автор: Наталія Найдюк
фото з архіву Анатолія Левченка та з відкритих джерел
Восени 2022 року режисер недержавного маріупольського театру “Terra Incognita” Анатолій Левченко вкотре вийшов на “гулку”. Так у Донецькому СІЗО-1, що на вулиці Кобозєва, 4, називали прогулянку на свіжому повітрі. На “гулці” чоловіка все частіше охоплював розпач. Кілька тижнів тому він навіть мав сили, щоб розважати бранців піснями. Сміху та позитиву настільки не вистачало, що люди платили режисеру за співи ковбасою – чи не єдина цінність у голодних камерах СІЗО. Але ходіння по колу і споглядання сірого неба, яке через решітку зливалося з такими ж стінами на останньому четвертому поверсі, де відбувалася “гулка”, приводило до усвідомлення: “я ніколи звідси не виберуся і не побачу своїх”.
Свої – це дружина та 21-річний син з аутичним розладом, які майже пів року чекали на чоловіка в окупованому Маріуполі. Анатолій по колу згадував пережите за 2022-й: російські “гради” біля під’їзду, танк на зупинці, похована на газоні теща, кілометрові черги за водою та їжею, арешт. Волелюбний митець не міг і уявити, що життя перетвориться на п’єсу божевільного. За дописи у фейсбуці Левченко мав сісти до в’язниці на строк від 7 до 9 років.
Але цей страшний сценарій вдалося змінити. Чоловік вийшов із тюрми, забрав своїх з окупованого Маріуполя і виїхав на вільну територію України. Ексклюзивно для “Новинарні” Анатолій Левченко розповів про пережите. Його свідчення про нинішнє життя окупованого міста – безцінні.
Коріння Левченків в Україні, але свого часу предки переїхали в Казахстан. Сам Анатолій народився в місті Семипалатинськ у 1969-му. За 20 років до цього за 170 км від міста збудували перший у Казахстані і СРСР ядерний полігон, де випробовували ядерну зброю. Батька хлопчик не знав, його вихованням повністю займалася мама. Жінка була філологинею, добре знала російську та казахську. Українською це покоління Левченків уже не розмовляло.
Анатолій мріяв працювати в театрі. Та після школи довелося йти в армію. Там він познайомився з майбутнім засновником театру “Чорний квадрат”, а у війську – просто “хліборізом” Анатолієм Нейоловим. Саме він порадив Левченку вступати до Києва в інститут Карпенка-Карого. Анатолій прислухався і склав іспити.
Після закінчення інституту молодому режисеру пропонували роботу в кількох театрах. Він обрав Маріуполь – жартує, що через абрикоси та море. Відтак Анатолій Левченко жив і працював там у місті на Азові з 1994-го до 2023 року.
Мама Анатолія померла у 2019-му. Доти вона лише одного разу приїздила до Маріуполя – на початку 2000-х. Казала, що все життя боялася померти в СРСР. Побувши в Україні, жінка вирішили вчити українську мову.
Дружина Анна, син від першого шлюбу, мама Світлана Яківна та сам Анатолій Левченко на фоні драмтеатру в Маріуполі. Фото з архіву родини
“Мама була філологом. Захоплювалася працями Потебні. І знаєте, вона таки вивчила українську. Прочитала Шевченка, але по-справжньому її вразила поезія Юрія Андруховича. Мама в мене – прогресивна жінка. Я був підлітком, коли вона дала мені самвидавівську літературу. Дорослим я питав її, навіщо. А вона відповіла: боялася, що радянська освіта зробить із мене сволоту. Все своє життя я втілював її заповіти. Хоча зрозумів це тільки після її смерті”, – каже Анатолій.
У Маріуполі чоловік зміг на повну виражати свою творчість. Був режисером-постановником у Донецькому академічному обласному театрі, що в Маріуполі. У 2017-2018 роках працював там головним режисером, викладав акторську майстерність. А потім почав помічати, що керівництво театру має проросійські погляди. Анатолій висловив свою думку з цього приводу. Після чого директор відмовився продовжувати з ним контракт. Не довго думаючи, Анатолій заснував власний театр “Terra Incognita”.
