Голова Жіночого ветеранського руху Андріана Сусак: Я досі повертаюсь у той 14-й, у літо, коли всі були живі

Відеоверсія:

 

автор: Анастасія Федченко
фото авторки, Олександра Галкіна та з архіву Андріани Сусак

“Чистокровна гуцулка” Андріана Сусак у дитинстві замість казок слухала на ніч оповіді бабусі, яка відбула покарання в Сибіру за брата-упівця. Облишила мрію робити кар’єру в бізнесі та працювати в Японії. Стала волонтеркою на Майдані і ще тоді виграла невеличку “приватну війну” з Росією. На перший бойовий вихід під Щастям на Луганщині пішла з гранатою у ліфчику. У бою “вкрала” в десантника гранатомет-“муху”. Брала штурмом населені пункти, хоча в батальйоні “Айдар” була оформлена як швачка.

Тепер штурмовичка батальйону “Айдар” очолює Жіночий ветеранський рух. В інтерв’ю “Новинарні” Андріана розповіла про свою війну, кохання, кількість і якість жінок в армії та чому важливо організовуватись ветеранам АТО/ООС.

Розповіді бабусі, відкинута Японія і вареники на Майдані

Андріана Сусак під час інтерв’ю “Новинарні

– Мене назвали Андріаною, бо народилась 9 грудня, близько до свята Андрея. Не хотіли в радянський час так записувати в документи, сказали: “Такого імені немає, давайте запишемо “Катерина”. Але мама відстояла.

Уродженка села Вербовець Косівського району Івано-Франківщини закінчила Київський національний лінгвістичний університет за спеціальністю “перекладач з англійської”. Хотіла поїхати за академічним обміном у США, однак їй не відкрили візу. Відтак влаштувалась у компанію, пов’язану з професійною косметологією, була брендменеджером японських і французьких товарів, хотіла робити кар’єру.

– Восени 2013-го ми організували в компанії поїздку в Японію. Приїхали звідти 21 листопада. Я планувала повертатися в Японію, працювати там, було таке бажання і ціль. Але 25 листопада пішла вперше подивитися, що відбувається на Майдані. І після побиття студентів до 8 травня я була на Майдані.

Андріана Сусак до війни

Удень дівчина ходила на роботу, вночі – на революцію. Іноді досипала в офісі на кушетці, вся закопчена димом.

– Я працювала, бо потрібно було заробляти гроші, щоб знімати квартиру, куди приїжджали майданівці, милися, їли, відпочивали, спали.

Із зарплати Андріана купувала гостинці для Майдану. І дуже любила співати опівночі гімн на площі:

– У мене від цього крила росли, мурашки по тілу, плач, об’єднання нації, ідея, народження – воно все генетично, мені здається, склалося. Родина УПА і бабуся дали своє.

Бабуся Сусак відбула заслання в Сибіру, бо брат був вояком Української повстанської армії.

– Їй зараз 89. Вона розповідала, як їхала в товарняку в Сибір, як поверталася звідти в Україну. Як її погрожували розстріляти за зіпсований портрет Сталіна. Як брата забрали, а її 11-річну три тижні тримали як наживку на брата. Як вона замерзала в сорокаградусний мороз. Як брата вбили. Оце мої казки на ніч, – голос Андріани зривається, коли вона про це розповідає.

Андріана Сусак під час інтерв’ю “Новинарні

Ми розмовляємо у сквері біля Михайлівського собору. Він озивається дзвонами на словах Сусак про її участь у подіях Революції Гідності – як носила чай, каву, воду, лимони на Грушевського, чекала на штурм, ліпила вареники в Українському домі. Потім були перші розстріли і дзвінки від хлопців із Маріїнського парку: “Нас тут убивають”. Приїзд увечері якимось авто на Майдан, коли вже горів Будинок профспілок, і обід за Небесною Сотнею.

– Я зателефонувала всім і сказала, що ніякої Японії, ніякої кар’єри.

