автор: Слава Чиженок
Карантин, запроваджений урядом для запобігання поширенню коронавірусної інфекції, став непростим випробуванням для багатьох українців.
Проте для декого з наших співвітчизників ситуація ускладнювалася ще й тим, що на момент закриття кордонів вони опинилися далеко від України. Хтось із них, можливо, повертатися й не поспішав, тоді як інші цього дуже прагнули, але зіштовхнулися з фінансовими або логістичними проблемами. А когось просто «закрили» на круїзному лайнері десь у заокеанському порту…
«Новинарня» розпитала трьох українців, які пережили карантин у різних куточках світу, про їхній досвід і враження.
Фото: ФБ Алина Новгородцева
Аліна разом зі своїм хлопцем перебуває на Балі вже сім місяців. Їхали туди «на зимівлю». Але потім на острові ввели карантин – і пара вирішила залишитися.
Для запровадження карантинних заходів місцева влада обрала День тиші: балійське свято, коли після церемонії вигнання злих духів усі люди на острові повинні безвилазно сидіти вдома впродовж доби (щоб духи вирішили, що на острові нікого немає, і не повернулися).
«Але цього року День тиші продовжили на дві доби. Причому була постанова, в якій говорилось, що це обов’язково тільки для одного району, а для інших – лише рекомендація», – розповідає Аліна.
У результаті ще на день були закриті всі райони: зачинилися магазини, не ходив транспорт.
Аліна з хлопцем на День тиші їздили в іншу частину острова, на північ. Кажуть, у той момент серйозно побоювалися, що тепер влада «під шумок» продовжить карантин надовше, і в них будуть складнощі з поверненням до місця проживання та закупівлею продуктів. На той час туристам уже було відомо про таку ситуацію в Індії, де в рамках обмежувальних заходів закрили всі магазини, і той, хто не запасся провізією, сидів удома впроголодь.
«Але в підсумку все запрацювало, ми спокійно повернулися додому – і вже тоді все почало закриватися», – каже Аліна.
Першими закрили пляжі. Також в один день було закрито доступ до всіх визначних пам’яток, храмів, водоспадів.
Багато найпопулярнійших пляжів залишаються недоступними для громадськості й досі. Хоча, наприклад, торговельні центри відкрилися вже через якісь тиждень-два після закриття і відтоді працюють.
Пересуватися по місту можна тільки в масках, на вулицях висять плакати з протиепідемічними рекомендаціями. Також є санітайзери, дезінфекційні бокси, де людину оброблюють парою, заміряють температуру.
«Коли ще не виробилася звичка носити маску, я вранці пішла на ринок, де мені наполегливо показали, що потрібно надіти маску», – пригадує Аліна.
Першою людиною, яка померла від коронавірусу на Балі, була 53-річна туристка з Великої Британії. Жінка прилетіла на відпочинок 29 лютого, в аеропорту пройшла перевірку й ніби не мала ніяких симптомів. Але через кілька днів відчула нездужання, а ще через тиждень померла від коронавірусної хвороби. Як повідомляли тоді місцеві ЗМІ, ця смерть стала першим летальним наслідком коронавірусної хвороби не лише на острові, а й в Індонезії загалом.
Зрештою країну закрили на в’їзд для туристів, і досі до Індонезії можна потрапити лише за робочою візою.
На тих іноземців, які залишилися на острові, місцеві мешканці реагували по-різному. Коли в інтернеті почали з’являтися відео зі спробами туристів (зокрема серферів) проникнути на закриті пляжі, це спричинило хвилю хейту на їхню адресу. Адже на той час усім наказали сидіти вдома. До того ж дехто вважав, що саме іноземні туристи завезли на острів коронавірус.
«Ми живемо в туристичній зоні, і тут до нас ставляться доброзичливо. Але коли ми на початку березня були на півночі, в нетуристичній зоні, де багато глухих поселень, нам кричали: “Корона! Корона!”. Коли ми проїжджали – місцеві закривали обличчя футболками, і навіть діти показували середній палець.
