ДОПОВНЕНО (дивіться продовження розповіді нижче)

Лєна Чиченіна
журналістка, телеведуча, культурна оглядачка
(мешканка Бучі, перебувала в блокаді до 9 березня)
фото авторки (із Бучі)

– А вообще, мне это все на хуй не нужно.

Він не сказав, як його звати, але йому 24 роки. Дружині – 31. Вона не знає, де він.

– Так нам тем более на хуй не нужно. Но это же вы к нам приехали.

– Да. Это все из-за этих пидоров – Путина и Зеленского.

– А при чем тут Зеленский?

Щойно я це вимовила – згадала мем з мавпочкою, яка каже точно цю фразу. Але всього за кілька днів я абсолютно перефарбувалася в зелебота і нашого красівого Володимира Олександровича зобижати не позволю.

– Как при чем? А нахуя он привез на Украину эти ядерные боеголовки?

Ооой, сукабля (це я вже подумки).

– Так а вас хоть кормят?

– Та, блядь, выдали паек, один на шесть человек.

– В зеленом пакете «Военторг»?

– Да. А вы откуда знаете?

– А на улице с разбитыми танками видела. Просроченный?

– Да.

На вулиці Бучі, де розбили колону російської техніки

– И что вы едите?

– Приходится в магазины заходить. Чипсы, снеки всякие.

– Спиртное не берете?

– Не, нельзя.

Ми бачили, як вони розбили маленький магазин і почали виносити звідти їжу, яку запихали в себе на ходу. Алкоголь справді не беруть, і це добре.

У певний час вони зрозуміли, що наші не сильно чіпатимуть їхні танки у житлових кварталах, тому заїхали і просто пообліплювали будинки – приватні і висотки. Ми думали, що це на кілька годин, але ні. Окопалися серйозно. А за кілька днів, як ми і думали, почали лазити будинками з обшуками.

Я була в будинку і чула, що хтось відкриває двері і щось говорить. Думала, що свої, поки вже зовсім голосно не почула: «Выходите!»

Двоє російських військових. Один – років 35, вже чорний від їзди у танку. Інший – молодший. Так одразу і подумала – років 24. На пальці – обручка. З ними – якийсь наш мужик. В будинок не заходили, чекали поки вийдемо.

– Дайте паспорт и телефон.

Даю. Паспорт віддають одразу, з телефоном – гірше. Їх особливо цікавив телеграм. Там я, канєшна, підписана на усіх наших котиків. Знайшов карикатуру на Путіна. Подивився. Вийшов з телеграма.

– Смотри, тут связь есть, – сказав закопчений.

– Да. Девушка, телефон прийдется разбить.

– Зачем? Не нужно. Здесь нет никакой связи.

– Вот же есть две отметки.

– Они до жопы, связи здесь нет давно. Попробуйте зайти на ютуб или позвонить.

Подумав. Дзвонить. Мамці.

– Ой, давайте только не маме! В ваших же интересах.

Хмикнув. Збив виклик і почав набирати подружку. Зв’язку немає. Попросив показати підвал. Пішли. Він дуже грізно, як у фільмах, з наставленим автоматом почав там когось шукати. Якби хтось і був, то міг легко сховатися. Ми вийшли з підвалу. Він обернувся до мене, втомлено глянув і сказав:

– А вообще, мне это все на хуй не нужно.

На вулиці Бучі, де розбили колону російської техніки

Ханна Арендт після суду над Адольфом Айхманом написала свою знамениту «Банальність зла». Вона дала на той час несподівану характеристику одному з найбільших організаторів Голокосту – Айхман просто робив свою роботу. Він був просто чиновником, який просто виконував накази. Ставив печатки, підписи. Стільки вагонів – відправити туди, стільки – сюди, стільки – сьогодні людей треба завести у газові камери. Це просто цифри на папері. Арендт не бачила у підсудному кривавого монстра і садиста. Він не був чимось ефектним і безпрецедентним. Це був нецікавий чиновник, який не відмовився виконувати наказ. Але саме такі банальні люди і є основними творцями зла. Без них найвідбитіші диктатори нічого не могли б зробити.

