автор: Марина Ткачук
фото надані Олегом Симорозом та з відкритих джерел
Киянин Олег Симороз, 26-річний правозахисник та активіст, борець із незаконними забудовами в столиці – яскравий представник пасіонарної української молоді. Олег був координатором руху захисників столичної Микільської Слобідки, Каштанового та Кирилівського гаю. Разом із іншими активістами перешкоджав забудовувати історичний ареал Реп’яхів Яр у Києві, виступав проти знищення 176 гектарів дикої природи – Екопарку Осокорки. У 2021 році на Симороза навіть скоїли через це замах – активіста побили невідомі.
Тож не дивно, що з самого ранку 24 лютого 2022 року Олег Симороз вже стояв у черзі добровольців до військкомату (там він, до речі, випадково зустрівся зі своїм татом, який теж прийшов записуватися до лав оборонців Києва. Згодом батько та син ще й служитимуть разом в одному підрозділі).
“Як би це пафосно не звучало, – каже Олег, – але втратити державу, не вберегти своє місто – це лякало мене більше, аніж ймовірна смерть чи втрата кінцівок. Я добре знав, на що йду і чим ризикую. Яка перспектива жити в окупованому Києві, де ти не можеш захистити свою родину, свою кохану? Для чого тоді жити? Який сенс у такому житті?”
Під час оборони Києва Олег воював у складі 112-ї бригади тероборони ЗСУ на найважчому напрямі – Ірпінському. Брав участь у гарячих боях на Донеччині. І вже там, підірвавшись на ворожій міні, отримав надскладні поранення. Втратив обидві ноги, але не силу духу.
Наразі Олег Симороз проходить реабілітацію у столичній клініці, де активно освоює тренувальні протези. Наступний етап для ветерана – опанування електронних протезів, на купівлю яких Олег оголосив збір.
Він планує й надалі брати участь у громадському житті міста та країни. Навіть продовжує це робити з лікарняної палати (куди не соромляться, до речі, вриватися депутати-опоненти, обурючись критиці правника).
“Я лише втратив ноги, а не мету в житті, – посміхаючись, каже Олег. – А отже, боротьба триває!”
Відео:
”До війни моє життя було яскравим, цікавим. Я був (але також є і буду!) активною людиною, – каже Олег. – Мене завжди бісила несправедливість, ще зі шкільних років. Тому після закінчення юрфаку я почав займатися громадською, правозахисною діяльністю. І вирішив присвятити себе не лише основній, юридичній роботі, а й громадській боротьбі, протистоянню незаконним забудовам у столиці.
Це було цікаве життя: ти в постійному в русі, спілкуєшся з новими людьми, намагаєшся побороти будівельну мафію. У тебе є як успіхи, так і невдачі. Я відверто кайфував від цього, у мене було багато планів. Кохана дівчина поруч – усе чудово! І минулий рік починався непогано для мене: я саме працював над одним проектом – програмою журналістських розслідувань в одному зі ЗМІ.
Олег Симороз – відомий київський активіст і борець із незаконними забудовами
Але потім був “цей” ранок – вибухи, звуки винищувачів, соціальні мережі… Пару хвилин – і зрозумів, що російська армія уже перейшла білорусько-український кордон, що їдуть танки на території Київської області. Було чітке розуміння: вони їдуть захоплювати Київ. І, без сумнівів, попереду штурм столиці.
Для себе прийняв рішення, що я, у першу чергу, морально готовий взяти до рук зброю. Хоча до цього не мав жодного військового досвіду. Не було ілюзій, розумів, що на війні вбивають, і було страшно. Але я дуже багато віддав своєму місту. І насправді
до країни я ставлюся, як до рідної людини – батька чи матері… Отже, мав захистити те, що люблю.
Так Олег потрапив до 112-ї бригади ТрО і в її складі – на Ірпінський напрямок, один із найважчих під час оборони Києва. “Перший день на службі у мене вийшов досить плідний: зранку видали зброю, а в обід я уже лежав під ворожими “градами”, які точно ніколи не забуду”.