Але загалом до нас ставляться доброзичливо», – запевняє Аліна.
Місцеві здебільшого розуміють, що туристи – це їхнє джерело доходу. На Балі дуже багато приїжджих з інших островів Індонезії, які працювали на будівництві готелів, прибиральниками, гідами, в масажних салонах, ресторанах тощо. За офіційними даними, близько 80% населення Балі задіяні в турбізнесі. А карантин найбільше вдарив саме по ньому.
Багато балійців опинилося в дуже скрутному становищі.
«У багатьох великі кредити – наприклад, на машину, яку людина купувала для роботи. Я навіть знаю, що багато сімей голодують, їдять равликів і корінці, тому, що обоє членів сім’ї втратили дохід іще три місяці тому», – розповідає Новгородцева.
У такі моменти дуже допомагає взаємопідтримка й небайдужість, зокрема й з боку експатів. Наприклад, Алінин знайомий господар кафе, також не місцевий, щодня залишає біля закладу готову їжу, щоб кожен, хто цього потребує, міг узяти готовий рис, овочі, курку. Ще одна іноземка організувала «кризову кухню», на яку зібрала гроші через краудфандинг.
Аліна та її хлопець разом з іншими знайомими іноземцями також вирішили допомагати місцевим:
«Ми розвезли їжу для понад тисячі сімей. У нашій команді є дівчина, яка склала список на основі необхідного пакету для індонезійців. Він досить скромний: п’ять кілограмів рису, десяток яєць, два види швидкорозчинного пальмового масла, мило і пачка печива. І для дітей ми часто беремо різноматні іграшки».
Є у карантині на Балі й унікальні особливості, зумовлені місцевими традиціями. Річ у тім, що тут більше поважають банджаріат, аніж місцеву владу. Банджари – це така соціальна група в балійському суспільстві, щось на кшталт доброї мафії.
«Ближче до 9-ї вечора банджари на скутерах, з раціями, їздять по району і моніторять, щоб ніхто не порушував правила. Знаю, що багато хто все-таки порушує, за що отримує штрафи.
А в Куті (це один із найбільш населених туристичних пунктів) всіх, хто без маски, змушували віджиматися», – ділиться балійськими цікавинками українка.
В липні пляжі почали потроху відкриватися, туди потягнулися люди. Тож поліція стежить за дотриманням карантинних обмежень і роздає всім маски.
За останньою інформацією, яка змінюється кожен день, основні визначні пам’ятки готуються до відкриття 9 липня. Проте, як попередив губернатор, усе залежатиме від свідомості населення, від того, як дотримуються медичних порад готелі, масажні салони, туристичні фірми.
Також уряд пішов на зустріч іноземним туристам, які «застрягли» на острові з початку карантину. За умовою їхнього перебування, раз на пів року іноземець повинен виїхати з країни – наприклад, у Таїланд, де можна зробити нову візу. В Аліни з бойфрендом візи закінчилися в травні, коли вилетіти з Індонезії й повернутися вони не могли через карантин.
«Тому уряд пішов на такий крок: заявили, що виїжджати нікуди не потрібно, візу робити не потрібно, але коли відновиться туристичний потік, нам необхідно буде вилетіти за певну кількість днів», – розповідає дівчина.
За офіційною статистикою, в Індонезії станом на 8 липня коронавірусну інфекцію за весь час було діагностованоно у 68 079 людей, з них 3 359 померли.
На острові Балі за весь час інфікувалися 1900 осіб. З них уже одужали 974 людини, померли – 23.
Читайте також:
“Дистанція має бути. Але не в любові”. Як волонтери рятують бездомних під час епідемії
Фото: ФБ Kateryna Cherepanova
Катерина, яка часто й багато мандрує, під час карантину опинилася на італійському острові Сицилія. Про те, що доведеться провести там цілих три місяці, й гадки не мали.
«Ще взимку, коли були в Індії, ми з моїм чоловіком Сашком купили на березень квитки на Сицилію. Ми з України, але зараз мешкаємо в Мінську, тож у кінці лютого вилетіли звідти в Польщу, а потім – на Сицилію, де мали перебувати з 2 до 13 березня», – розповідає Катерина.
Дівчина зізнається: вони довго вагалися, чи варто летіти, адже на півночі Італії вже вирувала коронавірусна епідемія й оголосили карантин. Але на Сицилії на той час іще не було зафіксовано жодного випадку інфікування, і подружжя вирішило таки ризикнути.
На шляху до Сицилії відзначили, що літак напів порожній. А 11 березня авіакомпанія «Віззейр» повідомила, що їхній запланований на 13 березня рейс скасовано.
Туристи одразу кинулися шукати квитки в інших авіаперевізників, але ціни різко піднялися – і це ще за умови перельоту через Польщу. Врешті-решт, зваживши всі «за» і «проти», подружжя вирішило: якщо на якийсь місяць застрягнуть на Сицилії, то нічого критичного не станеться. Про те, що карантин затягнеться значно довше, на той час мало хто думав.
У підсумку Катерина з Олександром провели на італійському острові три місяці.
«Тепер, коли вже є статистика, можна побачити, що Сицилія – один із найменш постраждалих регіонів Італії. Але на той момент все було нестабільно і незрозуміло. Так само, як і по всій Італії, у нас ввели обмеження: з 11 березня до 18 травня було повністю заборонено пересування по регіонах, виїхати нікуди ми не могли», – розповідає Катя.
Спочатку сицилійський карантин був досить м’яким: дозволялося ходити в магазини, займатися спортом. Згодом усе це заборонили. До крамниці було дозволено виходити лише одній людині на сім’ю, прогулятися по вулиці – лише за умови, що вигулюєш собаку.
При цьому перш ніж вийти з дому, щоразу треба було мати при собі заповнену форму, в якій вказати: в який час, з якої адреси і куди саме ти йдеш.
Людину, яка йшла по вулиці «без поважної причини», могли оштрафувати на солідну суму – кілька тисяч євро.
Кафе та ресторани до 17 травня працювали тільки на виніс або з доставкою, а на неділю припиняли роботу взагалі. Лише з 18 травня їм дозволили відкритися для відвідувачів.
Як розповідає Черепанова, італійці від початку поставилися до обмежувальних заходів дуже серйозно: всі відразу почали носити маски, навіть тоді, коли це було не обов’язково, обходили одне одного на відстані тощо.
Черга в італійський супермаркет: усі дотримуються дистанції
Але не обійшлося й без недоліків.
«З’явилося розпорядження, що у всіх установах, в кафе і на вході в магазини повинні бути санітайзери. З’явилися вони, реально, тільки в травні. А ось у березні, коли ми переїжджали в Катанію, у поїзді не було навіть мила в туалетах, щоб руки помити. Не кажучи вже про санітайзер. Потім їхали у травні – мила також не було. У туалетах, в кафе також багато де не було, зате вже з’явилися санітайзери», – пригадує українка.
Натомість дотримання протиепідемічних заходів з боку населення влада контролювала сумлінно, особливо під час вихідних та свят, коли італійці зазвичай зустрічаються з близькими та друзями. Вулиці патрулювали не лише поліцейські машини, а й гелікоптери.
Звичайно, карантин, як і всюди, вдарив по бізнесу:
«Ресторатори намагалися показати, що їм не вигідно працювати в таких умовах – їх змусили поставити набагато менше столів, що зменшило кількість відвідувачів, закупити захисні екрани на барні стійки і на столики. У Сицилії була акція, коли власники ресторанів символічно передавали свої ключі владі міста, щоб показати, що вони не можуть відкритися в таких умовах, на яких їх змушують працювати».
