Вартові столиці. Як змінився Київ за місяць війни

 

автор: Олена Максименко
фото і відео автора

Із самого початку вторгнення найжаданішою ціллю ворога був Київ. Росіяни планували взяти столицю за два-три дні – висадивши десант з неба, просунувшись із Поліського і Сіверського напрямків, “розконсервувавши” сплячі диверсійні групи всередині міста – та відтак проголосити свою владу на всю Україну. Але і через 40 днів повномасштабної війни Київ залишається неприступним. Місто-символ, місто-серце, місто-фортеця.

Поспілкувавшись із тими, хто боронить Київ, “Новинарня” розповідає, як живе, бореться та змінюється столиця воєнного часу.

На околицях гримлять вибухи, а в центрі забуваєш про війну

Після перших тижнів вторгнення міський голова Віталій Кличко заявляв, що Київ покинули близько двох мільйонів мешканців. Але шок минув, і тепер місто потроху оживає: де-не-де відкриваються салони краси, меншають черги, більшає кількість бігунів у парках, дітей, що бавляться на майданчиках, просто спокійних містян, які вигулюють собак.

На околиці, у Святошинському районі, в березні рідко коли бувало тихо. Постійно було чути вибухи й видно дим від боїв у сусідніх передмістях: Ірпені, Бучі, Гостомелі. Подовгу сиділи в підвалах мешканці Виноградаря. Гуркіт артилерійських дуелей із північного заходу було добре чути по всьому місту, навіть на Лівому березі.

Відео:

І після того, як окупанти відступили від столиці, міська влада ще не радить повертатися. Небезпек ще чимало, околиці можуть бути заміновані.

У кожному районі про війну нагадують заклеєні скотчем вікна, велика кількість військових і самооборонівців, бетонні блоки, барикади з мішків із піском, габіони та їжаки на вулицях і перехрестях.

Електрика, газо- й водопостачання, зв’язок – є. Опалення вже відімкнуте. Магазини працюють лише деякі. Через поламану логістику асортимент скоротився.

Водночас містом гасають люди на “великах”, самокатах та моноколесах; вийшли на роботу доставщики їжі.

Одна з найбільших проблем – транспорт, однак і ці процеси починають потроху налагоджуватися. Найтяжче дається сполучення між лівим і правим берегами. Метро через Дніпро наразі не ходить, його поїзди курсують на окремих ділянках, і нечасто. (ОНОВЛЕНО: із 8:30 4 квітня метро почало курсувати через Південний міст).

Для руху автомобілів відкриті лише два мости (Північний та Дарницький). Іноді доводиться постояти в заторі на блокпостах, хоча вулиці загалом напівпорожні. Таксі вдається викликати не всюди, а приїздить воно часто із запізненням.

Втім, днями “Укрзалізниця” відновила рух кільцевої міської електрички, тож проїхати з берега на берег і взагалі на інший кінець міста стало легше.

Дістатися з правобережних Новобіличів до центру виявилося квестом: спершу довелося йти пішки, потім кілька зупинок вдалося подолати автобусом, потім знову пішки. Інколи підвозять водії попуток.

Проте найскладніше виявилося в самому центрі: ані перейти, ані переїхати через урядовий квартал без прописки неможливо, тож до метро “Арсенальна” довелося чимало попетляти.

Перевірки на постах – як пощастить. Десь військові жартують і роблять компліменти, десь вимагають показати фото на камері, а десь доведеться чекати, поки на запит щодо твого паспорта прийде відповідь і тобі дозволять іти далі.

Місто повниться історіями. Кожен small talk із незнайомцем ніби здирає шкірку з рани й оголює цілі пласти невимовленого. Ось водій попутки стримано відповідає вартовим на блокпосту про Донецьк, де в нього нікого не лишилося. Інший водій днями евакуювався зі знищеної росіянами Бучі. Тепер активно допомагає – розвозить гуманітарку. “Запишіть мій номер, якщо раптом вам знадобиться допомога!” – каже на прощання.

“Коли почалося, я подзвонила батькові і прокляла його”

Мирослава Ільтьо служить у теробороні. В минулому працювала журналісткою, останні два роки давала приватні уроки української мови. Тепер займається логістикою харчування бійців, а також стоїть на роздачі кави й канапок в імпровізованому барі “У Мирослави”.

