“Бобслей заміняє мені війну”. Майор Нацгвардії Микола Левкун повернувся з Донбасу без ніг і став “відкриттям року” у спорті

 

автор: Дар’я Бура
фото з ФБ Миколи Левкуна

Майор Нацгвардії Микола Левкун провів на війні 24 місяці. Потрапивши у справжнє пекло бойових дій у 2014-му, навчений протистояти переважно протестувальникам випускник академії внутрішніх справ спершу був шокований. Потім втягнувся. А коли згодом пройшов випробування і потрапив у загін спецпризначення – просто кайфував.

Так було до 31 березня 2017-го року, коли під час розвідоперації в селищі Шуми під Горлівкою командир групи снайперів Левкун підірвався на розтяжці. Врятувати ноги не було жодних шансів.

Але Микола не лише продовжує службу в НГУ. А й здобуває для України золоті медалі. Ветеран блискуче освоїв раніше відомий йому лише з кіно вид спорту – бобслей, і тепер він — представник Всеукраїнської федерації бобслею та скелетону на Кубку світу 2019/20 з парабобу.

Про війну, поранення, рятівну руку дружини, довгий шлях реабілітації і протезування та свій прихід у великий спорт Микола Левкун розповів “Новинарні“.

– А що у вас з ногами? Їх немає

 

Родом я із Західної України. Після школи працював різноробочим, тягав мішки з цементом. Але мені це не сподобалося. Я сказав собі, що не хочу бути людиною, яка вбивається, щоб заробити якісь копійки.

В армію потрапив, коли мені було без одного дня 18 років. Всім кажу, що у 17.

Що б робив, якби не армія? Якимись сільськогосподарськими роботами займався. Або спився б.

Після строкової служби вступив до Харківської академії тепер уже Нацгвардії. Там служба була цікавішою, ніж строкова.

Насправді я досі не вважаю, що армія – це моє. Але йти з неї не хочу, бо людина не хоче виходити із зони свого комфорту. Зараз я займаюся спортом, мені платять гроші за те, що тренуюся і буваю у закордонних відрядженнях. Кому б це не подобалося?

Окрім того, не йду зі служби, бо в мене є своя мета. Але я її не розкриваю.

В мене досі немає інвалідності, я ходжу на диспансеризацію. Проходжу її, хірург мене питає:

– А що вас турбує?

– Ноги, – кажу.

– А що з ногами у вас не так?

– Їх немає.

І людина в ступор впадає.

На час поранення я був капітаном. Офіцерів не звільняють, певний час нам треба відпрацювати у військах, щоб звільнитися. Я не скажу, що був дуже класним спеціалістом своєї справи (якби був, так би не вийшло, як вийшло) – щось знав, чогось не знав. Але добре робив свою роботу. Мене залишили на службі.

«Нас в академії вчили: “Палкою зверху бий – і все”. Приїжджаю під Слов’янськ – а там війна»

Те, що в країні почалася війна, я зрозумів, коли сам туди потрапив – на самому початку, під Слов’янськ, зі зведеним загоном антитерористичного центру відряджених в зону АТО.

Я зовсім не був морально готовий. І підготовленим не був. Можливо, лише в голові. Мене вчили в академії: «Палкою зверху бий – і все» (харківська академія Нацгвардії до травня 2014 року була Академією внутрішніх військ МВС – “Н”).

Я приїжджаю, а там зовсім інша картина. Як у фільмах про «Афган», Чечню… Були моменти, коли все гриміло і горіло. Ми щойно відбили Слов’янськ, Красний Лиман просто горів. Семенівка, Миколаївка…

Ми тримали важливе перехрестя доріг: Слов’янськ – Красний Лиман – Семенівка, щоб не захопив противник. Тоді більше працював спецназ, їздили на зачистки, – а ми насипали тим, хто вилазив і стріляв. І арта між собою…

Тоді було постійно страшно. Важливо було не замикатися в собі, опановувати свій страх.

Там я пробув 15 діб, повернувся старшим лейтенантом.

Дружина тоді була на 8-му місяці вагітності, то я навіть не сказав їй, де я. Казав, що на навчаннях. А потім вона дізналася, образилася на мене.

В мене завтра ротація, а вона сьогодні дзвонить:

– Ти де?

– Як де? – кажу. – На учєніях!

– Що ти триндиш? Мені батько все розказав. Давай, пока.

