автор: Наталка Позняк
У неділю, 9 серпня, в Білорусі відбудуться президентські вибори. Проте дострокове голосування триває вже з вівторка (4 серпня) – законодавство країни дозволяє засвідчити своє волевиявлення не лише безпосередньо в день виборів, але й протягом п’яти днів до цього. Це будуть уже шості вибори, в яких бере участь незмінний протягом 26 років президент Білорусі Олександр Лукашенко.
Як і в попередні рази, починаючи з 2001 року, кампанія-2020 перетворилася на виборчий фарс, де переможець відомий іще задовго до старту. Цього року, у зв’язку з пандемією коронавірусу, на виборах зареєстровано лише 185 міжнародних спостерігачів, із яких 150 – із країн СНД, і лише 35 – представники дипломатичного корпусу. Та й то, більшість незалежних спостерігачів наглядають за виборами… за межами виборчих дільниць. Тож голові білоруської ЦВК Лідії Єрмошиній нічого не завадить вкотре оголосити потрібні Лукашенку цифри.
Офіційних спостерігачів навіть не допускають у приміщення для голосування
І все ж, попри прогнозованість офіційних результатів голосування, ця кампанія має низку особливостей.
По-перше, цього разу Лукашенко почав “зачистку” своїх конкурентів ще задовго до оголошення президентської кампанії. По-друге, такі дії спричинили масовий протест білорусів та появу на альтернативних мітингах численних біло-червоно-білих національних стягів. І третя особливість: уперше за всі роки Олександр Лукашенко проводить свою кампанію без моральної і фінансової підтримки з боку Росії. А це може мати непередбачувані наслідки.
Олександр Лукашенко прийшов до влади 10 липня 1994 року (в один день із початком першого терміну Леоніда Кучми) на хвилі обіцянок боротьби з корупцією. Ці вибори в Білорусі досі лишаються єдиними, визнаними міжнародною спільнотою як незалежні і демократичні.
Однак уже за два роки Лукашенко провів референдум, який із президента як очільника виконавчої гілки влади зробив його фактично одноосібним керівником Білорусі. Він отримав право видавати президентські укази, які мали вищу вагу за ухвалені парламентом закони, призначати практично всіх міністрів, а також – формувати ЦВК.
Нову центральну виборчу комісію очолила Лідія Єрмошина, і з того часу перемога Лукашенка на виборах стала тільки питанням цифри, яка стоятиме біля його прізвища
Тоді ж Днем незалежності Білорусі стало 3 липня – “День визволення Мінська від німецько-фашистських загарбників”. А за рік до того, з ініціативи того ж Лукашенка, на першому референдумі національний біло-червоно-білий стяг та історичний герб Погоня було замінено радянськими зразками, російська мова отримала статус другої державної, а президент отримав карт-бланш на курс економічної інтеграції з Росією.
Замість боротьби з корупцією з перших днів приходу до влади Лукашенко взявся за боротьбу з політичними опонентами. Як результат – демократично обраний у 1995 році парламент було розпущено, а після референдуму 1996 року він став виконувати суто декоративну функцію. Відомі опозиціонери або емігрували за кордон (як лідер БНФ Зенон Пазняк), або просто зникли, як у 1999-му колишній віцепрем’єр та голова ЦВК Віктор Гончар та ексміністр внутрішніх справ Юрій Захаренко.
У 1999 році “загадково” зникли чи померли багато опонентів Олександра Лукашенка
З того часу будь-які прояви альтернативної позиції (і на виборах так само) чи протести проти диктатури сприймалися Лукашенком як особиста загроза. У 2006 році спроба національної опозиції, під впливом Помаранчевої революції, організувати свій Майдан у Мінську на площі Калиновського закінчилася кривавим розгоном – наметове містечко на площі проіснувало лише тиждень.
У 2010 році після оголошення результатів виборів навіть намети поставити не дозволили: того ж дня всіх лідерів протесту було побито і затримано, а кандидати в президенти Володимир Некляєв, Андрій Санніков, Микола Статкевич та Олесь Міхалевич отримали різні терміни ув’язнення.
Читайте також:
“Я хочу рятувати життя!” Спогади про військового медика Миколу Іліна – білоруса, який загинув за Україну
Цього року Лукашенко не став чекати навіть оголошення виборів і почав діяти на випередження, зачищаючи електоральне поле від конкурентів.