Свій перший “бій із Росією” Андріана виграла ще в косметологічній компанії:

– Я не розуміла, навіщо їм (росіянам) платити частку від закупівель, якщо Україна підписала контракт із Японією пізніше, ніж Росія… Я зробила так, що японці підписали з нами угоду напряму, і ми припинили відрахування Росії. Вони відтоді мене дуже не любили, казали: “хохлушка”…

Штурм Щастя із гранатою в ліфчику

Після подій 2 травня в Одесі київські активісти хотіли їхати рятувати місто від проросійських сил. Але Андріані… не вистачило місця в тій маршрутці. Але, каже, знала, що в якійсь іншій точно вистачить.

За тиждень до неї підійшов побратим із Майдану і запитав:

– У тебе паспорт є?

– Є.

– Їдеш?

– Куди?

– У Луганськ на п’ять днів.

– Добре, – із цього діалогу для дівчини почалася війна.

У Луганськ “на п’ять днів” вона поїхала з 31-ю сотнею разом із майданівською подругою Аліною Демченко.

– Ми були в переданому волонтерами “дубку”, Аліна – в червоних кедах, а я – в білих дерматинових мереживних чобітках. Кіно та й годі, – усміхається доброволиця. – У мене ще й біла сумка через плече, в рюкзаку – джинси і кеди.

Приїхали в село Нянчине біля кордону з Росією, де на них чекали місцеві активісти, розбили табір, почали тренуватися, ходити на чергування.

Із побратимами на початку війни

Андріану попросили побути в штабі, бо нікому було заповнювати папери. Домовилися, що вона цим займатиметься, доки не почнуться активні бойові дії. Сусак почала збирати документи: у кого паспорт, у кого – військовий квиток, хтось приніс довідку від сотника з Майдану, бо все згоріло в Будинку профспілок. Так створювався батальйон “Айдар”.

– Контракту тоді не було. Під мобілізацію старші й люди із судимістю не підходили. Почали оформлювати, кого можна. Але як? Ніхто не знає. До нас прикомандирували якихось штабістів, які мали допомагати, але робили це не з таким натхненням, як ми, – розповідає Андріана.

Штабна робота для неї була першим записом у військовому квитку.

– 25 травня, в день президентських виборів, новостворений батальйон “Айдар” пішов на першу операцію. У нас були поранені, але ми взяли в полон бойовиків із російською зброєю у рясах священників, “казаків”.

Було так прикро! Я сиджу іноді до 4-ї ранку в штабі й роблю ці документи, а вони на операції ходять. Або повертаються з полігону задоволені: “А ми сьогодні стріля-я-я-ли”. Я дуже була зла, кричала: “Я залишаю цей штаб!” Але більше там нікому було працювати. Аліна фотографувала на фоні плитки ковбасного заводу на військові квитки.

Андріана у складі штурмової групи

Коли готувалася операція “Щастя”, Андріана пішла до командира і поставила перед фактом: або вона йде на штурм, або переходить в інший підрозділ. Розмова була не з легких. Командир запитав, із ким вона піде? Ті не візьмуть, “афганці” теж.

– Я обрала хуліганів. Кажу: піду з “чорними”. Прийшла до них: “Я йду з вами на штурм!” – “Не зрозуміли”. – “Це наказ командира і не обговорюється”. І все. Сіла в машину, вдягла балаклаву.

Не всі знали, що Андріана дійде до замінованого мосту, адже дівчатам наказали залишитись ближче до тилу. Під час привалу, пригадує дівчина, було дуже холодно, майже всі хлопці позасинали.

– Я теж засинаю, голова відкидається назад, і як почну хропіти! А тихо ж має бути, бо ми в засідці. До мене підходить хтось, торсає, знімаю балаклаву: “А ти що тут робиш?” – “Як що? Штурмую Щастя!” – зі сміхом пригадує діалог айдарівка.

Андріана у складі штурмової групи

Під час цієї операції вона вперше бачила, як ворог стояв за кілька метрів. Андріана з ним тоді навіть привіталася, щоправда, зі зведеним автоматом. Противник з автоматом був так само ввічливий і розгублений.

– Я вміла збирати і розбирати автомат, але на полігоні не була і стріляти не вміла. У мене граната була в ліфчику захована. Я дуже боялася гранат. Мені здавалося, що вона вибухне, навіть якщо в ній немає чеки. Вона була розкручена, замотана в скотч. Потім я її так у скотчі й повернула, – сміється ветеранка.