Дуже сильно ображалася. Тижнів два не говорила зі мною.

Потім я повернувся в академію, до мене прийшло поповнення з молодих курсантів.

А тоді дізнався від друга, що в Харкові проходить перепідготовку донецький загін спецпризначення. Я поїхав до них, склав тести і потрапив до них у підрозділ. Так став спецпризначенцем.

З дружиною дуже довго сперечалися, чи треба мені переходити в цей підрозділ, чи ні. Вона взяла папірець і змусила написати всі «за» і «проти». Вагомим «за» була зарплата. Ми спочатку жили в дуже маленькій однокімнатній квартирі, а потім винайняли двокімнатну – від комфорту й спокою в сім’ї дуже залежить і особистий спокій.

В результаті я вирішив за всіх сам – і перевівся.

«Як потрапив у спецзагін – почав жити заново. Кайфував!»

Розвідник і снайпер – ні разу не найромантичніші професії. Я від початку був розвідником, і це найдурніша професія: ти ніхто, звати тебе ніяк і жереш тільки по святах, труси чисті теж по святах.

А зі снайпером немає про що говорити (сміється), бо він вічно щось читає в своєму блокноті, закриває його, а потім знову читає.

Коли я потрапив у спецзагін, то любив свою роботу, любив воювати в складі свого підрозділу. Я кайфував від усього, що стосувалося мого підрозділу. Коли я в нього потрапив, заново почав жити.

Ми займалися розвідкою, об’їздили всю лінію фронту. Спочатку я був офіцером розвідником, потім став заступником командира в розвідувально-пошуковій групі, а далі командиром снайперів. Всього в АТО провів 24 місяці.

У лютому 2015 року отримав розпорядження їхати в Дебальцеве, підсилити наш стрілецький батальйон. Там було жорстко – близькі стрілецькі бої, артилерія, «Гради». Нам наказали відійти, ми довго виходили.

В ніч з 17 на 18 лютого нас дуже затисли, перестрілки не стихали, а командир почав розповідати, що робити, щоб не здатися в полон. Коли виходили, бачили нашу підбиту, згорілу техніку, декілька разів потрапляли в засади. Жорстко було.

Читайте також:
5 років Дебальцевого: імена всіх загиблих українців

«Після поранення дві години залишався при тямі. Треба ж було підбадьорити хлопців»

Микола Левкун із дружиною Юлею

Поранення отримав 31 березня 2017 року в селищі Шуми під Горлівкою, під час розвідоперації. Тоді я вже був командиром групи снайперів.

Поранення – це «бам», і все. «Бам» – я відкриваю очі, лежу, одне око не бачить, бо залите кров’ю. Перше, що я подумав: а як я буду стріляти?

Потім дивлюся на ноги, а там все розірвано.

Ще години дві був у свідомості. Ми співали і сміялися, поки мене евакуйовували. Треба було підбадьорити хлопців. Вони мене виносили і зривали розтяжки. Коли відходили назад, хлопці вже не обирали маршрут, валили напряму, і ми зірвали чотири чи п’ять своїх розтяжок.

Нас у групі було шестеро, і я один отримав поранення. Я «щасливчик».

Думав, що праву ногу мені врятують, а з лівою… Ліва – то ж не права. А тут – мінус дві.

Ситуацію з отриманням поранення можна довго мусолити і думати: «Якби… виросли гриби, було б зовсім інакше»… Я не впевнений, що могло бути інакше. Можливо, щось би змінилося по факту поранення в нашій групі, можливо, хтось би інший його отримав, а не я…

В 10:45 я отримав поранення, в 12:00 мене «вимкнули», і я прокинувся о 5:00 у Харківському шпиталі. За цей час сказали дружині. Я їй подзвонив о 5-й ранку: «Така фігня…». Вона каже: «Я знаю». «Ти хоч прийдеш завтра?.. – Так».

Хоча думки в мене закрадалися, що це вже все. Але не ми обираємо, а нас обирають – бачили очі, що брали.

Моя дружина – золота людина. Один військовий вже казав: «Не треба мені ні значків, ні медалей, ні відзнак – нагородіть мою дружину, вона більше за все зробила».

За кожним успішним офіцером стоїть його половинка. Вона в мене найкращий психолог. Вона моя дружина, мій друг, брат, кум, коханка… вона заміщає всіх. Головне, вміти правильно до неї підійти і поставити так питання, щоб почути правильну відповідь. Бо кожна людина, коли ставить запитання, хоче почути ту відповідь, яку вона хоче.

