автор: Леся Башич
українка, яка живе в Боснії
Війна в Україні змусила українців (уперше або знову) звернути увагу на досвід народів, які переживали подібні трагедії порівняно недавно, живуть на одному з нами континенті, мають досить схожий менталітет і належать до тієї самої мовної й етнічної групи.
Я маю на увазі слов’янські народи Балканського півострова. Які з розпадом у 1991-1992-му роках Соціалістичної Республіки Югославії занурилися у кровопролитні і братовбивчі війни на декілька років. Й особливо в них постраждала Боснія: за кількістю жертв серед цивільного населення, загальною зруйнованістю країни, страшними прикладами геноциду — концтаборами, масовими вбивствами і зґвалтуваннями, депортаціями та етнічними чистками.
Тож спокуса порівнювати події в Боснії 1992-1995 років із ситуацією в Україні і переймати тамтешній досвід переживання цієї трагедії дійсно приваблива. Але таке порівняння — велика помилка.
Так, на написання цієї статті мене спонукала “ознайомча поїздка”, яку на початку квітня проводила в Сараєво фундація WARM*.
* WARM (розшифровується як “War, Reporting, Art, Memory”, що з англійської перекладається як “Війна, репортаж, мистецтво, пам’ять”) – фундація, створена 6 квітня 2012 року, в день 20-х роковин облоги Сараєва, з метою “об’єднати журналістів, істориків, дослідників та митців, які займаються світовими конфліктами.
Зокрема, щороку WARM проводить навчання для “розвитку знань, умінь, розуміння та критичних навичок у сфері розбудови миру і трансформації конфліктів” — “Н”.
У цю поїздку було запрошено письменників України. Втім, деякі письменники, відомі своїми зв’язками з Балканським регіоном і використанням балканської теми у своїй творчості, від участі у цій поїздці відмовилися, оскільки її мета не всім видалася ясною і зрозумілою. Отакий опис поїздки від організаторів вдалося знайти у фейсбуці:
“Ця ініціатива передбачає поїздку групи українців до повоєнної Боснії в першій половині квітня. Мета поїздки — дослідити спільні риси, паралелі та закономірності в порівнянні з поточною ситуацією в Україні, а також осмислити болючі наслідки тривалого конфлікту для суспільства та країни загалом.
Результатом цієї поїздки, цілковито організованої зусиллями фундації WARM (Сараєво-Париж) та її партнерів, має стати серія “репортажів із майбутнього” від групи ретельно дібраних українських авторів. Провідні редактори — усі шановані члени фундації WARM — забезпечать учасникам підтримку на всіх етапах підготовки та поїздки, яка триватиме тиждень.
Фінальний репортаж буде представлений не лише на фестивалі WARM у Сараєві, а й на платформах медіа партнерів.
Цікаво, що проєкт задумувався, як “ознайомча поїздка”, а по факту деякі учасники проєкту після цього досить короткотривалого ознайомлення побачили себе експертами у темі боснійської війни і післявоєнного часу, життя соціуму зараз і стосунків між людьми, а головне — народами у Боснії 30 років потому.
Як бачимо з вищенаведеного опису проєкту, його основною метою було знайти спільні риси в тому, що автори сором’язливо називають “тривалий конфлікт”. І дослідити, як цей конфлікт впливає на суспільство (з наміром, напевно, ці дослідження якось використати далі в Україні).
Акцент при цьому ставиться на творчу складову. Тобто це не наукове дослідження, а скоріше “поїздка за враженнями” для подальшого відтворення їх у серії репортажів.
Однак враження окремих учасників проєкту, якими вони діляться в соцмережах, явно виходить за рамки особистої думки і подаються як експертні. Більш того — тиражуються досить відомими медіа, одночасно знецінюючи думку людей, які дійсно мають досвід тривалого перебуття у боснійському суспільстві і повного в нього, так би мовити, занурення.
Я кажу насамперед про пости і “сторіз” у фейсбуці та розтиражовану статтю Катерини Бабкіної, в яких вона неодноразово дивується тому, як в Боснії люди “змогли пробачити і жити разом далі”. І рефлексує про те, що “і нам доведеться змусити себе це зробити”.
Це чітко перекликається з раннім наративом самої Бабкіної, який вона виклала в фейсбуці в той самий день, коли світ дізнався про злочини в Бучі. Тоді як інші українці не могли отямитися від шоку, Бабкіна поспішила написати, що нам доведеться це пробачити. Очевидно, що побачене і почуте за один тиждень коротких знайомств в Боснії вона сприйняла через цю ж призму, побачила тут підтвердження своєму дворічному наративу.
Скріншот допису Катерини Бабкіної
Це такий самий рівень експертності і пізнавання матеріалу, якби я, після відвідування, скажімо, музею Метрополітен у Нью-Йорку придумала собі диплом мистецтвознавця і подалася на роботу куратором у Лувр.
І з цих експертних вражень, та й власне з мети ознайомчої поїздки, складається картина, що Боснії є чому повчити Україну в питанні примирення народів і вирішення наслідків воєнного конфлікту. Як і те, що народи в Боснії примирилися, щасливо живуть в одній країні, а вчорашні жертви і їхні кати разом попивають каву на лавках біля хати.
Але картина ця хибна з двох причин. По-перше, в Боснії цей конфлікт не вирішено, а законсервовано, причому штучно. А по-друге, війна в Боснії і стосунки між народами та їхній менталитет тут настільки відрізняються від ситуації в Україні, що цей аспект війни взагалі не можна порівнювати. І зараз я поясню, чому.
Але спочатку поясню, чому я взялася за написання цієї статті.
Леся Башич
Я — українка з вищою історичною освітою, живу в Боснії 15 років. З них п’ять років і досі — в самому Сараєво.
Мій чоловік — боснієць-мусульманин, або, як тут кажуть, бошняк. Який безпосередньо брав участь у війні 1992-1995 років, чотири місяці провів у концтаборах, влаштованих боснійськими сербами для інших народів країни, зокрема бошняків і хорватів, а решту війни провів на фронті спершу як звичайний солдат, а згодом — командир взводу.
Я займаю активно громадянську позицію щодо життя як в Україні, так і в Боснії. Протягом цих 15 років брала участь у соціальних опитуваннях населення Боснії від Світового банку, перекладала зустрічі з обміну досвідом між боснійськими організаторами меморіальних заходів і спільнот та українськими активістами, яких наразі цікавить такий досвід. Неодноразово виступала на різних телеканалах БіГ як “українка з сараєвською адресою”. Відповідно, вільно володію боснійською мовою, цілковито інтегрована у боснійське суспільство і вважаюся в цьому суспільстві “своєю”.
Це важливо, оскільки за свої 15 років життя в Боснії я не раз переконалася: те, що боснійці розкажуть “своїм”, вони ніколи не розкажуть іншим. Для чужого у них все добре, все в порядку, і тільки своїй людині вони відчувають себе вільними по-справжньому kukati (скиглити — босн.).
І якщо рідна кафедра історії в Могилянці чомусь мене у свій час і навчила, так це збирати інформацію й аналізувати факти. Але й — не робити передчасних висновків, якщо цих фактів у мене недостатньо або якщо я не занурилася в тему трохи глибше, ніж короткий тиждень в одному місті геть незнайомого мені регіону, хоч би навіть і в столиці.
Тому щиро вважаю, що люди, які вперше приїхали в Боснію в рамках ознайомчої поїздки, і яким буквально за руки підвели декілька боснійців для інтерв’ю, що до того ж ускладнювалося мовним бар’єром, не можуть вважати, що вони щось достеменно дізналися про стосунки боснійських народів. Для цього насамперед на Балканах треба стати “своїм”.
В Боснії гість має статус майже святині, і це має свої мінуси. Тому що гостю запропонують найкраще місце за столом, найсмачніший шматок м’яса, але й — причепурену історію, напівправду, або ж переказ стандартних міських легенд.
Бо я маю безліч історій про те, як люди різних національностей ділили стіл і прекрасний вечір, та кожен при цьому залишався досить негативної думки про сусідній народ у цілому. Навіть не тому, що боснійці чи всі балканці лицеміри — просто вони не вважають одну приємну вечерю у присутності представників іншого народу приводом для примирення або жестом до такого примирення. З обох, власне, боків.
Католицький храм, православна церква і мусульманська мечеть “мирно” стоять поруч у боснійському містечку Босанська Крупа
Боснійці, незалежно від їхнього віросповідання (яке, до речі, в Боснії є наріжним каменем національної ідентифікації), відрізняються від українців тим, що їхня закритість захована набагато глибше за нашу.
Я, наприклад, не наважуюся підходити до українців за кордоном — бо ніколи не знаєш, у чому в нас із ними не збігаються політичні погляди. Мій чоловік без проблем буде обійматися з сербом або хорватом десь у третій країні, і це абсолютно нічого не свідчить про його ставлення до цих народів у цілому.
Є відомий кумедний випадок помилкової інтерпретації стосунків між балканськими народами в українських соцмережах, коли хорватський футболіст Домагой Віда, забивши історичний гол збірній Росії на чемпіонаті світу 2018 року і власне вибивши Росію з цього змагання, екзальтовано кричав на камеру: “Гори, Белграде!”.
Це окремі українські лідери думок зрозуміли, як “патріотичний хорватський футболіст хоче спалити столицю Сербії, навіть в таких момент не забуваючи про свою ненависть до сусіднього народу” (майже дослівна цитата).
Тоді як кожному українцю, який прожив на Балканах достатню кількість років для того, щоб стати “своїм”, було зрозуміло, що Віда передає привіт у київський ресторан “Белград”, де він тусив свого часу, будучи легіонером у київському “Динамо”. Причому власник ресторану є сербом, якому Віда там же на камеру слав повітряні поцілунки.
І при цьому ніхто з фанатів Віди в Хорватії, навіть, напевно, найпалкіші гейтери сусідньої держави, зрадником футболіста за це не вважає, в Хорватії він — національний герой. Бо
ненависть у балканців живе дуже глибоко — не на рівні спілкування з живою особою, яка на даний момент стоїть перед тобою.
Тому екстраполювати побачене або почуте за один тиждень в Сараєво на дійсну ситуацію в цілій країні — велика помилка. (Сараєво до того ж іще й славиться своєю міжкультурністю й активно цю славу плекає, іноді аж занадто — чого вартий недавній випадок, коли гостям столиці з Сербії місцеві хулігани вибили вікна в автівці, не факт, що на національній основі, але влада міста пообіцяла оплатити ремонт автівки за рахунок міського бюджету — популістичний жест, який викликав схвалення у далеко не всіх мешканців столиці, включаючи і мене).
І вважати, що якщо вони спілкуються, живуть на одній вулиці або навіть сидять за одним столом, то вони помирилися — це ще більш хибно.
У війні в Боснії не було переможця. Не було й, на жаль, переможеного. Часто люди, які вже заглядають далеко у майбутнє і починають думати про те, як нам продовжувати жити поряд із сусідом, що хоче нас знищити, повертаються думками у Європу після 1945-го — якось же світ пробачив німців?
Так, пробачив. Але не буває пробачення без покаяння. А Німеччина хильнула спершу денацифікації з її Нюрнберзьким процесом, який закінчився публічними повішаннями, а не доживанням мирних років у Гаазі, як це відбувається зі злочинцями, винуватими, наприклад, у геноциді в Сребрениці.
І мирні, “ні в чому не винуваті” німці руками ексгумували масові захоронення. А мирні, “ні в чому не винуваті” серби досі малюють на своїх будинках мурали воєнних злочинців, за наказом яких вони вбивали сусідній народ.
Графіті на підтримку воєнного злочинця, колишнього генерала армії боснійських сербів Ратко Младича у Прієдорі, Боснія і Герцеговина
На Балканах, зокрема в Боснії або ж щодо вчиненого в Боснії, не було покаяння. Нема і прощення. Те, що здається примиренням — це штучний процес, нав’язаний ззовні, настільки неуспішний, що навіть самі його автори це розуміють.
Починаючи з 1995-го року, коли лідери місцевих народів були змушені підписати “Дейтонську угоду” — створений в США мирний договір, згідно з яким політична ситуація в Боснії провадиться і досі, в країну вкладали величезні гроші на різні проєкти примирення. Аж до того, що на боснійських автомобільних номерах немає ідентифікатора регіону — для того, щоб зовні не можна було визначити (читай — дискримінувати) власника автівки з “ворожого” регіону. Вдячні боснійці гроші брали, до проєктів долучалися, але “примиреними” залишилися тільки зовні. Для гостей. Чи можна їх у цьому не розуміти?
Як каже мій чоловік, наразі в Боснії — таймаут. Але буде і другий тайм.
Про зміни у стосунках між людьми можна також судити по кількості змішаних шлюбів — до розпаду Югославії кількість таких шлюбів у цілому по країні становила 13%, з максимумом саме в Боснії (наприклад, у сумнозвісній Сребрениці кількість змішаних шлюбів до війни сягала 30%).
Згідно з держстатом БіГ, у 2019 році кількість змішаних шлюбів в країні становила трохи більше 3%. При цьому, пари з віросповіданням іслам-православ’я складали абсолютний мінімум, 14 випадків із майже 10 тисяч.
Учасники “ознайомчої поїздки” згадують випадок одного подружжя різних національностей, з яким мали змогу познайомитися в Сараєво. Причому, цитую, “чоловік воював!” Однак, із вірогідністю 90%, чоловік воював на боці, назвемо це, “незалежної Боснії” — роблю це припущення з того простого міркування, що людей, які воювали на боці сербів, у Сараєво практично не лишилося. Інший варіант — ці люди були знайомі (і, можливо, кохалися) задовго до війни.
Ситуація, щоб представниця однієї віри вийшла заміж за представника іншої віри, який лише пару років тому воював на протилежному боці — можливо, одна на всю Боснію. Правилом, та ще й таким, на яке можна рівнятися, це точно не можна вважати.
Бо ні, не пробачають. Просто інакше висловлюють свою ненависть, тримають її глибше і довше, ніж українці.
Але жити разом таки доводиться. Бо це не та ситуація, коли з умовної Бурятії в українське містечко висадилися декілька десятків абсолютних чужинців. У Боснії більшість злочинів коїлася місцевими, вчорашніми сусідами (хоча ініціювала, стимулювала і спонсорувала цю війну сусідня країна, власне, воювала вона здебільшого місцевими руками).
Бо це насправді один народ, який пропагандою розділили за віросповіданням (так само, як в Україні намагалися розділити за, зокрема, мовним питанням або географічно). Тому як боснійський мусульманин, так і католик, і навіть православний, мають однакове право і далі жити в цій країні. Про це треба ніколи не забувати, розмірковуючи про народи Боснії.
Та й під час війни все не було так однозначно. Наприклад, в армії БіГ, яка переважно складалася з мусульман, воювало і чимало хорватів та сербів. Боснійські серби часто боронили сусідів, переховували їх від “своєї” армії, захищали бранців у концтаборах, або йшли хоча б на мінімальний протест проти власної влади і уникали мобілізації (що, до речі, іноді закінчувалося для них розстрілом).
Відносини між цими народами однієї держави і їхню спільну історію, зокрема, воєнну, ніяким чином не можна порівнювати з агресією Росії проти України.
Приміром, я вільно говорю своїм 4-річним дітям про те, хто напав на Україну. Але я досі не можу знайти правильних слів пояснити їм те, що відбувалося в рідному для них Сараєво, бо їхня улюблена вихователька в садку — сербка (яка роками живе в місті, напевно, тут і народилася, й страждала від облоги так само, як і мусульмани). І я не можу сказати їм “серби вбивали ваш народ”, як я можу це вільно сказати про росіян, оскільки в такому віці вони ще не здатні зрозуміти ці місцеві нюанси.