До речі, директор, який не продовжив контракт Левченку, після повномасштабного вторгнення РФ став колаборантом.
Анатолій Левченко жив з родиною у Центральному районі Маріуполя. З вікна його квартири на дев’ятому поверсі видно завод “Азовсталь”. Було видно.
Усього за квартал – театр, на який росіяни скинули бомби 16 березня 2022-го.
Із вікна квартири Анатолія Левченка в Маріуполі було видно металургійний комбінат “Азовсталь”. Фото: архів родини
Але 24 лютого в центрі ще було спокійно. Ворог наступав на Маріуполь із двох боків. Військові, які зайшли з окупованого Новоазовська, розстрілювали лівий берег у перші дні вторгнення. Інші колони йшли з Криму, і вони дісталися міста 6-8 березня. Саме з їх приїздом пекло почалося в інших мікрорайонах.
“Я ще з 2014 року розумів, що загалом повномасштабної війни не уникнути. Але як підготуватися? За три дні до 24 лютого в Маріуполь приїжджав президент і запевняв, що війни не буде. Це законна влада, яку вибрала більшість українців, чому я мав їй не довіряти?..
Читайте також новину за 22.02.22:
“Пуй тобі, а не Маріуполь”: приазовське місто вийшло на мітинг проти агресії РФ. ФОТО
Зараз багато кажуть про Бахмут, який стерто з лиця землі. Так, стерто. Але ж там хоча б була евакуація для тих, хто хотів виїхати. А в Маріуполі її не було. У перший тиждень люди виїжджали на своїх автівках. Деякі сусіди організовувалися в колони і виїжджали з другого-третього разу. Доля однієї з тих колон і досі невідома… У мене власного транспорту не було, от ми й лишалися”, – пояснює Левченко.
Спочатку у місті зникла електроенергія, вода та газ. Подекуди ще ловив український мобільний зв’язок. А 8 березня люди відчули на собі, що таке вуличні бої. Вони точилися під вікнами. З шостої ранку під під’їздом стояв російський “Град” і гатив по сусіднім, ще не окупованих районах. Потім працював міномет, далі – танк. А після цього був… обід. Бій продовжувався о 15-й годині трохи далі від дому. Ввечері був ще один, контрольний обстріл. І так два місяці без перестанку.
“Ми з родиною знаходилися в квартирі, з дорослим сином-аутистом неможливо спускатися в підвал. Той, хто знає, що це за діти, зрозуміє… Другого квітня померла моя теща. Їй було 90 років, серце не витримало… Я з сусідом зарив її на газоні, отак просто біля нашої багатоповерхівки. Для мене це був сюр і жах водночас: власноруч ховати людину у дворі… В якийсь момент я подумав, що
треба щось сказати навіть на такій “могилі”. Згадав молитву, почав промовляти, але в цю мить почали стріляти “гради”. Тож я лише сказав: “Сергіївно, вони тебе відспівали”
і побіг додому”, – згадує чоловік.
Їжа вдома закінчилася швидко. Один за одним закривалися магазини. Останній буханець круглого хліба Анатолій Левченко придбав у місцевій пекарні за 280 грн. А потім не було де купувати продукти навіть за такими цінами. Тому люди почали ламати замки крамниць.
“Коли місяць нема чого їсти, а в тебе ще й дитина, то ти готовий на все. І я теж побіг у супермаркет біля дому, коли там зламали замки. І знаєте, що найобразливіше, – там був страшенний сморід: протухла риба, м’ясо, інші продукти. Чому їх не продали чи не роздали людям? Воно там псувалося, поки маріупольці голодували. У тому магазині я взяв дві пляшки води і трохи напівгнилих яблук. Чи мародерство це? Я вважаю, ні. Але, звісно, були й інші люди: вони відкривали магазини техніки, виносили телефони, телевізори…” – згадує Анатолій.
