“На чотирьох – одна нога”. Як ветерани війни на протезах піднялися на Говерлу

 

автор: Анастасія Федченко
Закарпатська область – Київ
фото автора

“У нас на чотирьох – одна нога”, – жартує Дмитро Котов. Колишній боєць батальйону “Київська Русь”, цьогоріч він удруге підкорив Говерлу на протезах.

Разом із Дмитром на найвищу гору України піднімалися ще троє учасників бойових дій з інвалідністю. У двох протези замість обох ніг, ще в одного немає лівої ноги.

Раніше Котов стрибав із парашутом та бігав на марафоні Морської піхоти США. Він та інші ветерани, які втратили на війні кінцівки, доводять: обмеження – лише в головах. Насправді можливості людини майже безмежні.

Кореспондентка “Новинарні” Анастасія Федченко минулого тижня піднялася на Говерлу разом із Дмитром та його побратимами.

“Доброго ранку, калічмани!”

На годиннику – третя ночі. Збираємося в закарпатському селі Лазещина, щоб хоч якось зігрітися і прокинутися, п’ємо каву.

– О, згущеночка єсть. Чому ви мені не сказали? – тішиться Анатолій Фатєєв, наливаючи в чашку добрячу порцію згущу. Солоні крекери також поливає згущеним молоком. – Як на фронті.

Надворі за відчуттями – весна чи осінь, холодно й вогко. Із будинку-кемпінгу один за одним виходять ветерани – учасники нашої експедиції. Курять, позіхають, жартують.

– Може, не треба нам на ту Говерлу? Краще назад у теплі ліжка, – говорить один.

– Калічмани, доброго ранку! – підбадьорює Дмитро Котов.

На таке визначення ніхто не ображається – навпаки, всміхаються.

Ще трохи зборів і розмов, і капелан закликає помолитися перед дорогою. Ветерани стають півколом, обіймають один одного за плечі і повторюють за священиком:

– Дякуємо, Боже, Тобі за цей день і за погоду… Благослови, Боже, нас та Україну. Нехай вона буде сильна та процвітає.

Фото: ФБ Володимир Бевз

Після короткої молитви всі два десятки учасників походу йдуть в УАЗ-“таблетку” й ГАЗ-“шишарик”, що під’їхали. Авта бувалі в бувальцях, але для гір – те, що треба.

Ветерани сідають у сіру “таблетку” теж із жартами: “Востаннє, коли я їхав у такій, біля мене були медики”, “Санітара в “таблетку”!”

Чоловікам на протезах допомагають колеги – учасники бойових дій, які повернулися з фронту з уцілілими кінцівками. Завантажуються також двоє медиків. Рушаємо.

На дорозі, що веде до Рахова, а звідти через села – до Карпатського біосферного заповідника, ще можна було б поспати. Але коли вантажівки виїжджають на гірський серпантин, єдине завдання – втриматися на сидінні, бо трусить і підкидає немилосердно. Дорога вузька, часом здається, що машина дивом втримується на краю прірви, порослої густим лісом.

Ветерани потім зізнаються:

– Я не дивився у вікно, бо було страшно… Так земля низько!

Раптом – вимушена зупинка. Гроза повалила дерево, й воно перегородило дорогу. Чоловіків просять вийти і прибрати перешкоду. Деревину прив’язують до “таблетки”, машина здає назад – стовбур ламається навпіл, чоловіки скидають його донизу.

Ще з годину дороги серпантином, і приїжджаємо до підніжжя Говерли.

Ветерани групуються: кожного чоловіка з інвалідністю мають супроводжувати двоє здорових.

Надворі вже розвиднілося, пішли.

“Хочеться показати, що людина без ніг може будь-що”

Від краси навколо перехоплює подих. Трава, жереп, смереки, все навколо вкрите краплями недавнього дощу. Між горами пливуть молочно-білі тумани.

Іти вгору треба розмоклою глиною. Підйом пологий, але трапляються валуни й виступи, ніби сходинки.

Видиратися на них ветеранам допомагають милиці. Намагаються страхувати й побратими, але делікатно, щоб не образити зайвою турботою.