Читайте також:
“Хочу стати наймолодшим генералом”.
Командир роти Сірман зазнав важкого поранення, витягуючи бійця

«Вона каже: ти що, ох**в? І погані думки мене покинули»

Поранення мене пригнічувало перші три дні – мені просто не хотілося жити. Дружина сиділа біля мене, годувала (мені руки поприв’язували, бо я з себе все повиривав – зонди, катетери).

Я кажу: «Жити не хочеться. Зробіть вже зі мною щось, і все». І тут жіноча рука притулилася до моєї щоки і «сказала»: «Ти що, ох**в?».

І все, погані думки мене покинули й більше не навідувалися.

Коли в мене були дуже сильні болі, я злився, зривався на дружині. Вона теж злилася, казала, що більше не прийде… В мене тоді операція за операцією йшли, я сидів на жорстких [знеболювальних] наркотиках. Було таке, що здавалося, ніби якийсь чувак сидить на перилах і х*ровим ножем відрізає мені палець – настільки боліло. Такого болю я в житті не переживав, навіть коли отримав поранення. Думав, серце трісне. Тоді дружина приходила і я зривався… Але вона знала, що не можна мені показувати свою слабинку.

У Харкові мені зробили понад дев’ять операцій. Під час останньої сталася сильна кровотеча, лікарі зупинили операцію, нога залишилася кривою. Через це потім довго не могли зробити протези, доводилося їздити на візку.

За час війни лікарі в Україні справді набили руку на всіх поранених з ампутаціями. Але хороший столяр самою сокирою двері не зробить. А обладнання немає.

Якщо в тебе є телефон, але немає зарядки до нього – навіщо він тобі?

Перед операціями я встигав подивитися на інструменти і обладнання. Інструменти хірурга чи травматолога залишають бажати кращого.

Але дуже багато залежить від надання першої допомоги на місці поранення. Від цього залежить подальше життя військового. Часом потрібно втрутитися, а не просто зупинити кровотечу. Той самий Celox взагалі потрібно заборонити – його засипають в рану, а потім вирізають разом із м’ясом.

Читайте також:
Тайра – командир “ангелів”. Юлія Паєвська та її шлях із Майдану у фронтові парамедики, а звідти на Invictus Games

«Мене заїло: чому вони можуть, а я – ні?»

Коли я потрапив в Інститут протезування, був у шоці й три дні не виходив з палати. Бо не міг усвідомити, що я – такий красавчик – опинився в такій ситуації, серед таких людей.

Я пішов у спортзал – подивитися, зробив кілька вправ, і для мене тоді це виявилося складно. А потім я подивився на людей, які самі не могли їсти, а їм гантельку до руки прив’язували, і вони займалися з нею. На людей з інвалідністю, які з різних причин отримали травми, діток маленьких із ДЦП, як намагаються жити повноцінно… Вони вплинули на мене. Мене це заїло: чому вони можуть, а я не можу?

Все життя в мене були якісь рожеві окуляри – як ніби Сталін колись всіх інвалідів повивозив і їх більше немає. Але я забув про свого друга з високою ампутацією, біля якого виріс. Ми з ним на рибаловлю ходили, по гриби, він дуже активний. Я його не сприймав як людину з інвалідністю – настільки він класний і функціональний. Ми його лише вдома без ноги бачили – він тоді знімав протез і ми в карти грали на репани. А в нього настільки здорові руки, що він коли лупашив – голова тріскала (сміється).

На той час уже багато хлопців з ампутаціями були суперзірками – Вадим Свириденко, Капітон, Русік… потім вийшов матеріал журналу Viva – «Нескорені». Всі ділилися своїми думками про спорт, а я планував далі служити, бути інструктором.

Я розумів, що треба використовувати свої знання і передавати іншим. Бо великий відсоток бійців, які отримують поранення і гинуть – це снайпери з НГУ.

Хоча… я не планував бачити себе не те що зіркою спорту, а взагалі живим. Ще до поранення думав, що загину на війні, і все. Нам командир постійно говорив:

«Ви люди одноразового використання. Вийшли самі, живі – молодці. Не вийшли – про вас забули».

