автор: Олена Максименко
фото автора та з відкритих джерел
Кістки, що неправильно зрослися, нерви, котрі так і не “ожили”, нерозуміння, де шукати допомоги – це верхівка айсберга того масиву болю, із яким стикаються військові під час реабілітації. З одного боку, в Україні з’явилися сильні фахівці. З іншого – їх критично мало як на нинішні потоки поранених і травмованих. А для тих, хто потребує реабілітації, не існує чіткого алгоритму дій, і шукати варіантів відновлення зазвичай їм доводиться самостійно.
Продовжуючи тему життя після поранення, “Новинарня” поспілкувалася з військовослужбовцями, що пройшли або проходять реабілітацію, а також із реабілітологами. Ми зібрали як кричущі негативні історії, обурливі прояви чиновницької й лікарської байдужості, так і зразки сумлінного служіння, волонтерства та чудової організації цього процесу. Сподіваємося, це сприятиме розв’язанню проблем і виправлення недоліків там, де вони є.
“3 серпня – поранення танковим снарядом, осколкове, – розповідає Марина Валіцька з позивним “Ксена”. – Переламана плечова кістка, ушкоджений променевий нерв. Осколки витягнули, кістка зрослась. Нерв ушкоджений таким чином, що кисть не працює, пересадку нерва зробили з ноги в руку. Але рука так і не запрацювала. Дві реабілітації проходила”.
Марина Валіцька “Ксена”
Ксену поранило на під Лисичанськом. Вона була головним сержантом взводу вогневої підтримки штурмової роти, командувала групою. Мала задачу зайти і закріпитися на покинуті позиції противника, однак виявилося, що ворог був досі там.
На момент поранення Марина воювала в 54-й механізованій бригаді, в колишньому батальйоні “Донбас”. Нині перевелася в 67 омбр “ДУК” ЗСУ.
“Прогнози – 5% дають, що запрацює, – говорить Марина про руку. – Спершу поставили апарат стержневої фіксації. У мене був перелом повздовжний, не поперечний. І чотири місяці не зросталась кістка. Осколки вийняли в Краматорську, потім я була в Дніпрі, в Вінниці… Ще в Києві мені операцію робили, реабілітація – на Волині… Рука не рухалась. У Кропивницькому після евакуації з Дніпра гіпс наклали, щоб кисть і плече були зафіксовані. Інші лікарі потім сказали, що це була помилка – навпаки, поки стояв апарат фіксації, я мала рухати рукою, щоб була збережена рухомість. Одні кажуть так, другі – інак, і я не знаю, хто з них правий”.
Валіцькій пояснили, що час обмежений і рухливість руки можливо відновити тільки протягом року. Наразі вона може більш-менш тримати кермо і якось піднести сумку. Однак не здатна зав’язати шнурки, доглянути за собою належним чином.
“Зачіску не можу зробити, – нарікає Ксена. – Звичайно, руку розробляю, навантаження даю… Але уяви – підняла, зігнула руку в лікті, а кисть висить донизу. І я просто не можу повернути її вгору. Пальці можу зігнути, крім великого, бо то ж променевий. І все”.
Попри невеселу ситуацію, жінка бадьориться. Вона приїхала до Краматорська побачити “своїх пацанів”, і від цього Ксені легше.
Після низки державних закладів Марина Валіцька потрапила в приватний – Bodro Clinic у Нововолинську. Меценати частково покривають витрати на реабілітацію захисників.
“У державних закладах все не так! – з усмішкою порівнює військова. – В Bordo Clinic я була на двох ребілітаціях. Вони організували повністю мій приїзд, облаштування, харчування, процедури. Ставлення медсестер, лікарів – відповідне. Плюс обладнання більш сучасне. Підключали дроти, імпульсні токи, магніти, тренажери з реабілітологом. Люди зацікавлені допомогти”.
Операцію з пересадки нерва Ксені робили в київському Інституті нейрохірургії. На професіоналізм лікарів поранена не нарікає, однак їй бракувало комунікації, роз’яснення її стану і перспектив: “Чесно кажучи, в них такий обсяг роботи… Взагалі ніхто нічого не пояснив по суті. Гроші ніхто не брав. Зняли шви, пару разів підключали апарат зовнішньої стимуляції… В інших [державних] медичних закладах я також особливо не бачила зацікавленості. Можливо, тому що багато поранених, багато років це триває, люди просто звикли”.
За бажання, військові можуть проходити реабілітацію у приватних клініках, але не всі “тягнуть” по цінах та не на всіх вистачає фінансових донорів.
Вдруге Марина повернулася в нововолинську Bodro Clinic уже з чоловіком, котрий також отримав поранення.
“У нього осколки залишилалися – не захотіли в державних закладах виймати. Приїхав, щоб там зробити ці операції, бо осколки в ногах, обмежували рухомість. У Bordo Clinik знайшли в нього остеомієліт – запалення кістки, яке до цього ніхто не бачив”, розповідає Ксена.
Через запалення із чоловіка все одно не змогли витягнути осколки. Спершу треба було вилікувати остеомеліт. Зрештою, долікували його у військовому шпиталі в Дніпрі.
“Спасіння потопаючих – справа рук самих потопаючих, – коментує Валіцька реабілітацію. – Не всі ж солдати “зубасті”, не всі можуть себе відстояти. Можливо, знайомі помагають, можливо, фінанси власні дозволяють, можливо, навіть і за кордоном”.