З побратимом по ТрО
Симороз розповідає, що, як і більшість початківців-бійців, багато чому навчився завдяки відеоінструкціям в інтернеті:
“Як стріляти з NLAW, як поводитися у стрілецьких боях, як правильно перебувати в окопах. Та й навіть як копати ті ж окопи! Адже я служив у піхоті. А найкращий друг малого піхотинця (хотілося б, звісно, красиво сказати, що це якийсь автомат чи кулемет, але ні) – це лопата. А тому ми багато копали, і саме це врятувало потім чимало життів”.
Олег зізнається, що на початку, переживши серйозні обстріли й безперечний стрес від них, він намагався триматися поблизу свого окопу – так почувався безпечніше. Але згодом звик, адаптувався.
Олег Симороз, боєць 112-ї бригади ТрО ЗСУ
Тоді багато що його вражало: “Це й волонтери, які під обстрілами привозили нам на позиції їжу. Це і звичайні трактористи, “дядьки-роботяги”, які приїжджали на своїх тракторах до нас у ліс і сиділи з нами під обстрілами, допомагаючи рити окопи. І які після такого, як нас “відутюжили”, спокійно продовжували копати.
Це також і братерство військове, взаємодопомога суміжних підрозділів, які воюють пліч-о-пліч. Скажімо, під час оборони Києва біля нас стояла 72-га бригада. І вони, треба віддати їм належне, проявили себе як люди честі: могли цілком справедливо розділити виконання завдань порівну з нами, але все ж більшість ударів ворогів вони приймали на себе. Думаю, добре розуміли невисокий рівень нашої підготовки. І саме тому берегли нас від втрат особового складу”.
Олег Симороз, боєць 112-ї бригади ТрО ЗСУ
Відкрив Олег для себе по-новому й батьківську підтримку.
“Я не хотів іти з батьком в один підрозділ. Переживав, що тато мені мамою буде, надміру опікуватиметься. Але виявилося, що мати таку підтримку в бойових умовах – це дуже цінно і приємно, – зізнається військовий. – Скажімо, він мовчки прокидався разом зі мною серед ночі, коли я йшов на бойове чергування, допомагав одягнути бронежилет. А в бліндажі, де спить восьмеро людей і де не випростаєшся на повен зріст, це було непросто. Показував, як автомат чистити. Переживав, чи я його почистив. Це було зворушливо.
Десь півроку я просто слухав більш досвідчених побратимів і вчився. Тож коли вже їхав на Донбас, мав певний бойовий досвід. Можна сказати, що
ми фактично з такого вуличного, трешового ТрО, із просто небайдужих громадян переросли в реальну бойову одиницю Збройних сил України.
І зараз уже, через півтора року після початку великої війни, ніхто не скаже, що ТрО – оце якісь “хлопчики з блокпостів”. Наші бійці воюють на рівні механізованих бригад й беруть участь у штурмових, оборонних операціях. А це насправді колосальна робота”.
Олег Симороз із побратимами
На сході України було ще важче, ніж під Києвом, пригадує Олег. Вони з побратимами потрапили на північ Донбасу – на межу Донецької і Луганської областей, на напрямок Ямпіль — Кремінна. Довша лінія фронту, менша підтримка артилерії:
“Були визначені вузькі місця, де могли просуватися росіяни, і вживалися оборонні заходи, фактично силами тероборони. Наші хлопці більш ніж три місяці тримали рубежі проти “вагнерів” із танками, із бронетехнікою, “градами”. І витримали. Це дало можливість на інших напрямках використати нашу артилерію”.
Читайте також:
“Я взагалі дивуюся, як ми там вижили”: Едуард Драч – боєць тероборони, поранений біля телевежі, медик і бард із “Червоної рути”
Олег Симороз, боєць 112-ї бригади ТрО ЗСУ
У жовтні 2022 року автівка Олега підірвалася на ворожій міні.
“Це сталося під Кремінною. Ми їхали з Ямполя, отримали бойове розпорядження – займати нові позиції. Зранку ми ще почали сперечатися, хто поїде за кермом. Вирішили, що я.