Я розмовляла із цим білявим 24-річним хлопцем і шкірою відчувала цю банальність зла. Він не був монстром. Він віддав назад телефон і дуже наївно і щиро попросив, щоб я не наробила дурниць і нікому не писала про їхнє місцезнаходження. Бо він бачив ті мої смс.

Господи, та всі знають про ваше місцезнаходження, дорогий мій.

Він відверто розповідав, що хоче до дружини, що хоче їсти, що йому холодно і він ніхера не розуміє, чим саме тут займається. Він злий на тих, хто розстріляв його товаришів – колону танків на одній із вулиць. Злий і боїться, що його чекає те саме. І, вочевидь, таки чекає. А дружина так і не дізнається, де дівся її чоловік.

А ще він думає, що танки розбили з землі. Ох.

На вулиці Бучі, де розбили колону російської техніки

В усіх російських військових, а це були молоді люди з танків, я бачила чітку установку: якщо спілкуєшся з місцевими – роби це ввічливо і навіть з турботою. Це було абсолютно щиро. Бо вони – захисники, освободители.

Він реально вимовив це слово. Він саме так себе відчував.

– Все, кого мы встечали, благодарили нас и просили защитить. Одна бабушка стала на колено и сказала: спасибо, вы наши защитники.

Ну, бабушка так бабушка. Боєголовки так боєголовки.

Головне, і я це точно можу підтвердити, –

навіть найбільш зазомбовані з них вже почали відчувати, що їх наїбали.

Хтось розуміє більше, хтось менше. Одні нарікають на те, що дали мало їжі і пообіцяли роботи на кілька днів. Хто розумніший – починає підозрювати, що ніяких ядерних боєголовок не існує. Але вся їхня злість має лише одного адресата.

Іронічно, але в мене і мого 24-річного ворога є спільний ворог. Але чи перетворюється він мені на друга – питання складне.

Бо мій новий знайомий з притаманною йому щирістю зізнався, що вчора «завалив» українця. Каже, що той був наводчиком. Здається, він шокований своїм вчинком.

Далі я бачила його лише на відстані. А одразу після евакуації ці двоє приходили знову. Сусіди розповідали, що питали, де ми. І де конкретно я. А потім перерили весь будинок.

Християнство вчить прощати тим, хто не відає, що творить.

Не думаю.

джерело (публікується за погодженням з атворкою)

Читайте також:
У Бучі місцеві мешканці коктейлями Молотова перепалили БМД російських десантників

Буча в час блокади

спілкувалася: Олена Максименко

Крім того, що “Новинарня” републікувала допис Олени Чиченіної за її згодою із фейсбуку, ми вирішили додатково поспілкуватися з журналсткою. Щоб дізнатися про інші нюанси життя в блокаді.

Варто зазначити, що Лєна майже два тижні залишалася в окупації саме як місцева мешканка. Коли почалося вторгнення росіян, вона перебувала в бучанській квартирі. А під час блокади перебралася до знайомих – до приватного будинку з підвалом.

Вона не бачила всіх жахів бучанської трагедії з десятками загиблих цивільних, але ось що розповіла:

Обшуки й перевірки

– Почалися все складніші бої, мій будинок відбили, він горів – як і багато інших будинків у Бучі. Власне, ми сиділи в цьому приватному будинку аж до оголошення евакуації. То сиділи в підвалі, то заходили назад, у будинок. Я навіть виходила на вулицю, ходила в магазин – перший час, поки росіяни не захопили місто повністю.

Я втратила лік часу. Здається, за тиждень військових дій росіяни уже достатньо глибоко вторглися в Бучу.

Біля нашого будинку вони зробили собі штаб – зрозуміли, що наші військові не битимуть по танках біля житлових будинків.

На одній з вулиць у приватному секторі потрощили танки – цілу колону. Ці фото розійшлися по медіа, достатньо відомі були кадри. Але разом із тим постраждали й приватні будинки. Імовірно, [українські] військові вирішили, що це погана історія. Далі в Бучі такого не було.

Затор із розбитої російської техніки в Бучі

Росіяни це зрозуміли і достатньо вільно почали нишпорити по Бучі, навмисне ставлячи бронетехніку під житловими будинками. Один із таких будинків, висотку, вони оточили.