Не оминаємо і наболілу тему ВЛК – військово-лікарські комісії. Десь електронна черга вже запрцювала, однак не в Маріупольському госпіталі, що переїхав до Кропивницького. А саме там комісію має пройти Ксена. Там діють старі-добрі паперові черги. Зараз стоїть питання її придатності до служби.
“Там такий перелік лікарів!.. Неважливо, що турбує, – там окулісти, стоматологи, ЛОРи… Всі диспансери, наркологічний, психіатричний, протитуберкульозний в різних кінцях міста. Поїдь туди. Візьми там листи, що не стоїш на обліку. Стільки на дорогу витрачається часу та грошей… Характеристики, фотографії… Максимум, якщо тобі пощастить, ти за день двох лікарів можеш пройти. Наприклад, прийом проводить хірург, у вівторок і четвер, із 12-ї до 15-ї години. Але не завжди цей графік дотримується. Є самоорганізація бійців, люди самі складають список. Та не факт, що ти в той день потрапиш. Декілька лікарів приймають у різних місцях – там жива черга. Цивільні по електронній черзі можуть записуватись. Військових не записують…”
Особливо “епічно” проходити ці квести на милицях або візках. У декого з поранених здають нерви – вони розвертаються і йдуть. Хтось рятується гумором. Ксена жартома погрожує лікарям, що
ночуватиме в коридорі в спальнику, щоб наступного дня бути першою в черзі.
Поранена переконана: ті, хто лишився в тилу, мав би впорядкувати всі ці процеси, підтримавши цим захисників.
Микола Бондар воював з “російською імперією зла” ще до того, як це стало мейнстрімом – у Грузії, Чечні, в Україні з 2014 року. Після чергового поранення служить у батальйоні резерву, вишколює молодь.
“На жаль, не можу вирватися звідси, – зітхає він. – Бо мав поранення в шию, заново вчився говорити, ходити, дихати. Перед тим кілька ще травмувань”.
Микола Бондар
“Якщо чесно – ніяк”, – відгукується він про реабілітацію.
Спершу Миколу, за його словами, “запроторили на “дурку”, де за місяць збагнули, що він не їхній клієнт. З огляду на подальші обстеження Бондар переконаний, що медикаменти, які йому там давали, могли його вбити.
“На початку евакуації мені була надана допомога. Потім забули щось написати в епікризах. Вал великий, людей було багато. Стан, у якому я перебував, не давав мені змоги виявляти неточності. Відсутність правильного лікування призвела до погіршення. Волонтери і побратими привезли мені лікарів з Києва, які надавали допомогу, супровід і далі супроводжували в медичних закладах, де не були готові, на жаль, до стану якому я був, до таких травмувань і поранень”.
Лікарі, що стали його янголами-охоронцями Бондаря – фахівці з 6-ї лікарні. Вони ж консультували і пояснювали особливості стану пораненого. З’явилась позитивна динаміка.
Микола розповідає про свій шлях після поранення телефоном, паралельно проводячи прийом зброї у своїх підопічних.
“Частина лікарів, до яких мене відправляли, не знали, що таке апное. Ну, або просто його не вбачали”, – нарікає ветеран.
“Ми багато років мали побратимів поранених, я сам мав кілька поранень і контузій від 2014 року. Таким чином, уже був досвід, приблизно орієнтувалися, хто чого вартий із лікарів, у кого є принаймні позитивна динаміка у хворих. Зараз я вже ходжу без милиці, дихаю нормально, говорю майже нормально. Вчили мене по-новому, і знайшли ті місця, де в мене було травмування й не передавався сигнал від головного мозку до легень”, – пояснює Бондар.
Є припущення, що зупинки дихання спровокували ліки, помилково прописані на початку лікування.
Він згадує, як дихання зупинилося просто на прийомі у лікаря. Йому сказали, що це панічна атака. Іноді це траплялося під час сну: “Ти просинаєшся від того, що не розумієш, що з тобою відбувається, в тебе зупинилося, виявляється дихання, вже три з половиною хвилини. Починаєш усвідомлювати, що з тобою такі речі відбуваються, і ти не можеш знайти положення, в якому в тебе запустяться легені. Це хіба панічна атака?! Лише через три місяці до когось із лікарів доходить, що в тебе інша проблема, і вони не можуть з нею справитися”.
Чоловік говорить повільно, ніби долаючи невидимий опір, іноді розбиваючи слова на склади, однак максимально коректно. Завдяки фахівцям він знову може бути корисним для армії.
Попри те, що дехто з медиків спершу вважав Бондаря “безперспективним”, він переконаний, що тепер відновився відсотків на 70 свого стану до поранення.
Через реабілітаційний центр, де допомогли Бондарю, пройшло чимало його побратимів. Микола зазначає, що центрів такого рівня в Україні декілька, “але чому їх немає при кожному госпіталі? На десятому році війни мали бути скрізь”.
Бард Ігор Двигало служить у 23-му окремому батальйоні спецпризначення Окремої президентської бригади ЗСУ. Він відомий серед побратимів як “Маестро”, адже пише музику на слова українських поетів. До того, як піти на війну, виготовляв меблі, організовував “Ше.Fest“, координував конкурс “Ше.Пісня”, інші мистецько-поетичні заходи.
Ігор Двигало “Маестро”
Маестро отримав “привіт” від ворожого БПЛА 22 грудня в Кліщіївці, що під Бахмутом.
