СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
24823 +483
Летальні випадки:
735 +8
Одужали:
10440 +362
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 381552 (+9884). Оновлено: 09:00 03.06.2020

Воєнні усмішки: топ-дюжина кумедних історій із лінії фронту

 

автор: Анастасія Федченко
фото надані героями матеріалу

Війна – поліфонічна. Вона не тільки про горе і жах, не тільки про героїку. Вона – про дружбу, яка триває роками, і про любов, яка народжується за неймовірно складних обставин. А ще війна – це про сміх. І більшість моїх знайомих військових, якщо не всі, кажуть, що саме сміх допомагає триматися й перемагати все, від ворога до армійських “затягів”.

Фронтовий гумор жорсткий, іноді це гротеск і бурлеск. Сміються над собою, над ситуацією, над зброєю, над побратимами, над побутовими умовами.

Одну з історій мені розповів знайомий, який воював у батальйоні “Донбас”. Серпень 2014, бої за Іловайськ, побратим пішов до шкільної вбиральні. Хто бував у селі, знає такі клозети: цегляна споруда, у бетонній підлозі кілька дірок. Аж тут почався мінометний обстріл. Якоїсь миті всі вже подумали, що побратим загинув. Пройшло чимало часу, але той повертається, з голови до ніг укритий самі знаєте чим. Виявилось, що міна влучила у сортир, впала акурат в один з “отворів”, здійняла фонтан, під який і потрапив боєць.

А я попереджала, що армійський гумор – приземленого жанру.

З нагоди 1 квітня “Новинарня” зібрала дюжину смішних історій з війни. Читайте. Не коронавірусом єдиним.

Польоти павербанка

Олександр Галкін

Наступна історія – теж про вбиральню. Щоб продовжити цикл, так би мовити.

– Зима 2017. Січень. Холодно – капець! Сидимо в бліндажі, чілимо, – згадує Олександр Галкін, нині пресофіцер 93-ї бригади “Холодний Яр”. – Техніку ще не вмикали.

Аж тут у бліндаж заходить посестра Яна, дуже засмучена. Повертається із вбиральні, куди ходила із зарядним пристроєм (павербенком), бо на ньому був ліхтарик. Це все, щоб ви розуміли, вночі, звісно. І Яна сумно так каже, що павербанк упав у вбиральню ліхтариком угору. Лежить і світить.

Яна просить нас допомогти дістати. Кажу: ну ходімо, щось вигадаємо. Приходимо до вбиральні, а там павербанк застряг у субстанції, ліхтарик світить, як прожектор. Надворі – мінус 25. Як же його витягти? Збив докупи дві дошки у формі літери Г. Цим гаком із дощок розбив сталактит субстанції, підсік зарядку і витяг. Кажу Яні: чисти його, що хочеш роби, але поки не буде чистий, у бліндаж не занось. Павербанк, до речі, і досі працює, – сміється Олександр.

Читайте також:
Пияцтво в АТО: “аватар” викопав собі в’язницю, але зміг налигатися й там

Історія про рожевого бичка

– Якось на мене напала хандра. Її підсилював облізлий БТР-60, бойовим моїм завданням було привести його до ладу, бо він із консервації. Літо 2015, спека, а я думаю, за які гріхи мені це все. Цілий день пішов на перевірку і прибирання, – розповідає Володимир Іванов, навідник артдивізіону.

Володимир Іванов зі своїм рожевим бичком

Увечері, весь у солідолі та мастилі, пішов доповісти командиру, що БТР у порядку, але непогано було б його пофарбувати.

Зампотех Борисович одразу запитав, чи можуть знайомі волонтери привезти фарбу. Я кажу, що замовлю рожевої. У Борисича очі на лоба полізли – почав кричати, що це демаскує. Я заперечую: хочу яскравих кольорів, і зрештою, психологічна атака на рожевому БТРі може бути ефектною. Далі йде відбірний мат.

