автор: Євгенія Мазур
Це був четвертий ранок після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 38-річний боєць тероборони Володимир Ковальський відходив від вулиці Вокзальної у Бучі. Через дим, що піднімався від щойно спаленої російської техніки, дихати було важко. Захисникам Бучі вдалося затримати ворожу колону, яка прямувала в бік Києва. Росіяни гатили так щільно, що кулі свистіли зусебіч. До перехрестя, де можна було сховатись, лишалось не більше 50 метрів.
Саме в цей момент Володимира розстріляли окупанти.
Ветеран АТО Ковальський міг би не брати участі в тому бою. Адже у 2016 році його звільнили від військової служби після важкого поранення, яке він отримав ще на початку російсько-української війни. Та він був не з тих, хто може лишатися осторонь. Тому 24 лютого 2022 року Володимир знову став на захист України.
Текст підготований платформою пам’яті “Меморіал”, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для “Новинарні“.
Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
Володимир і Катерина Ковальські познайомилися ще у студентські роки – разом навчалися в Київському політехнічному інституті. Зустрічатися почали на День закоханих, 14 лютого 2003 року. Ще в гуртожитку стали налагоджувати спільний побут. Потім оселилися у своїй першій орендованій квартирі. Міняли їх до 2013 року, а тоді переїхали у власне житло в Бучі.
Володимир працював інженером-конструктором. Ще на початку війни він обрав собі псевдо, яке найкраще відображає його суть – “Інженер”.
Дружина Катерина Ковальська каже, що чоловік був у цій справі генієм – без проблем міг зібрати що завгодно.
Володимир Ковальський / Фото з архіву родини Ковальських
Від облаштування власного всесвіту родину відволікла Революція гідності. Обоє уважно стежили за подіями у крані та гостро їх переживали.
“Коли побили студентів, Володя не витримав і поїхав на Майдан. Думаю, тоді він зрозумів, що інакше не може: спостерігати за всім безладом з новин – не його. Ми разом почали їздити на Майдан і допомагати там”, – згадує Катерина.
Коли почалася російсько-українська війна, Володимир записався в добровольці. Потрапив у 14-ту окрему механіховану бригаду ЗСУ. Спочатку був замполітом. Відколи почав працювати в зоні бойових дій, наполегливо переконував штаб, що може більше. За пів року до демобілізації його призначили командиром розвідувального взводу. Адже мав лідерські якості та холодний розум, стратегічно мислив у складних ситуаціях.
Володимир Ковальський у 2014-му пішов на фронт добровольцем / Фото з архіву родини Ковальських
Жінка боялася відпускати коханого на війну. На колінах благала залишитись. Не допомогло. Так для неї розпочався рік життя від повідомлення до повідомлення. Володимир неухильно дотримувався домовленості: переписуватися щодня.
“За цей час я усвідомила, наскільки глибокими є мої почуття. Коли влітку Володя приїхав у відпустку, ми вирішили відпочити на морі. Я зрозуміла, що дійсно люблю цього чоловіка і хочу від нього дитину. Тоді я завагітніла Дмитриком. А Володя повернувся на фронт”, – згадує Катерина.
Володимир та Катерина дуже чекали на народження сина / Фото з архіву родини Ковальських
Уже перед демобілізацією Володимир отримав поранення. 14 березня 2016 року група під його командування працювала в “сірій зоні” біля села Ясне. Володимир підірвався на протипіхотній міні. Ліву ногу відірвало, права була розірвана, сильно постраждала ключиця.
“Володя тоді не мусив іти першим, але пішов. Побратими, які потім до нього приїжджали, казали: “Це я мав іти попереду, бути на твоєму місці”. Коли трагедія сталася, всі були в шоковому стані. Володя розповідав, що сам робив собі знеболювальний і кровоспинний укол. З такою силою вдарив шприцем у ногу, що зламав голку. Довелося взяти другу. Попри велику крововтрату він був при тямі, встиг хлопцям розповісти маршрут виходу. У шпиталі у Волновасі Володимиру ампутували другу ногу”, – говорить Катерина.
Чоловік не відразу розповів дружині про поранення. Не хотів, щоб хвилювалася – Катерина була на восьмому місяці вагітності.