“Я був на віддалених позиціях, а там штурми сильні. Почув дрон, сховався в посадку. Він відлетів, я почув це, трошки перечекав, вийшов, буквально декілька кроків зробив – і прилетіла 82-мм міна в метрі від мене. Відчув сильний удар у ногу. Впав, відповз у посадку, сховався, почав відчувати біль у ребрах зліва. Була кров, бо в шию осколок теж попав. Я не міг побачити, де саме. Десь через годину мене евакуювали”, – згадує поранений.
Спершу Двигала завезли в Бахмут, звідти – в Дружківку, де прооперували.
“Основне поранення – це через легеню і селезінку осколок потрапив у стінку шлунку. Перша операція – діставали його. Перебило великий палець на правій руці. Він зрісся неправильно, дивиться вгору, наче я лайк постійно показую. Перебило праву ногу, велику гомілкову кістку. Два місяці носив гіпс. Потім, вже у Львові, мені зашивали вхідний отвір, куди потрапив той осколок. Решта уламків у мені залишились”.
Під час “офіційного” лікування Ігоря возили то до Львова, то в Мукачеве. Були ускладнення: “Як минуло два тижні, у мене кишківник став, спайкова хвороба із загостренням. І знову розрізали, намагалися прочистити кишківник, але так нічого майже і не зробили, бо спайка серйозна, він рвався в них у руках, п’ять годин операція тягнулася. Дренажі поставили, в реанімації потім тиждень лежав”.
Перша реабілітація проходила у військовому санаторії в Трускавці. Там зняли гіпс із руки, відправили у відпустку до столиці.
“Там уже через знайомого, який домовився, я в цивільному закладі проходив реабілітацію, – розповідає Маестро. – Масажі з реабілітологами, лікувальна фізкультура. Масажист, можна сказати, і підняв мене на ноги, через біль, сльози, крики… Я намагався одразу і ходити, і рукою щось робити, сам готував, сам усе робив. Думаю, що досить швидко реабілітувався. Я три тижні перебував на реабілітації, а тільки зняли гіпс – одразу виписали”.
Реабілітація Ігоря в санаторії була безкоштовною, а от робота з масажистом уже відбувалася власним коштом.
Наразі Маестро визнали обмежено-придатним. Поки воювати так, як до поранення, він не може, однак стара посада лишилася за ним.
Зараз військовий почувається добре, але трохи кульгає, не може бігати. Основною ж проблемою лишився палець. Після виходу на ротацію Маестро планує проконсультуватися, чи можливо його відновити: “Можливо, треба знову ламати і збирати”.
“Санич” із 24-ї “королівської” бригади до повномасштабки жив і працював у Варшаві. Нелегально і без наміру повертатися. Однак на початку березня 2022-го повернувся в Україну і мобілізувався до ЗСУ. Поранення отримав у Попасній на Луганщині, вже у квітні.
“Під задницю ВОГ прилетів, – розповідає боєць. – Мені поламало праву ногу, п’яту, а ліва нога вся в осколках була. На пам’ять всі шрами, вибачаюся, на сраці так і залишились. Забрали мене з окопу, завезли в Покровськ, там була надана перша допомога… Потім Часів Яр, Дніпро, а головне лікування проходило вже в міській лікарні Тернополя. Там я був два тижні, після того виписали. Спитали, чи я хочу їхати в санаторій, чи до родини”.
“Санич”
Опитування побратимів, які цей шлях уже пройшли, схилили до другого варіанту. Мовляв, санаторій – ні про що, а рідних Санич не бачив десять років.
“У мене син із невісткою у Рівному, – пояснює чоловік. – Я поїхав до них, і там за свій кошт щось робив сам. Я розумів, що є тяжчі поранені, я можу займати їхнє місце. Після того просто їздив у Львів у поліклініку щомісяця. Хоча в мене досить тяжкі ці травми, вони потребують довгого відновлення. Масажиста наймали. Він визначив, що в мене на лівій нозі затерпання, і перебиті там нерви від масажу не відновляться. У мене стоять шурупи, досі нога не функціонує, як потрібно, не до кінця згинається. А лікар-травматолог, як потім виявилося, зовсім не травматолог, а гінеколог, бл***. Це відома поліклініка у Львові на [вулиці Ярослава] Пстрака. Там, де тобі кажуть, що, можливо, тобі здається, що у тебе болить. Тобі кажуть, що служить прийдеться, і не вимахуйся”.
Санич розповідає історію про побратима, який свого часу врятував йому життя в окопі були: а надалі
через те, що йому після третього поранення не повірили, що в нього відмовляють ноги, він дав хабара, аби відправили додому хоча б лікуватися. Вдома він помер – у нього тромб відірвався”.
За словами Санича, відновлення пораненого полягає у відпустці, під час якої ти можеш собі дати раду або ні. На його нозі довго не сходив набряк. Певний час Саничу продовжували відпустку, а потім той таки травматолог-гінеколог із лікарні на Пстрака відправив Санича в частину.
“Я спочатку подумав, що він жартує. Каже, побудьте два тижні, звільнення від фізичних навантажень, бла-бла. Я все не міг зрозуміти, для чого це. А вони просто переривають тобі безперервне лікування, під час якого тобі мають чотири місяці платити по 100 тисяч, бо ти ж поранений”, – визначає причину Санич.
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
Як і попередні коментатори, він нарікає на ставлення лікарів та суперечливі рекомендації. У Варшаві, куди поранений з’їздив провідати дружину, йому зробили ортопедичні устілки, які потім українські фахівці порадили викинути.