Ці слова морально не тиснуть, це «правда в очі», і вона краща за солодку брехню. Щоб бути хорошим бійцем, потрібно бути суворим. Гімно кидати? – покидаю. Копати? – буду копати. А не «в мене щось не стріляє».

Але задачі мають бути грамотно поставлені, а не дебільно висловлені.

Перший раз, коли я приїхав додому на візку, в нас була річниця. Доця дивиться на ноги і питає: «Де?». Кажу: мама з’їла. А вона на маму дивиться (сміється).

Доці три роки. А сину – сім, і ми більше думали, як йому сказати. Він у нас дуже ранимий, вразливий, розсудливий. Але він побачив – і ніяк не показав свою реакцію. Згодом вже почалися розмови: де, за яких обставин. А доця з мене сміється зараз – ще той чорногуморист.

Спочатку я думав про те, чого хочу в житті, що дає мені сили – почав ходити до спортзали і пропадати там. А потім почалися «Ігри героїв», «Сила нації» – і це зробило свою справу.

На «Іграх героїв» я виступав у категорії «Атлети на візках» і отримав тоді перше місце. Це на мене дуже вплинуло. Потім були ще одні змагання, там посів 4-те місце.

Читайте також:
“Ігри героїв-2017”: змагання воїнів з необмеженою волею до життя. ФОТОРЕПОРТАЖ

«240 тисяч доларів на операцію у США виділив фонд»

Левкун із засновницею фонду фонду Revived Soldiers Ukraine Іриною Ващук

В Україні я прочекав рік, щоб мною почали займатися. Збиралися лікарі, але мені не подобалося, як вони хотіли вирішити мою проблему (Микола прагнув встати з візка, але протезування було неможливе через викривлену ногу – “Н”). Вони хотіли просто покласти мене в ліжко, щоб я лежав.

Тоді мені порадили звернутися до Ірини Ващук, засновниці фонду Revived Soldiers Ukraine.

Моя операція у США, з їхніми лікарями і їхнім обладнанням, була дуже складною, тривала шість годин і коштувала 240 тисяч доларів. Цю суму оплатив фонд Revived Soldiers Ukraine.

Вчитися ходити на протезах я почав з Ірою і її фондом. Вони мені показали, як правильно, загартували мене – головне, щоб той, хто вчить тебе ходити, дав першочергові навички. А далі просто забирають візка і кажуть: «Вали».

Власне, протези – це був бонус, бо в Америці мене мали тільки оперувати.

Зараз усе, що я не можу робити ногами, роблю руками. Певний час сварився, коли їздив на машині. Навіть зараз ганяю тих, хто стає на моє місце – для інвалідів.

Я відчув, як в Україні незручно, коли ще їздив на візку. Ми багато подорожували, і стільки місця потрібно було, щоб розвернути візки з машини.

В Америці лише один-єдиний раз був, коли я не зміг заїхати до магазину. Там було три сходинки. І то, до мене кинулося багато людей помогти, а я сказав, що вже туди не хочу – «образився» (сміється).

А загалом, Америка мені сподобалася своєю доступністю. Там не все так, як у кіно, але все одно круто. Іра відвезла нас із дружиною до океану – це була крута реабілітація! Показувала різні цікаві місця.

В маленьких містечках впадає в око повага до людей. Якщо хтось стоїть на твоєму шляху, то обов’язково відійде і вибачиться. Нам спершу навіть дивно було, чому вони перепрошують. Але це повага одне до одного.

Коли я на свята вдягав форму, на мене звертали увагу. Коли ми з дружиною ходили в магазин, до мене підходили представники української діаспори і запитували, чи я військовий з України, чи на війні отримав поранення. Багатьох цікавило, яка ситуація в Україні. А американці постійно віддавали військові вітання, коли я був у камуфляжній футболці.

Читайте також:
“Наша зброя – правда”. Як українські ветеранки відстоюють країну під час візиту до США

«Коли вперше сів у боб, було багато матюків»

У мене в житті так стається, що я опиняюся в правильному місці в правильний час.

Згодом я поїхав на реабілітацію в Латвію. Там, окрім іншого, однією з процедур був гольф – це для хлопців з подвійною ампутацією, щоб навчитися стійкості. Я непогано проявив себе в цьому, мене запросили на чемпіонат світу серед людей з інвалідністю. Там я познайомився з Крістапсом Котанcом – координатором параспорту в Міжнародній федерації скелетону і бобслею (IBSF).

