автор: Людмила Кліщук
фото автора та з відкритих джерел
24 лютого 2022 року, прифронтова Костянтинівка на Донеччині. Молодий м’язистий офіцер-десантник обійняв дружину та білявого хлопчика – їхнього малого сина. Постояли так кілька секунд.
Потім він посадив їх у машину і сказав їхати на безпечніше Прикарпаття.
Це був останній день, коли сім’я Івана Кримського бачила його живим.
Я познайомилася з “Кримом” за кількадесят метрів від власне Криму – молодий ротний був старший на позиції ЗСУ біля півострова, акурат навпроти заводу “Кримський титан”. Спілкувалися, фотографувала його. Знання військової справи, неймовірне почуття гумору, заразний сміх. Це було в перші дні вересня 2021 року.
Одна зі світлин, яку згодом обрала для матеріалу – портрет, він в шоломі. Погляд – із викликом. Примружений від призахідного сонця. Засмаглий – ціле літо ж на Херсонщині. На фоні – пожухла трава і окоп. І дуже теплі кольори. Іван жартома казав, що він на тому фото схожий на Сіда з “Льодовикового періоду”.
І це ж фото роздрукували, вставили в рамку і несли на прощанні з ним на рідній Франківщині. Бо 20 травня 2022-го року побратими Івана Кримського почують по рації те, у що довго не зможуть повірити: “Крим – “200”.
Іван запам’ятався. Офіцер, якого було важко розговорити. Але який згодом сказав: “Ви – єдиний журналіст, який ставить адекватні питання”.
Його не було в соцмережах. Він був залюблений у спорт – витворяв неймовірні речі на турніку. Коли підходив до перекладини, то завжди знімав обручку. Пишався дружиною, яка довго стоїть у планці.
Самокритичний, не отруєний жодною пропагандою, він чітко аналізував ситуацію в підрозділі та безпековий контекст на своєму напрямку. І чітко розумів, що буде, якщо росіяни попруть через кримські перешийки.
Це – історія про офіцера Десантно-штурмових військ Збройних сил України Івана Кримського. Він очолював 3-тю окрему десантно-штурмову роту в складі 90-го окремого аеромобільного батальйону імені старшого лейтенанта Героя України Івана Зубкова.
І ця історія – про життя. Життя навіть після смерті.
Адже текст зітканий зі спогадів:
Першокласник Іван Кримський
Іван родом із Яворова Косівського району Івано-Франківської області.
У школі полюбляв англійську та українську мови, історію України, фізкультуру. Любив спорт. Не любив математику, але любив читати, дивитися розвиваючі фільми.
“Він іще в 7-му класі вперше озвучив, що хоче бути військовим. Просився в ліцей. Я його не пустила”, – пригадує мати Марія.
Закінчивши школу, Іван пішов на строкову службу – і з 2011-го по 2012 роки служив у Перевальному в Криму, в 36-й окремій бригаді берегової оборони. Після цього точно вирішив, що хоче бути військовим. Зрозумів, що армія – це його.
Іван Кримський
Під час нашої з ним розмови у 2021-му Іван зізнався, що проміняв “ін’яз” на військо: хлопцеві пропонували вступати на бюджет на факультет іноземних мов у франківському виші, але він пішов служити на контракт у 80-й аеромобільний полк у Львові. Це був 2013 рік.
“Я мусила його підтримати – я дихала ним. Він був ідеальним сином. І хто знає, як би доля обернулася, якби я його тоді не підтримала. Він хотів бути діючим військовослужбовцем і саме десантником”, – каже мама, Марія Кримська.
У 2014 році під час виконання бойового завдання Іван отримав поранення під Щастям.
Сам він у 2021-му коментував ті події так (самокритично, авжеж?):
“Уже перед ротацією підірвався на гранаті. Попали на засідку ворога, мій БТР підірвався, але засідку відбили. Треба було перевірити селище і зачистити його – щось пішло не так, і я натрапив на розтяжку. Це смішно і страшно. Зараз, коли я відучився в академії, не розумію, як ми могли бути наскільки тупорилими й робити те, що ми робили”.