“Місяць тому я поїхав на реабілітацію в Ужгород, – ділиться чоловік. – За рахунок спонсора, який проплатив для 24-ї бригади 800 місць для поранених. Ми там хоча б виспалися без тривог нічних… Басейни, масажі, нарікати немає на що. Ми були раді, адже нарешті заслуги оцінили. Через рік відправили на два тижні на реабілітацію”.
Санич водночас згадує свого побратима, із яким разом в окопі отримав поранення. У нього важкий перелам ноги, відірвані пальці, чоловік досі ходить на милицях. Близько року ходив з апаратом Ілізарова. І весь час після госпіталю залишався в казармі. “Відпускали на пару днів додому, – згадує Санич. – Потім уже зняли. З’ясувалося, що запізно. Бо почала гноїтися нога, кістки. І звинуватили в тому його самого, бо не нагадав і не вимагав. Замість того, щоб звільнити зі служби, його десь у військкомат перевели”.
Сам Санич почувається краще і комісуватися не має наміру. Хоча підсумовує з власного досвіду – багато з тих, хто повернувся з Європи, щоб воювати в ЗСУ, шкодують про це: “Бо найголовніше – [байдуже] ставлення до людей. Коли я слухаю президента, а він каже, що поранені хочуть типу працювати, залишатися… Я не знаю, де він знайшов таких поранених. Можливо, є люди, які без ноги рвуться на фронт. Але більшість поранених кажуть – не треба виплат, заберіть собі, але відпустіть мене, я собі дам раду”.
Реабілітація після поранень має безліч форматів. Це і масштабні центри типу Superhumans чи Unbroken, і маленькі кабінети, відкриті ентузіастами, й відділення у приватних та державних закладах. Одні фахівці сповідують виключно доказові підходи, інші вдаються нетрадиційних методів (і відгуки пацієнтів підтверджують, що це також може бути ефективним). Державні санаторії, приватні клініки, шпиталі, окремі масажисти іноді роблять дива своїми руками.
Приміщення львівського реабілітаційного центру “Незламні” взагалі не нагадує медичний заклад – якби не тренажери та чимала кількість людей на візках та милицях. Затишні крісла, квіти на столиках, форкає кавовий автомат. Один із пацієнтів, мешканець Бахмута, музикант, днями виписується, тож на прощання вирішив зробити міні-концерт. Саме зараз триває “розігрів”. Бахмутчанин грає на електрогітарі, психолог та ще одна працівниця центру – на фортепіано і синтезаторі.
Олег Білянський. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Олег Білянський, реабілітолог, фізичний терапевт, керівник центру Unbroken (Національний реабілітаційний центр “Незламні“ на базі 1-го медоб’єднання Львова) наголошує, що саме Львів був першим містом в Україні, де справа реабілітації почала розвиватися – в кінці 90-х. Наступним етапом створення 2015 року першого відділення реабілітації в державному закладі охорони здоров’я. Повномасштабне вторгнення поставило перед “Незламними” нові виклики – вони почали приймати евакуаційні потяги з пораненими.
Від початку повномасштабки через “Незламних” пройшло 15 тисяч пацієнтів, включаючи цивільних, військових і також дітей.
Людина, яка отримала травму або поранення, потребує реабілітації з перших годин, пояснює Білянський: “У перші 24 години в нас вже є консультація фізичного терапевта, ерготерапевта, терапевта мови та мовлення. І відповідно, ми вже почнемо реабілітаційний процес”.
Олег Білянський розповідає про те, з чим найчастіше доводиться мати справу: “Це є наслідки мінно-вибухової травми; ураження нервової системи, опорно-рухового апарату, порушення роботи внутрішніх органів і деколи ураження центральної нервової системи. На жаль, деякі військові мають множинне ураження, де важко виділити щось. Саме та політравма ускаладнює процес реабілітації, оскільки вона вимагає від фахівців, які залучені до реабілітаційного процесу, дуже багато знань з різних напрямків медицини”.
За рахунок того, що реабілітаційний центр знаходиться базі 1-го медоб’єднання Львова, куди входять також лікарні, тут пацієнти можуть отримувати безпосередньо лікування та відновлення.
“Крім фізичної терапії, в реабілітації почали займатися протезуванням, – розповідає керівник центру. – Це невід’ємний процес, оскільки правильно зроблене оперативне втручання, правильна підготовка кукси і протезування можна забезпечити повний цикл надання такої допомоги, реабілітації. Відповідно, нам не треба десь їздити та чекати протез, а ми можемо за участі мультидисциплінарної команди, куди виходять хірурги, протезист, фізичний терапевт, які взаємодіють між собою, максимально якісно надавати такі послуги”.
По Львову на бордах висить соціальна реклама “Unbroken”, від якої стає особливо боляче. Збирають кошти на протезування дітей. Для військових також збирають, хоча основна протезування оплачує держава.
Соломія Якубечко, керівниця відділу комунікації і розвитку партнерства Unbroken, пояснює: “На сьогоднішній день ми ставимо протез за допомогою фандрейзингу. Біонічна рука, наприклад, коштує від 20 тисяч доларів. Держава забезпечує протези, дає гак і косметичну руку. Гак для роботи, косметична рука – щоб люди не озиралися на вулиці. А біонічна рука вже може мати якісь функції, людина може взяти чашку. Держава, звичайно, щось забезпечує, і з наступного року, згідно з програмою, і біонічні протези [коштом держави] зможуть робити. Але держава не може робити все одразу. А ми хочемо хлопцям краще. Ми це все робимо за допомогою наших фінансових донорів. І ми справді дуже вдячні”.