Якраз напередодні вивозив хлопців і б/к на позиції – там не вистачало водіїв, і я зголосився допомогти. Це якраз був день народження моєї мами, 19 жовтня, і я дав собі обіцянку бути обережним і не встрявати в щось погане. Натомість потрапив під ворожий обстріл. Але цілий залишився, і автомобіль був не пошкоджений. Тож з огляду на свій вдалий рейд кажу хлопцям: якщо я такий щасливчик, то знов поїду за кермом.
Справа від мене сидів мій взводний “Байкал”. Позаду – парамедик наш, Ваня. І ще двоє хлопців, з одним із яких я прожив півроку у бліндажі. А дорога важка – це ліси, пісок. Треба й газувати багато і водночас триматися, щоб машину не викинуло з піску. Це вже в сірій зоні було, яку деокупували в ході харківського наступу. І де, на жаль, дуже часто гуляли ДРГ – вони займалися, в тому числі, й мінуванням. І так сталося, що наша дорога була замінована.
Рештки автомобіля після підриву на міні
Не доїжджаючи сотню метрів до позицій, ми підірвалися: я наїхав водійським колесом на міну.
Я отримав найважчі поранення. Це ампутація двох нижніх кінцівок, складні переломи обох рук, обпечені пальці. Ще на додачу до всього двигун полетів мені в обличчя: зламана щелепа, ніс, зламані зуби, обидві лицьові кістки, шрами на обличчі. І я був за пів кроку від того, щоб втратити зір.
Ми залишилися самі, без зв’язку, з пораненнями й контузією. І ближче насправді до ворожих позицій, ніж до своїх хлопців.
Коли я отямився – усвідомив, що маю важке поранення, нічого не бачу і не чую, не можу поворухнутися. І зрештою розумів: це вже смерть стукає у мої двері. Тоді я почав кричати: не стільки від болю, а щоб спробувати бодай щось змінити.
Олег Симороз, боєць 112-ї бригади ТрО ЗСУ
І хлопці мене почули, підбігли. Бо вибуховою хвилею їх повикидало з машини. Це мене врятувало – вони швидко наклали мені турнікети й не дали спливти кров’ю. Далі ухвалили абсолютно правильне рішення: зайняли кругову оборону, а зрозумівши, що загрози немає, витягли мене з понівеченої машини. До евакуації було досить далеко. Тягнути мене на собі – це означатиме гарантовану смерть. Тож вони знову прийняли рішення – відійти назад і спробувати знайти транспорт.
Це було справжнє диво, бо через хвилин десять поруч їхав медевак 81-ї бригади ДШВ. Десантники нам допомогли. І вже за годину з моменту вибуху я був евакуйований у стабілізаційний пункт. Це дорогоцінні хвилини – за рахунок цього я й вижив”.
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
У лікарні після поранення
Олега евакуювали в Краматорськ – там його вперше після поранення побачив батько, там провели першу маніпуляцію з ногами. А потім за його життя два тижні боролися медики лікарні імені Мечникова в Дніпрі. Симорозу довелося влити загалом шість літрів крові, адже крововтрата була шалена. Туди ж до нього приїхали мама й кохана дівчина.
“Коли я прокинувся, був дуже радий, що бачу – якраз втрати зору я боявся найбільше. Намагався зрозуміти наслідки, оглядав себе. Спершу мені здалося, що я не дуже й “покоцаний”, особливо до пояса. А потім кажу собі: ой, друже, ти ж тут, мабуть, не через переламані руки, і трахіостому тобі не просто так поставили. А пам’ятаєш, братан, як у тебе таке відчуття було, наче ноги облили водою, і вони поволі стікають? Отож-бо…. Так я і дізнався про ампутацію ніг.
А вже потім батько сказав: “Ви наїхали на протитанкову міну”. Я ж розумію, що таке вісім кілограмів тротилу і що відбувається з пікапом, який наїжджає на протитанкову міну. Статистика в таких випадках досить плачевна. Тобто в нас, виходить, ще й дуже щасливий фінал!