Пані Марія пригадує, що під час лікування Іван телефонував лише батькові, з аргументом: “Маму бережи”. Бо ж досі їй казали, що син не в районі виконання завдання, а на навчаннях.
Іван із батьком
Усі свої виплати, які йому надходили за лікування, Іван надсилав колегам, які теж отримали поранення.
“Я його запитувала: “Ти собі нічого не залишив?”, а він відповідав: “Ні, їм важче”, – пригадує пані Марія.
2 серпня 2014 року Іван Кримський був нагороджений Орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Після поранення він повернувся на службу, хоч один осколок так і залишався в нозі. Якось Іван познайомився з актором Олексієм Горбуновим. І саме він, зі слів пані Марії, почав закликати молодого військовослужбовця йти навчатися на офіцера – бо розгледів у ньому талант командира та лідера.
Іван Кримський з актором Олексієм Горбуновим
1 вересня 2015 року Кримський вступив до Одеської військової академії. Чотири роки навчання – і у 2019-му Іван Кримський отримав офіцерське звання й був направлений на подальше проходження служби у 81-шу окрему аеромобільну бригаду ДШВ ЗСУ.
Читайте також:
“Це – демонстрація сили”. Як бійці ДШВ ЗСУ протистоять росіянам через рік після “запуску” Кримського напрямку
З дружиною Світланою
У 2016 році, під час навчання в Одеській академії, Іван познайомився з майбутньою дружиною.
“Це сталося в супермаркеті, де я працювала касиром. Ваня, коли йшов додому з роботи, завжди туди заходив і називав мене “Світлячком”, – розповідає Світлана Кримська. – Спочатку ми спілкувалися як друзі. А за три тижні він запропонував мені поїхати з ним на його батьківщину, у відпустку. І там мене представив як його дівчину…
Ті дні були найромантичнішими. Так ми почали зустрічатися – і самі не зрозуміли, як”.
При цьому, за її словами, стосунки з Іваном не були коханням з першого погляду.
“Кохання прийшло десь за три місяці – тоді ми почали жити разом, він познайомив мене з батьками… І так, це було шалене кохання. І пристрасть була, і повага, і довіра… З перших днів нашого знайомства Іван зачепив мене своєю усмішкою, рішучістю, жартами. Він був дуже ввічливий, порядний, завжди знав, як поводитися з дівчиною, і ніколи б не образив. Він був чоловіком, який може постояти за себе та свою дівчину. І ще мені подобалося в ньому те, що він любить дітей, а діти – його”, – пригадує Світлана.
“Ваня завжди вважав, що він не гідний мене і що я заслуговую на кращого, але для мене він був і є найкращим. Він був для нас ідеальним чоловіком і батьком. Таких людей, як був мій чоловік, я ще не зустрічала, він був просто дивовижною людиною”.
Освідчення
23 березня 2019 року Іван освідчився Світлані.
“Я хотіла, щоб він мені зробив пропозицію несподівано і я про це не здогадувалася. Хоча чекала практично на кожне свято, – усміхається жінка. – Ну, так і вийшло, що він зробив це несподівано – був звичайний день. Я тоді вечорами ходила в тренажерний зал і він мене щоразу після роботи забирав. Того дня я теж чекала його, щоб поїхати додому. А він зібрав усіх друзів, родичів, підмовив мого тренера, щоб той мене довше затримав на тренуванні. Тоді я дійсно цього не очікувала, і довго не могла зрозуміти, що взагалі відбувається”.
Запитую, чи важко бути дружиною офіцера.
“Нелегко. Але це був мій усвідомлений вибір. Щойно ми почали зустрічатися, як Ваня одразу мені сказав, щоб я добре подумала. Бо надалі нам доведеться часто бути в роз’їздах, і його часто не буде вдома.
Я це прийняла, і мені було абсолютно байдуже, куди ми їдемо жити – місто це чи село – хоч і складно було переїжджати і щоразу налагоджувати побут, створювати затишок і знайомитися з новими людьми. Але мені було головне, що ми з ним разом… Я завжди пишалася і пишаюся тим, що я – дружина військового. Коли він був у відрядженнях, я терпляче і з любов’ю чекала його і звикла жити в очікуванні”.