Керівниця відділу комунікації і розвитку партнерства центур “Незламін” (Unbroken) Соломія Якубечко. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Соломія показує обладнання – це допомога українських донорів, а це – іноземців. Сьомий поверх корпусу обладнаний за рахунок Червоного Хреста. Шостий поверх, де палати пацієнтів, профінансувала мерія німецького Фрайбурга. “Ікея” подарувала меблі.
“В нас є запити, і світ відгукується”, – говорить Якубечко.
Однак, навіть маючи такі потужності і ресурси, керівник “Незламних” Олег Білянський зізнається: центр має чергу, і було б добре мати більше палат, більше фахівців. Тож про підготовку майбутніх колег тут також піклуються – “Незламні” є клінічною базою навчання для студентів спеціальності “фізична терапія”, “ерготерапія”. Вчорашні студенти проходять тут практики і стають частиною реабілітаційної комуни, асистентами.
Так само, як і інші реабілітологи, Олеги Білянський зауважує, що без належної психологічної підтримки відновлення фізичного також не буде. То у “Незламних” діє центр ментального здоров’я. Запорукою успіху центру є саме мультидисциплінарний підхід, це дозволяє досягти результатів у якомога коротший час.
Ще один виклик – соціалізація пацієнтів. Адже в певний момент ми матимемо значну кількість неповносправних людей.
“Суспільство не готове їх прийняти, – вважає Білянський. – Метою реабілітації є навчання максимальній незалежності у повсякденному житті. Ми вчимо ходити, одягатися, писати – наново декого, говорити. В програмі реабілітації ми зараз будемо так само включити методики з вдосконалення зору, найближчим часом ми вже будемо мати результат, оскільки наші фахівці завтра виїжджають на навчання, щоб ті методики могли імплементувати в нашу програму реабілітації. І ось це все нам допомагає підготувати людей до повсякденної активності”.
Окрім незалежності в побуті, пацієнтам намагаються допомогти знайти роботу, а іноді й новий фах. Залучаються освітні заклади, створюються освітні проєкти. Деякі військові, пройшовши реабілітацію, обирають в подальшому надавати допомогу друзям по нещастю.
“У нас є боєць, який отримав поранення і мав ампутацію, – розповідає реабілітолог. – Він зараз чекає на початок навчання протезистів. Він цікавиться дуже протезуванням, хотів би розвиватися в тому напрямку. Це досить технічна інженерна професія, такий напрямок реабілітації, йому це дуже цікаво. Говорили з італійцями, вони запропонували курси приготування їжі, щоб пацієнти могли би знайти свій напрямок нової роботи, професії, можливо, відкриття бізнесу. Дехто повертається до попередніх справ, інші – перенавчаються”. Щодо кадрових військових, ті частіше воліють лишитися біля війська, стаючи інструкторами. Хтось повертається в тилове забезпечення.
Тривалість перебування в закладі обмежена рамками Національної служби здоров’я України. Це є 14-21 день в залежності від важкості захворювання. Часто цього буває недостатньо для відновлення. В таких випадках пацієнта переводять до іншого закладу, іноді у межах територіально-медичного об’єднання. Адже протоколи, обладнання і рівень фахівців однакові у всіх відділеннях. Також є спільна база обстеження, де в реальному часі показана динаміка і стан пацієнта.
“Дуже багато пацієнтів не хочуть звідси йти, – говорить Соломія Якубечко. – Тут всі свої, наче як сім’я. В нас є Михайло Юрчук, перший наш пацієнт, якому ми поставили біонічний протез руки. Він є нашим ментором, разом з нашими спеціалістами бере участь у мультидисциплінарній команді. Він приклад того, що після такого поранення, як втрата руки і ноги (а в нього два протези) життя продовжується. На його прикладі ми можемо це побачити. Він одружився вдруге, скоро стане татом”.
По коридору іде військовий на двох протезах. Соломія розповідає: “Ігор – наш перший пацієнт з остоінтегруючим протезуванням. Тобто йому протез вживили в кістку. Ігор ходить, прекрасно почувається, займається. Відфігачив на занятті. Ігор у нас взагалі пів року перебуває, тому що йому треба було зробити і хірургічні втручання, потім реабілітацію, тому що рани теж швидко не гояться”.
Ще один військовий на милицях, поки без протеза, прийшов у гості. Колишній поліцейський Євген Шваб воював у складі 95-ї десантно-штурмової бригади. Отримав поранення 20 грудня на Луганщині, в селі Червонопопівка, – “прилетіло” з танка. Після шпиталів у Краматорську, Дніпрі, Києві наприкінці лютого поранений опинився тут, у Львові.
Євген Шваб. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
У Євгена важка ампутація – включно з кульшовим суглобом.
“Сорок днів у мене була реанімація, стан дуже тяжкий. Травми ноги, і спина, і живіт. Потім перевели в реабілітацію. У мене були м’язи дуже сильно атрофовані. І я поступово почав ставати – спершу на хвилину, потім ходити на милицях дві-три хвилини. І реабілітувався до того, щоб ходити на загальні заняття групові. Потім чекав на протез, отримав протез. Зараз я так, до своїх зайшов. І паралельно позайматися. В мене відпустка за станом здоров’я після реабілітації, а після цього буду проходити ВЛК на придатність чи непридатність. Ну, з мене користі буде мало на військовій службі. Але я хочу працювати, закінчити навчання з психотерапії і допомагати пораненим військовим на своєму прикладі”, – каже Шваб.