За зізнанням Андріани, вистрелити у ворога, якого чітко бачиш, дуже складно, скільки б доти не думав, що готовий до цього. На виручку прибіг побратим Сухар.

– Він крикнув, щоб той обернувся. Ну росіянин розвернувся і побіг у “зеленку”, а потім почався бій.

Штурм Металіста: “Біжу і кричу “Путін ху*ло!”,
щоб не потрапити під дружній вогонь”

Андріана Сусак під час інтерв’ю “Новинарні

– 17 червня, коли Віка Дворецька потрапила під обстріл на гольф-клубі, о 6-й ранку телефонує Юра Крижберський і каже: “Ми в засаді”. Це коли наші восьмеро хлопців із [Надією] Савченко потрапили в полон. У мене є записи цих розмов, як Юра кричить, що вони поранені, а я в штабі сиджу і навіть не знаю, де вони, де той Металіст. Він мені якусь вулицю, будинок називає. Ми сіли в дві чи три машини, я в багажник, бо в салоні не було місця, і поїхали їм на допомогу. Я доїхала до Нового Айдару, як у Юри зник зв’язок. Мені сказали, що вони здалися в полон, бо в них закінчилися набої. Я доїхала до Щастя, бо тільки ту точку знала, питаю: “Де наші? Де мої “чорні”?” Мені показали кудись прямо, – пригадує той довгий день Андріана.

Вона пам’ятає, як доїхали до розстріляної машини, як потім взяла автомат і побігла.

– Я вже знаю, що Дворецька вийшла, що їх забрали, що Батю поранили. Добігаю до наших, мої “чорні” дивляться: “Ти звідки тут узялася? Ти ж у штабі”. – “Приїхала в багажнику”. І ми ще не встигли віддихатися, як команда: “Штурм Металіста”. І ми йдемо туди. Нас відрізає кулемет, чоловік одинадцять ведуть бій у засаді, у нас закінчився б/к, троє перших убитих. Хлопці намагалися підійти з гімном України, обмотані прапором. Вони (бойовики – “Н”) вбили одного, ну ми їх теж нормально покошмарили. Тут “Камаз” (позивний бійця – “Н”) у двох метрах від мене під деревом став, почав перезаряджати, і… впав.

У той момент я зрозуміла, що вбиватиму всіх.

Потім завелася ворожа “беха” і відкрила вогонь.

Андріана у складі штурмової групи

Тридцятий калібр, бляха-муха. І 800 метрів ми, як зайці, під постріли “бехи” по лісу біжимо. Я розумію, що хлопці йдуть на допомогу й можуть нас застрелити – так званий “дружній вогонь”. І я кричу на всю, хоч горло й пересохло: “Путін – ху…ло!”, щоб вони нас не застрелили. Не вийшли Камаз, Рябуха. Хамраєву кулеметним пострілом рознесло голову, – згадує Андріана.

Тоді полягли не тільки “айдарівці”. В окопі були два закривавлені бронежилети і телефони десантників із “80-ки”.

– Потім ще дуже довго хлопці дзвонили і шукали цих побратимів. Чіплялися за кожну надію. Я і досі не знаю, що з ними, – зізнається Андріана, яка отримала позивний “Малиш” (“Малюк”).

Андріана Сусак із колегами по підрозділу (праворуч)

Після взяття Металіста “чорні” взяли Малиша у свою групу.

– Зрозуміли, що я все одно приїду в якомусь багажнику. Так я стала штурмовичкою, двічі хрещеною у бою, – сміється жінка. – Відвезли на полігон, дали кинути гранату, щоб я не ховала в бюстгалтер. Із “Мухи” дали постріляти.

Перед тим РПГ-18 (ручний протитанковий гранатомет, “Муха” на військовому сленгу) дівчина бачила під час бою за Металіст у десантника з 80-ї бригади.

– Він іще меншого зросту, ніж я. Я зрозуміла, що це зовсім діти. І я до нього: “Віддай “Муху”!” А він: “На, там є інструкція, як стріляти”. Несу як трофей: “Ніндзя-а-а, я дістала “Муху”!” Ніндзя піднімає її до плеча і тільки починає тиснути на гачок, як Прапор кричить: “Дурень! Вище! Без руки лишишся!” Бо треба ж було “беху” завалити, – пригадує ту історію Сусак.

