автор: Анастасія Федченко
фото надані Вікторією Грицаєнко
Майже три місяці оборони в облозі, під безперервними обстрілами з неба, моря і суходолу. Авіабомби що кілька хвилин, артилерія, ракети, танки. Запеклі бої з росіянами. Гарнізон Маріуполя тримав оборону міста і відтягував на себе чималі російські сили, даючи змогу підрозділам на інших напрямках давати відсіч окупантам. Захисникам Маріуполя бракувало боєприпасів, їжі та води. Але не бракувало відваги і готовності битися до кінця.
Ця історія – про одного з тих, хто поклав життя за українське місто Марії на Азові.
Про життя і смерть Героя України Віталія Грицаєнка “Гоголя”, заступника командира полку “Азов”, “Новинарні” розповіла його дружина Вікторія.
Кінець літа 2013-го. Зустріч новоспечених магістрів Харківського національного університету внутрішніх справ. Олег привів із собою Віталія, який уже закінчив виш і працював дільничним у райвідділку.
Віталій і Вікторія Грицаєнки
“Коли я його побачила, то було кохання з першого погляду, – посміхається Вікторія Грицаєнко. – А він мене серед усіх виокремив через мої кучері”.
Вони дружили, зустрічалися, розходилися. У 2014-му хлопець пішов добровольцем у батальйон “Азов”. Нікому не сказав. Через кілька місяців приїхав до Вікторії із великим букетом квітів: “Я тепер буду на війні, не чекай на мене”. Я сказала, що чекатиму на нього вічність”.
Освідчився на косі біля Юр’ївки у новорічну ніч 2016-го. Довго йшли туди узбережжям. Холод, хоч Вікторія і була в його формі, пробирав до кісток.
“Він сказав, що я завжди буду під захистом, що він завжди мене кохатиме. Хоча ще до цього, влітку, ми їздили в Карпати, піднялись на Говерлу, і перед Богом – на найбільшій вершині України – пообіцяли, що обов’язково одружимося”.
Побралися й повінчалися, коли в чоловіка була триденна відпустка, 9 вересня 2016-го.
Віталій і Вікторія Грицаєнки
Жили на два міста: Харків, де жінка працювала у ХНУВС, і Маріуполь, де служив Віталій. У січні Вікторія перевелася в Головне управління Нацполіції в Донецькій області, що в Маріуполі.
“Ми були дуже щасливі. Сина влаштували в садочок. Нам не подобалось, що там спілкувалися російською. Ми просили говорити зі Святославом українською. Нам відповіли: говоритимуть російською, але книги читають українською. У нас не було великого вибору”.
Вікторія і Віталій із сином Святославом
У лютому чоловік просив знімати готівку та готуватися до від’їзду. Вікторія наполягала: ні, буде поруч.
Сина Грицаєнків забрав у Полтаву старший брат Віталія.
Вікторія з подругою перші три дні повномасштабного вторгнення годували “азовців”: купували їжу, яка не псується, і завозили їм.
Коли місто бомбили з літаків, мешканці будинків спускалися в підвали і не пускали до себе “чужинців”. Тож Віка з подругою два дні просиділи в ямі для ремонту авто в гаражі. Після того, як бомби полетіли в той район, вирішили перебратися у квартиру подруги.
“Ми шукали камені, готували на вогні, бо не було світла, води й газу. Що могло зіпсуватися, зав’язували і чіпляли на балконах, аби воно там замерзало. Їли цвілий хліб, скислий кефір, – розповідає Вікторія Грицаєнко. – Зіпсовані продукти не викидали – розуміли, що їжа скоро закінчиться. Крамниці й аптеки розікрали самі жителі міста, їх ніхто не контролював, бо всі хлопці були на обороні”.
Вікторія пробула в пекельному Маріуполі 22 дні.
Маріуполь після обстрілів, березень 2022. Фото з архіву “Новинарні“
“Ми бачили людей, які лежали на вулицях мертві, їх ніхто не збирав. Бачили людей із відірваними руками і ногами, – пригадує жінка. – Бог двічі врятував мені життя, коли я виходила по соціальний хліб. Ми стояли довго в чергах, й одна міна впала поруч, за пивним кіоском. Якби не він, уламки полетіли б у нас. На наших очах загинули люди. Ми звідти тікали і молилися, щоб вижити. Навколо падали міни: в будинок, в асфальт, у парк. Після того ми зрозуміли, що ніякий хліб нам не потрібен, що треба сидіти вдома і молитися, аби бомба не влучила в будинок. Будинок, біля якого управління поліції і військова частина чоловіка. Пощастило – по ньому не вдарили, поки ми там були”.