Ходити на протезі йому особливо важко. “Але все можливо, все виходить! – запевняє чоловік. – Мені дуже багато говорили, що я морально сильна людина. Все буде добре”.
Данило Сафронов із позивним “Будда” – лікар найвищої категорії, кандидат медичних наук, лікар фізичної реабілітаційної медицини, військовий лікар, лікар-хірург торакальний. Він не раз їздив на ротації з Першим добровольчим мобільним шпиталем імені Миколи Пирогова та співпрацював із ЗСУ. Сафронов є співзасновником центру реабілітації і лікування спини Alef Clinic у Харкові, де також “витягують” військових, а тепер у Києві відкриває реабілітаційне відділення у “Добробуті”.
Ми спілкуємося в новенькому кабінеті, оснащеному тренажерами і червоними стропами. Вже скоро цей простір наповниться голосами і больовими синдромами, які будуть зніматися. Це пілотний проєкт, де військові зможуть отримувати допомогу безкоштовно. Фахівець припускає, що кабінет зможе приймати за день близько 30 пацієнтів.
Данило Сафронов “Будда”. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Перед тим він співпрацював з Київським інститутом реабілітації, де лікуються самі військові. Працювали над створенням протоколів роботи.
“Реабілітація в основному розвивалася по принципу, коли приватні установи все робили, державні не дуже цим займалися, – згадує Данило Сафронов початок “повномасштабки”. – Зараз це вже інша історія. Але за рахунок отого ентузіазму протягом останніх восьми років
наші фізичні терапевти – це “золото” реабілітації, вони напрацювали дуже великий первинний досвід,
дуже багато вчились. Вони зараз є одними з найкращих в світі. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, почалися і санітарні великі втрати (кількість поранених – “Н”), ми стикнулися з тим, треба реабілітацію негайно розвивати”.
Але, каже Будда, хоч би яке було передове обладнання, 95% успіху відновлення фізичних властивостей руху пораненого – це робота фізіотерапевта. Мануальну терапію він називає “хірургією без крові”. Таке собі “рукоділля”, володіння яким передається, як у давнину – від учителя до учня, вживу. Плюс практика.
Фахівець пояснює одну з основних причин недоліків у реабілітації поранених – нестача кваліфікованих фізіотерапевтів.
“Що ти не постав, яку “вундервафлю” з обладнанням, воно не буде працювати саме. Неможливо замінити руки. Всі приладдя додаткові, скільки б вони не коштували. Поряд зі створенням великих центрів та з надходженням обладнання, у нас великий брак терапевтів. Ми зараз їх готуємо”, – розповідає Сафронов.
Він переконаний, що мотивованої молоді, яка бажає розвиватися в напрямку фізіотерапії (а такі фахівці насправді готуються вже після бакалаврату), на сьогодні не бракує. Однак сучасні протоколи реабілітації потребують іншої підготовки, ніж дає університетська програма.
“Чому я знаходжусь в університетському просторі навчання? Мені хочеться, щоб були створені програми саме на рівні університету. Не просто коли масаж викладають, як досі. Ні! Сучасні методи! Малліган, PNF, DNS, Redcord, нормальна анатомія динамічна… Зараз ми у Львові робимо програму з колегами, щоби студенти заходили і протягом пів року отримали всі необхідні знання з реабілітації в практичній, мануальній, руховій терапії, в інших методах. Уже майже готова програма, і ми будемо залучати державу, й не тільки державу. І тоді ми отримаємо через пів року справжнього фахівця”.
Курс Neurac, який проходив у Київському інституті реабілітації
Окрім цього, “Будда” спеціалізується на системах Redcord методики Neurak, які він їх лагідно називає “червоними вірьовочками”, які походять із Норвегії та працюють у 50 країнах світу. Він є офіційним інструктором цих систем.
“Це медичне обладнання, яке працює за міжнародними протоколами реабілітації. Є інші курси – мануальна, рухова терапія. Ми їх складали так, щоб ми могли в короткий термін підготувати таку “бойову одиницю” – людину, яка може за пів року навчання і практики вже стати за реабілітаційний стіл, почати працювати з пацієнтом, принаймні не нашкодити йому та робити щось ефективно. Хоча на такому просторі реабілітації потрібно на це десь років два”, – визнає Сафронов.
За його словами, методика Neurak – це один із небагатьох доказових методів у реабілітаційній медицині, метод нейром’язової активності. Задача цієї методики – відновлення правильних моделей руху. На тренажерах Redcord відновлюють після операцій і бойових травм у рамках протоколу реабілітації. Лікар стверджує: цей тренажер закриває 70% рухової реабілітації.
За висновком Будди, після поранення для бійця важить на 20% операція, а відновлення – це 80%.
