Матеріал публікується на комерційній основі ℗
Повномасштабне вторгнення московитів згуртувало українську націю і показало рівень нашої стійкості. Водночас така бажана перемога над ворогом вже сьогодні ставить питання: на яких засадах будуватиметься післявоєнна Україна? На це питання пропонує свої відповіді Павло Жебрівський – народний депутат IV-VI скликань, голова Житомирської обласної державної адміністрації (2005) та Донецької обласної військово-цивільної адміністрації (2015–2018), голова антикорупційного управління Генеральної прокуратури (2015), один із лідерів партії “Республіканська платформа”, із 2019 року — президент військово-цивільної спілки “Бойове братерство України”. Днями Жебрівський презентував у Києві свою книгу “Маніфест українців”.
На презентації Павло Жебрівський заявив: “Ми прагнемо результату – призначати на посади людей з чеснотами й компетенціями, прагнемо виходу нашого війська на лінію державного кордону, діяєвого Уряду воєнного часу і перезаснування державних інституцій на ціннісних пріоритетах. Ми прагнемо нової моделі спільних інтересів із міжнародними партнерами та гравцями”.
Книга-доктрина Жебрівського складається з трьох розділів: “Вольності, можливості, заможність”, “До українців”, “Мир у затінку ракет”. В останньому розділі автор викладає свій План перемог і миру, частиною якого є “деолігархізація – війна з лихварством”.
“Це і наш політичний вибір призвів до війни”, – пише в книзі Жебрівський, аналізуючи легітимізацію олігархічно-мафіозного устрою держави протяго попередніх років та її наслідки.
“Наша потреба – це національна свобода, територіальна цілісність, право на щастя в кожному поколінні та радісну усмішку кожного дня для кожного українця. Для цього нам потрібна нова модель української влади і, зрештою, нова укранська влада, – зазанчає автор. І нижче продовжує: – Щоб вистояти у війні і звитягах з лихварями та втримати довіру світу для відбудови України, нам потрібний лідер української політичної нації. Лідер, який через цінності втілить нову ментальність переможців… Він – людина, що виявлятиме національну гідність та належність до української політичної нації… Президент повинен мати публічні чіткі аргументовані відповіді на запитання про українські зовнішньополітичні принципи, інтереси, військово-технологічні союзи та склад міжнарожного бойового братерства“.
За його висновком, наш мир можливий лише “в затінку українських ракет”.
“Збройні сили України та учасники національного опору, спираючись на українській дух Нації Перемоги, вже створили суб’єктність України у світі”, – констатує Павло Жебрівський.
Кроками на шляху до втілення “національної політики щастя”, окрім звільнення українських територій, він, серед іншого, бачить перехід до військово-цивільної моделі національного державотворення і безпеки; втілення ефективної мілітарної і мобілізаційної організації суспільства і економіки країни; формування Коаліції Перемоги – ініціювання ціннісних міжнародних союзів для денуклеаризації РФ і стримування її від накопичення зброї.
– Ніколи не думав, що буду писати книги. Але першу свою книгу – «Жити по-людськи» – я написав у 2013 році. Я тоді програв вибори до Верховної Ради, не став четвертий раз народним депутатом. І потрібно було підбити якийсь підсумок тих знань і вмінь. Так з’явилася ця книга.
Під час презентації книги “Маніфест українців” Павла Жебрівського у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого
У 2015 році я був призначений головою Донецької військово-цивільної адміністрації. Пропрацював десь із пів року, мери їздять і бухтять: «І що цей патріарх із нас хоче?!». Кожному з них я вручив цю книжку, сказав прочитати й дати мені реферат. І тоді ми будемо розуміти, що ми будуємо.
Я в себе на Житомирщині проводжу свято «Купальські роси» – там тисяч 50 людей зазвичай збирається, іноземні посольства приїздять. І от я зібрав усіх міських голів і голів райдержадміністрацій Донеччини зібрав і привіз туди до себе на Івана Купала. Щоб вони зрозуміли, хто я, що я. Що це не позірство, а сутність. Тобто я справді так думаю, так говорю і так роблю.