“Переживала, бо чоловік не прислав традиційного повідомлення. Написав уже вранці після операції. Прислав фотографію: лежить у лікарні, синці, поламана ключиця, трубки під’єднані. Про ноги нічого не сказав. Тоді про ампутацію знали всі, крім мене”, – згадує жінка.
Катерина та Володимир у Київському військовому госпіталі вже будували плани на майбутнє / Фото з архіву родини Ковальських
Володимир повідомив жінці правду про ампутацію ніг лише після того, як його направили на третю операцію до Києва.
“Свекруха тоді сказала, що Володя матиме проблеми із ногами. Вона чомусь дуже переживала, що я його покину. Але в мене навіть думок таких не з’явилося. Ми чекали протезів. Будували грандіозні плани на майбутнє. Вже пізніше Володя казав: якби знав, що отримаю таке поранення, все одно пішов би воювати. Тому що він був патріотом і прагнув справедливості”, – розповідає Катерина.
Читайте також:
Чи є війна після полону? Розповідь мехвода з Донбасу, який втратив Щастя й ногу, але не віру в Україну
Після ампутації обох ніг Володимир став на протези менш як за півтора місяці. Волонтерка Київського військового шпиталю Катерина Ольховик, яка допомагає пораненим бійцям з 2014 року, каже, що кращого результату не бачила.
“Володя мав неймовірний стимул – любов до дружини та сина, який скоро мав народитися. Тож попри шалений біль він посилено тренувався”, – згадує вона.
Катерина народжувала разом із чоловіком / Фото з архіву родини Ковальських
“Володя дуже хотів бути присутнім при народження сина, а я постійно повторювала, що під час пологів мені буде потрібна його підтримка. Тож до того часу він став на нові ноги і прийшов до мене. На милицях, в навчальних протезах – кострубатих, грубих, не підігнаних під нього. Тримав мене за руку п’ять годин, поки народжувався Дмитрик. Перерізав пуповину зі сльозами на очах”, – розповідає дружина.
Володимир дуже тішився своїм батьківством / Фото з архіву родини Ковальських
Потім їх обох виписали додому: Катерину – з пологового, Володимира – зі шпиталю. Разом вони вчилися жити в новому ритмі.
“Володя самостверджувався у батьківстві: няньчив сина, носив маленького Дмитрика на руках. Був гордий, що став батьком. Дуже не любив в інвалідному візочку виїжджати на вулицю. Хоча доводилося, коли Дмитрик був ще немовлям і ми не могли разом поїхати в магазин. Я завжди із хвилюванням дивилася з вікна, як він на візку долає бордюри, щоб купити в “Новусі” продуктів. Це самий той “Новус”, біля якого він прийняв свій останній бій”, – розповідає Катерина.
Потім Володимир намагався виходити з дому лише на протезах. Останні кілька років рухався так добре, що ніхто не здогадувався про його травму.
“Ігри героїв” допомогли Володимиру реабілітуватись / Фото з архіву родини Ковальських
Після публікації у ЗМІ історії Володимира підприємець із Хмельницького запропонував йому зайнятися діагностикою і ремонтом дизельних інжекторів. Він погодився спробувати. Робота захопила. За рік Володимир мав клієнтів по всій Україні.
“Цей успіх став для нього можливістю максимально реалізувати себе. Він мав родину, великий будинок, бізнес. Водив машину. Возив нас на Херсонщину або в Карпати, поклавши на переднє сидіння свій правий протез, бо той йому тиснув. Ми сміялися: якщо зупинять поліцейські, будуть у шоці від побаченого. Я ним пишалася і пишаюся. Його силою волі і жагою до життя”, – каже Катерина.
Володимир із дружиною та сином / Фото з архіву родини Ковальських
Останній рік парі стало важко жити разом. Вони вирішили розлучитися.
“На розлучення подали 15 лютого 2022 року. Я разом із сином переїхала в нашу стару квартиру. Але не відчула, що ми розійшлися. Ми щодня спілкувались. Володя щодня бачився з сином. Раз чи двічі на тиждень Дмитрик залишався в нього ночувати”, – згадує жінка.
Повномасштабне вторгнення не стало для Володимира сюрпризом. Він був упевнений, що велика війна почнеться, і “постійно казав, що росіяни прийдуть сюди”.