Вони почали ходити по приватних будинках. Про всі висотки я не поінформована, але знаю, що в одній висотці люди ховалися в підвалі, і до них зайшли.

Голодні й намахані

Їм заплатили 75 тис. рублів – одноразова виплата. За кількаденну операцію, як їм сказали. І вони вирішили, що це, напевно, вигідно – типу приїдемо, візьмемо Київ, пройдемося Хрещатиком, нам дадуть 75 тисяч і повернемся «побєдітєлямі». А не вийшло.

Тепер їх не годують. І вони стосовно їжі дуже злі.

Їжі дали – сухпайок. Вони визнали, що прострочений пайок. Там їжа – якісь намазки, навіть не консерви. Такий один пакетик на шістьох людей. Вони його з’їли дуже швидко – і вже немає армійської їжі, доводиться громити магазини, забирати, що лишилося.

Живуть у танках. У Бучі частина з них залізла на другий поверх житлового будинку-висотки. Якось залізли через балкон і там спали. Хтось у танках, хтось у цій квартирі.

Вони біля нас розводили багаття, грілись і пробували собі якусь їжу там робити. На вулиці був туалет у сусідів, вони туди ходили.

Вони деморалізовані. Втомлені. У них відібрали телефони. Але вони зазомбовані, безумовно. Вони й далі переконані, що роблять тут якусь важливу місію, як втовкмачило їм керівництво. В жодному випадку не думають, що вони окупанти. Вважають себе «освободітєлямі».

Вони бачать, що наші їх ганяють, але не розуміють, хто це та як. Заїхали, побачили розбиту колону, розлютилися й почали бігати, питати: «Кто ето сдєлал?! Кто ето сдєлал?!» і «С какой сторони?..»

Вбили собаку сусідського, вівчарку.

Сусіди підслухали їхні розмови біля вогнища, коли вони між собою говорили. Вони одне одному жалілися, що не розуміють, що далі робити. Кажуть: «Ми розуміємо, що тут нас уб’ють, але назад ми повернутися не можемо, тому що на них чекає за дезертирство покарання». Здатися вони не можуть, тому що в них родини лишилися. І вони самі констатували, що вони в безвиході, у них цугцванг.

Що б вони не зробили, все погано. І вони прямо в розпачі. У них немає плану.

З одного боку, ти в них у заручниках, а з іншого – вони самі такі перелякані, не знають, що робити, і вони просто там сидять. Може, вирішили перечекати? Хоча не просто. Вони якусь пушку притягли, пуляли з неї кілька разів.

Сидіння і виїзд

Я вирішила піти до себе на квартиру. Інформації не було, зв’язку не було, я не знала, що відбувається в місті. Відповідно, свої журналістські функції я не могла виконувати – це найбільш прикро було. Я навіть смс не могла нікому відправити.

Я бачила купу інформації, бачила, як вони виїжджали-заїжджали, але я взагалі нічого не могла нікому розповісти!

І, власне, ми так сиділи. Ми виходили на подвір’я, варили їсти. Не було світла, газу. Води не було, здається, дні два, а потім з’явилася вода, принаймні в нас. Ми підозрюємо, що вони (окупанти) для себе включили.

Люди починали дерева спилювати, щоб багаття розпалювати, і хоча би щось топити, тому що дуже холодно.

Зв’язок – це найбільша проблема, тому що ти не розумієш, що відбувається. Інтернет в принципі не ловив. Жодні месенджери не працювали. Інколи можна було зловити смску. Відіслати. От цим я і рятувалася. «Київстар» взагалі не ловив, трохи «Водафон» ловив, можна було інколи навіть поговорити по телефону в певних точках.

Багато друзів кинулися мені допомагати. Я просила слати мені смски з повідомленням, коли буде евакуація.

Всі дуже переживали за оцю неофіційну евакуацію (яку пропонували окупанти – “Н”). Я особисто дуже переживала. Ми боялися, що нас просто силою витягнуть і відвезуть у Білорусь.

Я переживала, щоб вони не знайшли в телефоні мої матеріали. Я попросила подружку, щоб якось вона вирішила питання з моїм фейсбуком, тому що я постила і відео з їхніми танками. Тобто за те, що я писала, напевно, вони б зі мною розібралися.

