автор: Ліна Тесленко
фото автора, з особистого архіву Наталії Дзюбенко-Мейс та з відкритих джерел
18 лютого виповнюється 70 років від дня народження відомого американського дослідника Голодомору Джеймса Мейса. Про вшанування пам’яті історика говоримо з його вдовою Наталією Дзюбенко-Мейс
“У цей день я обов’язково поїду до дорогої могили, зайду до церкви… І запалю дома свічі, буду розмовляти… Зрештою мені завжди є що йому сказати, про що порадитися. Він завжди зі мною”, – каже Наталя Дзюбенко-Мейс, вдова відомого американського історика, професора Джеймса Мейса (1952–2004).
18 лютого йому мало б виповнитися 70 років. Проте скупа доля відміряла лише 52. Дослідник найтрагічнішої сторінки нашої історії згорів несправедливо рано, мов та свічка, яку щороку запалюємо в останню суботу листопада, поминаючи жертв Голодомору. Ця традиція, запропонована Мейсом, уже стала невід’ємним скорботним ритуалом, частиною нашої пам’яті…
Та чи такою ж вдячною є наша пам’ять про самого історика? Про це говоримо з його дружиною пані Наталею.
Наталія Дзюбенко-Мейс
Українська історія Джеймса Мейса почалася тоді, коли він, ще зовсім юний 21-річний студент Мічиганського університету, слухав лекцію професора Романа Шпорлюка про Голокост. Викладач згадав і про Великий голод в Україні – трагедію далеко не менших масштабів.
Мейс не повірив: “Не може бути! Інакше ми знали б про це!”
Можливо, саме тоді наші мертві вибрали його, як згодом не раз повторюватиме сам дослідник.
Його наукова робота так чи інакше завжди була дотичною до України і пережитої нею трагедії Голодомору. Спочатку – як учасника проєкту вивчення Голоду в Україні Українського наукового інституту Гарвардського університету. Згодом – як директора пілотного проєкту “Усна історія українського Голодомору”, а пізніше – помічника Роберта Конквеста в роботі над книгою “Жнива скорботи”.
У 1985 році Джеймс Мейс прийняв пропозицію очолити Комісію Конгресу США з вивчення Голодомору в Україні. Вона збирала документальні та усні свідчення про голод 1932–1933 років і першою зробила висновок:
це був спланований Сталіним та його оточенням
геноцид проти українців.
Доторкнувшись так близько до України та її трагічної історії, у 1990 році дослідник нарешті вперше побував на землі, яку довго і ретельно вивчав. Потім він залишиться тут назавжди.
Випускник Джеймс Мейс із дипломом магістра Мічиганського університету
Історію знайомства зі своїм майбутнім чоловіком Наталія Дзюбенко-Мейс і сьогодні пам’ятає до найменших дрібниць. Це був 1993 рік.
– Ми сиділи на літній терасі кав’ярні біля Спілки письменників разом із колегою Ігорем Римаруком. Аж раптом до нас підійшов дивний молодий чоловік з лукавими іскорками в очах і відрекомендувався: “Я – Джеймс Мейс”.
Це прізвище мені вже було знайоме: редагуючи народну книгу–меморіал “Голод 33”, я дізналася про існування Комісії Конгресу США з вивчення Голодомору в Україні. Її всі називали “комісією Мейса”.
Чомусь уявлявся сивобородий американський професор років під 90. Я так і сказала: “Ви не можете бути Мейсом, вам має бути років 90”. А він щиро розсміявся і відповів, що це лихі підступи американців, бо йому насправді всі сто!
Я полюбила Джима одразу, бо його неможливо було не любити. У ньому пульсував якийсь особливий магнітик, який притягував людей. Ми були дуже схожими – за характерами, світовідчуттям і навіть зовні. Зустрівшись тоді, ми вже більше не розлучались.
Подружжя Наталія і Джеймс Мейси
На той час пані Наталя була вже досить відомою в Україні письменницею, членкинею НСПУ, видала кілька поетичних збірок. Проте знайомство з Мейсом усе змінило: жінка стала помічницею і правою рукою свого чоловіка. Вони були не просто подружжям, а однодумцями, людьми зі спільними поглядами й цінностями.
– За всі роки нашого співжиття з Мейсом у мене не було жодної поетичної публікації, а роман “Андрій Первозванний” був написаний ще до нашої з ним зустрічі. Увесь цей час я опрацьовувала тексти свого чоловіка, – розповідає Дзюбенко-Мейс. – Він володів українською мовою, та не настільки, щоб вільно послугуватися нею при написанні своїх творів. Тож Джеймс потребував моєї допомоги. І це була важлива робота – найважливіша, яку я робила будь-коли до чи після того. Адже моя головна професія – науковий редактор.