Але відтоді псевдо моя стало “Рожевий”. Причому рожевим було все: від тактичних рукавиць до шеврона, рожевий тактичний пояс, парадна рожева балаклава, рожевий сержантський погон. Звісно, ручки для написання рапортів теж рожеві, рожеві кульки.

Черговий день народження мій був на полігоні. Одним із подарунків була м’яка іграшка – рожевий бичок.

Останні, кого мій бичок ввів у ступор, – ВСП у Маріуполі. Вони довго його мацали, всі по черзі, дуже ретельно, думали, я там щось заховав. Погляд на мене – погляд на бичка. Після такого обмацування вони б мали з ним одружитися як порядні чоловіки, – сміється Володимир “Рожевий”.

Нині бичок у нього вдома, біля іконостасу, нагадує про війну.

“Дівочі” онучі

– У мене були рожеві онучі, і хлопців це дуже веселило, – розказує Максим на псевдо “Подвох”, який воював у складі 12-го батальйону тероборони. – Я не певен, що раділи кольору. Думаю, смішив сам факт використання онуч у ХХІ столітті. Хоча це був 2014 рік, перша хвиля мобілізації.

Кулеметник дістав рожеві онучі випадково – просто коли купував на ринку в Черкасах фланель, було тільки два кольори, рожевий і блакитний.

За словами Подвоха, в нього жодні шкарпетки довго не витримували в “таланах”. А ось онучі чудово носилися. Головне – правильно загорнути.

– Я ще і в походах ними користувався. Дуже комфортна штука, – усміхається ветеран.

Арбалет у сірій зоні

Павло Білоус

Літо 2015. Групі бійців із батальйону МВС “Гарпун” надходить завдання поставити камеру спостереження на височенний електричний стовп. Свій прямий обов’язок опора вже не виконує, а ось бійцям прислужитися може.

– Ввечері ми туди підкралися. План був такий. Ми взяли з собою арбалет, до нього прив’язали цупку нитку, інший бік її прикріпили до товщої мотузки, яка прив’язана до стріли, щоб можна було перестрелити через поперечину, підтягнути ту товщу мотузку, яка мала підтягти канат, потім би ми його закріпили, і по ньому виліз би боєць, який мав досвід альпініста, та закріпив би камеру, – пригадує шалену схему парамедик Павло Білоус.

Події розгорталися в сірій зоні, і поки кілька людей марудилися з мотузками, інші з групи стояли й пильнували, щоб ніхто не підійшов.

– Я собі пильно вдивляюся в кущі, раптом хлопці підходять і регочуть. “Подивись”, – кажуть. Озираюсь, а в мене біля дупи стирчить стріла. Ниточка зірвалася, стріла полетіла і буквально в сантиметрі від мого заду встромилася. А хлопці продовжують: “Уяви, привозять тебе до лікарні, а в сраці стріла, і в тебе лікарі питають: а хто вас поранив і з ким ви вовали?” – й аж за животи тримаються.

Ось така мисливсько-рибальська історія на війні, – сміється Павло.

Незабутнє побачення на блокпосту

– Ти живеш у прифронтовому селі, тобі 51, ти злегка обмежений, жінок важко чимось здивувати? Не впадай у відчай! Є перевірений метод зробити перше побачення незабутнім! Береш жінку, і ви обидвоє напиваєтесь, як чіп, уже до 8-ї вечора. Садиш її в машину і на високій швидкості пролітаєш блокпост без зупинки. Отримуєте навздогін автоматну чергу і заряд екстриму. Твоя жінка верещить. Це не жах, це захват, – розповідає історію прифронтовних розваг 2015 року “Рой” зі зведеної мобільної групи з боротьби з незаконним перетином людей і товарів через лінію зіткнення.

Але на цьому ідеальне побачення не закінчилося. Ромео невдовзі розвернувся і знову на великій швидкості пролетів блокпост. Дістав іще одну чергу, але не здався і на пробитому колесі старезної машини намагався втекти. Втім, кювет зупинив.

