автор: Максим Омельченко
Конотоп – місто на Лівобережній Україні, у Сумській області, назва якого відома кожному українцю. Крім “конотопської відьми”, інша важлива асоціація – Конотопська битва 1659 року: одна з найславніших звитяг українського (та кримськотатарського) воїнства над московитами. Вже у сучасній війні за Незалежність Конотоп пережив місячну блокаду росіянами, а населені пункти Конотопського району регулярно зазнають ворожих обстрілів. Від самого ж міста – якихось 70 кілометрів до “порєбріка”.
В його історії були як славні, так і безславні сторінки. Так, 23 січня 1918 року на залізничній станції у Конотопі місцеві збільшовизовані робітники підняли бунт проти Української Народної Республіки, роззброївши українську залогу, що готувалася зупиняти червону орду Муравйова.
Вже за кілька днів, 29 січня, у бою під Крутами покрив себе славою загін конотопських січових стрільців на імпровізованому бронепотязі, що завдав росіянам значних втрат.
Ця амбівалентність зберігається досьогодні у місті, де співіснують червоно-чорні прапори з сімома церквами Московського патріархату, пам’ятник Конотопській перемозі з совєцьким меморіалом “слави”.
Як і багато інших міст Лівобережжя, Конотоп шукає себе, свою ідентичність. З одного боку, це промисловий центр, що зазнав тривалої русифікації. З іншого – колишнє сотенне містечко Ніжинського полку Гетьманщини, багато жителів якого носять козацькі прізвища, а у мікрорайоні Загребелля існує унікальний козацький скансен, що зберігає архітектуру та планування вуличок з XVIII – ХІХ століття, коли більшість тутешнього люду належала до козацького стану.
Цей скансен створений місцевими ентуазіастами, серед яких – меценат Євген Сур – засновник благодійного фонду “Спадок Гетьманщини”. Завдяки діяльності фонду, Конотоп у взаємодії з сусіднім Батурином, де розташований Національний заповідник “Гетьманська столиця”, та Ніжином, який має потужну історичну школу на базі університету імені Миколи Гоголя, – стає центром дослідження та популяризації історії України. Насамперед – доби Гетьманщини, коли і була сформована українська політична нація.
11 вересня у Конотопі, на Загребеллі, відбулися дві події, кожну з яких окремо можна було б назвати віхою у справі відродження історичної пам’яті жителів Лівобережної України:
Захід, попри близькість до зони бойових дій, відвідали провідні українські науковці-історики, журналісти, музейники, священники, представники Збройних сил України.
“Місто Конотоп у матеріалах Генерального опису Лівобережної України” – це друга книга із серії “Спадок Гетьманщини. Конотопщина козацька”. Першу – “Ревізії Конотопської сотні 30 – 40-х рр. XVIII ст.”, – яку презентували 20 березня 2023 року, читачі зустріли дуже тепло. Нещодавно експерти книжкового ярмарку KyivBookFest включили її до короткого списку “Лідерів літа”.
Такий успіх документальної збірки, яка, здавалося б, апріорі не розрахована на широку читацьку аудиторію, – свідчення неабиякої актуалізації теми дослідження козацького минулого.
Книжки із серії “Спадок Гетьманщини. Конотопщина козацька”
Плани авторів проєкту амбіційні: видати цілий комплекс першоджерел з історії Конотопщини доби Гетьманщини, які раніше не публікувалися. Всього анонсовано чотири томи у дванадцяти книгах.
Вражає і швидкість опрацювання документів і підготовки їх до друку: книга “Місто Конотоп у матеріалах Генерального опису Лівобережної України” побачила світ менш як за пів року після презентації “Ревізій…” А вже до кінця вересня, за словами директорки видавництво “Кліо” Віри Соловйової, буде представлена третя книга серії – друга частина матеріалів Генерального опису, що стосуються “рядового” козацтва міста Конотоп.
