автор: Валерія Бурлакова
фото автора та з відкритих джерел
Чеченська журналістка BBC Мілана Мазаєва, Democracy Fellow у Центрі аналізу європейської політики у Вашингтоні, одна з команди New York Times, що здобула Пулітцерівську премію за розслідування подій у Бучі, розповіла “Новинарні” про пошуки мами серед трупів у лікарні, про те, чому росіяни не вважають чеченців “своїми”, про паралелі між війнами та коло, яке замкнулося в Україні.
— У 1944 році чеченців та інгушів депортували. Усіх, без винятку, — розповідає Мілана. — Навіть тих, що були на фронті, забирали звідти і депортували. Люди з гірських селищ йшли пішки до районних центрів, звідти їх вантажівками відвозили до товарних вагонів і вагонів для худоби.
Під час депортації у моїх дідуся та бабусі загинули шестеро з сімох дітей. Бабуся ніколи не розповідала про їхні смерті. Коли я запитувала як вони померли, відповідала лише: “Як усі. Від холоду та голоду”.
Чула я від неї одну-єдину історію — історію про курячу ніжку. Вже у Казахстані брат моєї бабусі зміг десь вкрасти курку. Ту курку вони зварили, старшому синові дісталася ніжка. Але він не став їсти. Сказав, що розділить ніжку із батьком, коли той повернеться. Вранці він не прокинувся. Так і помер з курячою ніжкою у руці.
Вже після Другої світової війни, коли чеченці поверталися додому після депортації, між чеченцями та росіянами відбувалися серйозні сутички. Були протести. Росіяни вимагали, щоб чеченців знову депортували… Ставлення чеченців до росіян завжди було недовірливим.
Журналістка з Чечні Мілана Мазаєва
Я народилася у 1981 році. У школі все було російською, але одним з предметів у нас була “рідна мова”. У класі багато було чеченців та інгушів. Були і росіяни.
Вони почали їхати геть ще до війни, коли Дудаєв прийшов до влади та проголосив незалежність, росіяни почали їхати геть. Пам’ятаю, як стояла на трамвайній зупинці, а поряд зі мною стояв російський дядечко. Повз нас проїхав трамвай, на якому було написано “Чеченська Республіка Ічкерія”. І дядечко той почав лаятись, сам собі під ніс. Я добре пам’ятаю його монолог: “…Прийшли всі ці дудаєви, мудаєви, треба їхати звідси”. Ця фраза загалом описувала настрій росіян у Чечні у той період. “Треба їхати звідси”.
У мене була однокласниця та близька подруга Лєна. Ми сиділи за однією партою. У п’ятому класі вона сказала мені, що у Чечні небезпечно тепер жити, що їм треба їхати. І її родина поїхала. А потім почалася війна. Мені здається, що ніякого подиву, шоку від її початку не було. Люди начебто були до цього готові. Мені було 13 років.
Під час другої російсько-чеченської війни я була вже студенткою. Були обстріли, були зачистки російської армії, але ми все одно ходили до університету. Адже коли війна йде довго – люди підлаштовуються під неї та продовжують жити.
Одного дня, коли я поверталася з універу, по дорозі ми почули вибух. Потім зайшли до кафе, і вже там дізналися, що будівлю уряду підірвали. Моя мама працювала там кухарем… Ми з подругами вискочили з кафе та побігли туди. В однієї з дівчат, що були зі мною, за рік до того під час бомбардування загинула мама.
Будинок уряду в Грозному часів війни РФ проти Чечні
Будівля уряду була майже повністю зруйнована. Це була дуже страшна картина. Я бачила різні страшні картини… Але саме ця жахала мене тому, що я думала: “Тут моя мама”. Я побачила мамину колегу у закривавленому білому кухарському ковпаку та халаті. Підійшла до неї:
– Тьоть Оль, ви не бачили маму?
– Її викинуло з вікна, і потім я її не бачила, — відповіла тьотя Оля.
І я побігла шукати далі. Ніколи не забуду хлопця, блондина, що сидів у грудневій багнюці. У нього на колінах лежала його мама, і він плакав.
Маму на місці вибуху ми не знайшли, і пішли до лікарні. У коридорі там лежали трупи, я підіймала їх, дивилася, але маму не знаходила. Потім з лікарні усіх вивели і сказали, що виходитимуть до нас, кожні півгодини називатимуть прізвища загиблих та поранених. Ми з подругами чекали, але так і не почули маминого імені. Потім хтось сказав, що її забрали додому — і справді, там я її і знайшла. Маму поранило, вона пів року відновлювалася потім.
Це був “теракт”. Скоєний, за офіційною версією, “терористами”. Але про той день у росії не говорять, коли відзначають інші теракти, здійснені чеченцями проти росіян — і це показник ставлення, розумієш? Ніхто не знає про цей день, тому що ставлення до чеченців інше, тому що чеченців не сприймають як “своїх”. Росіяни не були проти того, щоб російська армія йшла у Чечню — щоб зберегти “цілісність РФ”. Але при цьому своїми вони чеченців не вважають… І навіть цей “теракт”, вчинений нібито “терористами”, їх не зачепив.