“Військові – це поєднання пошкоджень, – коментує Данило Сафронов. – Мінно-вибухова травма, кульові поранення, пошкодження суглобів, м’язів. Сумісні пошкодження, політравма… І це все потребує реабілітаційних протоколів. Є пандемія болю в зоні бойових дій і там, де люди займаються військовою справою. Є біль у спині, в шиї. Так, постійне навантаження через носіння бронежилета, потім все загострюється…”
Працюючи з пораненими, важливо враховувати посттравматичний стрес. Це підпадає під критерій “супутні умови”. Будда пояснює: “Це і мотивація пацієнта, і його настрій, емоційний стан. Від цього залежить процес відновлення дуже сильно. Фізичний терапевт і лікар фізичний знаходиться в постійному емоційному комунікаційному контакті. Дуже важливо і для фізичних терапевтів і лікарів, які цим займаються, той контакт створити”.
Найсильнішим досвідом для Будди стають пацієнти, що отримали тяжкі поранення, але мужнього поводяться, наскільки вони мотивовані, здатні до відновлення.
“Таких випадків у мене, напевно, вже сотні. Я працював і в інших країнах, але мене вражає специфіка в Україні. Це не високі слова. Людина без ніг, без рук може настільки мобілізуватися і настільки сяяти зсередини!.. Це ж обопільний процес реабілітації, він активний, і потребує мотивації зі сторони не тільки терапевта, а й пацієнта. І пацієнти більш мотивовані, вони горять бажанням відновитися! Це мене теж вражає”, – каже лікар Будда.
Один із пацієнтів Будди – Максим Орлов. Молодий чоловік за допомогою лікарки заїжджає на візку в одну з багатоповерхівок лівого берегу столиці. Ми піднімаємося ліфтом і потрапляємо в маленький зал, що також майже готовий приймати пацієнтів. Ремонтники саме закінчують роботу.
Максим Орлов. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
Максим отримав травму внаслідок нещасного випадку в цивільному житті у 2017-му. Дайвер занурився за суттєву глибину разом із двома друзями, які взяли недостатньо кисневих балонів. В результаті єдиний запасний балон Макса, котрого заледве вистачило б для нього самого, розділили на трьох. Всі вижили, але дорогою ціною.
Багато друзів пропонували йому допомогу з відновленням. Однак він запропонував їм вкласти ці кошти в оснащення залу “Вікторія”, де зможе працювати і він, і інші пацієнти.
Максим зібрав невеличку команду благодійників та фахівців, що працюватимуть із пацієнтами. Для військових тутешні послуги безкоштовні.
Під час боїв на Київщині Максим не виїжджав із міста. Активно спілкувався з бійцями тероборони і намагався допомагати, як міг.
Сам Орлов частково паралізований інвалід 1-ї групи, у нього не працює кишківник, сечовик. Через це з кожних трьох днів життя півтори доби випадають. Тому запуск проєкту затягнувся, з огляду ще й на ковід та карантин.
За невелику пенсію чоловік має знімати квартиру та купувати собі ліки. Тоді як проєкт ребілітаційної зали повністю залежить від благодійників. Однак Орлов сподівається – за рахунок цивільних, котрі будуть приходити займатися сюди власним коштом, з часом вдасться оплачувати оренду та роботу фахівців для поранених військовослужбовців. Можливо, також буде опція “підвісити” заняття для захисників, тобто оплатити їх стороннім людям.
Тут теж висить система Redcord. Є вібротренажер для загального відновлення, інші прилади. Реабілітологи, яких Максим набрав, із різних міст і з різними підходами. З них ще належить сформувати команду, що працюватиме за єдиними протоколами.
Максим пояснює: тут не зможуть працювати з надто важкими, нейромозковими травмами, котрі потребують стаціонару. Сюди зможуть приїжджати пацієнти, які вже більш-менш самостійні, можуть пересуватися.
Просто після мене до “Центру фізичної реабілітації “Вікторія” приходить перший пацієнт.
Лікар-невропатолог Михайло Касьянов має свій кабінет і невеличку залу, а до тих пацієнтів, які не можуть прийти до нього, їздить сам, зокрема по госпіталям.
“Зросла кількість специфічних воєнних травм, які в цивільній медицині практично не розглядаються, – коментує він те, з чим доводиться стикатися фахівцям останні роки. – Я ще займаюся прикладною кінезіологією. Це наука про рух. Вона стоїть на стику між багатьма медичними науками”.
Михайло Касьянов. Фото: Олена Максименко / “Новинарня“
За його висновком, військові часто не знають, куди іти зі своїми травмами. Адже йдеться іноді не лише про втрату працездатності, а й про розлад центральної і периферійної нервових систем.
“От це, мабуть, найскладніше, що є в їх відновленні, – визнає фахівець. – Специфіка, яку мало хто знає. Апаратів, які б займались цим, дуже небагато. Багато відділень перекваліфікувалися на сьогоднішній день, але спеціалістів-реабілітологів по воєнній травмі дуже небагато”.
У своїй практиці Касьянов поєднує різні методи, зокрема традиційної і нетрадиційної медицини: “Це і фізіотерапія, і мануальні техніки, і масажі, й голковколювання, і ін’єкційна форма введення ліків у епіцентр болю. Це навчання деяким технікам людей у плані психологічного розвантаження, те, що вони можуть зробити самостійно. Це регулювання їх сну, активності, розумового і фізичного напруження. І найголовніше, напевно, це спосіб перелаштування на рейки сприйняття переходу від звичайного цивільного життя до військового, і з військового назад до цивільного. Тому це і бесіди, і уколи, і прийняття таблеток, і режим сну й відпочинку. Це і гомеопатія, і призначення динамічних корсетів, і статичних корсетів, які використовують у класичній ортопедії. Це і робота з фантомними болями після втрати кінцівок, і робота з пошкодженими нервовими волокнами на периферії, які призводять до порушення чутливості тих чи інших органів, або систем, або кінцівок, яких вони не відчувають, хоча присутні. Це все і місцевий вплив, і через ліки, і через психологію – дати їм інформацію”.