Після виходу всіх 12 “конотопських” книг настане черга публікації першоджерел, що стосуються Батурина та Батуринської сотні Ніжинського полку. Потім у планах – саме полкове місто Ніжин. Надалі, як сподіваються ініціатори проєкту, їхньому прикладу послідують ентузіасти з інших куточків історичної Гетьманщини.
“Ідея – створити базис у суспільстві, переконати якомога більше людей, що ми є нащадками славетних родів, що ми гідні того, щоби жити у вільному суспільстві, – наголосив під час презентації книги ідейний натхненник і меценат серії, почесний президент благодійного фонду “Спадок Гетьманщини” Євген Сур. – Ці книги покажуть конотопцям, що коли нам закидали: “Ви всі потомки кріпосних, якісь недолюди, люди другого сорту”, – то це була звичайна пропаганда”.
Євген Сур під час презентації книги. Фото: ФБ Класичний фаховий коледж СумДУ
Варто зазначити, що
у Гетьманщині XVII – XVIII століть поняття “козак” і “шляхтич”, “лицар” (латинською nobilis) були тотожними.
Козаки однозначно ідентифікували себе як шляхту, зокрема, коли позивалися до суду через образу “шляхетського гонору”. У тогочасних судових матеріалах “шляхтянками” називали і козацьких вдів, дружин і доньок.
За гетьманування Кирила Розумовського термін “шляхетство” був офіційно прийнятий у діловодстві для позначення козацького стану. Попри це, сприйняття козацтва саме як родової аристократії досі не усталене навіть у середовищі професійних істориків. У суспільній свідомості, натомість, міцно вкорінене протиставлення “козака” та “пана”, яке пропагувала совєцька масова культура.
“Французькою “шевальє”, українською – “козак”. Це людина, яка має власність, землю, а замість податку несе військову службу”, – пояснює Євген Сур.
Генеральний опис Лівобережної України – це одне з базових джерел, знайомство з яким не залишає сумнівів, що козаки були саме нобілітетом: мали власність, зокрема – маєтки, надані українськими гетьманами та московськими царями, які передавали у спадок; користувалися становими привілеями та відстоювали їх.
Перепис був проведений у 1765 – 1769 роках за дорученням уряду Російської імперії незабаром після скасування посади гетьмана та створення Другої Малоросійської колегії, яка керувала Гетьманщиною до її анексії.
Президент Малоросійської колегії Петро Рум’янцев був відповідальний за ревізію, через що сам документ часто називають “Рум’янцевським описом”. Облік був передумовою для запровадження на Гетьманщині подушного податку. Загалом описали близько 3,5 тисяч населених пунктів.
Томи Генерального опису Лівобережної України у зібранні Центрального державного історичного архіву в Києві
“До матеріалів було долучено багато документів: копії універсалів українських гетьманів, грамот московських царів і імператорів. У сукупності це багатогранна пам’ятка, яка здавна приваблювала увагу фахівців”, – зазначив директор Інституту історії та соціогуманітарних дисциплін Національного університету “Чернігівський колегіум” Олександр Коваленко.
Він додав, що про публікацію Генерального опису мріяли багато поколінь українських істориків, починаючи з конотопця Олександра Лазаревського, проте з різних причин ці плани не були втілені.
Книга “Місто Конотоп у матеріалах…” містить близько 500 документів з Генерального опису, що стосуються козацької старшини та духовенства Конотопа. Багато конотопців зможуть знайти тут своїх предків або предків своїх друзів чи сусідів, довідатися, яким майном вони володіли, які уряди займали, які привілеї від яких правителів отримували.
Зорієнтуватися допоможуть алфавітні покажчики імен і топонімів. Також інформативною є передмова, написана упорядником книги чернігівським істориком Олександром Тригубом, у якій подані короткі довідки про найвпливовіші роди конотопської шляхти та духовенства.