Із побратимами на початку війни

Позивний “Прапор” був одним із небагатьох, хто мав бойовий досвід у різних війнах. Він служить і досі. У перервах між боями ділився знаннями з добровольцями: як іти двійками на штурм, як розрізняти “приходи”.

– Пам’ятаю, сидимо в Хрящуватому в машині, а нас тоді фосфорними снарядами обстріляли – воно як феєрверк. Думала, то салют на день перемоги. А він: “Це не феєрверк, давай тікати звідси”, – з гіркою посмішкою згадує Андріана трагічне літо-2014.

Після перших втрат, каже жінка, з’являється величезне відчуття провини і комплекс людини, що вижила, який навіть психолог не здатен побороти.

– Починаєш аналізувати ситуацію: Рябуха просився додому, ти його просила потерпіти, а наступного дня він загинув. А коли їх стає не троє [загиблих], а сто, і ти їх пам’ятаєш поіменно, пам’ятаєш день, коли загинув… Це як Дика пам’ятає їх по моргу, так я їх усіх пам’ятаю по боях.

Коли їх стає так багато, розумієш,
що якби не війна і якби не Росія, вони всі були б живі.

Навіть ті, хто загинув від “дружньої” кулі. Адже це все війна, в якій винна Російська Федерація. Вони всі – герої, хто б як не загинув, – переконана Андріана Сусак.

Андріана Сусак під час інтерв’ю “Новинарні

Вона не була на жодних похоронах загиблих побратимів. Ні з ким не попрощалась і ніколи не попрощається.

Читайте також:
Доброволець Галина Клемпоуз “Перлинка”:
Ми готові віддати життя за країну. Але чи потрібно це народу?

“Всі були на одній хвилі, впевнені, що до вересня війну виграємо”

Андріані в підрозділі намагалися створити комфортніші умови, хоча вона, каже, ніколи не вимагала нічого особливого.

– Була така вперта: “Я – солдат, бойова одиниця, не треба мені ліжка, я спатиму на землі, як усі”. Хоча ліжко застелене стоїть, але на ньому ніхто не спить, усі на землі, бо в нас рівність”, – усміхається жінка.

Хлопці завжди нагадували волонтерам, що в команді є дівчина, аби привезли щось і для неї. Носили воду, щоб покупалася.

Андріана Сусак

Андріана називає підрозділ сім’єю, в якій не було дискримінації.

– Я довела, що можу. Були якісь конфлікти, коли вони йшли, а мене залишали. Але потім я зрозуміла, що в армії важливо виконувати наказ, який би він не був. Один раз сварилася з командиром просто під час бою за Георгіївку, коли звільняли дорогу на Луганський аеропорт. Штурм, танк заїжджає на фугас, у нас один “двохсотий” і дуже багато “трьохсотих”, друга партія потрапляє під ВОГи і немає парамедиків, які можуть вивезти. Ладка Введенська вище сидить із Доком і приймає поранених. У мене наказ від командира: “Ти вивозиш поранених”. – “А чому я? У нас же штурм!” Ми один одного послали прямо. Але після того стало легше, викинули негативу трохи, – пригадує Андріана.

Вона тоді зціпила зуби й почала вивозити поранених партіями: по шестеро один раз, вдруге, втретє.

– Вантажила в машину і казала: “Будете жити”. “Ноги відірвані? Давайте складемо в мішок”. Я з ними не панькалась. Головне було довезти до медиків і їхати за іншими.

Зараз усі ці люди живі.
І вони щороку 20 серпня телефонують: “Дякую, мала”.
Кажу: “З днем народження!”

Під час 13-денного штурму Хрящуватого вона обробляла рани побратимам.

– Ніндзя взагалі втік із лікарні з 11 швами, приїхав на мопеді, привіз чотири колеса на “Ниву”. Потрапив під “Град”, розбився мопед. У нього плеврит, йому все позашивали. А він далі їде, його машини підвозять як попутника. Приїжджає Ніндзя на третій день після операції задоволений: “Мала, ось чотири колеса, а ось – моя аптечка, мені треба обробити рану”.