І мене це так торкнуло, пройняло. А коли дізнався, що хлопці всі живі, то взагалі відлягло від душі!
Я оцінював ситуацію: так, голова ж не сильно постраждала? Є струс мозку, контузія, поламані кістки. Але сам мозок не отримав ушкоджень – а це ж найважливіше! Ноги втратив – значить, стану на протези. Головне, що голова працює! Отже, будемо повертатися до звичного життя”, – переповідає Олег.
Після поранення, реабілітація
Каже, той факт, що він вижив, наїхавши на протитанкову міну, дуже допомагав “триматися” морально.
“Я мав загинути, але вижив. Це ж не просто так! Зі мною сталося похвилинне чудо – порятунок, вчасна евакуація, відновлення. І що, “забити” на це? Я до цього ставлюся так: у всіх є одне життя, а мені дали два. І від цього подарованого другого життя я відмовлятися не збираюся.
Моя кохана дівчина поруч, і відреагувала вона на це все не просто адекватно, а як справжній воїн. Батьки поряд, і теж усе це стійко пережили. Друзі, громада, з якою я в Києві разом боровся – усі так мене підтримали, я за цей час прочитав тонни повідомлень!
Із перших хвилин я відчував морально, що я це готовий пройти. І навіть дати якийсь приклад іншим. Я це прийняв просто як виклик. Ворогам би, мабуть, хотілося, щоб я зламався, валявся десь удома й плакався. А дзуськи, не дочекаються”.
Олег Симороз із коханою дівчиною
Відтак Олег почав свою нову боротьбу – за відновлення. Перший раз самостійно поїсти, перший раз піднятися, посидіти на ліжку, далі – пересісти у візок, стати на тренувальні протези, перший раз піти на них самостійно, “без рук”…
Щодня він перемагає себе та обставини. І двічі на день тренується – а це шалено важка фізична праця. Тепер Олег навіть жартує: бачте, я й без ніг зміг вискочити з могили.
“Звісно, у мене бували короткі емоційні провали. Я, скажімо, непогано грав у футбол… Любив їздити Києвом на машині – цього мені бракує зараз. Але мені легше, коли я себе відчуваю сильною людиною. Звик отримувати від життя задоволення. І не збираюся відмовлятися від цього в майбутньому”, – наголошує воїн.
Олег Симороз
Бойовим побратимам, які мають схожі травми та ампутації, Олег дає “простий рецепт” і пораду:
“У вас має бути життєва мета. Вона у кожного різна, індивідуальна, але мусите її знайти. Дуже важко буде, якщо ти прокинешся завтра з важким пораненням, а в тебе не було життєвої мети, цілі.
Ти маєш розуміти, для чого ти живеш, і прямувати до цієї мети. І тоді ніякі ампутовані кінцівки тебе не зупинять.
Буде лише коригування власної стратегії. Із цим можливо жити далі, і не просто жити, а щасливо.
Багато людей мене підтримують, на мене орієнтуються. Я відчуваю відповідальність перед ними. Тил так само важливий, як і праця на нулі. І для мене важливим є перемогти як зовнішнього ворога, так внутрішнього, який, на жаль, досі є в нашій країні.
Мені абсолютно неприйнятна корупція. Неприйнятно, коли я бачу, як мільярди коштів, які могли піти на допомогу війську, розкрадаються або нецільово використовуються. Я бачу в собі сили це змінювати.
Олег Симороз
Своє найближче майбутнє бачу у волонтерській, громадсько-політичній діяльності – буду розбудовувати й далі з побратимами партію “Народовладдя”, співзасновником якої я є. Буду акумулювати сили. Щоб від цього виграв український народ, за який я пішов воювати”.
Долучитися до збору на електронні протези Ottobock Genium X3 для Олега Симороза можна в такий спосіб:
Монобанка – http://send.monobank.ua/jar/7UcDxogMtN.
Картка “Приватбанку” на ім’я мами Олега – 4149499383481775.
PayPal – [email protected].
Фотогалерея (гортайте):
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