Зокрема, автор цих рядків знайшов для себе цікаві відомості про козацько-священницький рід Бялопольських, з якого походив Юхим Білопольський – один із перших українських військових медиків.
Олександр Тригуб. Фото: ФБ Oleksandr Tryhub
“Конотоп того часу являв собою доволі вдале поєднання діяльності представників козацької старшини, які займалися меценатством, будуючи церкви та храми, а також культурно-просвітницької діяльності місцевого духовенства, – розповів Олександр Тригуб, звертаючись до присутніх за допомогою відеозв’язку. – Майже при кожній церкві існували школи, в яких навчалися грамоти конотопські діти.
Представники конотопського духовенства були доволі високоосвіченими. Понад 90% з них здобували освіту в одному з кращих навчальних закладів Східної Європи того часу – Києво-Могилянській академії. Відтак, повернувшись до Конотопа, вони перетворювали місцеві церкви на своєрідні осередки поширення культури та освіти”.
Читайте також:
“Ми – нащадки славних лицарів”. Вийшла друком книга – “капсула часу” з козацької Конотопщини
Про рівень матеріального достатку, духовного та естетичного розвитку української еліти того часу говорить і реліквія, що була представлена під час презентації книги “Місто Конотоп у матеріалах…”. Це – копія ікони “Святі великомучениці Анастасія й Іулянія” – визнаного шедевру українського бароко, що був написаний у 1740-х роках невідомим майстром на замовлення, ймовірно, представника козацької старшини.
Цей образ і парний йому “Святі великомучениці Варвара та Катерина” у 1960-х роках був вивезений з Конотопа до Києва та нині є однією з перлин у колекції Національного художнього музею України. Зберігалися ікони у Миколаївській церкві, що розташована на Загребеллі.
Їхні копії на замовлення благодійного фонду “Спадок Гетьманщини” створив художник Андрій Коваленко.
Копія ікони “Святі великомучениці Анастасія й Іулянія”. Фото: Україна Молода
“Це блискучі взірці українського або козацького бароко з елементами рококо, – розповідає аспірантка Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Оксана Сьомак. – Створені вони у той період, коли бароковий іконопис досягає зрілої стадії та трансформується в більш вибагливі, примхливі, манірні форми.
Пишний декор, золочення, додаткові флоральні мотиви – все це надзвичайно уошатнює образ. Шедевральність цього твору – в його стилістичних якостях, техніці, вхопленій красі та жіночності”.
“Святі великомучениці Варвара та Катерина”. Ікона 1740-х років, Конотоп. Зберігається у Національному художньому музеї України
Мистецтвознавиця додає, що невідомий замовник ікони був людиною надзвичайно освіченою та з прекрасним естетичним відчуттям.
Так образ персон, що постають зі сторінок Генерального опису Лівобережної України, набуває нових граней.
Але щоб сформувати остаточну 3D-картинку того, ким були представники козацької еліти, варто також відвідати музей “Спадок Гетьманщини. Місце пам’яті Конотопа”.
Це – перший музей, відкритий на Лівобережній Україні від початку повномасштабної агресії РФ, зазначила генеральна директорка НІКЗ “Гетьманська столиця” Наталія Реброва.
Заповідник та його наукові співробітники долучилися до створення експозиції, адже мають неабиякий досвід: у 2021 році в Батурині відкрили музейний комплекс “Козацький двір”, що відтворює садибу станових козаків другої половини ХІХ століття.
Музей “Спадок Гетьманщини. Місце пам’яті Конотопа”. Фото: ФБ Дмитро Косенко
Музей “Спадок Гетьманщини. Місце пам’яті Конотопа”, що є частиною козацького скансену на Загребеллі, також створений на місці автентичної садиби станових козаків Зимовців, що була збудована у 1861 році.
Експонати музею репрезентують кінець ХІХ століття – для України це доба бездержавності, проте національна еліта у той час продовжувала існувати.