Із сином
Командирська посада, каже Світлана, вимагала від Івана багато зусиль та часу:
“Мій Ваня дуже старався, багато працював. Пізно приходив додому, працював практично без вихідних – крім своєї роботи, він ще допомагав іншим. Бували іноді проблеми й моменти, коли він вигоряв. Але, відпочивши трішки, йшов далі. Я підтримувала його, як могла.
Ваня дуже любив свою роботу, з дитинства хотів бути військовим і завжди говорив, що нічого іншого робити не вміє й не бачить себе в іншій професії. Любив усе, що пов’язано з цією справою, пишався своєю роботою, завжди друзям розповідав і запрошував на службу. Він був повністю відданий своїй роботі. І його праця та старання були не даремними, він показав себе досвідченим і відповідальним…
Це був командир, який ніколи не кине. Незважаючи на те, що він був молодим командиром, він зробив усе, щоб його любили, поважали, рівнялися на нього і йшли за ним”.
Іван Кримський із сином
У 2019 році в подружжя народився син. Назвали Святославом.
“Було складно. Так хотілося, щоб Ваня бачив, як він росте… І за першої ж можливості коханий рвався додому, до нас. Він намагався максимально весь можливий час проводити з нами. А я навчилася бути надійним і люблячим тилом, – розповідає Світлана. – Іноді Ваня приходив додому з роботи втомлений, іноді сердитий. Але я намагалася його завжди вислухати, зрозуміти і підтримати.
Втім, здебільшого Ваня не змішував роботу з домом. Вдома він намагався бути люблячим батьком і чоловіком, не навантажувати мене своїми проблемами на роботі. Він оберігав мене й завжди переконував, що все добре”.
За пів року до повномасштабного вторгнення РФ, каже Світлана, Іван частіше проводив час із сином – Святослав до нього дуже прив’язався.
“Вони стали нерозлучними. Син щодня дуже чекав тата. Коли почалася “велика” війна, Ваня відправив нас в Івано-Франківську область, але періодично дзвонив по відео, син бачив його на фото – і пам’ятав.
А коли Ваня загинув… Син – та і я також – уявляв собі, що відсутність Івана пов’язана з тим, що він просто на роботі”, – зітхає Світлана.
Святослав Кримський і його тато Іван
Зрештою вона все-таки зібралася з силами й розповіла дитині, що його татко – на небі, що він – герой. Але Святослав іще надто маленький, щоб зрозуміти, що це насправді означає.
“Якщо його запитати, “де твій тато” – він може відповісти, що татко на небі. Але що він там робить – не скаже”, – каже молода мама. Вона припускає, що спогади про батька у Святослава залишилися лише по фото. Тож коли має сили, намагається побільше розповідати синові про Івана.
Читайте також:
“Мій герой – тато, він снайпер ЗСУ”. Євгеній Колесніченко загинув біля Бахмута, захищаючи рідний Донбас. Лишилося троє дітей
Іван Кримсьиий
Служба в ДШВ для офіцера Кримського була активною. Пів року – район проведення антитерористичної операції, місяць – злагодження і відпустка, далі – вісім місяців ротації на Херсонському напрямку. За спиною – 53 стрибки з парашутом.
Тодішній (станом на вересень 2021 року) командир 90-го батальйону Руслан Маришев називав Івана перспективним офіцером, якого варто було просувати по кар’єрних сходах – чим, власне, комбат і займався.
Читайте також:
Комбат 90-го батальйону ДШВ “кіборг” Руслан Маришев:
В армії немає посади “класний парєнь”. Ти або військовий, або поросячий сосок
“…От командир роти Іван Кримський. Я з ним раз перетнувся – і забрав до себе в батальйон. Бо побачив, що він нормальний, голова на місці і його можна рухати далі по посаді”, – хвалився підлеглим комбат.
Фото: Новинарня
Травень 2022 року був важким та кривавим для 90-го батальйону. Тоді тривали бої за Святогірськ і Богородичне, кривавий “Шервудський ліс”.
У перші дні вторгнення рота Івана Кримського була резервом. Працювали на різних напрямках: лісопосадки Ізюма, Долина, Кам’янка, Краснопілля, Олександрівка, Яцківка, Кримки тощо.