Читайте також:
“Трупи лежать на вулицях. Їх закопують там же на штик-лопату”. Монолог жительки Маріуполя
Востаннє з чоловіком вони бачилися 12 березня. Віталій, дуже змучений, із запалими очима, привіз трохи бензину і казав дружині, що вона тепер не зможе виїхати, бо не слухала його, а місто оточене. Розповідав, що вони дуже мерзнуть, не сплять і не їдять. Жалівся: “Я вісім своїх хлопців забрав, поклав. Не знаю, що з ними робити. Куди їх дівати?”
Віталій Грицаєнко
“Я його в останній раз погодувала своїм борщем, приготованим на вогнищі, з ложки. Навіть із м’ясом. Він так радів, що їв тепле. Попрощався зі мною. Він дуже сильний, але заплакав і сказав, що більше до не зможе вернутися, – схлипує жінка. – Я відповіла, що повернеться. Він попросив гідно виховати сина, і щоб я завжди була гарною. Дуже любив, коли я носила красиві сукні, дороге взуття. Сам купував мені одяг. Я його перехрестила, він поїхав”.
Пізніше Віка дізналася від мами, якій Віталій телефонував, що того дня Бог його зберів: було пряме влучання в службову машину, але Грицаєнко зміг вистрибнути, а машина повністю згоріла.
Вікторія і Віталій Грицаєенки
“Ми з подругою уже під час війни бігали в церкву, і я ніколи в житті так не молилася, щоб чоловік повернувся живим, і щоб хлопці були живі. Ставили свічки. Зараз у церкву ходити не можу. Я в Бога багато не просила. Лиш зберегти мого чоловіка”, – каже Вікторія.
15 березня Вікторія сіла в авто, де були також її подруга і знайомі з дітьми. Це і врятувало. До машин із чоловіками росіяни ставилися прискіпливіше.
До Ялти (селище за 25 км на південний захід від Маріуполя) замість пів години їхали чотири. Наступного ранку стали в колону до Запоріжжя. Перший блокпост у Мангуші проїхали спокійно: окупанти перевірити паспорт Вікторії і ліниво протягнули назад.
“Якби я виїхала бодай на три години пізніше, напевно, там би й залишилася: вони того ж дня запровадили електронну систему. А мій чоловік у розшуку ще з 2014-го”.
Вікторія посміхалася росіянам на блокпостах, говорила з ними російською. Розповідала легенду: забрала тітку і вертається додому.
“Ми молилися, щоб виїхати. Плакали, не розуміли, коли все закінчиться. Багато машин із літерою Z їхали в бік Маріуполя. Хотілося повідомити нашим, – розповідає Вікторія. – Коли доїхали, дізналися, що хвіст нашої колони розстріляли, там і дітки загинули. Ми чули постріли, але нічого не бачили. Із машини вийти не могли, навіть до туалету, скрізь – нерозірвані міни. На зустрічну смугу не можна виїжджати – розстріляють”.
Такі машини з Маріуполя приїздили в Запоріжжя. Фото з архіву “Новинарні“
До Запоріжжя їхали цілий день, боліла спина, трусилися руки. Та всі раділи, коли побачили українських військових і поліцейських.
Читайте також:
У Запоріжжя прибула ще одна евакуаційна колона з Маріуполя
Відтак Віка поїхала до Полтави.
19 березня Вікторію з оточеного Маріуполя набрав командир полку “Азов” Денис Прокопенко. Повідомив: його заступник Віталій Грицаєнко загинув при виконанні бойового завдання. Тіло забрали й обов’язково передадуть на підконтрольну територію.
“Я в це не повірила, у мене почалась істерика. Почала писати побратимам, і кожен підтверджував цю інформацію”.
Віталій Грицаєнко (у центрі) з побратимами з “Азова”
Як згодом дізналася жінка, Грицаєнко вів резервну роту. У складному бою вони знищили боєкомплект ворога і цілий взвод окупантів. Віталій їхав верхи на танку, поруч розірвалася міна, уламок влучив в лице. Побратими втішали: він загинув швидко.
Віталій Грицаєнко прийшов у полк єфрейтором, навідником вогневого розрахунку мінометного взводу. За чотири роки служби виріс до старшого лейтенанта, заступника командира полку з бойової і спеціальної підготовки. “Штабник” не мав вести роту, але рвався в бій і нарешті був спокійний, що дружина в тилу й “не заважає” воювати.
Родина Грицаєнків
“Мене запитують – може, він повернеться? Тому що минуло вже пів року, а чоловіка я досі не поховала. Я не втрачаю надію, що обов’язково знайду його і гідно поховаю в Полтаві на Алеї слави. Там залишилося одне місце серед його побратимів. На жаль, воно для мого чоловіка”, – розповідає Вікторія.