Після анексії Гетьманщини наприкінці XVIII століття козацькій шляхті вдалося зберегти частину станових привілеїв – особисту волю, право землеволодіння, заняття ремеслами та торгівлею. Ці люди стали носіями національної самосвідомості, очолили національне відродження другої половини ХІХ століття та долучилися до визвольних змагань початку ХХ ст.
Козаки Зимовці чудово репрезентують так звану “рядову” козацьку шляхту. Їхній рід мешкає на Загребеллі принаймні від початку XVIII століття. Імовірний родоначальник – козак Третьої Канівської полкової (Кулагиної, Костенецької) сотні Іван Зимовченко, зафіксований у Реєстрі Війська Запорозького 1649 року.
Його нащадок Семен Зимовець у 1673 році був курінним отаманом у Конотопі, у 1680 – 1686 роках – конотопським городовим отаманом, а у 1700-му обіймав уряд наказного сотника.
“Зимовці – з діда-прадіда козаки, живуть на місці здавна козацькому”, – свідчить Генеральний опис Лівобережної України.
У переписі також наведені дані про потужне господарство, яким володіли представники роду – брати Степан та Іван Зимовці – у 1765 році: 34 ниви, 4 коні, 20 волів, 8 корів, 6 телят, 33 вівці та 12 свиней.
Згадуються у документах XVIII століття і топоніми, пов’язані зі шляхетною родиною: Зимовцевий хутір, Зимовцеве озеро, Зимовцевий провулок.
Експонати музею. Фото: ФБ Класичний фаховий коледж СумДУ
У ХІХ – на початку ХХ століття Зимовці вели активну громадську діяльність: так, Петро Зимовець був депутатом Конотопської міської думи.
У світлиці садиби Зимовців на чільному місці – портрет Тараса Шевченка, що тоді сприймався як батько нації. Портрет відтворює відому світлину 1914 року: відзначення конотопцями 100-річчя від Дня народження Кобзаря. Це фото зустрічає відвідувачів у Музеї Івана Гончара у Києві. Відомо, що учасників того святкування покарали шомполами та оштрафували на великі суми.
Відзначення 100-річчя з Дня народження Тараса Шевченка. Конотоп, 1914 рік
“Тут жила родина, яка мала волю, яка мала землі, була працьовита, могла собі дозволити та мала вишуканий смак, але яка чітко пам’ятала своє коріння, – розповідає Наталія Реброва, проводячи першу екскурсію музеєм. – Ось старовинна жіноча плахта: у ХІХ столітті їх вже тільки зберігали, бо перейшли на спідниці.
А це – старовинний козацький пояс. Конотопські сорочки, загребельські зразки одягу, килим, який ми спеціально шукали і відтворювали по описах. І цей фантастичний куточок, який має оригінал видання Шевченка 1870-х років”.
Наталія Реброва у світлиці садиби Зимовців. Фото: ФБ Класичний фаховий коледж СумДУ
Євген Сур додає, що експозиція буде доповнюватися.
“Дах цієї хати був покритий металом. Це була старовинна дореволюційна бляха – свідчення заможності козаків, – каже меценат. – Та головне в цій хаті – це піч. Їй 150 років”.
Музей стане не лише новою туристичною точкою на мапі Конотопа, а й таким собі “місцем збирання” для міста, чи то пак “місцем пам’яті”, як його назвали його творці.
Тут роль регіону історичної Гетьманщини в історії України переосмислюється та підіймається на новий щабель. Перебуваючи тут, відчуваєш, що, зокрема,
Конотоп – це не прикордоння з Росією, не окраїна, а, навпаки – частина “хартленду” – території, де сформувалась українська державність, де була збережена спадкоємність української еліти.
Зі сподіванням очікуємо, що подібні місця пам’яті будуть з’являтися і в інших колишніх полкових і сотенних містах, нагадуючи їхнім мешканцям про це їхнє призначення.
Читайте також:
Станові козаки, яких забули: про що розповідає шостий музей Батурина
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