Були й інші акції: наприклад, кампанії з хештегом «Я залишаюся вдома». До Дня визволення (25 квітня), коли всі зазвичай смажать барбекю, у соцмережах запустили хештег «Я смажу барбекю вдома». Всі постили фото барбекю на своїх балконах чи терасах.
Також були кампанії на підтримку лікарів.
Не обійшлося й без підтримки незахищених прошарків населення. На Сицилії дуже багато нелегальних робітників, біженців, які опинились на межі виживання.
«Багато людей опинилися за межею бідності. Є, звичайно, благодійні організації, як “Карітас ” та інші, які збирали пожертви й організовували безкоштовну роздачу їжі в містах. А ще в кожному супермаркеті стоять візки, в які можна покласти для бідних щойно куплені продукти, які не псуються. Так було й раніше, але під час карантину цих візків стало набагато більше», – розповідає Катерина.
Як і в багатьох інших країнах, в Італії було багато запитань щодо методики підрахунку кількості інфікованих та летальних випадків.
Серед італійців ходили чутки, нібито такі високі цифри зумовлені тим, що в статистику померлих від COVID-19 навіть без тестування включали всіх, хто помер у розпал «коронавірусної кризи» – наприклад, від діабету, серцевих чи інших хронічних хвороб.
Та чутки чутками, а кількість захворілих на північі Італії була справді вражаючою.
«Кілька днів перед відльотом, у Римі, ми ночували через каучсерфінг в італійця, який погодився нас прийняти навіть попри карантин. Він розповідав, що їздив у березні на північ волонтером від “Червоного Хреста”. За його словами, там дуже не вистачало лікарів: багато з них самі заразилися коронавірусом, інші просто боялися їздити. Він їздив як санітар, але має базову медичну підготовку. І в нього були дуже довгі й виснажливі зміни. Каже, лише тиждень протримався – надто велике навантаження було», – переповідає Катя.
Порожні пляжі Сицилії під час карантину
Станом на 8 липня за весь час з початку пандемії коронавірусну інфекцію було діагностовано у 243 149 мешканців Італії, з них 34 914 людей померли.
На острові Сицилія інфікувалися загалом 3 097 людей, з них 2 687 одужали і 283 – померли.
Читайте також:
Коронавірус був в Італії ще в грудні-2019, за два місяці до першого “офіційного” хворого
Валентин Янін
Валентин багато років працює в американській компанії Carnival Corporation, яка спеціалізується на морських та океанських круїзах. Її флот складається з величезних, 16-18-палубних круїзних лайнерів, кожен яких в середньому може вмістити 3-4 тисячі пасажирів.
Коли в усьому світі почався карантин, українець фактично опинився в заручниках на «своєму» лайнері.
«Я працюю на контракті в технічній зоні, на складі. Тобто з пасажирами не контактую. Наша компанія була першою, де коронавірус з’явився на борту, серед пасажирів і серед екіпажу. У лютому в Японії на одному з наших кораблів виявили велику кількість заражених. Після цього почали вживати дуже суворих заходів безпеки по всій компанії», – розповідає Валентин.
Круїзний лайнер Diamond Princess компанії Carnival Corporation, на якому виявили коронавірус, у порту Йокогами, Японія. 16 лютого 2020 р. Фото: Toru Hanai/Getty Images
Передусім компанія припинила операційну діяльність – тобто заробляння грошей. Усіх пасажирів, навіть тих, чиї круїзи ще тільки почалися або тривали, по можливості, відправили по домівках.
«Ми залишилися без пасажирів 23 лютого. Це було в Австралії. Потім до 15 березня стояли в порту у Сінгапурі. Далі вирушили на Філіппіни, але теж “на якір”. Справа в тому, що на круїзних лайнерах по всьому світу 50-60% екіпажу – це громадяни Філіппін. Компанія ухвалила таке рішення, оскільки перевозити всіх літаками можливості немає. Ті кораблі, які знаходилися в Карибському морі, розвозили латиноамериканців у Штати.
Тих, хто перебував в азіатському регіоні, розвозили на Філіппіни, в Індонезію, Малайзію, Індію.