Навідник-оператор БТР-80 із 3-ї роти Василь так пригадує бої за Кам’янку:
“Командир роти швидко почав роздавати вказівки і, так би мовити, допоміг нам “розчехлитися”. Він був спокійний, як удав… Коли обстріл посилився, нам надійшла команда відходити вглиб села. І Крим сказав брати ракети до ПТРК і нести їх на собі.
Брехати не буду – ми до техніки боялися й підійти, бо щільно накривала арта. Але Іван Степанович був із тих офіцерів, які особистим прикладом показували, як потрібно робити. Він найперший застрибнув на броню і почав вивантажувати ракети. Дивлячись на нього, ми теж підбігли й почали допомагати.
І вже з ними ми йшли по селу. А супротивник своєю артою переслідував нас: де ми не пройдемо – там відпрацює арта”, – пригадує старший солдат із 3-ї роти.
Спокій – це була візитівка Івана Кримського, кажуть підлеглі. Василь наводить іще один спогад, це було 23 квітня 2022 року:
“… Ми прийшли до командира роти на КСП чекати подальших вказівок. Те село якраз почали щільно крити. Та попри щільний обстріл, у підвалі в командира було затишно і, як не дивно, спокійно. Сам командир випромінював спокій і завдяки цьому ми, відповідно, теж були спокійнішими.
Крим вражав своїм феноменальним спокоєм. Він був суворим як командир, але як людина ніколи не відмовляв у допомозі своїм бійцям. І навіть під час сильних обстрілів, якщо він був поруч, нам було набагато спокійніше”.
Іван Кримський. Фото: Новинарня
Спогадами також ділиться командир взводу Ярослав – він працював з Іваном і під час повномасштабного вторгнення, і ще до нього.
“Хоч би які були труднощі і які надскладні завдання отримував підрозділ – Іван справлявся. Він часто казав таку фразу:
“Це найкраща робота у світі – погнали!”
Крим до підрозділу ставився так, як до своєї сім’ї. Завжди казав: “Усіх новеньких ми маємо прийняти в сім’ю”. Свою роту він називав “окремою елітою”.
Побратими розповідають, що люди йшли за Іваном, навіть якщо спершу були суперечки чи непорозуміння. Бо він умів аргументувати. І при цьому завжди був готовий вислухати протилежну думку, тож активні дискусії в роті були не рідкістю.
“Кожну задачу він обдумував. Бо розумів, що відповідає за кожне життя свого підлеглого. Кожну втрату він близько сприймав. Навіть коли легкі “300-ті” – для нього це ставало міні-трагедією. Картав себе, що не вберіг, – розповідає Ярослав. – Ми спілкувалися, гальмували його, пояснювали, що намагалися зберегти всіх.
Іван не боявся йти– їхати, лізти, заходити – першим. Але відходив – завжди останнім. Були такі моменти, що підрозділ уже повернувся – а Іван ішов назад і дошукував чи майно, чи людей. Перевіряв, чи не залишилося поранених – бо ж не можна залишити свого на полі бою”.
Іван Кримський. Фото: Новинарня
“Мій найяскравіший спогад про Івана – це перший день “великого” вторгнення росіян. Він, весь у спорядженні, проводжав свою сімʼю на евакуацію. Обіймав дружину, підкидав на руках дитину”, – ділиться командир розвідувального взводу 90-го окремого розвідувального батальйону Роман Сень.
“Добре пам’ятаю і 30 квітня 2022 року. Населений пункт Олександрівка на північ від Святогірська. Село штурмували гвардійські підрозділі мотострілків за підтримки танків та розвідувальних підрозділів противника. Ми зустрілися з Іваном на фермерському дворі з великими ангарами. Він вів людей на зачистку – весь брудний, замучений безсонням та втомою, із NLAW у руках…
Він ніколи не ховався за спинами підлеглих – навпаки, особистим прикладом вів людей уперед. Через півтори години кацапи почали контратакувати село. Іван підкрався до точки “Магазин”, побачив два танки і два паливозаправники, що під’їхали поповнити запас палива. Дві хвилини – і координати пішли до артилерії. Ще хвилина – і перший приліт.