Вибиратися з Бучі без організованої офіційної евакуації було дуже ризиковано. Можна було неофіційно вибиратися, тільки коли ти пройдеш до Ірпеня через небезпечну прострілювану ділянку. Але в якийсь момент, коли вони (росіяни) захопили всю Бучу, це стало взагалі анріал майже.

Поховання убитих росіянами мами й сина 12-річного у дворі житлового будинку Ірпеня

Та люди все одно йшли. Скільки я бачила сімей – тато, мама, двоє дітей на візочку… Люди ризикували. Треба було пройти весь Ірпінь півтори години, дійти до Романівки… а там теж обстріли. Боїшся хату свою кинути, «всьо що нажито непосильним трудом». Ти знаєш, що ти таку довгу дорогу можеш пройти з мінімальною кількістю речей… А діти – уявіть, скільки іти з дітьми! Небезпечно! Але люди все одно ризикували, багато, слава Богу, вибралися.

Читайте також:
На виїзді з Ірпеня окупанти розстріляли цивільних, що евакуювалися; троє загиблих

Ми чекали офіційної евакуації. Про неї сусідка сказала – з кимось зв’язалася, їй сказали, що буде офіційна евакуація. Ми дуже перевіряли, наскільки вона офіційна. Так, по телебаченню вже про неї говорять. Потім мені прийшло кілька підтверджень від друзів, прийшло підтвердження офіційне – там, де я реєструвалася, лишала заявку на офіційну евакуацію. Дуже добре, що нам сказали, що можна з приватними авто евакуюватися.

Майже всі вулиці Бучі були забиті машинами. Люди збиралися. Деякі машини російські військові перевіряли.

Повністю вся Буча контролюється росіянами. Вони ходять абсолютно вільно, нічого не бояться. Перевірили мою машину, перевірили речі. Запитали, де мій чоловік. Я кажу, що в мене нема чоловіка – буває таке! «Точно нема? Його не призвали?..»

Ми почекали на початок евакуації, рушили цією колоною зі своїми авто. По дорозі бачили багато машин розстріляних, тому що люди раніше пробували все-таки евакуюватися через Ірпінь. Декому вдавалося, декому ні. На тих машинах і «Діти» написано. Все одно їх це не вберегло.

Бачили труп чоловіка – простий якийсь чоловік, їхав на вєліку. І поки ми доїхали до Житомирської траси, ця вся їхня територія була в танках. Я переживала, щоб вони не вклинилися в нашу колону.

Евакуація має тривати і далі. Я боюся казати, скільки, але мені здається, в Бучі після нашого виїзду ще лишалося відсотків 20 людей.

Мушу сказати, що місцеве населення реагує на окупантів досить тихо. Якогось спротиву не видно. Я дивилася в інших містах – люди виходили на мітинги абощо. В нас такого не було, я принаймні не бачила.

Є люди, готові з ними співпрацювати. Є й наші люди, які заходять у вже розбиті російськими військовими магазини і забирають якусь їжу, щоб прожити. Це не мародерство – мені здається, це здоровий глузд.

Але є люди, які гребуть все. Поки ми стояли в колоні на виїзд, чекали, йшло багато людей – з комп’ютерами, плазмами… ну, тобто вони заходили у магазини техніки, забирали її і несли додому. Судячи з усього, евакуюватися вони не збираються.

Їхали ми довго на евакуацію, всі в білих ганчірках. Доїхали благополучно. Чекали, що нас почнуть обстрілювати – ні.

Наші потім військові перевіряли нас на блокпостах. Нам дозволили в комендантську годину – тому що ми досить пізно вже приїхали – потихесеньку проїхатися по Києву.

…Було багато людей, які виїхали з Бучі в перші ж години [наступу РФ], скажені затори були. Спочатку я цих людей засуджувала, таке було «біле пальто», «криси, куди ви всі валите?» Але потім я змінила точку зору. Тому що ніякої практичної користі від нас там не було.

Втім, я рада, що я лишилася в Бучі, все це прожила, в мене є досвід.

Читайте також:
У братській могилі в Бучі поховали 67 мирних жителів. ВІДЕО