спілкувався: Богдан Коломійчук
фото надані героєм матеріалу
Антон на псевдо “Аїст” — бойовий медик роти 205-го батальйону. А в цивільному житті — досвідчений працівник ІТ-сфери. В лютому 2022 року він був серед тих, хто серед перших став до лав Сил територіальної оборони ЗСУ.
Про те, як досвід “айтівця” несподівано згодився у війську, Антон розповідає в інтерв’ю.
— Я киянин. Народився й виріс у Києві. Після школи одразу подався в ІТ-сферу. Точніше, мене туди якось випадково занесло десь у 2007 році, — розповідає Антон. — Тоді це середовище тільки формувалося, і були потрібні люди “з головою”.
Багато компаній тільки розгортали свій бізнес в Україні, тож були готові навчати майбутні кадри. Я навчався в університеті, навчався в них і водночас працював.
До війська тоді жодного стосунку не мав. Зізнаюся, одна з причин, чому після школи я пішов у виш – щоб завдяки навчанню отримати відстрочку від служби у війську. Уникнути призову в такий або в інший спосіб – було загальним трендом серед молоді. Ніхто тоді не бачив і не розумів необхідності служити, вважаючи це просто роком чи півтора втраченого життя.
Тоді в суспільстві панувало переконання, що на Україну ніхто не нападатиме, і служба в армії – це просто рудимент минулого.
Читайте також:
“У війні я знаходжу розраду”. Інтерв’ю з лідером гурту “Тінь Сонця”, бійцем 130-го батальйону ТрО Сергієм Василюком
Бойовий медик роти 205-го батальйону ТрО Антон “Аїст”
Все змінилося у 2014 році з анексією Криму та подальшими подіями на Донбасі. До цього нікому й на думку не спадало, що у 21-му столітті в суверенної держави можна відібрати частину території.
До 2014 року в моєму середовищі Росію не вважали ворожою країною. “Братнім народом”, правда, також. Нервувала “бидляцька” поведінка росіян у наших містах і на відпочинку. Але тоді всі просто розуміли, що така їхня сутність і така природа.
У 2014-му не лише стало зрозуміло, хто є хто – ми усвідомили, що орда на сході може в якийсь момент сунути не тільки на Донбас, а й в інші області та далі на Київ.
Події в країні спонукали готуватися. Позаду був досвід Майдану, і ми з друзями відновили тренування в загонах самооборони.
Далі я продовжив підготовку в одній з патріотичних організацій, де навчали партизанських методів спротиву. Там я пройшов і своє перше навчання з тактичної медицини. У цьому середовищі небайдужих людей я перебував з 2014 до 2015 року.
Потім усі вирішили, що великої війни не буде, і трохи розслабились. А дарма.
Далі був лютий 2022-го. Як не дивно, я остаточно зрозумів, що повномасштабного вторгнення не уникнути, тоді, коли західні авіакомпанії почали скасовувати рейси до та з України. Мені здавалося, що так просто вони цього не робитимуть. Безперечно, спиралися на інформацію, яка була недоступна нам.
Я зміг сприйняти інформацію про початок великої війни виважено. Пригадую, військові радили найперше відправити у безпечне місце дружину й дітей, а потім ставати до лав Сил територіальної оборони. Так я і зробив.
Бойовий медик роти 205-го батальйону ТрО Антон “Аїст”
Стати на військову службу вдалося не відразу. Всюди відповідали, що місць більше немає, підрозділи укомплектовані. Потрапити до війська врешті допомогла майже кумедна історія. У військкоматі я вже по третьому колу підходив до тамтешніх працівників із проханням взяти мене у Збройні сили. Мені втретє відмовляли, і я вже на нервах збирався поїхати додому, коли нашу розмову випадково почув один полковник.
Він підійшов, подивився на мої документи. Ми розговорились, і я з надією сказав йому, що маю навички з тактичної медицини. Це справило потрібне враження, і невдовзі почалася моя служба в Силах ТрО, на посаді старшого бойового медика роти.
ІТ-сфера навчила мене не боятися труднощів. І це знадобилося у війську.
Робота в ІТ передбачає, що час від часу ти стикаєшся з чимось новим. З чимось, із чим раніше не працював. Адже постійно оновлюється програмне забезпечення та випускаються нові продукти. З усім цим треба працювати. Врешті-решт, просто перестаєш боятися невідомого і невивченого.
Коли я отримую нове для мене завдання, в мені вмикається оцей “режим айтівця”, і я просто кажу собі: “Ок, будемо розбиратись”. Адже хтось до мене це вже робив, значить, в інтернеті повинні бути підказки або інструкції. Я починаю шукати, знаходжу і втілюю.
В айтівців є ще одна дуже важлива риса – вони не бояться ставити “тупі” запитання. Це ті, які здаються очевидними й елементарними для професіоналів. Але для тих, хто стикається з ними вперше, вони за складністю – як відкриття Америки…
В IT така допитливість заохочується. Ніхто не дивитиметься на тебе скоса, якщо вдесяте щось запитаєш. І якщо будеш намагатися розібратися в якомусь матеріалі. З тобою з радістю поділяться знаннями.
Це також один зі способів отримати необхідну інформацію – не боятися поставити “тупе” питання. У війську також. Там нарізають дуже багато завдань, з якими мало хто з цивільних будь-коли зіштовхувався у своєму житті. І дуже потрібна ця готовність вивчати нове.
