, що означає “Нава” – я відповіла, що для них нічого хорошого”.
Валерія Суботіна – про полон, “Азовсталь”, рідний Маріуполь, вбитого чоловіка і перемогу

12 квітня він зміг додзвонитися. Я так зраділа, що дзвонить! І діти коло мене якраз були.

“Сонечко, я тебе люблю. Бережи себе і наших дітей, – сказав він. – Я навряд чи виживу. Йдемо на прорив”.

Описати свій стан не можу. Я думала, що вмираю разом з ним. І наша донька, якій тоді було 9 років, почула його слова. Вона дуже плакала і кричала. Вона дуже татова…

Потім, слава Богу, я дізналася, що він живий. Що він у полоні.

Дружина іншого полоненого, у якого мій чоловік був командиром, розповіла мені, що наші були на заводі Ілліча. Бо я ж нічого не знала. Крім того, що в нього “все добре”. Крім того, що він нас любить.

“Ми знайшли відео з полону на 34 секунди. Ігор дуже схуд, майже розтанув”

Я тоді почала шукати розголосу, журналістів, публічності – щоб чоловіка внесли у списки на обмін. Щоб не “загубився” він там. Журналісти з провідних телеканалів відповідали, що не можна висвітлювати це, бо його “ціна” тоді виросте.

Полонені з 17 отбр ЗСУ

Я почала писати у державні та міжнародні органи, усі, звертатися кругом… Звичайно, написала і заяву до поліції, до СБУ, звернулася в його частину за документами. У військкоматі мені зрештою видали документ про те, що він потрапив у полон.

Тато – він тоді був у Лисичанську – порадив мені шукати в мережі фото, відео з чоловіком [у полоні]. Сказав, що кацапи мають викласти. І я почала шукати. Шукали всі мої рідні, колеги, друзі, куми, куми мого брата і їхні друзі… І ми знайшли відео! 25 березня 2023 року. 34 секунди. Чоловік звертається до мене і каже, що він нас любить. Запитує про діток.

Читайте також:
“Ображає, коли кажуть, що з “Азовсталі” “виходили”, а наші – здалися в полон”.
Дружина морпіха з 501 обмп – про боротьбу за визволення полонених захисників Маріуполя

…Все, що я знаходжу по чоловікові — знаходжу я.

Хлопцям, дівчатам з “Азовсталі” дозволяли зателефонувати з полону. Мій чоловік до мене не телефонував.

Із державних органів зі мною на зв’язок ніхто з власної ініціативи не виходив. Військова частина також — лише я туди їздила, набридала. Зараз у нас стосунки нормальні, але початок спілкування був не дуже вдалий…

Лариса Федусова – родичі полонених із 17 отбр на зустрічі з омбудсменом

Представники влади відписують мені приблизно одне й те саме — мовляв, ми не забули, про всіх піклуємося, Україна не забула своїх захисників. Але ж хлопців з нашої частини майже не міняють. Лише декілька їх було у списках.

Коли чоловік йшов служити — важив 120 кг. На відео, яке я знайшла, він настільки схуд, просто розтанув. Він дуже, дуже худий…

Я і в МКЧХ (Міжнародний комітет Червоного Хреста – “Н”), і в омбудсмена просила: скажіть, будь ласка, щось про стан його здоров’я. І ніхто не може нічого сказати. Я хочу розуміти, чи є за ним якийсь медичний догляд, чи їдять вони щось. А мені кажуть, що не можуть туди потрапити, не можуть впливати на ситуацію. Але ж ви Червоний Хрест!

Лариса Федусова і родичі полонених із 17 отбр на акції для привернення уваги

Декілька днів тому мені прийшла відповідь з СБУ — повідомили, де мій чоловік сидів рік тому, станом на серпень 2022 року. Можливо, хтось зі звільнених хлопців передав до СБУ, де він перебував. Просто отримала таку відповідь. Але де він тепер — уявлення не маю.

“Вже не хочу машинку, і піцу не хочу”

Із дітьми ми говоримо про тата щодня. Прокидаємося — фото татка стоїть біля ікон — і ми цілуємо фото. “Привіт, сонечко”, – кажу. Коли лягаємо спати – так само цілуємо нашого татка.

Старша донька все знає, розуміє, що тато наш в полоні, що йому важко. Я готую її до того, що ми не знаємо, коли тато повернеться, наскільки йому важко буде фізично і психологічно. Треба буде обнімати і цілувати тата, але не можна буде гупати дверима, робити те, що може його дратувати. Це те, що я чую від хлопців, які повертаються з полону.

Ми ділимося снами — як нам наснився тато. Проговорюємо мрії: тато повернеться, і ми поїдемо туди, зробимо те…

Софійка, доня, дуже плакала, коли тато не повів її 1 вересня у 4-й клас. І у 5-й…

Але вона знає, що тато повернеться. Що він дуже сильний. Що він нас любить. А ми його любимо ще сильніше, ніж він нас.

Синові зараз чотири, а як тато поїхав — ще й двох рочків не було. Я кажу йому, що тато на роботі. Заробляє гроші на машинку, на піцу… Якось син став на підвіконня, і каже: “Мам, а де мій тато, знову на роботі? Я не хочу вже, щоб він робив. Вже не хочу машинку, і піцу не хочу. Хочу, щоб був тато”.

Діти Ігоря Федусова Софія і Матвій. Фото: Рудана ТБ

Ми дуже сильно скучили. Ми ж просто ніколи не розлучалися до того, як він пішов в армію. Завжди були разом, завжди. Я не можу спати.

…Визволяти з полону треба всіх. Ми просто хочемо, щоб говорили і про наших чоловіків, із 17 отбр — адже ми їх дуже любимо і чекаємо додому. Ми на них чекаємо не менше, ніж інші.

Читайте також:
Анестезіолог з “Азовсталі”.
Військовий медик Олександр Демченко пройшов унікальний госпіталь у бункері й російський полон

Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки