“Хірурги також працювали лопатами – у кожного в Києві були сім’ї”: спогад справжнього “чорнобильця”

Віктор Єленський
релігієзнавець, публіцист, політик, народний депутат України VIII скликання

(FB)

Не знаю, який з можливих чинників тут найсуттєвіший, але ніколи раніше напередодні Чорнобильських річниць мені не телефонувало стільки журналістів (чесно кажучи, не пам’ятаю, щоби взагалі з цього приводу телефонували) з проханням розповісти про свій досвід 35-річної давнини. Розповідаю, що пам’ятаю.

Але якщо хочете знати як влаштована людська память, то от вам чорнобильська історія. Визивно негероїчна, але на 99% правдива (1% лишаю на власні проблеми із віддзеркаленням того, що зветься “об’єктивною реальністю”).

У травні 1986-го наш батальйон знімав забруднений ґрунт на території ЧАЕС, вантажив його у залізні контейнери і вивозив на поховання у так званий “могильник”. За нами мали йти шахтарі і рити тунель під енергоблок.

Майже всі солдати й офіцери батальйону були киянами (п’ятнадцять хлопців – з Поліського); всіх призвали через військомат практично за одну ніч. Такі батальйони, як наш, розгорталися у разі ядерної війни – в них були передбачені роти автомобілістів, пожежників, медиків.

Останні, до речі, – а серед них були вчені, хірурги, дитячі реаніматологи і навіть зав.кафедри анатомії, – також працювали лопатами. Працювали добре і, пробачте за пафос, самовіддано. Може, тому, що у кожного в Києві були сім’ї, діти, батьки.

У кожному разі, командування визнавало, що саме наш батальйон – на самому передньому краї, і вирішило відзначити його бійців нагородами. Нагороди були бойовими – п’ять, здається, медалей для солдатів і два ордени – для офіцерів.

Кого представити до нагородження медалями, вирішили відносно швидко. Щодо орденів, то справедливим було нагородити одним із них комбата – підполковника Муравського (його вже давно з нами немає). А от долю другого ордена довго не могли визначити – гідними здавалися чи не всі офіцери.

Вирішили тягнути жереб. Обламаний сірник дістався Льоні – чудовому хлопцеві, кандидату хімічних наук, абсолютно достойному нагороди (його теж з нами вже немає).

Пройшло кілька років, наші хлопці помирали, але “чорнобильців” ставало дедалі більше і більше. Власті вирішили провести їхню “інвентаризацію”. Для підтвердження участі нам треба було написати заяву у військовий архів.

Відповідь отримали чи не водночас. Мовляв, так, був такий-то там і щось навіть робив, а от дозу опромінювання, яку він отримав, встановити неможливо. Тому що – увага! –

“журнал обліку доз опромінювання знищений у зв’язку із переопромінюванням цього журналу”.

Із цим та іншими документами пішов Льоня отримувати нове посвідчення ліквідатора аварії на ЧАЕС. У казьонному кабінеті його приймала пухка дама з шиньйоном, перснями і значком депутата Ленінської райради депутатів трудящих м.Києва. Гидливо погортавши Льоніни папери вона скрушно підібгала яскраво-малинову губу.

– Не бачу, – сказала дама, – підстав… Ще й журнал знищений…

– Та ви що, – взревів Льоня. – Збиткуєтесь? Та я орденом нагороджений!

– Звідки я знаю, за що у вас орден? Може за рекордні надої молока!

Кров ударила Льоні в обличчя, а дама передбачливо підскочила з крісла, розчинила двері в коридор і заверещала:

– В суд! В суд ідіть!

Льоня пішов до суду, а ми з ним – свідками. Справа вирішилася за кільканадцять хвилин, але на дворі був чудовий вересневий день, а ми вже повідпрошувалися з робіт… І от коли ми відзначали торжество справедливості, плескали один одного по плечах і поминали тих, хто пішов від нас (а їх вже тоді було кілька), виявилося неймовірне.

Виявилося, що Льоня геть забув обставини, за яких його знайшла нагорода, і про обламаний сірник теж забув. І не те, щоби Льоніна пам’ять соромилася цього епізоду, і не те, щоби в ньому було щось осудливе. А просто випав він із того, що зараз би назвали “особистим чорнобильським наративом”, не вмістився він туди.

***

Пам’ять – річ підступна. Щоразу згадуйте про це, коли читаєте мемуари.

Я свою пам’ять про Чорнобиль намагаюсь не замулювати. Тому не дивився модний серіал і ніколи від 1986-го не був на станції. Вона для мене лишилася такою, як була тоді: з автоматниками біля входу до управління, голосами тих, кого немає в живих, гігантською головою Леніна без шиї і зловісно-пророчим написом метровими літерами “Чернобыльская атомная электростанция им. В.И. Ленина работает на коммунизм”.

Читайте також:
УІНП збирає усні свідчення про Чорнобильську катастрофу

11 книг і фільмів про Чорнобиль