Місто Грозний часів війни
Я вже мовчу про інші події — про бомбардування ринку у Грозному, наприклад, якого для них не існувало і не існує.
На війні гинули і отримували поранення мої близькі родичі. Багато…
Одна моя родичка ходила із села до села, шукала інформацію про свого сина. Дійшла так до людини, яка сказала їй: “У мене є касета з похоронами. Подивися, може, серед них буде і твій”. Вона зайшла додому до цієї людини, почала дивитись відеозапис і побачила, як ховають її сина. Чоловік, який його ховав, не знав його прізвища, не знав, звідки загиблий. Знав лише його ім’я. “Записуємо, щоб родичі, якщо шукатимуть, знали, де він похований”, — казав на відео. З цією касетою вона в шоковому стані пішки пішла трасою з Чечні до Інгушетії. Дійшла до мечеті, у якій біженцями мешкали родичі її чоловіка. Прийшла, і без емоцій сказала їм: “На цій касеті ваш чоловік”. Адже у нас, за чеченськими традиціями, діти “належать” родичам батька. Я ніколи не бачила, щоб вона плакала. Навіть не знаю, чи плакала вона…
Мілана Мазаєва
У мене не було розуміння, що все це зробили “русскі”. Обличчя ворогів були окреслені для мене, я їх бачила. І не завжди це були “русскі”. Дуже врізався у пам’ять бурятській ОМОН, оскільки вони базувалися неподалік від нашого будинку. І водночас у мене були подруги дитинства “русскі”, були мамині колеги та подруги — Ніна Юхимівна, Лідія Федорівна. Вони були нормальними, дуже добрими жінками. І вони не могли для мене стати миттю “ненормальними” лише тому, що почалася війна.
…Лєну, з якою ми сиділи за однією партою, я багато років потому знайшла у соцмережах. Ми переписувалися. І зараз я побачила фотографію: вона проводжає сина на війну. Це сталося. Коло замкнулося. Але на це пішов тривалий час — а тоді я цих людей не змішувала ніяк.
Маму Ніни Юхимівни в період між двома війнами зарізали через котедж. Я чула, що в чеченця, який зробив це, під час війни вбили вагітну дружину. І він втратив береги. Долі деяких з тих росіян, які залишалися у Грозному — а таких було небагато — це саме те, через що зараз росіяни кричать про геноцид росіян у Чечні. Це звідти, бо були випадки.
4 червня 1995 року чеченський загін під командуванням Шаміля Басаєва (ліворуч) захопив у місті Будьоннівськ, що на Ставропіллі РФ, близько півтори тисячі заручників та закріпився в лікарні, вимагаючи від Москви негайно припинити бойові дії в Чечні, вивести з гірських районів республіки війська і розпочати мирні переговори
Не виправдовую чеченців, які це робили. Розумію, чому вони робили це — але не виправдовую. І вважаю, що Басаєв (чеченський польовий командир Шаміль Басаєв, відомий за кількома терактами проти росіян, зокрема цивільного населення, у 1990-2000-х рр. – “Н”), який пішов на пологовий будинок, вчинив так само, як ті люди, що вбили його рідних.
Можна сказати fair enough: “Ок, ви вбили, і я теж піду вбивати”. Але у цьому випадку не треба кричати про жорстокість та нелюдяність росіян.
Можна визнати: “Ви жорстокі — і я жорстокий. Я такий самий, як ви. Ви мене таким зробили. Мій пологовий будинок розбомбили — і я піду на ваш пологовий. Піду мочити росіян, це помста”. Але не можна лицемірити.
Якщо ти йдеш вбивати маму тьоті Ніни, то скажи: “Мій будинок розбомбили, мою вагітну дружину вбили, і тому я піду та заріжу маму тьоті Ніни. Я вважаю, що маю на це право”. І, скоріше за все, у більшості людей питання до тебе відпадуть.
Особисто я сподівалася, що всі чеченці збережуть людське обличчя. Україна ж може… Я розмовляла з чуваком з Шебекино (російське місто в Бєлгородській області, неподілік від кордону з Україною, яке зазнає обстрілів з України у відповідь на удари росіян – “Н”), який казав мені: “З українцями таке коять, вони могли відповісти тією ж монетою… Але вони того не роблять”.
У вас стільки можливостей було відповісти їм тим самим після того, що вони накоїли у Бучі…
Читайте також:
“Такая же х*рня была и в чеченскую войну”: СБУ отримала докази, що РФ сама обстріляла селище у Брянській області
Я поїхала з Росії у 2016-му. Працювала з іноземними журналістами, але їхня присутність вже не дуже віталася, було неспокійно. Я пожила потім в Чехії, Грузії, Америці…
Мілана Мазаєва
Спочатку я ще їздила додому, проводила час з родиною. Дуже цінувала те, що можу приїхати, можу побути з мамою. А тепер вже знаю, що додому поїхати не можу. Не ризикну. Не можу побачити маму. Не знаю, побачу її ще чи ні. Так, це важко.