Усе життя режисера перетворилося на добування їжі та води. З останнім допомагав місцевий герой – водій водоканалу. Чоловік під обстрілами їздив на ставки, набирав воду в цистерни і розвозив по районах. Черги були довжелезні.
У перший день Анатолій стояв у черзі по воду дев’ять годин. А потім машину обстріляли, тож водій більше не приїжджав. Після цього люди топили воду зі снігу, який неочікувано випав ц середині березня.
Із понад сотні сусідів у будинку чоловіка залишилося півтора десятки людей. Бартер там став звичною справою: міняли, що в кого було: борошно на цукор, рис на олію.
“Мій сусід Дмитро – електрик із заводу Ілліча. Якось ми пішли з ним по воду, а вона замерзла в цистерні. Ми лопатою довбали лід і клали ці брили у відра. Ідемо додому, а сусід у мене розпитує про театр, що воно таке. Виходить, ми такі щасливі, бо матимемо воду, йдемо повз руїни, могили просто у дворах, кругом стріляють, десь лежать мертві люди, а ми говоримо про театр… І в цю мить я усвідомлюю сюр того, що відбувається. Кажу йому: “Діма, це все і є театр абсурду”, – згадує режисер.
“У мого сина є особливість: він харчується тільки тими продуктами, до яких звик. Це солодкий сирок, грінки та яйця, іншої їжі не вживає. Ці продукти закінчилися швидко. І якоїсь миті Артем перестав їсти взагалі. Майже три тижні він не вставав з ліжка і відмовлявся їсти ті коржики, які з борошна та олії готувала дружина. Я був у розпачі, думав, він помре голодною смертю”, – розповідає батько.
Син Анатолія Левченка Артем має аутичний розлад, тому живе з батьками. Хлопець витримав бої, окупацію Маріуполя та тривалий переїзд до вільної України. Джерело: архів родини
Удома в Маріуполі в Артема була колекція DVD-дисків. Хлопець не вміє читати, практично не говорить, але напрочуд добре знає, на якому диску і під яким номером записані улюблені пісні. Музика була єдиною віддушиною хлопця, яку теж вкрала війна.
Одного дня Анатолій підійшов до сина, вкотре намагаючись погодувати коржиком. Перед сином лежали два диски, а він дивиться на список треків і хитав головою. Виглядало так, наче він подумки прослуховував їх.
На обстріли хлопець реагував виттям. Він не розумів, що сталося, чому зник звичний для нього світ, їжа.
До повномасштабної війни Артем знав шість слів. За два місяці боїв вивчив ще одне: “Стріляють”.
Анатолій досі не розуміє, як вони пережили ті обстріли у квартирі на дев’ятому поверсі. В будинок навпроти літак скинув бомбу, були пошкоджені квартири сусідів Левченків. Поранення осколком отримав Дмитро, який ходив з Анатолієм по воду. Але оселя режисера більш-менш збереглася і захистила господарів.
А в травні, коли в Маріуполі стало тихіше, Анатолій нарешті знайшов спосіб, як вивезти родину в безпечніший регіон. Але потрібно було пройти “фільтрацію”. Тому 17 травня Анатолій поїхав у Мангуш.
Папірець про проходження “фільтрації” з дактилоскопією. Джерело: архів родини
“Проїхавши з центру до селища, я зрозумів масштаб руїни. Власне, все моє місто стало руїною. Маріуполя, яким його знали усі, більше не існує, це правда”, – каже Анатолій.
20 травня 2022 року у квартирі Анатолія Левченка метушилися. Дружина вийшла на ринок за продуктами: люди із сусідніх сіл уже торгували городиною. А чоловік заспокоював сина, який хвилювався, і паралельно міркував, як організувати для Артема важку довгу подорож до вільної України.
Роздуми батька та вий сина розбив грюкіт у двері. Анатолій відчинив і побачив людей у військовій формі. Вони наставили пістолет і наказали йти з ними. Це була “ДНРівська” міліція. Виявилося, хтось написав на Левченка донос. Коли згодом Анатолій побачить його текст, то зрозуміє: цей “хтось” із маріупольського театру.