Дмитро Котов

Першим сідає на камінь перепочити Дмитро Котов, закурює.

Дмитро пішов на фронт у 2015-му. Демобілізувався, але за кілька місяців повернувся до ЗСУ, бо побратими з “Київської Русі” просили допомогти: людей бракувало. Так Котов став сапером.
28 грудня 2016-го підірвався на міні біля Троїцького, на Луганщині. То була міна МОН-50 з “сюрпризом”. Командир загинув на місці.

– Іти важко, бо глина слизька після дощу. І хоча прогнозували дощі, в мене тільки одна думка – підйом, – говорить Дмитро. – Хочеться показати, що людина без ніг може зробити будь-які речі, незважаючи на перешкоди.

Дмитро Котов

Для ствердження Котов обрав Говерлу, бо, каже, треба починати з найбільшого. За його словами, торік сходження було легшим.

За кілька хвилин на іншому камені приземляється Анатолій Фатєєв.

Він пішов на фронт добровольцем у 51 рік. Теж сапер, із 20-го батальйону 93-ї бригади.
Провоював усього кілька місяців. Улітку 2015-го біля Мар’їнки Анатолій підірвався на міні. Каже, була з “сюрпризом”, і виявити це з тими технічними засобами, які мали, було неможливо.

В Анатолія – спортивні протези, на яких він впевнено почувається, швидко ходить, навіть бігає.

Анатолій Фатєєв

– Я вперше піднімаюсь на Говерлу. Мені подобається. Слизько, але то ж гори. Дізнався про сходження з “Фейсбуку”. Діма написав, що планує підніматися, пишу йому: “Дімон, а я? Я теж хочу!” Напросився. У мене шило в дупі. Це ще одне випробування, чи пройду, чи ні.

Ми всі, поранені, пов’язані між собою. І, думаю, наш приклад надихне хлопців, які думають, ніби життя закінчилося. Насправді життя тільки починається, – усміхається Анатолій. – У мене життя після АТО стало веселіше, ніж до цього.

Фатєєва свого часу надихнув приклад Олександра Чалапчія – учасника АТО, який під час обстрілу восени 2014 року втратив обидві ноги, але продовжив займатися спортом, став членом національної збірної на “Іграх нескорених”, брав участь у марафоні Морської піхоти США. Анатолій радий, що зміг жити далі і десь уже перегнав “збірника” Чалапчія.

– Я недавно зустрів знайому, яка бачила мене ще в шпиталі. Вона сказала: “Толік, я тебе не впізнаю! Коли ти лежав у реанімації, був байдужий, тобі хотілося померти, просив не чіпати тебе”. Було таке. Але з часом я це переборов. Це дуже важливо – перебороти себе, – розповідає Фатєєв.

“Трохи боляче, але дуже приємно, що я таки зміг здійснити свою мрію”

Із короткими перепочинками підходимо до вершини. Гору вкриває буре каміння, наче луска велетенського динозавра. В цей час на Говерлу опускається хмара і загортає її, наче ковдра. Від дряпання вгору засапуєшся.

Фото: ФБ Вячеслав Бевз

Групки ветеранів ідуть нарізно, хтось швидше, хтось повільніше. За кілька десятків метрів від маківки курить тридцятирічний Олександр Проскурін. Коли чує, що хтось уже може бути ближче до вершини, підхоплюється і наддає ходу:

– Хочу бути першим!

І таки піднімається перший, розгортаючи на горі прапор рідної 93-ї бригади “Холодний Яр”.

Олександр Проскурін

За туманом не видно далі, ніж за пару кроків, вітер пронизує до кісток, починає сіятися дрібний дошкульний дощ. Смартфон показує температуру: 11 градусів. Прапор із чорним круком тріпоче на вітрі, наче птах хоче вирватися й полетіти.

Проскурін рухається настільки впевнено, що я не одразу розумію: замість ноги в нього – протез.

– Ти можеш стукнути по нозі і перевірити, лівої чи правої немає, – сміється. Він узагалі дуже багато жартує.
Немає лівої.