Снаряд просвистів над головами моєї групи, де ми влаштували засідку. Влучання. Іван запросив ще. Ще влучання. Після того навів артилерію по скупченню противника. Вдарили шрапнеллю, два постріли – дві цілі. Вбита та поранена піхота.
Результат чотирьох пострілів – мінус 2 танки, 2 паливозаправники і купа піхоти. Він зробив це особисто, перебуваючи на небезпечній відстані від удару артилерії”, – захоплюється Сень.
“… Він наче не боявся куль та гранат. Роздавав команди та керував вогнем. Іван був сміливим, рішучим, дуже відповідальним. Майже не відпочивав, рвався перемогти. Це офіцер, на якого мають рівнятися нинішні курсанти.
А ще в нього був цікавий рингтон на дзвінку в телефоні – головна тема із фільму “Месники”, – усміхається старший лейтенант Сень.
Із сином Святославом
20 травня 2022 року 90-й батальйон втратив одразу двох командирів рот – першої і третьої. Це було в лісі під Богородичним на Донеччині.
Іван Кримський був командиром третьої роти.
Події того дня ми відтворюємо з побратимом Івана – командиром окремого розвідувального взводу Романом.
“Спочатку загинув командир першої роти з позивним “Кент”. Із командиром саперного взводу “Анубісом” вони виходили мінувати позиції й натрапили на диверсійну або розвідувальну групу противника. Почався бій. Кєнту прилетіло в бік – пробиті легені. Він тримався деякий час, але загинув під час евакуації в БТРі.
Командир саперного взводу був поранений у ноги, з переломом кістки. Він відстрілювалися з автомата й кулемета, кидав гранати в росіян, паралельно тягнув на собі Кєнта. Під прикриттям вогню їх евакуювали. Кент і один із саперів не вижили”, – розповідає Роман.
Через якийсь час на місце цієї ж засідки поїхав і Крим.
Іван Кримський. Фото: Новинарня
“Він мав приймати чи командування цією ділянкою, чи для підтримки. Зараз ми цього не знаємо і вже не дізнаємося. Як тільки вони приїхали на точку – їх одразу обстріляли з артилерії. Один з офіцерів розповідав, що це було так: вони зістрибнули з броні – почули перший приліт, подумали, що це не по них. Але був другий приліт – й Іван отримав множинні осколкові поранення, внаслідок чого загинув на місці. Снаряд упав поряд.
Ми тоді перебували на проміжній позиції “Залізо”. Я почув по радіостанції: “Крим – “200”. Ми ще були шоковані загибеллю Кєнта – і тут одразу “Крим”. У це просто не вірилося”, – каже Роман.
На запитання, чи мусив Іван, як командир роти, діяти так, як діяв у тому день, боєць наголошує:
“Це людина, котра була завжди попереду. Він ніколи не ховався за своїми людьми. Завжди йшов уперед – він особисто палив техніку, російські БТРи, танки.
ДШВ – це коли командир особистим прикладом повинен надихати своїх підлеглих. Крим це робив”,
– наголошує Роман.
І додає, що Іван востаннє бачив свого сина “того самого” 24 лютого – так само, як і Кєнт.
В останні хвилини життя Івана Кримського поруч із ним був командир роти вогневої підтримки Сергій із позивним “Гюрза”. З ним ми і відтворюємо той день, ті хвилини й ту мить.
Іван Кримський і “Гюрза”
“Був світлий сонячний день – і тишу порушила новина про смерть Кєнта. “Циган” (комбат Маришев – “Н”) одразу ж викликав мене і Крима до себе. Приїхавши, ми дізналися, що наші хлопці потрапили в засідку, – розповідає Сергій. – І отримали завдання штурмувати те перехрестя-яр.
Дорога до “Шервуду” проходила через моє КСП, тож домовилися, що за годину Ваня зі штурмовою групою і порожньою “коробкою” заїде за мною й поїдемо. Зібрав штурмову групу, і в призначений час Крим був у мене на КСП. Швидко завантажилися й поїхали”.