«Жити по-людськи» – це не просто якась книга, яку я написав від нічого робити. Вона мені справді допомогла. Завдяки їй у жодного міського голови вже не виникало запитань про те, що я хочу збудувати на Донеччині.
А я тоді визначив свою місію як повернення Донеччини в єдиний український простір. Це те, що я хотів робити. І, можливо, краплинка того, що вдалося зробити, є в тому опорі, який Донеччина чинить рашистам, не даючи їм можливості окупувати весь регіон.
Звичайно, серце кров’ю обливається, коли ті школи, спортивні майданчики, які ми з колегами будували, руйнуються рашистським чоботом і рашистськими бомбами.
Рівно три роки я відпрацював на Донеччині: з 11 червня 2015-го до 11 червня 2018-го. І було достатньо серйозне переосмислення. Я думаю, що ці три роки на Донеччині були найбільшим випробуванням для мене.
Голова ДонВЦА Павло Жебрівський з військовими, березень 2017
І от багато думаючи над тим, на чому ж має базуватися майбутня Україна, я прочитав книжку, в якій батько Європейської Унії говорив, що він готовий стати єврокомісаром за однієї умови: коли Унія буде базуватися на цінностях. Оскільки він був клериком, то казав конкретно «на християнських цінностях». Йому казали, що на умовах лібералізму – і він відмовився бути першим єврокомісаром.
Після тих років випробувань я почав писати роздуми. Кожної суботи я писав один розділ. На різні теми. Але це – цінності, на яких має базуватися Україна, на мій погляд.
Майже за три роки було написано більше 120 розділів. І 50 із цих розділів ввійшли в мою другу книгу «Роздуми».
А потім я згадав Жванецького. Який казав: «Якщо ти не знаєш, куди йдеш, то куди б ти не йшов – ти думаєш, що ідеш вперед». А куди ж ми йдемо? До чого ми прагнемо? Яка наша національна ідея як українців? (…) Національна ідея в моєму розумінні – українець народжений, щоб стати щасливим. А що таке українське щастя? Воно абсолютно відмінне від щастя московитського. Українець – це вільна людина. Це романтик. Це бажання мати велику родину. Українське щастя має багато складових. А якщо взяти московита – то для нього щастя, це напитися, комусь набити фізіономію, впасти, заснути, прокинутися зранку й похмелитися.
Це, власне, була третя книга: «Погляд на національну ідею».
І коли я задумував і писав четверту книгу, вона базувалася на трьох речах: вольності, можливості, заможність. Це є моїм кредом і це кредо «Бойового братерства України», в якому я маю честь бути президентом.
Ми говоримо про українську політичну націю.
Хтось говорить, що для того, щоб сформувати націю, потрібно, аби всі громадяни цієї країни хотіли захищати цю державу. А я вважаю, що українська політична нація – це архетип українця.
Під час презентації книги Павла Жебрівського “Маніфест українців”
Перше питання в цій книжці, яке я собі задав і на яке відповідаю: «Хто такі українці? Архетипний українець – це хто?»
Ми говоримо: «українець по духу і по крові». А що таке український дух?
Перед цим я одну із книг прочитав, авторки–вихідця з Пенджаба. Вона об’їхала 101 країну, і описала головні цінності в кожній із них. Наприклад, для американців це підприємливість, для німців – порядок. А для українців? Вона пише – «прагнення волі».
І я зрозумів, що насправді українець прагне волі. Українець, який не прагне волі – не є архетипним українцем.
Нас довго привчали, що нам хтось щось винен. Держава, партія, ще хтось. А чи хоче цього архетипний українець? Ні. Архетипний українець прагне можливості. Українець каже власнику: «Дай можливості, і я собі зароблю й поділюся з тобою». Це другий пункт – можливості.
Знову повертаючись до Донеччини – а я часто до неї повертаюся, бо ці три роки були, мабуть, найяскравішими в моєму житті. Так от, тоді ми започаткували там проєкт, який називався «Український донецький куркуль». Можете уявити собі: патерналістськи налаштована Донеччина – шахтарі, металурги. І тут – «куркуль». Та це для них протирічить єству! Вони на мене дивилися, як бик на червону ганчірку…
Але в цій частині пробудилося це все «куркульство». Вдалося [надати державне фінансування для розвитку бізнесу] 186 «куркулів».