А в літературу я поверталася – важко, складно – вже без нього. Але з його благословенням.
Тому коли під час недавньої бурхливої літературної дискусії один журналіст, який раніше ледь умовив мене на розлоге і виснажливе інтерв’ю, пив у моїй оселі каву, прискіпливо вивуджував смажені подробиці нашого життя з Мейсом і опублікував інтерв’ю з уривками віршів у поважному виданні, раптом публічно закинув мені “спекулювання” в літературі іменем чоловіка – від такого удару я буквально оніміла. Цього не дозволили собі ні мої розлючені опоненти, ні різноманітні критики.
Прикро, та після цього я стала вкрай недовірливою, відмовилася від багатьох важливих публікацій, ефірів. (Із пані Наталею й справді нелегко було домовитися про це інтерв’ю: напередодні ювілею чоловіка вона вимкнула телефон, відключила месенджери та поринула у власну творчу роботу. Хоча раніше ніколи не відмовляла журналістам – Л.Т.).
Наталія Дзюбенко-Мейс біля Меморіалу пам’яті жертв Голодомору-геноциду
Раптовий відхід Джеймса Мейса у травні 2004 року приголомшив і тих, хто особисто знав дослідника, і тих, хто лише чув його прізвище. Це було несподівано, передчасно, несправедливо.
Розпорядження президента України Віктора Ющенка про вшанування пам’яті історика вийшло в тому ж році. Давно вже мали б з’явитися пам’ятник Мейсу, меморіальна дошка на будинку, де він мешкав, присвоєння імені навчальним закладам і установам, створення документального фільму…
Про пам’ятник ще двічі йтиметься у президентських указах від 2007 та 2009 року. Та його немає й досі. Як немає й меморіальної дошки на будинку дослідника, і фільму, і ще багато чого.
– Я не з тих, хто любить ходити по кабінетах і вміє щось просити. Але був час, коли я оббивала високі пороги з цього приводу, нахабніла, сердилася. Писала довгі й розгнівані листи, публікувала розлогі статті, – каже пані Наталя. – Та розпочинаючи цю затяжну епопею, я не зовсім усвідомлювала складність проблеми. Справа була не в небажанні чи лихій волі окремих чиновників. Все впиралося у недостатню зрілість самого суспільства.
Наведу лише один приклад. Київська школа виявила бажання носити ім’я Джеймса Мейса. Я виступила перед педагогічним колективом, учителями. Списалася з індіанським коледжем Оклахоми (у цьому штаті Мейс народився і жив, його батько походив з індіанського племені черокі – “Н”), домовившись про побратимство, взаємообмін. Все, здавалося, вирішувалося, всі були в захваті.
Але посипалися публікації, погрози, наклепи на Джеймса, його діяльність. Тиск на школу був такий, що вчителі відступили, а батьки вжахнулися. Не було ні вибачень, ні пояснень. Більше того – в цій школі я досі персона нон грата.
Джеймс Мейс (праворуч) на заходах пам’яті жерт Голодомору 1932-1933 рр.
Трактування Голодомору як геноциду українців і ті висновки, які зробив Джеймс Мейс у результаті своєї наукової діяльності – що незалежність України означає насамперед незалежність від Росії, – викликали і досі викликають шалений спротив російської пропаганди.
– Вони досі в її фокусі, – наголошує Наталя Язорівна. – Український інтернет постійно поповнюється черговими чорними побрехеньками про Джеймса і “казку про Голодомор”, яку він “придумав”.
Градус ненависті там такий високий, а “страшилки” такі випуклі, що виникає цілком обґрунтована підозра щодо існування в Росії пропагандистського центру, завданням якого є нейтралізація правди про Голодомор та очорнення її носіїв.
Щороку напередодні відзначення жертв Голодомору щось подібне обов’язково з’являється в російських медіа. Нам посилають сигнал, що росіяни гніваються на українців, спостерігають за нами і неминуче прийдуть, щоб із нами розібратися. Як правило, в таких опусах з’являється ім’я Джеймса Мейса.
Джеймс Мейс
Однією з помітних публікацій такого штибу був гігантський, у дев’яти (!) подачах матеріал “Комсомольської правди”. Під заголовком “Українське підпілля чекає приходу Червоної Армії” подружжя “журналістів” Ніколай та Аліса Голобородьки “розповідали” про нас із вами, про Україну після перемоги Майдану.