Привозять тобі на фронт, скажімо, озброєння, яке бачиш вперше в житті. Часу на війні, зазвичай, немає (на війні бракує не тільки часу, а всього: від людей до ресурсів, і найближчим часом інакше не буде). Доводиться опановувати дуже швидко.
Якщо мова про західне озброєння, то для цієї здатності навчатись та шукати інформацію потрібне ще знання англійської. З цим у айтівців також, зазвичай, немає проблем.
Читайте також:
“Я взагалі дивуюся, як ми там вижили”: Едуард Драч – боєць тероборони, поранений біля телевежі, медик і бард із “Червоної рути”
Бойовий медик роти 205-го батальйону ТрО Антон “Аїст”
Спочатку наш 205-й батальйон виконував завдання в межах Києва. Я використовував будь-яку можливість, щоб провести навчання з тактичної медицини, знаючи, що врешті-решт це точно знадобиться. Кожен солдат повинен знати, як накласти турнікет, зупинити кровотечу й чим допомогти під час евакуації пораненого. Роботи в мене вистачало, попри те, що до бойових зіткнень тоді не дійшло.
Перший мій бій відбувся в червні, коли я в складі зведеної роти вирушив під Сєвєродонецьк. Було зрозуміло, що відступивши з Київщини, не досягнувши жодної цілі на Чернігівщині та Сумщині, ворог перегрупується і зосередить сили на Донбасі. Де й розпочнуться найважчі бої. Так воно й сталося.
Мій підрозділ прийняв бій і в самому місті, і на околицях.
Ворог працював там переважно своєю артилерією. І нам доводилося тримати позиції, здебільшого витримуючи обстріли. Хоча на деяких ділянках ми мали серйозні зіткнення і з піхотою та навіть бронетехнікою.
Більше “стрілкотні” й поранених було під час нашого наступного відрядження в Бахмут. Відчувалося, що в росіян виник дефіцит снарядів, і вони почали лізти піхотою. Саме під Бахмутом я сповна відчув, як це — бути бойовим медиком. Бо якщо під Сєвєродонецьком важких випадків у цілому було 5-6 за весь час, то там – понад 40. Вогнепальні та осколкові поранення, контузії – словом, увесь “спектр діяльності”.
Читайте також:
У Бахмуті ми зіткнулися з війною дещо іншого характеру, – командир бригади ТрО
Бойовий медик роти 205-го батальйону ТрО Антон “Аїст”
На посаді бойового медика мені якось довелося навіть командувати взводом. І після того, як я сам себе відчув у командирській шкурі, розумію, що командир – це не той, хто роздає вказівки, а менеджер, координатор, який відповідає за злагодженість загального процесу. А люди на місцях і так знають, що робити.
Сталося це на початку березня. Ми вже воювали півтора місяця. У нас не залишилося ні взводного, ні старшого сержанта взводу. А оскільки я займався не лише медициною та евакуацією, а й логістикою підрозділу, і добре знав наші позиції та навколишню місцевість (причому міг орієнтуватися там як удень, так і вночі), то майже природно сталося так, що командування перейшло до мене.
У цей же час сталася вкрай неприємна подія – через різні обставини в нас відкривається фланг. Сяк-так спробували закрити його резервом.
Вночі русня, на щастя, не полізла. А на ранок стало зрозуміло, що підкріплення, яке надіслала бригада, запізнюється. Ситуація вкрай напружена…
Близько шостої ранку росіяни пішли в наступ на цю нашу слабку ділянку. Резерв, який ми там виставили, почав відкочуватись.
У вирві після “прильоту”
Я намагався зібрати докупи всі сили і приборкати адреналін, який поглинав з головою. Спробував, ніби на шаховій дошці, уявити, скільки в мене людей та як їх краще розставити. Мов у тумані, починаю діяти, віддавати команди, кричати…
Досі не розумію, як вдалося стабілізувати ситуацію. Очевидно, той самий адреналін і допоміг.
Ми врешті зацементували й укріпили оборону. Дочекалися підкріплення. Після цього роботи в мене тільки додалося, бо слід було скоординувати підмогу зі своїм підрозділом. Найперше, щоб уникнути “дружнього вогню”, а потім і дати відсіч росіянам. Словом, продовжував ту саму менеджерську роботу, про яку говорив.
Пам’ятаю, після того, як напруга спала, заліз у спальник і пролежав так кілька годин, аж поки не перестало трусити.
Бойовий медик роти 205-го батальйону ТрО Антон “Аїст”
Ми живемо у важливий та доленосний час. У цій війні вирішується не лише доля нашої держави, але й, без перебільшення, доля всієї Європи.
Попри те, що наша боротьба надовго і попереду ще багато роботи, я все ж будую плани на майбутнє. Всі війни закінчуються.
Вдома на мене чекає сім’я – дружина і діти. Тому я дуже добре знаю за що воюю.
Чекають мене і в моїй компанії, яка з самого початку підтримує мене фінансово. Тому після перемоги я повернуся на улюблену роботу.
До попереднього мирного життя.
Читайте також:
“Коли закінчиться ця війна, ТрО треба готуватися до наступної”. Як директор ІТ-департаменту Могилянки успішно командує взводом
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