Першими під прес потрапили лідери національної опозиції, яким раптом “пригадали” організацію мирних акцій протесту проти планів “глибокої інтеграції” з Росією, а фактично – поглинання Білорусі північним сусідом, які відбувалися ще в грудні. Так, за ґратами опинилися відомі політики Микола Статкевич та Павло Северинець.
З 1997 року Павла Северинця затримували й арештовували більше сотні разів
Така само доля спіткала і популярного блогера, автора Youtube-каналу “Страна для жизни” Сергія Тіхановського (при тому, що сам Сергій балотуватися спочатку не збирався, а хотів лише від штабу Статкевича зареєструвати ініціативну групу, щоб проводити зустрічі з виборцями й агітувати їх бойкотувати вибори).
Інших потужних кандидатів просто не зареєстрували: ексголові Парку високих технологій Валерію Цепкалу просто не зарахували половини зібраних підписів, а ексголову “Белгазпромбанку” Віктора Бабарика звинуватили у фінансових махінаціях та несплаті податків і заарештували разом із сином Едуардом, який очолював його ініціативну групу.
Усе це викликало масове невдоволення простих людей. Причому, якщо раніше до протестів вдавалася організована національно свідома молодь, то нині ці протести набувають масового стихійного характеру, коли люди просто виходять на вулицю і мовчки аплодують на знак протесту.
З’являються й інші ініціативи на кшталт організації паралельного підрахунку голосів шляхом фотографування своїх бюлетенів і скидання їх на спеціально створену таємну сторінку. Впродовж кількоз днів після оголошення цієї ініціативи на її сторінці зареєструвалося більше пів мільйона користувачів.
Цю енергію протесту вдалося обернути на свою користь зареєстрованій кандидатом у президенти дружині арештованого блогера, Світлані Тіхановській, та двом представницям штабів Бабарика і Цепкала, які її підтримали, – Марії Колесниковій та Вероніці Цепкало. Це “жіноче тріо” за кілька тижнів практично з нуля стало серйозним конкурентом Лукашенку, збираючи багатотисячні мітинги в різних містах Білорусі.
Білоруське “Жіноче тріо” (Тіхановська, Колесникова, Цепкало) вже стало об’єктом народної творчості
Прикметно, що люди на ці мітинги приходять переважно з національними біло-червоно-білими стягами та іншою символікою, якої в ці дні на вулицях значно побільшало.
Читайте також:
Білорусь протестує проти фарсу, на який перетворюються президентські вибори. Україна теж не має мовчати
Наприкінці травня популярні білоруські інтернет-видання Onliner, Tut.by, “Наша ніва” та місцеві Telegram-канали провели онлайн-опитування: за кого їхні читачі голосуватимуть на майбутніх виборах.
І отримали несподівані результати: у двох голосуваннях Олександр Лукашенко набрав заледве 3% голосів, на третьому – аж 6%. І хоча на початку червня в Білорусі такі онлайн-опитування були терміново прирівняні до соцопитувань, на які потрібна спеціальна акредитація, за Лукашенком міцно закріпилося прізвисько “Саша 3%”.
Прізвисько Лукашенка “Саша Три процента” перед виборами стало популярним мемом в опозиційно налаштованому середовищі в Білорусі
Варто визнати, що насправді ці цифри мали б бути дещо вищими.
Електорат чинного президента – народжені в СРСР, для яких він зберіг ілюзію стабільності і процвітання країни з одвічною риторикою трудових подвигів та битви за урожай. Вони повністю довіряють телебаченню і просто не уявляють собі іншого життя. Найбільша страшилка для них – “головне, щоб не так, як в Україні”, бо там – “корупція, хаос, війна”, а от Росія – це старший брат і надійний союзник. Про причини і наслідки таких процесів вони не замислюються.
Того, що “заповідник Радянського Союзу”, на який перетворилася за останні чверть століття Білорусь, крім “стабільності” включає в себе величезний репресивний апарат, який блокує будь-яку альтернативну думку і не рахується з жодними правами людини, вони не помічають.
Тим часом лише впродовж виборчої кампанії у Білорусі було затримано понад 2 тисячі людей. Із заарештованих 25 осіб міжнародна спільнота визнала політв’язнями. Частина з них, про що повідомляє Павло Северинець, під час ув’язнення зазнають знущань і тортур.
Протестний електорат же становлять переважно молоді люди, які стежать за подіями в інтернеті, вміють аналізувати, бували за кордоном і орієнтуються на Європу. Для них зразком для наслідування є не Росія, а, принаймні Польща чи Литва, у яких із Білоруссю спільна історія часів Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої.
Білорусів затримують навіть у чергах на розпродаж. Фото: ТАСС
Саме тому в Білорусі останнім часом величезної популярності набувають різні альтернативні канали передачі інформації, серед яких лідерство посідають Youtube- і Telegram-канали. До слова: саме ведучих цих каналів регулярно затримують під час мітингів та чергових зачисток.
Представники цієї частини суспільства достатньо забезпечені, але хочуть мати перспективу для розвитку. А головне – вони не бояться вголос говорити про те, що їх не влаштовує, і готові боротися за свої права.
Скільки білорусів належить до першої, а скільки – до другої категорії, сказати важко: будь-які дані соціологічних опитувань у Білорусі засекречені. Зрозуміло лише одне: з часом перша категорія зменшується, а друга – зростає. І цього року на виборах Білорусь опинилася в точці біфуркації.
Читайте також:
“Павло порізав собі вени. Далі – тільки 37-й рік”.
Відомого білоруського опозиціонера Северинця і далі катують у СІЗО
Вибори 2020 року в Білорусі не були б такими драматичними, якби не відбувалися в умовах гібридної війни, яку не перший рік веде в Білорусі її північний сусід – Російська Федерація. І, схоже,
Володимир Путін саме зараз має намір скористатися ситуацією, щоб завершити процес повної інтеграції Білорусі у склад Росії
(свого роду “кримський сценарій”), на що він сподівався ще в грудні минулого року. Про це ще два місяці тому попереджав лідер білоруської опозиції на виборах 2006 року Олександр Мілінкевич.
“Російська імперія – це не тільки імперія в наших очах, вона сама це декларує і визнає відповідну ідеологію. Але відомо: якщо імперія не захоплює чергову територію, вона помирає. Путін помирати не збирається“, – застерігав Мілінкевич в інтерв’ю “Радіо Свобода”.
Проблема в тому, що Лукашенко, який усі 26 років декларував курс на всіляке зближення з Росією (а саме це питання було винесено на референдум 1996 року), в останній момент завжди примудрявся викручуватися, щоб не зробити останнього кроку і не втратити контроль над країною. Свою позицію він нещодавно озвучив поетичною метафорою: “Але вона наша, вона кохана, а кохану не віддають”. І вся логіка останніх подій свідчить, що Лукашенко мертвою хваткою триматиметься за владу й нізащо нею не поступиться.
Путін готовий поміняти Лукашенка на більш “поступливого” партнера
Після демаршу Лукашенка в грудні минулого року він перестав влаштовувати Росію. Нині Росії потрібна на місці президента своя людина, яка підпише сумнозвісну 31-шу “дорожню карту”, яка передбачає створення наднаціональних органів влади та введення єдиної валюти, що перетворить Республіку Білорусь на Білоруський федеральний округ РФ (за аналогією з Кримом).
Путіну напередодні власних чергових виборів ця перемога потрібна, як ковток повітря, і він цей шанс не упустить.
Росії потрібен слабкий нелегітимний Лукашенко або хтось інший на його місце. Наразі на дискредитацію Лукашенка працюють і російські ЗМІ, і російські Telegram-канали.
Ну як “працюють”. Лукашенко і сам достатньо дискредитував себе боротьбою з опозицією та фальсифікаціями на виборах. Але якщо в попередні роки російський інформаційний простір заплющував на це очі або й виправдовував його дії, то тепер вони просто почали називати речі своїми іменами.
Лукашенко це розуміє. Тому всіма силами намагається втримати ситуацію під контролем, використовуючи затриманих “вагнерівців” для шантажу Путіна і погрожуючи їх видати Україні, що призведе до міжнародного скандалу. Війна двох диктаторів перейшла у гарячу фазу, де все поставлено ва-банк.
Фото: REUTERS
Утім, становище Путіна більш виграшне. Він може просто не визнати президентські вибори-2020 у Білорусі вільними та справедливими (більшість країн і так не визнавали такими жодні білоруські вибори, починаючи з 2001 року – крім Росії та її сателітів).