Питання щодо оплати допомоги для військових лишається добровільним. Хто може, робить внески, бодай часткові, хто не може, все одно отримає допомогу. Іноді ліки привозять волонтери.
Касьянов переконаний: аби впоратися з напливом поранених і травмованих із фронту, усі фахівці зараз мають активно займатися самоосвітою та підвищенням кваліфікації. Важливо опановувати “лайфхаки” з реабілітації як фізичної, так і психологічно-емоційної.
Читайте також:
“Більше правди. Рожеві шмарклі не наближають перемогу”.
Велике інтерв’ю з важко пораненою Андріаною Сусак
На запит “Новинарні” надійшла відповідь щодо реабілітації поранених військових від Міністерства соціальної політики.
У Мінсоцполітики розповіли: “Особи, визначені статтею 4 Закону України „Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні”, зокрема, військовослужбовці, мирні громадяни, які у період воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях проживали безпосередньо в районах та у період проведення воєнних (бойових) дій або районах, що піддавалися бомбардуванням, авіаударам та іншим збройним нападам, і отримали поранення, контузію, каліцтво або захворювання внаслідок військової агресії Російської Федерації проти України, забезпечуються реабілітаційними заходами та допоміжними засобами реабілітації незалежно від встановлення інвалідності. При цьому визначення потреби у таких заходах та засобах здійснюється мультидисциплінарними реабілітаційними командами шляхом оцінювання стану функціонування особи на підставі Міжнародної класифікації функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров’я.
Постановою Кабінету Міністрів України від 19.01.2022 № 31 затверджений Порядок здійснення реабілітаційних заходів, який визначає механізм здійснення реабілітаційних заходів із надання комплексних реабілітаційних (абілітаційних) послуг, зокрема, особам з інвалідністю, а також особам, визначеним в абзацах шостому і сьомому статті 4 Закону України „Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні”, у державних реабілітаційних закладах, що належать до сфери управління Мінсоцполітики, комунальних реабілітаційних закладах, фінансування функціонування яких здійснюється за рахунок видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення відповідно до статей 87, 89 і 90 Бюджетного кодексу України, та реабілітаційних закладах приватної форми власності, надання послугу яких забезпечується, зокрема, за рахунок коштів державного бюджету.
Відповідно до пункту 4 Порядку № 31 отримувачі мають право вільного вибору закладу для проходження реабілітації із числа державних закладів, комунальних закладів, реабілітаційних закладів приватної форми власності (крім закладів, розташованих у населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження).
Перелік державних закладів (із зазначенням контактної інформації), перелік документів, необхідних для отримання послуг, інформація про умови надання послуг формуються Мінсоцполітики та оприлюднюються на офіційних веб-сайтах цих закладів, уповноважених органів, Мінсоцполітики.
З переліком реабілітаційних закладів можна ознайомитись на порталі Централізованого банку даних осіб з інвалідністю за посиланням: https://ek-cbi.msp.gov.ua/agents/5 (…)
Механізм безкоштовного забезпечення допоміжними засобами реабілітації (технічними та іншими засобами реабілітації) осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, інших осіб визначено Порядком забезпечення допоміжними засобами реабілітації (технічними та іншими засобами реабілітації осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю та інших окремих категорій населення і виплати грошової компенсації вартості за самостійно придбані такі засоби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 05.04.2012 № 321 (зі змінами).
Відповідно до пункту 5 Порядку засоби реабілітації, призначені для безоплатного забезпечення осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, інших осіб за рахунок коштів державного бюджету, виготовляються, постачаються і ремонтуються підприємствами, які відповідають кваліфікаційним вимогам, установленим Мінсоцполітики, а також підприємствами, які включено Держлікслужбою до Реєстру осіб, відповідальних за введення медичних виробів, активних медичних виробів, які імплантують, та медичних виробів для діагностики in vitro в обіг. (…)
З переліком підприємств, які виробляють допоміжні (технічні) засоби реабілітації, можна ознайомитись на сайті Мінсоцполітики у розділі „Забезпечення допоміжними засобами реабілітації (технічними та іншими
засобами реабілітації)ˮ рубрики „особам з інвалідністюˮ: https://www.msp.gov.ua/content/zabezpechennya-tehnichnimi-ta-inshimi-zasobami-reabilitacii-specavtotransportom.html
Також за вищезазначеним посиланням можна ознайомитись з алгоритмом дій для забезпечення допоміжними засобами реабілітації учасників бойових дій.
Крім цього, відповідно до Порядку протезування та ортезування виробами підвищеної функціональності за новітніми технологіями та технологіями виготовлення, які відсутні в Україні, та / або спеціальними виробами для занять спортом окремих категорій громадян, які втратили функціональні можливості кінцівки або кінцівок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01.10.2014 № 518, учасники бойових дій мають право на безоплатне забезпечення протезуванням та / або ортезуванням виробами підвищеної функціональності за новітніми технологіями та технологіями виготовлення, які відсутні в Україні, та/або спеціальними виробами для занять спортом…”
Читайте також:
“Стоп ран”. З чим стикаються військові після поранень та як подолати цю ганьбу
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