Дізнавшись про початок російського наступу, Володимир вирушив до штабу, де збиралися захисники Бучі.
“Володя до нас прийшов 24 лютого. Сказав, що буде захищати Україну. Ми його відправили додому: “Вова, ти вже своє відвоював”. Та він прийшов знову, – згадує керівник ГО “Бучанська варта” Богдан Яворський.
У той день Володимир забрав до себе дружину та сина – було небезпечно залишати їх на 12-му поверсі висотки. А 25 лютого, коли неподалік висаджувався російський десант, Володимир прибув до штабу знову. Тепер уже на власному автомобілі.
“Якраз треба було з’їздити подивитись, яка ситуація у Гостомелі. Володя зголосився. Вирушив у розвідку разом із начальником штабу “Бучанської варти”. Коли повернулися, Вові видали зброю, бо він своїми діями довів, що стоятиме за Бучу. Казав: “Можете не давати мені автомат, але звідси я нікуди не піду. Тут мої жінка і дитина. Я буду їх захищати”, – згадує Богдан.
Після 24 лютого форма Володимира з парадної знову стала польовою / Фото з архіву родини Ковальських
“27 лютого ми прокинулися десь о пів на сьому. Малий умовив тата пів годинки з ним погратися. А потім Володя сказав: “Дмитрику, мені потрібно бігти, там мене військові чекають. У нас там справи”. Син побачив батька зі зброєю і захоплено так сказав “Мамо, дивись, який у нього автомат!”. Малий таким батька запам’ятає: у формі, з автоматом рівно і безстрашно іде до воріт, а навколо все здригається від обстрілів”, – розповідає Катерина.
Читайте також:
“Якби не було “Жирафа” і нас, Київ би добряче потріпали”.
Як бійці ірпінської ТрО голіруч стримали наступ на столицю
Захисники міста мали їхати на місце висадки російського десанту. Але після того, як сіли в машину, отримали інформацію, що із села Блиставиця вже прямує перша колона російської техніки.
“Ми швидко склали схему засідки – хто, де, як – і зустріли колону”, – згадує Богдан.
Російських окупантів чекали на вулиці Вокзальній. Троє захисників зайняли позицію з правого флангу. Володимир серед них за старшого. Він мав автомат, інші двоє були з помповими карабінами. Захисники мали взяти ворожий вогонь на себе, щоб у цей час гранатометники змогли обстріляти техніку окупантів. А потім – якомога швидше відступити, адже сили противника переважали.
Після звільнення Бучі захисники міста змогли спокійно сфотографувати результат своєї роботи / Фото з архіву Василя Щербакова
Група виконала завдання. Вдалося спалити дві одиниці ворожої техніки.
А потім росіяни відкрили вогонь по українських захисниках. Гатили з усього: від автоматичної зброї до крупнокаліберних кулеметів і 35-міліметрової пушки.
Читайте також:
“Як прийшли, бл***, так на той світ і ушли!” Дід Валентин, який зупинив колону ворога в Бучі, знову в строю
“Наша засідка на якийсь зупинила рух ворожої колони. Далі окупанти рухалися повільніше, прочісуючи територію. Ми переказували, що по Вокзальній вони їдуть. Підтримки арти не отримали. Передали на авіацію прохання. Поки росіяни йшли, стріляючи по всьому, що рухається, прилетіли наші два літаки і розбили їхню техніку”, – каже Богдан.
Додає, якби тоді група оборонців Бучі не затримала ворожу колону, окупанти могли б без проблем дійти до Києва.
Після звільнення Бучі захисники міста змогли спокійно сфотографувати результат своєї роботи / Фото з архіву Василя Щербакова
Після цього українські захисники отримали наказ відходити.
“Володя мав відступати до підземного переходу. Там можна було сховатися, а потім через житлові квартали відійти. Не знаю, чому, але він туди не пішов. Вирушив по вулиці Шевченка. А там такі паркани, що нема де ховатися”, – розповідає інший учасник цього бою, доброволець Василь Щербаков.
Тіло захисника відвіз до моргу лікар-санітар Сергій Сахацький, який теж брав участь у тому бою. За його словами, шансів вижити у Володимира не було – його розстріляли із крупнокаліберної зброї.