Це залишить Лукашенка взагалі без союзників – і йому доведеться викручуватися самому або таки “йти на поклон”.
Читайте також:
Затримані під Мінськом “вагнерівці” визнали, що їх скерували саме в Білорусь, – Лукашенко
Інший сценарій РФ, теж обкатаний в Україні, може бути не таким мирним. Його завдання – змусити Лукашенка до поступок, максимально заляпавши його в крові.
Власне, чинний білоруський очільник і сам готує такий сценарій: останні його візити були виключно військовими частинами та поліцейськими підрозділами, й по телебаченню на всю країну транслювалися кадри розгону мирних демонстрацій.
Міністр внутрішніх справ Білорусі у відеозверненні попередив підлеглих, що 9 серпня їх чекає “велике моральне навантаження”, обіцяючи при цьому, що “батьківщина їх не забуде”.
Лукашенко готує силовиків до силового розгону потенційного “Майдану”
Чи зможе Лукашенко так залякати білорусів, що вони побояться вийти на вулиці після виборів і мовчки проковтнуть його намальовану Центрвиборчкомом перемогу? Теоретично – може. Тоді Росія повернеться до попереднього плану.
Якщо ж люди таки вийдуть на вулиці і почнуться сутички з силовиками – кількох невидимих снайперів буде достатньо, щоб увести ситуацію в стан керованого хаосу. Далі – те саме: загальний шок народу, санкції з боку європейських держав і Росія – як єдиний рятівник і союзник.
Якщо ж і цього буде недостатньо – можна реалізувати чергову “новоросію” на білоруських теренах. Недарма білорусам уже закидають, що “не треба нас ділити на захід і схід” (цікаво, хто і коли їх ділив?).
А головний рупор путінської пропаганди – газета “Завтра” – вже розповідає росіянам, що “в Могилёвской и Витебской областях несколько месяцев проходят сборы националистов-радикалов в специальных закрытых лагерях”, проводячи аналогію з головною страшилкою – українським “Правим сектором”.
Зрештою, із 200 російських найманців, закинутих, за, словами Лукашенка, в Білорусь, затримано лише 33. Якщо це правда, то вони просто сидять і чекають свого часу. Або – команди з Москви брати черговий Слов’янськ чи Горлівку.
Читайте також:
Правда про Білорусь і її вибори: письменник Олександр Ірванець очолив Білоруський інформаційний центр
Втім, радикальний варіант Росія, швидше за все, розглядатиме, як крайній. Навряд чи їй захочеться вкотре вдаватися перед усім світом до актів прямої агресії й нариватися на чергові санкції. Найімовірніше, буде застосований план “демократичної анексії”.
Над здійсненням цього плану активно працюють аналітики та політтехнологи об’єднаного штабу “жіночого тріо”, яке вже зараз називають “колективним Зеленським”.
Реєстрація нікому невідомої і геть недосвідченої в політиці Світлани Тіхановської стала для штабів незареєстрованих кандидатів Віктора Бабарика та Валерія Цепкала рятівною соломинкою і шансом лишитися в інформаційному полі (мимоволі спадає на думку порівняння з лисицею Алісою та котом Базиліо, які тримають під руки “багатенького Буратіно”).
План спрацював: Тіхановську тепер сприймають лише в нерозривній єдності з Колесниковою та Цепкало, а на всіх виборчих агітках тепер великими літерами зазначені і прізвища Бабарико та Цепкало. Щоб не забували.
На виборчих агітках Світлани Тіхановської (посередині) прізвища Бабарико і Цепкало пишуться одним шрифтом
Попри те, що це “жіноче тріо” нині стало обличчям і двигуном протестних настроїв у Білорусі,
справжньої Білорусі в них не більше, ніж проукраїнської національної риторики у виступах Зеленського.
Та й звідки їм взятися? Сергій Тіхановський ще зовсім нещодавно їздив в окупований Крим і розповідав про всеосяжність “русского мира”. Віктор Бабарико очолював банк, на 99% залежний від “Газпрому”. А Валерій Цепкало, який, начебто від переслідувань влади, втік у Москву, а нині перебрався до Києва, ледь не напряму закликає Путіна взяти ситуацію в Білорусі під свій контроль.