Якось він до мене підійшов і запропонував зайнятися бобслеєм. Тоді про цей вид спорту я знав тільки з фільму «Круті віражі», де чотири ямайці намагаються перемогти суперника. Я казав, що в мене немає грошей. А він пообіцяв знайти спонсора на 20 тисяч євро.

Я не надав значення цій розмові, подумав, що це якийсь «розводняк». Але до мене в друзі додався чоловік в синьо-жовтому костюмі, і я зрозумів, що він або тренує збірну України, або виступає. Це був Михайло Гераскевич, який сказав, що він мій майбутній тренер.

Коли вперше сів у боб, дуже багато матюків було. І страшно, і дуже цікаво, чим це все закінчиться. У Норвегії нас запускали з даменстарту, швидкість десь 92 кілометри на годину. Коли я з’їхав, мене чекав Крістофер Стюарт, представник від людей з обмеженими можливостями в IBSF разом із Крістапсом. Крістапс обійняв мене і сказав, що все вийде.

Читайте також:
“Наша земля дуже гарна з висоти. Варта того, щоб іти воювати і втратити ноги”

«Найкрутіше було – коли над п’єдесталом замайорів прапор України»

У нас категорія, в якій більшість спортсменів – на візках. Вони на старті завантажуються в боб, і їх підставляють під лаунчер, який розганяє з однаковою силою всіх. Але потім кожен повинен зрозуміти трек, щоб раніше зайти у віраж і пізніше вийти, або навпаки.

Якщо ти, наприклад, хочеш правильно зайти в 11-й віраж, то з 6-го треба вийти правильно, інакше не встигнеш до 11-го зробити правильну траєкторію і увійти в нього правильно. Кожен віраж і кожну помилку аналізуєш, щоб ухвалити правильне рішення і її виправити.

Найскладнішим було змусити себе ще раз сісти в боб після падіння. Також тиснула вага сподівань. Від тебе чекають результатів, тобі дали купу грошей…

Я брав участь у змаганнях Empire State Winter Games – турнір штату Нью-Йорк. Ці змагання проводяться з 1984 року на одному й тому ж треку. Кожен охочий може взяти в них участь, заплативши певний внесок. Я посів там перше місце.

Це був найскладніший трек. Я багато падав: за вісім спусків – вісім падінь. Спершу впав у розпач, бо ніяк не міг подолати 17-й поворот. А потім розробив для себе тактику – і вона спрацювала. Я вже знаю: якщо сильно падаю на тренуваннях, то потім цей трек мені заходить.

Якщо в мене щось не виходить, я дуже нервуюся, але починаю це довбати – дивлюся відео, запам’ятовую кожен віраж.

Федерація IBSF нагородила мене «Спортивною катапультою», назвавши «Відкриттям року».

А найкрутішим було відчуття, коли український прапор замайорів над п’єдесталом.

Мої конкуренти займаються по 6-8 років, а я – перший сезон, не маючи накату, який має велике значення. Треба з’їжджати багато разів на різних треках. У загальному заліку я посів 10-те місце. Суперників було 30 чоловік із різних країн.

Кожен віраж – це коли легені десь на горі, долі секунди ти просто не можеш дихати, і все стискається в середині. І головне – контролювати цей момент.

Бобслей – це той адреналін, який заміняє мені війну. Так, спочатку в мене був «синдром війни» –  коли ти просто не розумієш, що в тебе відбувається в голові, а життя б’є ключем (головне, щоб не гайковим і не по обличчю), і треба зібрати себе до купи, але немає з ким поговорити і порадитися.

В такі періоди багато хто повертається на війну, припиняє боятися пострілів, виходів. І це приємний біль – до того моменту, поки не втратиш пильність і тебе десь приб’є.

Бобслей для мене – це зона комфорту. Це те, де щоразу граєш з долею в карти на своє життя. Це небезпечний вид спорту.

Я не вважаю себе меншовартісним без ніг. На нових протезах просто літаю, а не ходжу. Зараз вони взагалі як рідні – я спокійно воджу машину.

Іра Ващук сказала, що фонд Revived Soldiers Ukraine скоро мені зробить «спортивні ноги» (протези, на яких можна бігати – “Н”). Тож це буде ще одне досягнення.

Ми увірвемось у великий спорт.

Читайте також:
“На чотирьох – одна нога”. Як ветерани війни на протезах піднялися на Говерлу


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.