Тільки громадяни Китаю, навіть ті, у кого закінчився контракт, відмовилися повертатися додому. Всі китайці і досі залишаються на борту, деякі вже по 12 місяців»…
Коли спалахнув коронавірус, екіпажі круїзних лайнерів опинилися фактично в заручниках: кордони закривалися дуже швидко, і багато хто просто не міг повернутися додому з далеких країн. До того ж серед членів екіпажу були ті, хто також захворів на COVID-19 – а лікуватися в медзакладах з них отримали нагоду далеко не всі.
Керівництво компанії просто не очікувало, що ситуація розвиватиметься так швидко, тож не мало ніяких варіантів вирішення проблеми, крім ізоляції.
На деяких круїзних лайнерах закритими на карантин виявилися й пасажири. Тим із них, хто мав найдорожчі каюти, з балконами, пощастило більше за інших. Фото: АР
«Усе залежало від влади тих країн, у територіальних водах яких ми перебували. Скажімо, японці не дозволяли членам екіпажів виходити до них на берез і лікуватися там. А Камбоджа, наприклад, прийняла. Малайзія не прийняла, а Штати прийняли частково – тільки громадян США і Великої Британії. Багато людей залишилися на кораблях хворіти, їх ізолювали – у пасажирських каютах», – розповідає Валентин.
Він пояснює: постійно перебувати в «службовій» каюті більш ніж 14 днів небезпечно для психіки. Адже каюти персоналу відрізняються від пасажирських тим, що розташовані на рівні під водою, на третій-четвертій палубі, тож не мають ілюмінаторів.
«37 днів я просто сидів у каюті. Ми могли виходити, але перші 14 днів дозволялося ходити тільки в їдальню – і одразу ж назад. А вже після цього дозволили нормально пересуватися по лайнеру, працював спортзал і басейн. Але, в будь-якому разі, з дотриманням маскового режиму».
За словами Валентина, «атмосфера не те щоб гнітюча, але через 20-30 днів починаєш серйозно хотіти додому».
«У нас був один японець, який, за чутками, намагався скоїти самогубство. Його списали дуже швидко, в той же день йому знайшли якийсь чартер до Японії і з філіппінськими прикордонниками відправили його додому. Можливо, він і симулював, щоб швидше додому полетіти…» – не виключає наш співрозмовник.
Читайте також:
Українка з круїзного лайнера скоїла самогубство в Нідерландах після скасування чартеру додому, – ЗМІ
Фото: Getty Images
Коли це стало можливо, Валентин разом з іншими українцями повертався додому двома чартерами.
Спершу – з Маніли до Белграда разом з колегами зі східноєвропейських країн – Румунії, Молдови, Білорусі, Сербії, Боснії, Македонії.
Потім – з Белграда до Києва.
«У “Борисполі” нас попередили, що на телефоні має стояти додаток “Дій вдома” – ми його встановили. Взагалі, в аеропорту було все дуже неорганізовано. Грубо кажучи – бардак. Коли ми прибули, нас спершу не випускали приблизно пів години. Викликали спочатку медиків, які прийшли заміряти температуру, потім прикордонників. Вони перевіряли, чи увімкнений додаток, після чого відправляли на паспортний контроль. Там треба було обов’язково назвати адресу, де будеш проходити ізоляцію. Окреме вікно було для тих, хто погоджувався на обсервацію – їх відправляли туди автобусом», – розповідає Валентин.
Сам він мав місце для ізоляції, тому спокійно дав адресу, забрав речі і поїхав.
На запитання, чи контролював хтось, як він дотримується самоізоляції, розказує:
«Два тижні дзвонили з поліції і говорили, що
“вас ніхто не змушує сидіти весь час у квартирі, можете в радіусі 500 метрів хоч цілий день провести.
Головне, щоб була геолокація».
Читайте також:
ВООЗ попереджає, що коронавірус може не зникнути й стати однією з постійних хвороб
〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.
〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!