Мирослава Ільтьо

Заодно збирає історії, деякі з яких публікує у себе на сторінці: “Завела рубрику про бійців, які приходять на каву-чай: дизайнер, власник СТО, хорист”.

Ми зустрічаємося в центрі. Від Музею Гончара долітає автентичний спів. Десь віддалік гримлять вибухи і завиває сирена повітряної тривоги. Час від часу крізь ці звуки війни проривається спів птахів – весна.

Мирослава розповідає, що до початку “великої війни” планувала їхати в подорож за кордон. Син Микита був у бабусі. Про повномасштабне вторгнення дізналася від колишнього чоловіка.

“Це наче з якогось сну: прокидаюся від того, що телефонує Ігор, думаю – Господи, та що ж так рано! Ще й ні “доброго ранку”, ні “привіт”. Він одразу сказав: “Почалося. Збери всі документи й тривожний рюкзак!” Я закінчую з ним розмовляти й телефоную до батька. Він живе в Москві, і його в моєму житті не існує – ми не спілкуємося взагалі. Але його номер маю. Кажу: я тебе прокляну. А він мені розповідає, що це все політика, це Америка затіяла цю авантюру, люди ні в чому не винні – і це він про росіян! Чувак, який народився на заході України і жив там до моїх 15 років!”

“Тривожний рюкзак” Мирослава зібрала похапцем: “Просто кинула туди документи, книжку, Біблію, ще блокнот – я робила деякі терапевтичні вправи, записувала свої рефлексії. У свою куплену в Єгипті жовту валізу склала всі платтячка, які не встигла поносити. У квартирі відтоді вперше побувала вчора, хоч до того їздила повз свій будинок чи не кожного дня. Як проїжджаємо – кажу водієві: о, мій будинок стоїть, жовта валіза стоїть – все буде добре!”

Спершу Мирослава планувала виїхати з Києва. Однак, приїхавши до родичів у село, зрозуміла: чим далі від епіцентру подій, тим важче.

“Десь на Західній Україні набагато страшніше, ніж у Києві! Постійно дивишся ці новини, цей телевізор, це нагнітання… Я зрозуміла, що емоційний стан моєї баби, мами, сестер – це настільки велика дистанція від реальності! – зізнається дівчина. – А всі мої друзі, все моє життя – в Києві. І я ж накупила стільки форм для випічки…”

Друзі із п’яти країн кликали Ільтьо з сином пожити в них за кордоном – у ролі бажаної гості, а не біженки. І спершу Мирослава так і планувала, вже було поїхали з подругою в бік кордону.

“Їду і розумію, що от саме зараз, коли всі двері в світі відкриті, я взагалі нікуди з Києва не хочу!

Навіть у власний будинок на заході України. Чим далі від’їздили – тим більше мене заливало сльозами. Я ще так ніколи не плакала! І ми повернулися. Те відчуття, коли ми в’їжджали в Київ – це просто неможливо передати!” – усміхається Мирослава.

Протитанкові їжаки на вулицях Києва

У волонтерські обов’язки Мирослави входить доставка їжі, яку безоплатно надають ресторани. “Царське село” забезпечує сніданками – бутерброди або паніні. “Фрет” надає вечері. А обід забезпечує Moon Rabbits. І це попри те, що кухарі цього ресторану повиїжджали, тож страви готує сама засновниця закладу та її далекі від кулінарної справи, але небайдужі помічники – веб-дизайнер, візажистка, співачка.

“Обіди в нас із найбільшим асортиментом страв. Лише гарнірів щонайменше чотири найменування – гречка, рис, картопля, кус-кус, булгур, перловка… І для вегетаріанців готуємо”, – каже волонтерка.

Ті порції, які залишаються, відвозять до видавництва “Білка”, письменники і видавці якого теж волонтерять – вони, залежно від необхідності, доставляють страви в госпіталь чи на вокзал.

Із постачанням продуктів допомагають бренди “Наша Ряба” та “Три ведмеді”.