Ця огидна словесна клоунада не підлягає ані критиці, ані аналізу. Але один фрагмент усе-таки наведу, мовою оригіналу: “Был такой американский историк Джеймс Мейс. Работа его жизни – доказать, что голодомор на Украине устроили русские большевики. Это он придумал проводить спецуроки в школах. Там подросткам вселяли мысль: украинцы голодали и умирали из-за красных русских. […] А потом случается майдан, за ним «русская весна». А по ТВ говорят – русские пришли и забрали Крым. Хлоп! В головах этих школьников картинка сложилась воедино: русский – враг, он всегда убивал украинца”.
Фрагмент публікації “Украинское подполье ждет прихода Красной Армии” (частина 9) у газеті “Комсомольська правда”, 21 листопада 2017 року
Не думаю, що ця недолуга аргументація якось би впливала на високопосадовців, які постійно відтягували рішення з пам’ятником, якби ця “чорнота” не проникала так чи інакше в українські медіа. Втім це тема окремої, дуже непростої розмови. Про наш наскрізь пробитий, простріляний інформаційний простір.
Але нині я вірю, що справа з пам’ятником таки зрушиться з місця. Бо змінилося суспільство. Бо опубліковано документи, відкрито архіви, видаються книги, ведуться дослідження. І потроху розвиднюється в головах. Із мізків українців вивітрюється отруйний імперський туман. Не буду загадувати наперед, але маю вагомі підстави сподіватися, що невдовзі пам’ятник Джеймсу Мейсу стане знаком перемоги правди над кривдою. Бо це не тільки моя особиста справа.
Читайте також:
Історик Володимир Сергійчук: Добиваюся того, щоб було визнано реальну цифру втрат від Голодомору
Джеймс Мейс
А от вулиця Джеймса Мейса в Києві таки з’явилася у 2016 році. Вона розташована зовсім поряд із Севастопольською площею. Раніше мала назву Колективізації. Тобто аж до 2016 року, через 25 років після відновлення Незалежності, у столиці України існувала вулиця, названа “на честь” репресій проти українського селянства! Тих самих, які зрештою призвели до Голодомору.
“Вікіпедія” пише, що довжина цієї вулиці всього 340 метрів. Щоб побачити її на власні очі, вирушаю на Солом’янку.
Вулиця Джеймса Мейса розташована між Чоколівським бульваром і вулицею Донецькою. Вже стоячи на самій вулиці Мейса, запитую кількох людей, як знайти необхідний топонім. Але всі здивовано знизують плечима. Двоє хлопців-підлітків дістають із кишень телефони і намагаються допомогти мені в “пошуках”.
Табличка з назвою вулиці Джеймса Мейса
І це не дивно: вулиця настільки крихітна, що стоячи на початку бачиш її закінчення. Тут усього… два будинки – під номерами 3 і 5. В одному розташована підстанція швидкої медичної допомоги, в іншому – дитячий садок.
Будинку під першим номером, який теоретично теж мав би тут бути, я так і не знайшла. По інший, парний, бік – покинуте літнє кафе, а ще – довгий металевий паркан, за яким, як свідчить вивіска, працює пункт прийому вторсировини.
Оце і вся “вулиця”, яка з боку Чоколівського бульвару ще й тупикова. Якщо шукатимете – орієнтуйтеся на будинок з муралом із химерними ластівками. Між ним і сусіднім можна пройти до скромної вулиці Джеймса Мейса, якій, з огляду на розміри, більше пасувала б назва “провулок”.
Мурал із ластівками біля вулиці Джеймса Мейса
Додам, що впритул до вулиці Мейса примикає вулиця Мартиросяна. Там на першому ж будинку встановлено меморіальну дошку, з якої дізнаємося, що “вулицю названо ім’ям першого післявоєнного начальника гарнізону міста Києва, генерал-лейтенанта, Героя Радянського Союзу Маркіса Согомоновича Мартиросяна”.
Про Джеймса Мейса нагадують тільки дві таблички з нумерацією на самих будинках.