Але з 24 лютого 2022 року я будь-які свої переживання, страхи, незручності, порівнюю з тим, що переживають люди в Україні під бомбами. Ти реально знаєш, як їм — тому тобі весь час соромно. Ти переживаєш, що не можеш поїхати додому?! Коли там люди під обстрілами?..
Читайте також:
“Підняли на небеса ворогів Аллаха!” Чеченські добровольці в бою на Київщині наваляли росіянам. ВІДЕО
Протягом цієї війни у мене, та й у багатьох чеченців, постійно виникають паралелі. На різних дуже рівнях. “О, зараз росіяни зробили це — тепер буде те”. “О, в Бучу зайшли, і все відкрилося. Тепер вони казатимуть, що це постановка”. “О, розбомбили щось — тепер казатимуть, що це українці самі зробили”. Постійно ці паралелі. Навіть коли я дивлюся новини — формулювання, які використовують російські ЗМІ, ніби повертаються з тих часів.
У місті Грозний часів війни
Ведучий російського телебачення стоїть на площі у Грозному. 2000 рік чи 2001-й. “Ми у Грозному. Наші хлопці взяли місто, місцеві мешканці дуже радіють та зустрічають наших хлопців обіймами. Лишилося добити купку бойовиків — і все!” А потім я дивлюся, як “звільнили” Маріуполь. Ну-ну. Взяли ви його. Але подивіться, що далі вам тут влаштують…
Я все думаю, що вони прийшли у 1994 році, щоб за декілька днів, як сказав тоді Грачов, “вирішити проблему” Чечні. І застрягли вони там на 15 років офіційно.
Інколи здається, ніби ти знаєш, як розвиватимуться події далі. Хоча не завжди це спрацьовує. Часи інші. Війна інша.
Тіла українців, убитих російською армією, на вулицях Бучі. Початок квітня 2022
До розслідування The New York Times по Бучі я підключилася на етапі вивчення матеріалу з камер зовнішнього спостереження. Моїм завданням було переглядати усі записи, їх була величезна кількість. Я дивилася, що відбувається, слухала, що кажуть, розшифровувала. Цей проєкт був для мене дуже важким емоційно. Почуте і побачене тригерило мене.
Читайте також:
Журналісти ідентифікували російських десантників із 234-го полку, які вбивали цивільних у Бучі
…Снаряд летить — з цим свистом, знаєш, “тю-ю-у-у-у-у-у”. Цей жахливий свист одразу “викидає” тебе назад у минуле, у Чечню. Ти чуєш його — і знову починаєш рахувати секунди. Ти знову ховаєшся за бабусиним ліжком, сидиш там навпочіпки — так, щоб бабуся не бачила, щоб вона думала, що ти пішла у підвал…
Артилерійські обстріли завжди починалися вночі. Я завжди спала в одязі. Моя бабуся, яка ще була жива, погано чула. Вона казала, що стріляють десь далеко, вона не хотіла йти в підвал. Вона казала мені: “Йди, якщо ти боїшся”. А я без неї не йшла. Ховалася за її ліжком, і дуже сильно, нестерпно боялася. Цей тваринний страх ні з чим не порівняти.
…Ось на записі з Бучі хтось кричить так, ніби його катують. Ти не бачиш, ти не можеш сказати напевно, але людина просить: “Хлопці, будь ласка, залиште мене. Ну, я не знаю! Будь ласка, не вбивайте”. А ось біля камер вже розмовляють між собою російські військові — говорять про якісь абсолютно побутові речі. Просять шкарпетки одне в одного. На командира жаліються. Собачок годують… А ти ніби опиняєшся серед них.
Це було дуже важко. Правда.
Вбиті цивільні українці в місті Буча після втечі російської армії, 3 квітня 2022
Важливий маркер цієї війни для мене, чеченки — це те, що деякі росіяни дивуються, що їхня країна таке може коїти. Вони не вважали війну в Чечні війною. Не звертали на неї уваги. І зараз часто мені пишуть. Вибачаються. Зізнаються — ми дійсно думали, що у вас вбивають терористів. А решта й далі думає, що в Україні зараз вбивають неонацистів.
Я бачу, як у Чечні деякі люди зараз говорять та пишуть відкритіше. Тому, що Україна визнала незалежність Ічкерії. Але мені здається, що зарано говорити про глобальні зміни.
Все ще людям страшно.
Мілана Мазаєва
…Кажуть, у Києві дивишся навколо — і ніби війни немає. Люди гарні, кав’ярні працюють. А я згадую відоме фото, на якому дівчата у моєму рідному Грозному йдуть в університет. Дорога повністю зруйнована. Лежать цеглини, дівчатка переступають з цеглини на цеглину на величезних підборах. Життя триває. Люди живуть, і бажання жити — завжди лише сильніше, коли на твоє життя зазіхають.
Читайте також:
Мусульмани в боях за незалежність України: сьогодні та сто років тому
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