Андріана Сусак під час інтерв’ю “Новинарні

Таку затятість побратимів Андріана пояснює вірою в перемогу, що була тоді близькою. Вірили, що от-от візьмуть Луганськ.

– Ми могли піти далі. І це був захід у Луганськ. Ми реально зранку були готові йти. У нас було багато трофейної зброї, можна було не рахувати набої і гранати. Всі були на одній хвилі, впевнені, що до вересня все завершимо, дітей же треба до школи вести, – розповідає Сусак. – А потім перше перемир’я, потім друге. І Прапор, який був не в одній гарячій точці, робить висновок: “Це надовго, нас “зробили”.

Читайте також:
“Із ЛАП смерті”. Бойовий генерал Андрій Ковальчук
– про невідомі сторінки оборони Луганського аеропорту

Швачка в наступі та жінки для “галочки”

Попри те, що було важко, почалися проблеми зі шкірою від того, що не було можливості помитися, дівчина не скаржилася.

– Коли я збройників бачила, вони думали, що якась навіжена. А я на “крузері” тоді їздила камуфльованому, 11 дірок у салоні, весь постріляний, побитий, дротом замотаний. Він вивозив мене скрізь по полях! Знав командир, що я їжджу біля російського кордону, прокладаю шляхи. Зупиняєшся на блокпосту, опускаєш скло, підходить хлопчина з автоматом: “Пароль?!” І такий: “О! Дєвочка”. І в мене хлопці регочуть.

Андріана Сусак на Донбасі, 2014 рік

Сусак переконана: справжня рівність в армії стане можлива тоді, коли буде професійний відбір.

– Перед тим, як підписуєш контракт, ти маєш здати нормативи: продемонструвати знання, фізичну готовність, відтискання, підтягування, пройти “учебку”, хто б ти не був – чи ти штабіст, чи медик, чи зв’язкова, – переконана ветеранка.

Те, що стало в ЗСУ з гендерною політикою, нічого не дало.
Зробили кількість, а не якість.

Для чого? Щоб ми звітували світу, що в нас 25% в армії – це жінки? Ні! Зробіть якісно, – каже Сусак.

У її військовому квитку після штабу був запис: “начальник швейного цеху з ремонту та пошиву речового майна”, тобто на штурм ходила швачка.

Андріана Сусак під час інтерв’ю “Новинарні

– А якби з тобою щось сталося?

– Була б швачкою, яка загинула на війні. Коли ми стояли на 25-го блокпосту після Дебальцевого, якось прийшла перевірка до нас: “Як підписати швачку, що вона на 25-му несе чергування?” Кажу: “Шию хлопцям шкарпетки. Пишіть, як є”.

“Давай одружимося!” – “Ні, якщо мене вб’ють, не хочу, щоб ти був вдівцем”

Ще 11 травня 2014 року в Нянчиному до Андріани прийшов із військовим квитком оформлюватися хлопець, із яким відтоді не розлучаються.

– Сьогодні (розмова відбувалася 22 липня – “Н”) в нас п’ята річниця вінчання, – говорить жінка, і дзвони Михайлівського знову озиваються, ніби вітають.

Нині її чоловік Максим на фронті у складі Сил спеціальних операцій, доти був морпіхом.

Любитися на війні нескладно, каже Сусак. Головне – пам’ятати, що робите спільну справу. І намагатися брати потрібні снаряди.

– Один раз було. Нам дали наказ, а ми взяли не ті снаряди. І я дзвоню о пів на дванадцяту ночі: “Макс, привіт. Нам тут СПГ привезли, і ми не ті снаряди взяли. Ти можеш привезти до Літуна?” (А ми були біля Жовтого на стратегічно важливій висоті). І поклала трубку. І починається: “Ти де?!”

Згадує їхні чорні жарти:

– Якось він сказав: “Давай одружимося!” Я йому: “Ні, бо якщо мене вб’ють, не хочу, щоб ти був вдівцем”, – сміється Андріана. – Або навпаки: “Давай одружимося, виплату на другого одержить хтось із нас”.

Андріана Сусак під час інтерв’ю “Новинарні

У 2015-му Андріана була готова підписувати контракт із ЗСУ і продовжувати службу. Пішла в лікарню перевірятися.