Невже в Києві, де за останні роки перейменовано десятки топонімів, не знайшлося нічого достойнішого? Наприклад, на столичному Сирці досі є вулиця академіка Щусєва, “видатного радянського архітектора, автора проєкта Мавзолею Леніна”. Його заслуги перед Україною, вочевидь, більші, ніж заслуги американського історика, який вперше розповів світові та й самим українцям правду про Голодомор…
На вулиці Джеймса Мейса, Київ. Фотогалерея (гортайте):
– Я аж ніяк не применшую важливості появи імені Джеймса Мейса на столичній мапі. І те, що вулиця постала на місці вулиці Колективізації, вважаю символічним, – каже вдова дослідника. – Але навіть присвоєння імені Мейса цьому куцому провулку того ж вечора викликало лютий сюжет на російському телеканалі, де слово “наклеп” – найлагідніше з усіх можливих оцінок. Впевнена, що присвоїли його ім’я безлюдній вулиці, де не мешкає жодної людини, саме з тих причин, про які я казала вище. З остраху. Пішли шляхом найменшого опору.
Ще одна вулиця Джеймса Мейса є у Броварах під Києвом. Цікавлюся у своєї співрозмовниці: може, дослідника вшанували інші міста?
– У Броварах була запекла боротьба – місцеві патріоти за ім’я Мейса боролися, судилися. Переконували. Переборювали… В різних містах були спроби назвати одну з вулиць його ім’ям, – каже пані Наталя. – Та навіть у Львові, куди часто приїздив Джеймс, про який багато писав, звернення громадськості спустили на гальмах. Тож я не надто оптимістична щодо перспективи. Все, що стосується Джеймса Мейса, йде важко, викликає шалений спротив. І тільки моїх зусиль тут явно недостатньо. До цієї боротьби треба бути готовим. І озброєним.
Наталія Дзюбенко-Мейс
Пані Наталя зізнається, що в якийсь момент зрозуміла: марно боротися з вітряками в суспільстві, яке ще не дозріло ні до пам’ятника Мейсу, ні до тієї правди, яку він намагався донести українцям. Тому вирішила сконцентруватися на справі, яка їй точно до снаги – докластися до видання його книжок, оприлюднення архіву. Бо там його розум, його думки, його дух – те, що матиме цінність і через десятиліття після його смерті. Але й це виявилося непросто.
– Книги видавалися нестерпно важко. Роботи було багато, а мій допотопний комп’ютер не справлявся з таким обсягом текстів, та ще такої складності. Матеріальної підтримки – жодної, зате були високі укази, організовували конкурси на пам’ятник тощо. При цьому справа завмирала на мертвій точці.
Це висотувало надто багато сил, а розпач, зневіра – завжди глухий кут будь-якої справи. Тож я заспокоїлася і поклалася тільки на власні сили. Почала поступово збирати, передруковувати, опрацьовувати рукописи Джеймса Мейса, формувати книги. Із кимось домовлялася про копіювання, з кимось – про сканування. А вже на готові рукописи знайшлися і видавці, і спонсори.
Книжки авторства Джеймса Мейса
Таких книжок зібралася ціла підбірка. Їх і досі шукають, замовляють і добре купують. І це – найкраща данина його пам’яті.
Зараз ми маємо книги “День і вічність Джеймса Мейса”, “Ваші мертві вибрали мене”, “Свіча Джеймса Мейса”, видані газетою “День”.
Видавництво “Комора” видало його докторську дисертацію “Комунізм та дилеми національного визволення: національний комунізм у радянській Україні 1918–1933”.
У видавництві “Кліо” вийшло у світ уже друге видання найважливіших наукових статей Джеймса – “Україна: матеріалізація привидів”. А ще є капітальне україномовне видання матеріалів американської Комісії з вивчення Великого Голоду в Україні у 4-х томах (видавництво “Києво-Могилянська академія”).
Зараз я поступово набираю матеріалів на ще один том першодруків. І мрію про книгу статей про Джеймса Мейса. Про нього написано вже чимало, і серед цих матеріалів є по-справжньому прозорливі й глибокі твори.
А ще – працюю над рукописом спогадів про свого чоловіка під поки що робочою назвою “Обраний”. Мені є що сказати і чим поділитися, та я усвідомлюю всю підступність жанру особистих спогадів. Інтимність завжди грішить суб’єктивністю…
Мені зовсім не хочеться когось несправедливо зачепити, образити. Але й приховувати за ліричними відступами непрості обставини життя цього дивовижного американця в Україні я не буду. Без імен тут не обійтися. А це загрожує медійним скандалом, якого я, правду кажучи, страхаюся… тож і відтягую публікацію.