Поховати воїна змогли лише через кілька місяців.
Бій, у якому загинув Володимир, Катерина добре чула – колона ворожої техніки рухалася сусідньою вулицею. Тоді жінка ховалася із сином у ванній, накриваючи дитину товстим пледом.
“Коли бій скінчився, я піднялася на другий поверх. На вулиці скрізь були стовпи чорного диму. Мені так пусто на душі стало. Зв’язок ледь проривався. Подзвонив брат. Я сказала, що у нас страшний бій. Розповіла, що Володя пішов і ми чекаємо на його повернення. Брат відповів: “Катю, він більше не прийде”. І почав ридати. Брату про загибель Володі повідомив його кум Богдан, який також брав участь у тому бою. У мене був шок”, – згадує жінка.
Наступні два тижні Катерина разом із сином жили у підвалах. Не було світла і води. Їжа закінчувалася. Планували виїхати з міста 9 березня, але тоді росіяни зірвали евакуацію. Жінка почала шукати інший спосіб. Врешті вдалося знайти водія, який на вантажному бусі погодився вивезти Катерину і Дмитрика з Бучі.
“Коли ми стояли біля того бусика, бачили відкритий катафалк із чорними пакетами. Він їхав до церкви, де були траншеї із тимчасовими похованнями.
Десь у тих пакетах був Володя. Це було наче прощання”,
– говорить Катерина.
Катерина із Дмитриком в евакуації / Фото з архіву родини Ковальських
Дорога до Білогородки, яка за звичних обставин уміщається в 27 км і пів години, тоді зайняла п’ять годин.
Згодом волонтери допомогли Катерині з сином виїхати на Вінничину. Звідти вони вирушили до Польщі, а потім – до Австрії.
“Пізніше виявилося, що двері моєї квартири зламали. Речі не чіпали. Шукали Володю та його сім’ю. Але ми вже встигли виїхати”, – розповідає жінка.
Читайте також:
“Вони по собаках стріляли. Бояться їх”. Як Буча повертається до життя після звільнення
31 березня Бучу звільнили від російських окупантів. У квітні розпочались процедури ексгумації вбитих російськими окупантами. Братську могилу на території храму Андрія Первозванного також відкрили. Володимир був похований окремо від інших, бо мав при собі документи і був опізнаний.
Ексгумація 67 тіл, похованих у братській могилі на території храму Андрія Первозванного в Бучі, 8 квітня 2022. Фото: Бучанська міська рада
“Однак після ексгумації його тіло примудрились загубити. У морзі Білої Церкви він опинився вже як невідомий. Фотографії його обличчя, протезів і речей закинули у телеграм-канали. Там їх побачила бучанка Валентина. Вона шукала свого свекра, а знайшла Володю”, – пояснює Катерина.
На опізнання тіла поїхали побратими Володимира. Вони з’ясували, що документів, які підтверджували б його службу в лавах тероборони Бучі, немає. Та й самої Бучанської ТрО на момент загибелі Володимира офіційно не існувало.
Катерина вирішила залишити тіло в морзі, поки владнаються питання з документами. А потім дізналася, що її чоловіка вже поховали.
“Я везла малого в цирк і отримала повідомлення від бучанської депутатки та волонтерки Катерини. Вона питала, чи я давала згоду на поховання Володі. Ні мені, ні матері Володі, ні його сестрі ніхто нічого не повідомив. Влада просто дала команду забрати два бучанські тіла й поховати. Я би примчалась на той похорон. Але ж…” – говорить Катерина.
На могилу чоловіка вона приїхала з Австрії вже згодом.
У свідоцтві про смерть Володимира не було вказано, що він загинув у бою. Пізніше документ переробили.
Катерина із Дмитриком вперше побували на могилі Володимира вже після того, як його поховали / Фото журналістки Світлани Березівської
“17 травня ми влаштували прощальну ходу на честь Володі. Від місця його загибелі до місця поховання. Дмитрик пройшов 2 кілометри зруйнованою Бучею, аби вперше прийти на могилу батька. З нами були родичі, близькі люди, друзів і побратими Володі”, – розповіла Катерина.
Читайте також:
“Сила буде на боці ворога, а за нас – час”.
Історія майданівця і науковця Біжана Шаропова, який загинув за Україну
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