Ми ж, як дорослі, здатні і мусимо ті нюанси розуміти. Тим, хто, як я, живе на Балканах, потрібно це не тільки розуміти, але й приймати — без цього неможливо інтегруватися у місцеве суспільство.
А тим, хто приїздить “в ознайомчу поїздку”, варто абстрагуватися від свого українського досвіду і пізнавати боснійську війну з установкою про те, що це інша нація, зі своїм менталітетом, своїм досвідом і традицією стосунків, своєю сумною історією, хоч і схожою на нашу, але з суттєвими відмінностями.
І історія, на жаль, склалася так, що ті самі сили НАТО, яких в Україні так чекають, вирішили сформувати Боснію за власним розумінням. Їм чомусь здалося, що можна просто перекреслити трагедії, які досі боліли і кривавили, і просто по живому скроїти в Боснії свій новий порядок. Так і виникла “Дейтонська угода”, яка останні 29 років визначає політичну ситуації в державі.
Боснійців, будь-якої віри, тут нічого не питали — чи хочуть вони, вчорашні вороги, які ще не обтерли кров зі своїх рук і не сховали ножі, й далі жити в цій країні, і як їм після цього жити. А жити доводиться і далі поряд. Бо це — дім, для кожного з цих народів.
Це глибоко травмований народ. Історія і досвід цього народу — це приклад того, як важливо нам не допустити, щоб Україні нав’язали такий сценарій.
Але, і я наполягаю на цьому, тільки дуже поверхневому глядачеві стосунки між народами в Боснії можуть здатися вирішеними, налагодженими або терплячими.
Бо, незважаючи на “міцну руку Заходу”, який досі тримається за ту свою “Дейтонську угоду”, відбуваються і зіткнення, і провокації, і кенселінг.
Нещодавно якраз стався випадок, коли власник одної дуже популярної в країні пекарні (серб) огидно висловився щодо Сребрениці. Після цього його продукцію припинили купувати всі великі мережі магазинів у країні, і громадяни теж. А декілька його пекарень у Сараєві закенселили ще й фізично — камінням у вітрини або обливанням червоною фарбою.
Одна із “закенселених” пекарень у Сараєві
Або ж постійний, по всій країні, саботаж дорожних знаків, які за законом мають бути двома державними абетками – латиницею і кирилицею. Але місцеві мешканці з цим законом не погоджуються, тому в Республіці Сербській методично замальовують назви населених пунктів латиницею, а в іншому ентитеті, де більшість населення мусульмани і католики — кирилицею.
“Відтирати” замальовану кирилицю (або латиницю у відповідних випадках) із дорожних знаків у Боснії марно — їх швидко замальовують знову
Але заради того, щоб рухатися далі, в Європу (Боснія наразі є кандидатом до ЄС і нещодавно розпочала перемовини про вступ), боснійці змушені дотримуватися нав’язаних їм правил, вибору в них залишається небагато.
Україні в цьому питанні “пощастило”. У Бучі не сусід сусіда вбивав — у нас є конкретний, географічно окреслений, ворог, і ми можемо сміливо його ідентифікувати, що посилено роблять українці у світі.
Більше того, його так само конкретно називає світ, тоді як у випадку Боснії Організація Об’єднаних Націй і через 29 років ніяк не може прийняти резолюцію щодо геноциду в Сребрениці, і державу-зачинщика всіх цих трагедій досі чітко не визначено хоча б на папері.
Нам не треба думати про те, як жити поряд із нашим ворогом. Нам треба працювати над тим, щоб пояснити світовій спільноті, що жити поряд з оцим — неможливо, не тільки нам, всьому світові.
От тоді ані миритися не доведеться, ані прощати.
P.S. Цю статтю присвячено Уляні Б, яка багато років ділила зі мною досвід проживання в Боснії і пізнавання цього народу, і досі титанічно вкладається у співпрацю наших народів і поглиблення нашого взаємопорозуміння. Добре, що на кожного самопроголошеного експерта в інтернеті знайдеться своя Уляна.
Читайте також:
Трибунал у Гаазі присудив Караджичу 40 років за геноцид. Скільки дадуть Путіну?
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