Є такий неймовірний чоловік – Сергій Свириденко. Жив під Костянтинівкою, чуб у нього такий козацький. Він жив у Донецьку, потім воював за Україну у 2014 році, а потім став «куркулем». Тепер Костянтинівку бомблять, то він виїхав на Волинь, вивіз своїх кіз і торгує у сьогодні в Києві крафтовими сирами. Йому потрібні були тільки можливості!
Сергій Свириденко
Третя частинка кредо – це заможність.
Українець не прагне багатства. Середньостатистичний архетипний українець не хоче великого багатства, бо воно обтяжує. І людина стає заручником цього багатства, бо вже працює на ті свої маєтки. Тому українець прагне заможності. Візьміть український «Форбс», перших десять прізвищ – і ви все побачите…
Чому заможність? Бо це людина: а) працює на себе, б) має власність і в) в неї при цьому є час на сім’ю, якісь пісні, інші можливості.
Тобто архетипний українець – незалежно від походження – це той, хто прагне вольностей, можливостей і заможності.
І, м’яко кажучи, неважливо, хто він при цьому за походженням. Бо в нашій крові стільки всього намішано…
Під час презентації книги “Маніфест українців”. Павло Жебрівський підписує примірник колезі по Верховній Раді Тарасу Стецьківу
Той, хто сповідує ці три критерії – і є архетипним українцем. І на цій базі ми маємо будувати майбутнє України. Оту українську нірвану, українське щастя.
Друге питання, яке я поставив собі у цій книжці – а хто ж вороги українців?
Я визначив три посили:
1) Рашизм.
Рашисти, які на сьогодні є одвічними нашими сусідами і які, за великим рахунком, не тішаться життю самі й не хочуть, щоб інші будували своє життя.
В моїй інтерпретації рашизм – це філософія рабства. І цю філософію рабства можна спостерігати ще по Івану Грозному. Їде на коні Іван Грозний – усі падають ниць, фізіономією в багнюку, тому що він – «помазаник божий». Ніколи українець не впаде обличчям у грязюку, який би начальник там не був.
І цей рашизм, який, на жаль, є нашим одвічним сусідом – це загроза для України.
Нам сьогодні говорять усілякі Макрони, що треба змиритися із втратою Криму чи ще якихось територій. Я їм пропоную віддати Шампань чи ще якийсь свій регіон і тішитися так званому миру.
Поки московитська імперія не буде зруйнована – спокою для українців не буде. Коли ми переможемо, і від тієї території залишиться тільки кавалок, їм потрібно буде придумати їхні цінності буття. Навіщо вони живуть?
Тобто наше завдання ще й частково розказати цьому московитському люду, хто вони й що вони.
Бо філософія рабства – це найперша загроза для українців. Впродовж багатьох століть вони утверджували в українцях меншовартісність. Обзивали нас свинопасами, гречкосіями, салоїдами.
Звичайно, ми можемо і свиней пасти, і гречку сіяти, і сало любимо. Але за великим рахунком, українець – це воїн.
Мені сподобався один ефір на польському телебаченні, коли журналіст питає в історика: «Як так сталося, що весь світ проґавив Україну, яка дає супротив московитам?» А той відповідає: «Бо з’явилися смартфони, всі сидять у своїх інформаційних бульбашках – і не вчать історію. Бо якби повернулися до витоків української історії, то чітко б знали, що українець – це воїн. Українець – це той, хто любить воювати. І ніколи московитам не здолати українців».
Під час презентації книги “Маніфест українців” у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого
2) Другий ворог – олігархічна система влади, побудована в Україні.
Її збудував Леонід Данилович Кучма, це ні для кого не секрет. Роздаючи фабрики, заводи-пароходи тим, хто був до нього наближений. І фактично вони почали формувати порядок денний для України. Ми обираємо того – мером великого міста, президентом тощо, – хто пройшов олігархічне сито. Бо треба заплатити за просування і за багато іншого.