Вона сподівається, що в Полтаві – рідному місті Віталія – одну з вулиць назвуть на його честь.
Нараді у міськраді погодили, що на школі №20, де навчався воїн, буде меморіальна дошка за таким текстом:
“У цьому закладі навчався Віталій Грицаєнко, позивний «Гоголь» (03.08.1990-19.03.2022)
Герой України (посмертно), капітан, заступник командира ОЗСП «Азов».
Загинув у м. Маріуполі, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України, стримуючи військову агресію РФ”.
Грицаєнко дивиться на містян із білбордів. Святослав, якому в січні виповниться чотири, щоразу вітається з татом.
Віталій Грицаєнко
“Синок знає, що татко не небі, що татко – герой, що на нас напала Росія, що москалі погані, що татко загинув через Росію. Святослав говорить: “Тато на небі, але війна закінчиться, і тато повернеться”. Дитинка ще не може зрозуміти, що вже не обійме батька”.
Посмертно Грицаєнку присвоїли звання капітана НГУ та звання Героя України.
Орден “Золота Зірка” Вікторії і Святославу вручав у Києві президент Володимир Зеленський. Це відбувалося 22 серпня на ветеранському форумі.
Вручення Вікторії і Святославу Грицаєнкам ордена “Золота Зірка” за чоловіка і батька. Фото: пресслужба президента
Пресслужба президента тоді повідомила:
“…Бійці окремого загону спецпризначення “Азов”, серед яких був і Віталій Грицаєнко, прикривали відхід побратимів і за 48 годин героїчно відбили чотири спроби висадки морського десанту противника. Після того його група неодноразово розбивала ворожі колони та зупиняла спроби прориву нашої оборони. 19 березня військовослужбовців “Азова”, серед яких був і Віталій Грицаєнко, здійснили успішну нічну диверсійно-розвідувальну операцію в тилу противника, але під час запеклого бою Віталій загинув”.
Дружина Героя подякувала Зеленському, що не покинув українців. Президент сказав Святославу, що той – маленький герой. Хлопчик вигукнув: “Слава Україні!” Зеленський відповів: “Героям слава!” Вікторія сказала: “Ми переможемо”. – “Ми обов’язково переможемо», – відказав президент.
Читайте також:
До Києва вперше привезли тіла загиблих оборонців з “Азовсталі”
Віталій Грицаєнко
Віталію назавжди 31, він був розумний, справедливий і добрий. Дружив із побратимами, та не давав їм спуску: здали вогневу на “двійку” – перездають. За це Грицаєнка поважали.
Ще 26 серпня 2017 року він був поранений – мінно-вибухова травма. Постраждали очі та вуха. Віталій довго відновлювався, був дуже дратівливий.
“У нього серце сіло трошки, нерви ми лікували дуже довго, зір сів. Він ходив в окулярах, оправа відомої марки, але спеціальні лінзи, наче просто сонцезахисні.
Віталій Грицаєнко з сином Святославом
Я знаю, що якби він був живий, був би великим генералом – дуже цілеспрямований.
Я йому так і казала: “Ти мій генерал”, – згадує Віка.
“Я не тільки втратила кохану людину, я втратила також вірних друзів, які були з нами весь цей час [у Маріуполі]. На тих, хто в полоні, чекаю. Хто, як не вони, розкажуть синові, який був його татко?” – ділиться Вікторія.
Віталій снився їй двічі. Жінка швидко прокидалася, бо думала, що він поруч, хотіла його обійняти. Та це був лиш сон.
Вікторія Грицаєнко
Працювала з психологом – сама не могла впоратися з втратою. Приймала ліки.
Їй вдалося вивезти з Маріуполя деякі речі Віталія. Так і лежать у пакеті. Вікторія не розвішує їх, аби не втратили запах коханого. Тримає коло себе спільні фото, іноді говорить із ним, вмикає йому музику. Чорну хустку не носить – Віталію не сподобалося б.
“Я просто живу з ним. Ночами дуже багато плачу, щоб син не бачив. Для мене Віталій у відрядженні, він далеко, не може ані написати, ані подзвонити”.
У них були великі плани – щороку відкривати нову країну, назбирати грошей і купити вагончик для подорожей.
Святослав Грицаєнко біля портрету батька
Нині Вікторія планує мандрувати з сином. Віталій дивитиметься за ними з неба.
Читайте також:
Тіло з першого обміну, первісток і пам’ять. На Вінниччині поховали Пантелеймона Собка, який загинув на “Азовсталі” у квітні
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