Трапляються й несподівані подарунки. Мирослава розповідає, що в певний момент курятина і сосиски хлопцям трохи приїлися, і ті щодня з надією запитували, чи не з’явилася, бува, свинина?

“І от якось мені ввечері телефонують і кажуть: “Мирославо, ми хочемо подарувати тобі кабана”. Я, звісно, не відмовилася”.

Кабан виявився нівроку – не лише “своїм” вистачило, а ще з одним підрозділом ТрО поділилися.

За всі ці дні дівчина не мала жодного вихідного. Їздити їй доводиться по всьому Києву, і Мирослава бачить, як міняється місто.

“Перші дні ти їдеш, і аж дихати не хочеться, – згадує вона. – Це не місто твоє, це наче голограма міста, воно не живе. А потім починає оживати. Ти бачиш: люди! Перші дні, коли людина по тротуару йде, я така: “Аааа, клас! Люди виходять на вулицю!” Потім: “Оооо, машини!” А вчора ми стоїмо в заторах, і я така: “Боже! В Києві затори!.. Як класно!.. Ти уявляєш, скільки людей повернулося, щоб ми зараз в пробці стояли!..” Оцей момент, коли місто оживає… Воно на якомусь енергетичному рівні відчувається, світліше стає, може, це погода впливає”.

Іноді й “ТрОшники” дозволяють собі маленькі радощі типу стрижки або манікюру. Це важливо для підтримки власної працездатності.

“Кілька разів я привозила до тероборонців жінку, яка стриже. І це такі радощі мирного життя. Коли у мене були поламані нігті, я дуже бісилася. Це не для краси, це мій емоційний стан!” – каже Ільтьо.

Зараз вона думає про те, щоб відновити уроки української – на безоплатній основі. Адже учні пишуть, що сумують за заняттями.

А ще Ільтьо згадує, як після збиття російської ракети на станції метро “Лук’янівська”… купила там букет: “На Лук’янівці бомби, все нах*р розтрощене. Ми не можемо проїхати, у вуличку звертаємо – а там сидить на зупинці бабуся, продає квіти. Тут снаряд розірваний лежить – а тут квіти!”

Ті, що ідуть крізь вогонь

Серед тих, хто став до лав Сил оборони зі зброєю в руках або ж до волонтерства, чимало вчорашньої “богеми” – письменників, акторів, музикантів.

Письменник, поет, громадський діяч Сергій Пантюк, відомий як “Сліва”, відтепер несе варту на Київщині. Він боєць спеціальної роти “Легіону-Д”. Разом із ним у підрозділі служать Дмитро Лінартович, актор театру і кіно, виконавець головної ролі в фільмі “Той, хто пройшов крізь вогонь”; поет і художник Борис Гуменюк, що мав досвід війни у 2014-2015-му; бард Ігор Двигало, чий батько Григорій, воїн 10-ї бригади, загинув 2016 року під Мар’їнкою.

Сергій Пантюк

Із Пантюком ми розмовляли ще до новин про відхід окупантів із передмість столиці – Ірпеня, Бучі, Броварського району. “Київщина велика, і обстановка різна. Десь тривають постійні бої, десь менше, десь виникають нізвідки якісь ДРГ, окремі групи, які доводиться знешкоджувати. Але загалом паніки немає, як на мене, Київ надійно захищений. Немає якихось дуже гострих моментів, щоб ми думали, що можуть прорвати оборону. Переживаємо час тимчасового, а може і остаточного затишку. Ми обороняємо північно-східний напрямок, у нас більш-менш”, – розповів Пантюк.

У перервах між чергуваннями і навчаннями побратими не забувають про творчість. Ігор Двигало і Дмитро Лінартович створили гурт “Серце” та час від часу дають короткі імпровізовані концерти. Сліві ж вірші не пишуться – мовляв, завелика напруга, важко перемкнутися. Однак митець міркує з оптимізмом: “Звичайно, це все нікуди не дівається, десь складається і в щось трансформується!”

Пантюк звернув увагу на зменшення авіаційної активності росіян. Справді, ворожі літаки над столицею давно не з’являлися, тут із ними ще на початку вторгнення повелися дуже суворо.