Тому ми обираємо менше зло. Не того, хто нас вестиме, а менше зло…
Але зараз відбулися страшні метаморфози. Якщо при Кучмі була сформована олігархічна система влади, а олігархи базувалися на виробничих засадах, то сьогодні ситуація кардинально змінилася. Сьогодні в Україні дехто стверджує, що ми олігархів здолали. Але це брехня. Відбулося заміщення.
Сьогодні олігархи – це бюрократія на фінансових потоках. Не називатиму прізвищ, але вони навіть не купують ні заводів, ні фабрик. Хтось виходить в криптовалюти, хтось – в облігації на пред’явника. І як тільки їхня робота на цих посадах закінчиться – взяв паспорт і чухнув.
Я коли їду по Києву, по тих страшних ямах – то мені хочеться взяти когось того, хто вже другий термін там, і стукнути його добряче.
Тому що, знову-таки, я пам’ятаю Краматорськ – прифронтове місто. Ми за три роки зробили такі дороги, що там сьогодні пуляють ракетами, ФАБами – а дороги на порядок кращі, ніж у Києві. Як можна з таким бюджетом цього всього не зробити?! Це ж як треба не любити своє місто! І хіба це тільки тут?..
Дивимося, хто відповідає за економічну політику, за інші галузі – і бачимо, що вони сьогодні фактично осідлали фінансові потоки. В Україні формується нова когорта мільярдерів, які не прив’язані до України.
Що б не говорили про виробничих олігархів, які, звичайно, багато зла зробили для України, але їхнє «коріння» знаходиться тут. Шандарахнуть по заводу – а без заводу ти ніхто… І ці люди прив’язані, вони по суті вимушені інвестувати в розвиток української нації.
А бюрократична олігархія, яка з 2020 року почала заміщати виробничу, – це ще більше зло.
3) І третя категорія ворогів – це лихварі. Назвемо це так.
Це той, хто готовий гендлювати всім. Для якого немає цінностей, для якого Україна не є тим місцем, де хочеться жити й творити.
Вони маскуються. Коли я дивлюсь, як хтось одягнув вишиванку, почав говорити щось про патріотизм, і влазить в інформаційні потоки, з кожної праски щодня розповідаючи про свій патріотизм – а це така облуда! Давайте подивимося по діях цих людей, по тому, що в них на виході. Оце – лихварство.
Так, класична формула полягає в тому, що лихвар – це той, хто дає гроші під відсотки. Але в моєму розумінні лихвар сьогодні – це той, хто торгує фейсом, а робить при цьому страшні речі.
Під час презентації книги “Маніфест українців” у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого
Мені останнім часом видається, що інформаційні потоки працюють над потопленням української нації. Над відсутністю критичного мислення. Заміна сутності картинкою – це ключова біда для України. Раніше питали: «Ти читав?..» А сьогодні кажуть: «А ти бачив?»
Зрозуміло, що прогрес не зупинити. І немає нічого страшного в тому, що все змінюється у зв’язку зі зміною суспільного устрою. Раніше було індустріальне суспільство, сьогодні – інформаційне чи вже постінформаційне. Зрозуміло, що моделі інші.
Ще недавно говорили, що в будь-якому суспільстві є близько 2% людей, які вміють критично мислити, і ще приблизно 7% тих, хто думає, що він може критично мислити.
А сьогодні соціологи говорять, що тільки 1,4% людей можуть критично мислити. Це надзвичайно мала кількість людей.
Нам вкрай важливо вернутися до витоків.
Коли ми 30 років обговорювали реформи, які треба проводити, то орієнтувалися на американську модель. Вона не проходить. Успішна Україна буде тільки тоді, коли вона базуватиметься на національній ідентичності, на архетипності українця.
Коли ми говоримо про майбутню економіку України, маємо зрозуміти, що фундаментом для української економіки має стати «український куркуль». Власник. Той, хто прагне стати заможним.
Перше завдання – це сформувати цей фундамент. До речі, наші сусіди-поляки частково запозичили у древньої української нації ці «куркульські» нахили. За рік великої війни українці створили в Польщі 500 тисяч ФОПів і більше 10 тисяч LTD. Зараз поляки говорять, що віддали на підтримку України 2% свого ВВП – але це менше, ніж українці, які туди приїхали, заплатили податків.