І його приїзд до України геть не випадковий. Одна справа бути “опозиційним політиком” в Україні, яка пережила три майдани (включно зі Студентською революцією на граніті) і навчилася скидати владу, яка її не влаштовує, й зовсім інша – бути “рупором опозиції” з Росії. Надто прозорі асоціації.
Валерій Цепкало тепер агітує проти Лукашенка з Києва
Та й риторика виступів “жіночого тріо” спрямована виключно проти Лукашенка або проти Білоруської держави. Останнє – особливо цікаво, бо якщо своя держава “погана” – то, може, інша буде кращою?
Спроба кандидатки заговорити білоруською – лише загравання з електоратом. У програмі Тіхановської – лише три пункти: випустити політв’язнів (у тому числі – й Бабарика), повернутися до Конституції 1994 року і провести позачергові вибори.
Тому, швидше за все, Росія робитиме ставку на “мирну, демократичну революцію”, якій активно сприятиме з позиції миротворця. Революцію, яка змусить-таки Лукашенка зректися трону (а, може, і з ним щось станеться – кажуть, останнім часом стан здоров’я президента викликає занепокоєння).
І тоді будуть нові демократичні вибори, на яких на хвилі ейфорії президентом може легко стати той самий Бабарико чи Цепкало – ґрунт уже підготовлений. Підписання 31-ї дорожньої карти у цьому випадку – лише питання часу.
Лише 10% білорусів згодні на об’єднання з Росією
Усе це було б надто прозоро й однозначно, якби не один вагомий фактор, який поки що мало хто бере до уваги – білоруський народ.
І той факт, що на всіх опозиційних мітингах тріо Тіхановської-Колесникової-Цепкало переважають саме національні біло-червоно-білі прапори, багато про що говорить. Цікавими є і результати дослідження політологів Руслана Махмутова з Російської академії народного господарства та державної служби і Миколи Литвака з Московського державного інституту міжнародних відносин, опубліковані у свіжому номері журналу “Современная Европа”.
Вони свідчать, що в білорусів прокидається інтерес до своєї історії і свого коріння. Так, на запитання про те, де вони бачать історичні витоки державності Білорусі, відповіді білоруських респондентів розподілилися так: Велике князівство Литовське (XIII-XVIII ст.) — 30,4%, Полоцьке і Туровське князівства (IX-XIII ст.) — 15,9%, Білоруська Народна Республіка (1918-1920 рр.) — 7%, Білоруська Радянська Соціалістична Республіка (1922-1991 рр.) — 21,8%.
У національному плані свідомість білорусів рухається не до України, а до Литви, роблять висновок автори опитування. Вони ж зазначають, що приєднання республіки до Росії хочуть тільки 10% білорусів.
І цей фактор може стати визначальним у стосунках між Росією і Білоруссю після 9 серпня. Якщо національним силам вдасться, підтримуючи ці настрої і спираючись на проєвропейськи налаштовану громаду, нав’язати свій порядок денний – Білорусь може спробувати вирватися з обіймів “старшого брата”.
Зробити це буде досить непросто. Надто довго Білорусь перебувала з Росією в одному інформаційному просторі, втрачаючи свою мову і свою ідентичність. Надто довго її заколисували казочками про “єдиного друга і надійного партнера”. Та й практично вся білоруська економіка залежна від Росії і її енергоносіїв, а це чергові підстави для шантажу з боку Москви.
Більшість опозиційних мітингів в Білорусі проходять під національними біло-червоно-білими стягами
Але, з іншого боку, розходячись увечері 29 листопада 2013 року з мітингу опозиції в Києві, де не прозвучало жодної конкретики, як діяти далі, мало хто міг подумати, що вже на ранок ми прокинемося зовсім іншими і в іншій країні.
Історія іноді твориться на наших очах і незалежно від нашої волі. Зрештою,
якщо білоруси Михайло Жизневський та Микола Ілін загинули за свободу України, невже в Білорусі не знайдеться патріотів, здатних постояти за свою власну свободу?
Як насправді складеться ситуація в Білорусі після виборів – покаже час. І чекати лишилося зовсім небагато.
І для України розвиток подій у сусідній державі також має величезне значення. Адже отримати ще понад тисячу кілометрів кордону з Росією, тепер уже на півночі країни – не надто весела перспектива.
Читайте також:
У Києві відбулася акція протесту проти беззаконня на виборах президента Білорусі
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