Олександр пішов воювати одразу, коли українські військові звільнили його рідний Краматорськ. Був у батальйоні “Донбас”, але в боях участі тоді не брав, потім перейшов у 93-тю бригаду.

На Говерлі

– Перший бій був 17 січня 2015 року в районі ДАПу. Сказали: треба штурмувати Іверський монастир. Але сталося трохи не так, як гадалося. Частина роти була на диспетчерській вежі. Почався обстріл, ми зазнали втрат, був один загиблий. Ми змогли витягти поранених, які тривалий час були на пожежці та на диспетчерській вежі, – пригадує Олександр. – Допомогли нам хлопці з “Правого сектору” та “ОУН”. Поранених доправляли ближче до Водяного. І вже звідти їх вивозили.

Тоді уламок міни калібру 82 мм влучив Сашкові у стегно. Він зрозумів це не одразу. Відчув холод у нозі і побачив, що штани замерзли від крові.

– Осколок був маленький. Завдовжки десь як фаланга мізинця. Але щоб його витягти, мені мало не півноги розпанахали, – сміється боєць.

У листопаді 2016-го Проскурін підірвався на протипіхотній міні.

– Проти мене частково зіграла самовпевненість. Ми ж безсмертні, – сміється. – Відірвало одразу гомілку, а вже потім у шпиталі ще трохи відрізали. Я не бачив ногу, хлопці теж шукали і не знайшли.

На Говерлі

Олександр весь час жартує про свої поранення, ніби розповідає анекдот, що його не стосується.

– Я ще, коли падав, мізинчик зламав. Так боляче було, – робить жалісливий вираз обличчя.

Він довго не думав, чи повертатись у військо.

– А кому я треба без ноги? Освіти немає, – знову сміється. – А в армії грошенята платять і годують. “Хорошо тому живётся, у кого одна нога. Тому пенсия даётся и не надо сапога”.

Сашко стає серйозним, коли говорить, що не повернутися не міг: “А який сенс тоді був усе починати?”

Він отримав перше військове звання після закінчення військової кафедри в університеті. Працював у казино. Зараз – капітан ЗСУ. І хоча обіймає штабну посаду, буває на передовій часто.

– Тепер уже бронік, каска, аптечка, все при мені. Втретє я не зможу, – знову жартує.

Говерла

Крайня ротація біля Авдіївки, каже, пройшла добре для його батальйону. Нині 93-тя бригада вийшла на ротацію.

– У мене відпустка. І друзі запропонували приєднатися до їхньої групи військових калічок, щоб піднятися на Говерлу. Чому б у гарній компанії не здійснити такий вояж? Коли я починав підйом, думав, що буде тяжко, але вийшло ще тяжче. Однак у кінці радість від того, що я зміг зробити це, перевершує всі труднощі, – говорить Олександр.

Надалі він хоче піднятися на іншу гору, побути в Карпатах якомога довше.

Приблизно за годину, коли ми всі встигли закоцюбнути, на Говерлу піднімаються й інші. Повільно йде Дмитро. Сідає на стелу з хрестом – обличчя втомлене, целофановий дощовик шарудить на вітрі.

– Погода була дуже гарна, навіть не спітніли, – серйозно говорить. Хлопці регочуть.

Припиняти сходження Котов і не думав, “це була б ганьба”. Підніматися було важко, все ж не свої ноги. Але нічого. Я вже зробив і заспокоївся, видихнув.

Дмитро Котов

– А ще я хотів би передати привіт своїй дружині Тані і сказати, що я її дуже люблю. Вона мною пишається, а я пишаюся нею. І хочу сказати тим, хто зараз лежить у шпиталях і відновлюється після поранень, щоб не падали духом, дивилися на таких людей, як ми, і все налагодиться. Раптом що, ми завжди підхопимо в наступні підйоми, – обіцяє Котов.

Анатолію Фатєєву найважче далися останні метри. Він активно допомагав собі руками, чіплявся за камені, його страхували побратими, але зрештою найстарший учасник сходження опинився на найвищій точці України, розгорнув прапори 20-го батальйону та “Свободи”.