За великим рахунком, через особливості цього національного архетипу, ми досягнемо успіху тільки тоді, якщо при побудові економіки сформуємо цей пласт «українських куркулів».
Під час презентації книги “Маніфест українців” у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрого
Безумовно, потрібен великий бізнес, який буде високотехнологічним і рухатиме країну вперед.
Фукуяма колись казав, що якщо країна визначає як профільний, ключовий для своєї економіки аграрний сектор – це країна третього світу. Тільки високі технології й інновації дозволяють країні бути в «золотому мільярді».
А вже середній бізнес, завдяки формуванню цього фундаменту, сформується самостійно. Головне – йому не заважати і створити можливості.
Культура. Якщо подивитися, як під час війни підтримують культуру – а ніяк не підтримують. Слава Богу, українці пішли в театри, кінотеатри. Бо це співпадіння національної архетипної ідентичності.
Якщо ми освіту формуємо – знову-таки, через національну ідентичність, через архетип. Яку сферу не взяти – все це має пройти через справжнє, правильне сито – сито національної архептичної ідентичності. Тоді буде ефективно.
Я, до речі, думаю, що Зеленського привів до влади Саакашвілі. Який приїхав сюди й почав розказувати, що тільки молодь знає, як правильно робити. І за так званими псевдоліберальними принципами це все зробив. «Давайте красівиє новиє ліца, і тоді в нас усе буде добре».
Не можна в Україні так. От при Порошенкові поприходили абромавічуси й інші. Що ці люди можуть будувати? Якщо вони не розуміють, хто такий українець. Ця когорта манкуртів, які повідмовлялися від своїх країн і приїхали сюди, і привела до того викривлення, яке ми маємо сьогодні. А ми маємо поруйновані інституції.
Я нормально ставлюся до будь-якої людини, ми всі не янголи й ні в кого немає крилець за спиною. Але заручником цих помилок не повинна ставати нація. Це великий гріх, коли так стається.
І, власне, в доктрині «Вольності, можливості, заможності» говориться про інституціональність.
Кучма збудував інституції. На засадах олігархічної влади. Вони перекочували до Ющенка, вони частково працювали при Януковичі. А потім ці інституції поступово почали руйнуватися.
Без справедливого суду, без нормальної правоохоронної системи, без розділення влади на виконавчу, законодавчу, судову жодного розвитку не буде.
І починати реформування потрібно із формування справедливого суду. Чи можливо забезпечити справедливий суд? Так. Для цього потрібна тільки воля. Якщо немає волі, а натомість є договорняк, коли президент чи будь-який інший начальник піднімає слухавку і просить суддю «вирішити» те чи інше питання, мотивуючи це державними інтересами, – на цьому суд закінчується. Суддя залюбки виконає побажання великого начальника. І все, суду немає. Немає демократії, немає нічого.
Знаєте, я дуже тішився, коли Борис Джонсон заявив про формування «УПА» – ціннісного союзу України, Польщі та Англії. Але якось це зійшло нанівець, уже сьогодні й забули, що така ідея була.
Посол Польщі в Україні Ян Пєкло, голова Донецької військово-цивільної адміністрації Павло Жебрівський та заступник керівника АТО Олексій Ноздрачов. Фото: прес-центр штабу АТО. Серпень 2017
Але на моє глибоке переконання, і ООН, і МАГАТЕ, і Червоний Хрест добігли свого кінця. Як перед Другою світовою війною добігла кінця Ліга Націй – так сьогодні й ці міжнародні інституції перетворилися на бюрократичні.
Я пам’ятаю, коли на Донеччину приїжджали ЮНІСЕФ, ОБСЄ тощо. І заробляли там тисяч по 10 доларів, плюс відрядження, плюс оренда будинків – ціни на квартири тоді злетіли до небес, бо міжнародні інституції знімали й створювали попит…
Уся ця бюрократія має добігти кінця після нашої перемоги у війні. І саме Україна має запропонувати новий світопорядок. Так, як було до цієї війни московитів проти України, більше не буде ніколи.