Читайте також:
Блокадний Маріуполь: драмтеатр як бомбосховище для тисячі людей. ВІДЕО
Чоловікові наділи пакет на голову і повели. Так він опинився в ізоляторі “Ізольда”, що на вулиці Світлого шляху в Донецьку. Вона веде до кладовища, тому назва досить символічна.
У цьому СІЗО Левченка допитували й били.
Режисера арештували за українські постановки, які він робив у театрі. Але довести провину не змогли: у п’єсах не знайшли антиросійської пропаганди. Тому за місяць інкримінували іншу карну справу – розпалювання ворожнечі, екстремізм та тероризм. На думку “слідчих”, він розпалював ненависть до росіян дописами у фейсбуці. За це чоловіка збиралися посадити на термін до дев’яти років.
Дописи у фейсбуці, за які Анатолія хотіли посадити до в’язниці на 7-9 років (гортайте):
Два місяці дружина не знала, де Анатолій. Зрештою окупанти повідомили їй, що чоловік у слідчому ізоляторі в Донецьку.
У жовтні режисера перевели до іншого СІЗО, що на вулиці Кобозєва, 4. У камерах там було до 20 людей. Усі цивільні, серед них – кілька колишніх військових. Більшості інкримінували схожі справи та шпіонаж.
Вивіска СІЗО на вул. Кобозєва, 4 у Донецьку, де Анатолій провів 8 місяців
“Нас годували перловкою на воді. Вижити на цій їжі важко. Продукти мені, за можливості, передавала дружина. Передачки возив знайомий. Я дуже вдячний йому за це. Він ризикував і їздив із Маріуполя до Донецька по 100 км – це реально дорого. Також хлопці платили мені ковбасою за співи на “гулці”. Людям не вистачало емоцій, і я, поки міг, дарував їх”, – розповідає Анатолій.
Тривалий час чоловік не знав, чи зможе взагалі колись вийти з СІЗО. А існувати в тих умовах ставало дедалі важче. Осінь принесла багато вірусних хвороб, на які бранці слабували один за одним, іноді по кілька разів.
Якийсь час розрадою була “гулка”. Але й вона стала дратувати через усвідомлення того, що звідси не вибратися.
Дійством, яке назвали “референдумом”, росіяни принесли свої закони в окуповані українські міста та села. Але ця зміна права, хоч і фейкова, врятувала Анатолія та інших бранців від суду та в’язниці.
“Вони ж вважають, що тепер Маріуполь і вся окупована територія – це Росія. Тобто там діють російські закони. А вони заарештували і тримали мене за “ДНРівськими”. І вийшло так, що за законом Росії по одній статті для першого разу кримінальної відповідальності немає. А за екстремізм і тероризм проти мене відкрили справу 14 жовтня за “законами ДНР”, а, за їхньої логікою, мали б за російськими. І це не тільки в мене так. Там слідчі навіть догани отримали “зверху”. Словом, так мою справу й закрили”, – пояснює режисер.
Читайте також:
Окупанти примусили “голосувати на референдумі” українських полонених в Оленівці
Звісно, це не відбувалося швидко та автоматично. Анатолій писав клопотання і передавав його слідчій через охоронців. Але звільнили Левченка лише за кілька місяців, 9 березня 2023 року.
Анатолій не бачив дружину та сина довгих 10 місяців. Весь цей час жінка самостійно дбала про Артема. Часто матір залишала хлопця самого, коли йшла за їжею чи у справах, і молилася, щоби він не випав із вікна.
Щоб вижити, жінці довелося оформити на сину російську пенсію. Тих 13 тис. рублів вистачало на півтора тижні: харчі в магазинах Маріуполя коштує дорожче, ніж у Москві.
Місто змінилося з того часу, як Анатолія з мішком на голові вели до міліцейського авто. Навесні 2022-го воно пульсувало відкритими ранами, а за рік нагадувало старого побитого пса.