Читайте також:
Ціна правди між Голодомором і “кризою”. Фільм, який змушує думати
Наталія Дзюбенко-Мейс у саду на Троєщині, який посадили разом із чоловіком. Фото: Олександр Рупета
На останок від Наталі Язорівни дізнаюся, що в Києві є ще одне місце, пов’язане з паном Джеймсом. Це справжній фруктовий сад, який буяє на околиці столичної Троєщини, де колись у невеличкій квартирці мешкала родина Мейсів. Його пані Наталя посадила разом зі своїм чоловіком.
– Скільки там нашої праці! – пригадує Наталія Язорівна. – Я тоді вперто відбивала сад від Вигурівського базару, який сунув під вікна. Джеймс купив дві вантажівки чорнозему, провів водопровід, я полювала за саджанцями. Їх виривали, вирубували, а я знову садила. Чомусь для мене це було важливо. Може, через гнітючу криміногенну атмосферу “китайської стіни” – тоді останнього будинку на Троєщині.
Навпроти – болота, поряд на пустирі паслися корови. І раптом – сад, який вимагав постійної уваги. Пригадую: якийсь підпанок намагався просто посеред саджанців вліпити кіоск із лакофарбами. Я пригрозила, що спалю. Лаялися, сердилися, але зрештою відступили. Коли я виїжджала, нарахувала більше 300 дерев. Не всі вижили, але наш сад таки живе. Він виріс. Розрісся. Тішить око і душу.
Іноді там буваю. Нечасто – коли цвітуть абрикоси або буяє падолист… Між цих розкидистих дерев мені по-справжньому боляче. Там дорога тінь набуває реальних обрисів. Там спогади про непросте минуле щастя пропікають наскрізь…
Джеймс Мейс із американським бізнесменом українського походження Олексієм Воскобійником у Гарварді
У день 70-річного ювілею Джеймса Мейса пам’ять дослідника вшанують під час публічного діалогу “Запалена свіча”, який організовують Інститут дослідження Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду та “Університет менеджменту освіти” Національної академії педагогічних наук України. Онлайн-трансляцію цієї дискусії можна переглянути тут.
Це, власне, єдиний пам’ятний захід, що відбудеться з нагоди роковин. Принаймні інформації про інші події знайти не вдалося. Хоча ювілей і внесений до переліку пам’ятних дат і ювілеїв, передбачених постановою Верховної Ради на 2022 рік.
– 70 років від дня народження Джеймса Мейса – дата, яка примушує замислитися над його місцем і роллю в українській історії. І анонсований публічний діалог, як на мене, – оптимальна форма озирнутися на наукову спадщину, оцінити його внесок у становлення і самоідентифікацію молодої української держави, – каже Наталя Дзюбенко-Мейс. – Не урочисте трибунне захвалювання, не змагальність у патетичній риториці, яких сам Джеймс терпіти не міг, а серйозна розмова науковців, істориків, громадських і політичних діячів навколо смислів і концепцій, запропонованих Мейсом українській спільноті.
Наталія Дзюбенко-Мейс біля чоловікової могили на Байковому цвинтарі
Пані Наталя наголошує, що не всі глибинні смисли, закладені у його статтях чи начерках, Мейс встиг розширити і поглибити. Не всі, на жаль, “зчитані”, розкодовані і сприйняті, пропрацьовані суспільством. А проте, вони залишаються глибоко актуальними і не скоро втратять свою гостроту.
– Напрацювання Джеймса Мейса необхідно, звісно, популяризувати. Та насамперед його потрібно вивчати. Тому прочитання й інтерпретація його творів, наприклад, львівським професором Йосипом Лосем мені таки важливіші, ніж формальні урочистості. Особливо в такі сповнені тривогами і загрозами часи, коли я особисто хапаюся за його твори, як за рятівну соломинку, шукаю в них відповіді на запитання, поставлені часом.
Це зовсім не означає, що я б не підтримала проведення наукових конференцій чи семінарів, або вечора пам’яті, де б виступили зі спогадами друзі й однодумці Джеймса Мейса, ті, хто особисто знав і шанував цю людину. Їх із кожним днем стає дедалі менше…
На жаль, таких пропозицій мені особисто не надходило. Та я не схильна драматизувати, комусь дорікати чи звинувачувати у байдужості. Рік щойно почався, ще все попереду.
А сьогодні я дуже сподіваюся, що 18 лютого про нього згадають – у студентських аудиторіях чи на онлайн-лекціях, у школах, церквах, домівках…
Джеймс Мейс
Читайте також:
Табуйований перепис-1937: похована правда про Голодомор
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