Кіт на руїнах будинку, знищеного від падіння російської ракети

Однак лишаються крилаті ракети, котрі досі іноді долітають до цілі, стартуючи з Білорусі: “В принципі, це залишається небезпекою”. Тому треба бути напоготові, не розслаблятися стосовно ударів із неба.

За спостереженнями киян, протиракетна оборона в столиці працює досить ефективно. Одиночні вибухи в повітрі, які були частим явищем у перший місяць війни, – це якраз збиті ракети росіян.

Щоправда, навіть перехоплені “калібри” чи “іскандери” заподіювали багато шкоди, коли їх залишки вибухали між житлової забудови.

Статистика руйнувань (станом на 02.04.2022)

Микола Поворозник, перший заступник голови КМДА:

Від початку повномасштабного наступу росіян у столиці пошкоджено

  • 154 житлові будинки,
  • 20 приватних садиб,
  • 44 школи,
  • 27 дитсадків.

Закликаю киян не виходити з дому без нагальної потреби, дотримуватися правил комендантської години і за сигналів повітряної тривоги одразу спускатися в укриття!

Ще один завсідник мистецьких подій столиці, заступник голови галереї “Карась”, фотограф Олександр Заклецький також вбрався у камуфляж і став до лав Збройних сил. Попри те, що він має зброю, Олександрова робота – здебільшого інформаційна. У його обов’язки входить комунікація з іноземними журналістами. Вчора були японці, перед тим – швейцарці, кілька груп французів. Крім цього, Заклецький залучений до інформаційно-аналітичної агенції “Народ Військо”, яка активно просувається в YouTube та інших соцмережах.

За його словами, іноземці в приємному шоці від українців: “Один француз заявив, що іншим треба вчитися в нас європейськості і співчуттю – до такого висновку підштовхнули історії про евакуацію травин із інвалідністю, часто з ризиком для життя”. “Вони (іноземці) реально дивляться на це все з захватом, і трошечки навіть не вірять, що взагалі таке може бути не в книгах, а вживу”, – розповідає Олександр.

Олексій Заклецький

Напад росіян на Україну він передбачив ще з 2008 року, коли РФ атакувала Грузію, і Європа це проковтнула. Готувався. І тепер Заклецький відчуває себе в оточенні найпрекрасніших людей, де дух Майдану розлився на все місто і на всю Україну.

Він зазначає: у Києві залишилося дуже багато гарних людей, які прагнуть один одному і всім нам допомогти, щоб чим скоріше випхати з України кацапів. Так само багато людей допомагають з-за меж столиці та з-за кордону – внесками, речами, послугами, інформацією тощо.

“…Семесюк називав українців “агроельфами”. І от раптом з’ясувалося, що головне тут все таки не “агро”, а “ельфи”. Дядько-роботяга з “калашом”, підходять до нього французькі журналісти брати інтерв’ю – дивишся і бачиш, що якась шляхта в ньому раптом прокинулася, він згадав якісь свої “ельфійські” корені, видно в людини якісь абсолютно інші риси… Це все прокидається – те, що намагалися задавити, знищити. По ходу, Україна зараз перездає іспит, який не здала сто років тому”, – вважає Заклецький.

Читайте також:
Соціолог Євген Головаха:
Якщо ми не здамося – вийдемо з цієї війни абсолютно інтегрованою європейською країною

Дронарня, коктейльня та дике волонтерство

ГО “Жіночий ветеранський рух” повністю переключилася на допомогу армії. Катерина Приймак, ветеранка добровольчого батальйону “Госпітальєри”, сьогодні тут за старшу.

“Зараз я виконую обов’язки голови організації, тому що моя люба голова, Андріана Сусак, воює. Стараюся це все утримати. Вийшло масштабуватися реально дуже сильно, і склався потужний волонтерський штаб. Зараз тут здебільшого цивільні, наших посестер небагато. Стараємося допомагати насамперед нашим посестрам у гарячих точках; хлопцям на передовій – Чернігів, Київська область, Харків, Миколаїв. Допомагаємо лікарням, цивільним, жінкам…”

Катерина Приймак

Офіс ЖВР – це химерний лабіринт майстерень і складів. Ось тут розливають “коктейлі” (не ті, що “мохіто”); ось склади, а ось “дронарня” – лабораторія, де чаклують над БПЛА. “Можуть самі їх робити, можуть апгрейдити – додавати камери тепловізійні нічного бачення, – пояснює Приймак. – Собівартість виходить набагато дешевше, і навіть така камера на якийсь розхідний матеріал, на якийсь поганенький дрон може реально за один свій політ зробити набагато більше”.