“Ти йдеш і бачиш, що половини будинків уже немає. Їх стирають бульдозерами, так росіяни замітають сліди своїх злочинів. Мені знайомий показував список будинків на знесення – їх 380! І я думаю, що то росіяни не всі вказали. Інший знайомий має товариша в ритуальній службі. Той розповідав, що за рік офіційно 86 тисяч цивільних загиблих у місті, ще 20 тисяч є невпізнаних тіл”, – свідчить маріуполець.
Руйнування в місті Маріуполь у травні та червні 2023 року. Фото: Анатолій Левченко
У місті працюють дві школи, але в них уже проросло коріння російської пропаганди. Добре, що є YouTube, бо в Бердянську, наприклад, доступу до цієї соцмережі немає. Відтак люди залишаються інформаційно відірваними від світу й України.
Зараз Маріуполь активно заселяють бурятами, тувинцями та іншими народами зі сходу Росії.
Вони відчувають себе господарями: заходять у залишені українцями квартири, користуються майном. І зрештою, місцевих мешканців уже менше, ніж росіян, які приїхали жити сюди.
Та справжні господарі – це п’янички. Їх дуже багато по місту. Вони падають просто неба на тих місцях, де рік тому лежали тіла вбитих українців. Алкоголь коштує захмарно, тому місцеві навчилися бодяжити пійло з етилового спирту: купують флакончик за 100 рублів і розводять з водою у пропорції 1:3.
Руйнування в Маріуполі, 2023 рік
Звичайні ходові ліки в аптеках коштують копійки. Але якщо потрібно щось специфічне, то за це треба платити шалені гроші.
У Центральному районі, де жили Левченки, працюють комунальні служби, є газ, вода і світло. Але так не скрізь. У приватному секторі справи набагато гірші. Там досі немає газу й опалення.
Аби вижити, люди йдуть працювати до ЖЕКу, шукають “халтури”. А професія продавця вважається ледь не елітною: щоб улаштуватися в магазин, треба заплатити хабаря власникові.
“У Маріуполі зараз хаос, пияцтво, мародерство, своя мафія. Це нагадує 90-ті. Там нічого не можна залишити, вкрадуть. Якось я поставив банку з водою і відійшов покурити. Повертаюся, а її немає. Повна деградація”, – розмірковує Анатолій Левченко.
Перша фраза, яку дружина сказала Анатолію, коли він переступив поріг квартири: “Коли ми поїдемо звідси?”.
Родина навіть не розглядала варіант залишатися в окупації. Тому почали збирати гроші. Анатолій додзвонився в Запоріжжя до товариша і попросив допомоги. За три місяці друзі, рідні та знайомі зібрали потрібну суму. Вона чимала, але називати її чоловік не хоче, щоб не нашкодити перевізникам.
“Треба було ще перевести гроші в готівку. Це непросто, адже в Маріуполі працюють тільки російські банки. Тому це гарний заробіток для місцевих бариг. Вони беруть величезні комісії. Процес виглядає так. У дєлка на неокупованій території є людина. Я перераховую їй гривні, вона підтверджує отримання, а місцевий дає мені рублі. Але курс дуже сильно відрізняється від офіційного”, – пояснює чоловік.
Анатолій Левченко у “сірій зоні” перед кордоном з Україною на Сумщині
Родина їхала в Україну майже добу. Потім 2 км йшли пішки так званою “сірою зоною” по ґрунтовій доріжці. В Україну заходили через гуманітарний коридор у Колотилівці на Сумщині. Єдиний піший перехід, який працював тільки на вхід для українців до 23 липня 2023 року.
Тепер Анатолій Левченко мешкає з дружиною та сином у Кропивницькому.
“Ми тут трохи більше тижня. Тут спокійно. Але ми досі не можемо нормально спати. Здається, якщо не стріляють, то готують щось страшне. Мабуть, це з нами вже назавжди”, – каже режисер.
Зараз він упорядковує документи та шукає роботу. Чоловік вірить, що знову працюватиме в театрі і колись все ж знайде потрібні слова, щоб написати п’єсу про пережите в Маріуполі та донецькому СІЗО.
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