“Це був не перший наш спільний штурм, тому тривоги і хвилювання ні в кого не було. Страх, звичайно, був – це нормальне почуття нормальної людини. Але їхали ми усміхнені, впевнено. Усе-таки командири рот, із досвідом, та ще й друзі.
Заїхали без особливих проблем, ліс горів і димів. Приїхали на точку. Кожен зістрибнув зі свого БТРа, перезирнулися… – і одразу прилетів перший снаряд. Упав точно між нами. Я, напевно, вперше так близько бачив розрив і вогняний гуркіт від снаряда.
Іван Кримський. Фото: Новинарня
Ми перезирнулися. Обоє посміхалися. Прикметно, що ніхто з нас не впав на землю, хоча сотні разів (якщо не тисячі) робили це раніше і знали, як поводитися в подібних ситуаціях. Просто кожен почав підганяти своїх людей, намагатися прискорити процес.
Другий снаряд не змусив себе чекати і влучив приблизно в те саме місце. Але, мабуть, на якийсь метр ближче до Вані… Мене відкинуло вбік, а його життя обірвалося в той момент.
Знаю, що він міг не йти на цей штурм, не повинен був. Але так само знаю, що не міг не йти. Лише особистий приклад. Справжній офіцер”.
Читайте також:
“Моя мрія – захищати Україну від м***лів”: яким був офіцер-десантник Влад Паленичка, що загинув у боях за Херсонщину
Фото: Новинарня
20 травня 2022 року о 16:45 Іван Кримський загинув.
Мати згадує, що цього дня, 20 травня вранці, син іще надсилав їй голосові повідомлення зі “стандартним” текстом: “Усе добре”.
Останнє відеоповідомлення пані Марія отримала від сина 27 березня 2022 року. Часто його передивляється.
“Пройшов рік після смерті. Але він досі поруч, я відчуваю його присутність. Наприклад, коли вагаюся в якомусь вчинку чи виборі, запитую: “Івасику, а як би ти зробив?”.
Коли було прощання – прийшло багато людей. Ми трималися, ми старалися триматися. Ми знали, що Ваня нам би не дозволив плакати. Коли траурна процесія йшла вулицями, ми з невісткою Світланою обернулися – було дуже багато людей.
– А що б наш Івась зараз сказав, якби побачив кількість люду? – запитала я Світланку.
– Він би сказав: “А нічьо так, прикольно!”
Син Святослав із портретом тата
Похований Іван у Косові – місті, яке любив понад усе.
12 липня 2022 року указом президента Іван Кримський посмертно нагороджений також Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Кожного місяця Світлана відвідує могилу чоловіка. А на роковини – 20 травня 2023 року – взяла з собою і сина.
“Ми прийшли на кладовище, до могили. Син не зрозумів, що там – його тато. Бо він переконаний, що тато – на небі. Було важко”, – зізнається жінка. Вона дуже сподівається на те, що її героїчний Іван буде удостоєний звання Героя України. Бодай посмертно.
Іван Кримський із мамою і дружиною
***
– Ви не були в Криму ні разу? – запитував мене Іван тоді, в окопах херсонського степу, у 2021-му.
– Ні.
– О-о-о-о, ви багато втратили, це прекрасне місце.
Після служби в Криму, ще до війни, офіцер більше півострів не відвідував. Жалкував, бо Крим, з його слів, “це як узяти все найкраще з Одеси, помножити на 10 і додати гори”.
– Дуже прикро, що ми віддали Крим. Там же ще й багато складів із ракетами… – казав офіцер.
– А чому “віддали”? – перепитувала я.
– А хіба багато пострілів зробили за Крим?.. Ото ж бо.
Так завершилася та розмова на заході сонця, в херсонському степу, за кількадесят метрів від Криму.
Тоді ми не билися за Крим. Але тепер ми обов’язково повернемо Крим – в пам’ять про “Крима”. Навіть якщо за півострів доведеться зробити не один постріл.
Бо “Крим” би бився за Крим.
Це – про пам’ять і помсту.
Фотогалерея (гортайте):
Читайте також:
“Яку двіжуху я зібрав!” Пам’яті Василя Поліщука, що пішов на війну після Майдану і загинув у боях за Харківщину
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