Читайте також:
“Набагато ліпше за “Берегиню”:
як на базі Жіночого ветеранського руху працює лабораторія з виробництва дронів для ЗСУ

“Намагаємося закупити і броніки, і каски, і всілякі “навєси” на зброю, і автомобілі – ось чотири пікапи передаємо, вже три передали”, – перераховує ветеранка, яка з початку великої війни не мала жодного вихідного.

Для отримання допомоги ЖВР необхідно заповнити гугл-форму та вписати туди потреби.

“Для нас пріоритет – люди з бойовим досвідом на передовій. Коли я бачу від якогось підрозділу ТрО без активних бойових дій прохання про 10 тепловізорів, ми такі заявки не розглядаємо”, – зазначає Приймак.

Письменниця Світлана Поваляєва, мати двох бійців, також активно включилася у волонтерство по Києву. Ми спілкуємося біля Стіни пам’яті.

“Знаєш, я можливо скажу цинічну річ, але я почуваюся дуже добре, – зізнається вона. – Тому що це моє місто, і я нікуди не хотіла звідси їхати, і не поїду. 24 лютого прокинулася від того, що мій син молодший зайшов в кімнату зі словами: “Мать, вставай, по Борисполю ху**ять балістичними ракетами!” Перекрив воду, і пішов на війну. Після чого він ще кілька разів заходив додому, поки це було ТрО Протасового Яру – вони там організовували ловлю диверсантів, налагодження системи громади, – і влаштовував нам істерики, щоб ми виїхали, що ми будем заважати йому воювати, що Київ візьмуть кацапи і нам буде непереливки. На що я йому сказала: “Знаєш що, любий!.. А ми не зможемо ефективно жити, якщо кудись виїдемо!”

Світлана Поваляєва біля Театру на Подолі. Фото з ФБ

Волонтерство Поваляєвої – не організація і не фонд. Але саме такою “дикою” допомогою армії зараз займаються тисячі киян.

“Ми не сидимо на складах чи поставках, але підтримуємо конкретних військових чи цивільних. Найцікавіші квести – це отримати готівку, за цю готівку отримати балістичні – чи як вони там називаються? – навушники в іншому кінці міста, в єдиній точці, де вони продаються, і тільки за кеш. Після цього з іншого кінця міста вивезти дівчину на вокзал, яка там місяць просиділа у підвалі, бо вона на Виноградарі живе там, куди постійно прилітає…” – розповідає Світлана.

Її, як і багатьох, і надалі супроводжує відчуття нереальності: “Постійно такий стан, ніби я в кіно чи в романі Ремарка якомусь… Переважає навіть не цікавість, а таке: “ох, ніфіга собі! ого!…” Було дуже неприємно, коли сильно літало, і здавалося, що в наш будинок може прилетіти. Але ми не хочемо виїздити. І ми не хочемо жити в підвалі…

У нас можна було спостерігати, як літають ракети, як працює наше ППО – це дуже красиво, особливо вночі.

Але зараз від Києва воно якось відсунулося, від нас принаймні”.

Люди підземелля

Багато киян або не чують, або вже не реагують на сирени повітряної тривоги. Але значна частина – сумлінно дотримується “правила двох стін”, спускається в підвали та інші сховища, ночує чи взагалі живе в метрополітені.

Станція “Арсенальна” – найглибша з усіх у столичному метро. Сьогодні тут сховище, що перетворилося також на притулок для тих, хто тимчасово відрізаний від дому. На платформах панує ідеальний лад. Постілі, особисті речі та ящики з гуманітарною допомогою акуратно розставлені вздовж стін. Ось дбайливо накрита клітка з пацюками, кімнатні рослини, гітара, м’які іграшки, ящик яблук, баняк із кавою…

Більшість станцій Київського метрополітену будувалися в роки “холодної війни” як об’єкт подвійного призначення з розрахунком на можливий ядерний удар з боку Сполучених Штатів. Тепер же вони захищають українців від російських крилатих та балістичних ракет. А за найгірших сценаріїв, імовірно, зможуть захистити від більш потужної зброї. Адже станції оснащені спеціальними гермозатворами і можливістю створювати відсіки з повністю автономним забезпеченням.