Не можна молоде вино наливати у старі міхи – воно скисне. І не можна знову повернутися до того ООН, де сьогодні агресор головує в Радбезі. До Червоного Хреста, який заявляє, що просто не може перевірити, як утримують наших полонених в РФ, чи виконується там Женевська конвенція. А МАГАТЕ, яка «нічого не може зробити», коли орки захопили Запорізьку АЕС?
Сьогодні Україна, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї, має заявити про те, що ядерною зброєю має оперувати тільки міжнародна інституція. Жодна країна світу не має права володіння ядерною зброєю, яка може завоювати весь світ. Як сьогодні Пуйло всьому світу грозить.
І все це – обов’язок української нації.
Під час презентації книги “Маніфест українців” у Національній бібліотеці України ім. Ярослава Мудрог
Ми, звичайно, переможемо. Бо є дух воїна в української нації. І сталося так, що на сьогодні світу вигідна перемога України. Але що постане після цієї перемоги?
Вкрай важливо, щоб наші люди, які виїхали за межі України, повернулися. Я з жахом подивився на соціологічне дослідження, згідно з яким тільки 56% українців, які виїхали до Польщі, готові повернутися майже відразу після перемоги. 19% не повернуться вже ніколи. І багато хто роздумує…
Зараз про це вже говорять менше, але раніше дуже багато говорили про те, що «хлопці повернуться з війни і наведуть порядок». Але це їм, коли вони повернуться з війни, буде потрібна наша допомога. Вони потребуватимуть нашої підтримки і уваги.
У нас в Республіканській партії є Олег Павлишин. Йому зараз 59 років. Коли 24 лютого 2022 року ми сформували «Бойового братерства», Олег пішов. Потім розказали, що не всі можуть захищати Україну, і нас розформували. Але Олег сказав, що продовжить воювати, і пішов у 110-ту Луганську бригаду. І коли він три місяці побув під постійними бомбами, в нього був страшний тремор. І це стійка людина, абсолютно патріотична. Але це йому потрібна допомога.
Тому сьогодні ми повинні підготувати підґрунтя і вказати шлях у майбутнє України.
Архетип «вольності, можливості й заможності» і є філософією національної ідентичності української політичної нації. А звідки цей архетип українця сформувався? Із трьох критеріїв.
Перше – географічне положення. Із варяг у греки йшов той шлях. Це торгівля й багато чого ще.
Друге – це помірний клімат. Коли немає сильних морозів і немає лютої спеки.
Третє – родюча земля українська. Все спалили – та й Бог із ним: українець палицю в землю забив – і вже на наступний рік виросла груша, є що їсти й з чого хату будувати.
До речі, ця книга писалася ще перед (великою) війною, але за час війни, коли все змістилося, була фактично по-новому переписана. Під кутом тих процесів, які відбувалися після широкомасштабного наступу московитів на Україну.
Павло Жебрівський на презентації книги “Маніфест українців”
…На моє переконання, діти, народжені в красі, у багнюці жити не зможуть. У цьому напрямку й виписані ці чотири книжки. Щоб показати український шлях до українського щастя.
Усе, що в цій книжках написано, мною апробоване. Коли я був народним депутатом, працював у прокуратурі, коли з хлопцями у 2014 році воював, коли працював на Донеччині. Кожен мій посил підтверджений досвідом. Бо як колись сказав Ульянов-Ленін, «теорія без практики мертва».
Я переконаний, що ми просто приречені жити для України, але для цього маємо бути українцями.
– Чи будете писати окрему книжку про перебування на Донеччині?
– Знаєте, Джо Байден знівелював вікові стереотипи. Він сказав, що є розумний або дурень, здорова людина чи хвора людина, порядна чи не порядна – а вік не має значення. Тому колись я напишу мемуари, але поки до мемуарів я ще не дожив.
Матеріал публікується на комерційній основі ℗
фото ВВЦО “Бойове братерство України” та з відкритих джерел
Читайте також:
Павло Жебрівський: Зеленський давно підписав би мирну угоду з РФ, якби не настрої українського суспільства
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