– А мені кажуть: “Так ви ж вагітна!” Але я продовжувала іноді ходити в розвідку, робила те, що могла, хоча в броніку важко було. Якщо якісь бойові – виконувала функцію водія-парамедика: підігнати машину під час обстрілу, забрати людей, – розповідає Андріана про свою участь у війні на доброму терміні вагітності.

Побратими її підтримували: приносили смаженої картоплі, одного разу привезли першу полуницю.

– Ніч, усі сплять, а я її з глиною їм. Виходжу ввечері, дивлюся в зоряне небо, безпілотники-сволочі літають, а я кажу: “Я знаю, що все буде добре”.

Чому не звільнилася одразу, як дізналася про “положення”? Чекала демобілізації. Документи мали прийти не раніше травня.

– Я була там щаслива. Не тільки я була в “положенні” на фронті. Багато дівчат, які й на восьмому місяці сиділи в штабі і виконували свою роботу. Таке життя, так сталось. У своїх мріях я думала: “Зараз швидко народжу і повернусь”. Півтора року жила з цією думкою. І досі так живу. Але повертаюсь не в теперішній час, а в той 14-й, у те літо, де всі були живі, – голос Андріани тремтить.

Із сином Макаром

Ще коли вперше дізналася про вагітність, вже знала: буде син, Макар. Чоловік дочекався пологів, побачив первістка і підписав контракт.

Сину цього року буде п’ять. Андріана поки не говорила з ним про війну. Хоча Макар бачить, як тато приїжджає з великим наплічником і в формі.

– Якось одягав футболку: “О, мамо, в мене футболка, як у тата, я буду солдатом!” Мені іноді страшно від таких слів. Або дивиться якісь мультики: “Мамо, інопланетяни прилетять нас захоплювати, але ми їх уб’ємо”. Питаю, чому одразу вбивати, може, якось домовитись, якщо вони хороші: Він сидить, мовчить, дивиться, а тоді:

“Ну добре, інопланетян вбивати не будемо, а москалів будемо!”

Звідки це в нього?! Але я розумію, що коли я вчилася, нянь йому заміняли побратими. Розповідали, хто ворог.

Макар

І зараз на дитячому майданчику Макар може запитати про російськомовних хлопчика чи дівчинку, чому ті “ненормальною мовою говорять”.

Читайте також велике інтерв’ю з “айдарівкою” Вікторією Дворецькою:
Маки Дикої

Ветеранська дипломатія для втомленого суспільства

Нещодавно Андріана Сусак закінчила Києво-Могилянську академію. Стала магістром із публічного управління та адміністрування завдяки стипендії імені Богдана Радченка, названій на честь випускника Могилянки, який загинув на фронті. Учасники бойових дій можуть отримати цю стипендію для навчання в найкращих українських вишах.

Андріана Сусак на випуску з Могилянки

Нині Сусак очолює Жіночий ветеранський рух (ЖВР). Хоче зробити його сильнішим.

Читайте також:
“Зліт посестер” під Києвом: як зароджується жіноча ветеранська організація

– Я бачу, наскільки дівчата [в цій громадській організації] свідомі, об’єднані цінностями. Ми всі займаємося Україною, але ще й гендерною рівністю – наприклад, щоб у ліцеї Богуна дівчата не ходили в чоловічих трусах.

Я займаюся ЖВР, бо не можу підписати контракт, і тому що чоловік на фронті. А я дотримуюся американського правила, яке в них навіть задокументоване: якщо є сім’я і дитина, треба ротацію відбувати по одному. Не можуть чоловік і дружина бути в одному підрозділі, щоб не було конфлікту інтересів, й одночасно перебувати на передовій теж не можуть. Та й бабусі дуже “зайняті”, принаймні так кажуть, на них дитину не залишиш, – каже ветеранка.

Злет ЖВР

Учасниці ЖВР посадили дві алеї пам’яті. Організація шукає освітні можливості для дівчат-УБД, проводить інформаційні кампанії. Є спільний чат на півтори сотні учасниць – всі проблеми тут вирішуються за хвилини, хоч рації для підрозділу знайти, хоч про лікарню домовитись.