Анатолій Фатєєв на Говерлі

– Харашо. Але втома дається взнаки. І ліва ніжка заболіла. Трохи боляче, але дуже приємно, що я таки зміг здійснити свою мрію, підкорив ще одну вершину у своєму житті, – Фатєєв дякує Котову та всім хлопцям, які організували цей проект, вирішили організаційні й фінансові питання.

А ще Анатолій дуже вдячний лікарям, волонтерам, рідним за підтримку.

– Треба прагнути! Поставив ціль – і йди до неї. Треба мріяти і йти до здійснення мрії, – говорить Фатєєв.

Читайте також:
Нові підходи: в Києві відбувся відбір на “Ігри нескорених-2020”

“Не йдіть туди, ми там ноги погубили!”

У ці хвилини Говерла стала схожою на місце зустрічі фронтових побратимів. Після обіймів, привітань, фотографування і криків “Слава Україні! Героям слава!” ветерани починають спуск.

Фатєєв пострибав на милицях і своїх спортивних протезах. Спускатися важче, ніж підніматися. Після дощу камені стали слизькими, ноги з’їжджають. Та далі, де пологіший суглинок, стає легше.

Вікторія “Сметана”

Разом із нами – медик Віка “Сметана”. Вона була в складі різних добровольчих підрозділів із 2015-го й аж до цього року. Саме вона надавала першу допомогу Котову:

– Передали по рації: “Один – 200, два – 300”. Ми вилетіли на евакуацію. Була довга дорога по небезпечній території, ми про це дізналися пізніше. Спочатку побачили “двохсотого”. А потім познайомилися з Дмитром. Чудова людина! – усміхається Вікторія.

– Є таке поняття, як хороший поранений і не дуже. Діма був дуже класним пораненим. Крім того, що він трішки буцався, бився, але це абсолютно нормально, – він повторював постійно адресу свого будинку, щоб ми обов’язково потім зайшли до нього в гості. Це була важка евакуація, вузька стежка, слизько, але ми впорались.

Сходженн Дмитра Котова

Тоді Вікторія з Дмитром загубилися. Вдруге зустрілися вже згодом.

– Мені знайомий каже: “За рогом від тебе живе дуже відомий боєць, герой”, і починає мені розповідати, як його рятували. І я розумію, що це Дмитро. Ми домовилися побачитися. Дуже рідко ти можеш зустрітися зі “своїми” пораненими, отримати від них хороший відгук. А по-друге – побачити прогрес, якого вони досягли, і зрозуміти, що ти не дарма те все робив. Це велике щастя, до сліз, і це важко описати. Дмитро приніс мені квіти. І відтоді весь час намагається кудись підтягнути. Я дуже рада цьому. Мені приємно з ними підніматися.

Сметана не сумнівалась жодної миті, що хлопці подолають Говерлу.

– Дмитро настільки впертий, що не зупиниться, поки не досягне результату.

У нас є проблеми з реабілітацією ветеранів, але хлопці, які лежать у шпиталях, бачать таких, як Дмитро, Толік, вони розуміють, що немає нічого неможливого, це їх стимулює і надихає, – переконана Віка.

Коли ветерани спустилися і сіли з бутербродами біля хатинки за столом, почався жвавий потік туристів у напрямку Говерли.

– Не йдіть туди! Ми там ноги погубили, – сміялися хлопці, показуючи протези.

Туристи дивилися хто з нерозумінням, хто зі страхом, хто з посмішкою. Але бійцям було весело. Вони насолоджувалися тим, що змогли подолати такий непростий маршрут.

Фотогалерея:

Говерла - Карпати (14) ветерани на Говерлі _1 Говерла - Карпати (6) Анатолій Фатєєв - Говерла (4) Говерла - Карпати (12) Анатолій Фатєєв - Говерла (3) Говерла - Карпати (13) Анатолій Фатєєв - Говерла (7)
<
>

Наступного року учасники бойових дій з інвалідністю знову планують підкорювати Говерлу. Аби знову показати: обмеження – тільки в наших головах. Треба вміти жити далі, що б не сталося.

Читайте також:
Подвиги “Хітмена”. Що втратив і здобув у війні за Україну молдовський легіонер Стас Гібадулін

 


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.