Питна вода на платформі

Найбільш надійне укриття стало ще й комфортним, наскільки це можливо.

“Минув уже місяць, як метрополітен перетворився з найбільш швидкого і комфортного транспорту столиці на укриття для тисяч людей, які прийшли сюди, – коментує керівник Київського метрополітену Віктор Брагінський. – На жаль, багато з них приходять сюди не для укриття, а вони тут вже живуть. Перші дні було дуже важко. Але ми застосували всі наші ресурси, які були – і людські, і технічні. Відкрили артезіанські свердловини, зробили питну воду на станціях. Відкрили санвузли, забезпечили санітарний стан на станціях. Завдяки гуманітарним штабам міста Києва, волонтерам – окрема подяка кожному з них! – ми забезпечили постачання їжі, поставку медикаментів”.

Віктор Брагінський

За словами Брагінського, в перші дні й тижні повномасштабного вторгнення росіян у Київському метрополітені укривалося близько 15 тисяч людей. На “Арсенальній” – 900!

“Зараз тут людей двадцять, може, є. На ніч приходить до пів сотні. Навантаження вже знялося. Але вода є, їжу підвозять”, – пояснює керівник КП.

Антоніна – пенсіонерка, котра продовжувала працювати на пенсії. В метро живе з першого дня війни, 24 лютого. З нею син і троє онуків.

Антоніна

“Зараз не маю як їздити на роботу на Лівий берег. Тому я місяць без роботи”, – розповідає жінка. Коли немає повітряної тривоги та комендантської години, її родина виходить у місто, роблить закупки.

“Тут є чоловічий і жіночий туалети, в жіночому є гаряча вода. Будь ласка, можна тазик набрати, помитися – все можна. Годують тричі на день годують. Перше-друге дають. Годують дуже добре! І фрукти є, і малина-шоколад, і цукерки!” – хвалиться жінка.

На ніч мешканцям підземки подають на платформу потяг, і вони переселяються до вагонів: “Він стоїть всю ніч. Ми там спимо. Потім знову переселяємося”.

Попри пропозиції виїхати з Києва, Антоніна воліє лишатися поближче додому. Вона вірить, що вдома допомагають і стіни. Хоча й це не стіни її рідної оселі, проте все ж ближче.

Її онук Влад єдиною незручністю вважає відсутність повноцінного душу. Адже бойлера, який вмикають у жіночій вбиральні, не вистачає.

“Малюю, слухаю музику, – описує хлопець своє дозвілля. – Намагаюся займатися чимось творчим… Я навчаюся в училищі. В нас намагаються робити якесь дистанційне навчання, але складно, дивлячись на те, які умови”.

На станції метро “Арсенальна”

На “Арсенальну” прийшов Джорож Батлер – військовий художник зі Сполученого Королівства. Він малює для британських та американських видань, працює в гарячих точках. Швидкими короткими рухами він змальовує з натури чоловіка, котрий лежить у постілі на платформі метро і читає книгу.

“Я думаю, що ми всі тут завдяки кредиту, який видали Збройні сили України, які тримають росіян поза межами Києва, – коментує художник. – І я бачу, що ця солідарність українців надзвичайна! Я був у Сирії, Афганістані, в Ємені – не бачив нічого подібного серед цивільних. Але українці здаються сумними”.

На станції метро “Арсенальна”

* * *

На вечірньому Подолі працює кав’ярня (поки не почалася комендантська година). Класична музика й тепле освітлення створюють ніби портал у іншу реальність, без війни. На чеку – заклик підтримати армію через фонд “Повернись живим”. “А це вам!” – простягає бармен тюльпан.

Місто-фортеця воює, тримає оборону і попри все, радіє життю.

Читайте також:
Кухня оборони. Як волонтери в Києві влаштували “фабрику харчування” для військових та всіх потребуючих


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест із вартими уваги статтями "Новинарні".