Також у ЖВР регулярно проходять злети ветеранок, де дівчата знайомляться, діляться досвідом, іноді – болем.

Цьогоріч планують вийти жіночою коробкою на Марш захисників України 24 серпня.

Окремий напрямок – “Мандри ветеранок”, участь в інформаційних поїздках за кордон і дипломатичних зустрічах. Сусак переконана: учасників бойових дій потрібно залучати до зібрань на міжнародній арені.

Андріана Сусак біля Міжнародного суду в Гаазі

– Коли ми їздили до НАТО, нас слухали. Пам’ятаю, як випрошували в Держдепі США допомогу: “Ну дайте, ну контролюйте, щоб не крали, ну пропишіть у договорі, щоб контроль був американський, щоб воно доходило до солдатів. Ну де ті “джавеліни”?” – усміхається Андріана, згадуючи поїздки ветеранок.

– Ви не можете говорити, бо дипломатична мова не дозволяє? То виводьте нас, пояснюйте, що ми контужені, а ми вже будемо говорити, що в нас російсько-українська війна, будемо привозити зняті з їхньої техніки російські прапори, паспорти кадрових офіцерів РФ, зйомки з безпілотника, як їхні колони йдуть. Використовуйте всі можливі ресурси, щоб ми виграли в цій війні!

Андріана Сусак під час інтерв’ю “Новинарні

У дипломатії є поняття: м’яка сила, жорстка сила і розумна сила. М’яка – це культура, це те, що робили американці, коли поширювали “американську мрію” по світу. Жорстка – це військові конфлікти, Сирія й Україна. А розумна сила – це коли використовується і те, і те.

Ось я би хотіла, щоб Україна застосовувала розумну силу. Щоб наші військові точково працювали (а спецпризначенці готові і тільки чекають наказу) та по клаптику забирали свою територію, працювали з людьми і повертали їх ментально до України, і щоб були сильний тил та опора, захист військових в інформаційному полі. І наша армія таким чином розбудовувалася б, – переконана голова ЖВР. – Бо армія, яка не воює, не розбудовується…

Я взагалі за мілітаризоване суспільство типу Ізраїлю чи Швейцарії,
яка за 20 хвилин може розгорнути війська.

Фотогалерея:

Андріана Сусак - НАТО_1 Лера Бурлакова Сусак Шевчук в Гаазі Андріана Сусак - мандри ветеранок Андріана Сусак у Гаазі Андріана Сусак - Майдан Андріана Сусак - початок війни 2014_6 Андріана Сусак - початок війни 2014_7 Марія Берлінська Андріана Сусак і Масі Найєм зі Степаном Полтораком Андріана Сусак - Торонто - Непокаране зло повториться Андріана Сусак - серед ветеранів-студентів Андріана Сусак - злет ЖВР
<
>
Торонто, акція з вимогою покарати винних у вбивстві Каті Гандзюк

Читайте також:
“Наша зброя – правда”. Як українські ветеранки відстоюють країну під час візиту до США

– Чи можливе мілітаризоване суспільство, коли люди “втомилися від війни”?

– Я не знаю, від чого вони втомилися. Вони не знають, що таке війна. Від новин? Викиньте телевізор. Я розумію, коли мама втомлена від сліз, яка поховала сина, діти втомлені від туги. Волонтери, я розумію, втомлені, бо ти просиш однаково при будь-якій владі по 200 грн для армії. Як можуть люди бути втомлені? Йдеш у ресторан – люди там відпочивають, як і в 2014-му, у них тут нічого не стріляє.

Вони казали: “Повернетеся з фронту, наведете порядок”. Ми щось робимо, а втомлені – вони. “Андріано, ти завжди зі своєю війною…” Але в твоїй країні йде війна! У цій країні живуть твої діти, поховані твої батьки. Як ти можеш не хотіти будувати її?.. А вже все, коронавірус показав, що за кордон можна і не виїхати. Треба дбати про своє. Але хто дбає?..

Андріана Сусак і Настя Федченко під час інтерв’ю

Читайте також:
Юний комроти “Айдару” Вадим Ковальчук:
Коли просуваєшся навіть на метр уперед – це кайф


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.