– Із водієм поговорили серйозно. Жінка стоїть і верещить біля машини. Ще б пак, у неї захват. Їй щойно куля влучила в крижі. Але ходити буде. Ще одна куля потрапила в машину зовсім поруч біля голови. Готово! Ти справив враження! – стенає плечима Рой.

Історія про збитий безпілотник

– Тягнули ми кабелі на самісінькій передовій. Закінчили найскладніший етап роботи, встали з очерету зі старшиною і пішли на ВОП. Аж раптом над посадкою у напрямку окупантів летить “квадрік”, дзижчить, наче велетенський хрущ, усього за півтори сотні метрів від нас, – розповідає Андрій Куліш, нині пресофіцер бригади швидкого реагування Нацгвардії.

Андрій Куліш, він же Харитін Старський

Старшина почав підбурювати сержанта: чи зможе збити?

– Кажу: “Та нєфіг робить”. Іще пара фраз, і я шмаляю у безпілотника, затвор відклацує п’ять гільз у вологу траву. Квадрік падає зі здивованим дзижчанням, – хвалиться Андрій, якого у фейсбуці знають під ніком Харитін Старський.

Вони щасливо побігли до коптера в передчутті переглядання секретної інформації із російської флешки, але безпілотник виявився… своїм. Точніше, з суміжного підрозділу.

– Із виразів облич розвідників я навіть без слів зрозумів, хто я такий і куди мені треба йти. Підійшов ближче, допомагаю знайти камеру, що відлетіла, намагаюсь оцінити збиток. А то – остання робоча “пташка”. Я намагаюсь позичити очі в якогось Сірка, а мої солдатики регочуть-заливаються: “Отлічний постріл, командире, прям як у кіно!”.

Що робити, купувати новий коптер? Всього пару місячних зарплат взводу. Андрій цілий день приймав дзвінки, як телефоністка: безперервно. Телефонували і сварилися командир взводу, комроти. Щоправда, комбат посміявся і сказав, що це життя.

– Батя вдома пообіцяв мені купити значок “Отлічнік ПВО”. Але один чоловік допоміг відремонтувати пташку. А між нами і сусідами відтоді зав’язалась міцна дружба, – усміхається Харитін.

Читайте також:
“Ти теж є стороною конфлікту”. Вісім історій журналістів на війні

Хоч зірку з неба

А ось герої наступної розповіді пішли далі, ніж збивання українського безпілотника.

– Лютий 2015, десь біля Очеретиного, зима, холоднеча, ніч, я міняюся з посту і голодний, як остання тварина, йду спати в “Спартан”. Тільки заліз у спальник, зігрівся, починаю дрімати, аж тут чую: кулемет завівся, сипле, “калаш” підключився, така війна зав’язалася, ми всі помремо! Вилажу, вдягаю бронік, каску, все: “спешл форс, ейр борн”, – розповідає боєць 95-ї  бригади Олександр Морозов.

Олександр Морозов

Прибігають вони з іншими такими ж “упакованими” бійцями, а на позиції стоять двоє контрактників, причому не новачків, а ніби досвідчених.

– І валять! Стріляють у полярну зірку, всім кажуть, що то ворожий безпілотник і зараз вони вразять ціль. Кричать, що треба ще стрічки. Приходить підполковник і каже: “Пацани, кидайте те гибле діло»” Забрав у них зброю. Добре, що зенітної установки не мали, бо ще з неї валили б!

Заступили ми через дві години на той пост, куримо, дивимося на зірку, знову підходить підполковник і каже: “Пробач, зіронько, тих двох довбнів”. Із “снайперів” потім кілька днів сміялися, – згадує Морозов.

Потрійне знеболення

На своїй фейсбук-сторінці Олександр Морозов часто пише про випадки з життя, приправляючи все жартами, іноді лайкою. Здається, кожну історію він здатен перетворити на байку. А історій у нього – міх.

– Або ще було. Нам дали завдання поїхати двома БТРами і вдарити по ворожому блокпосту. А колона залишилась чекати. Ми: “Та запросто, у нас є цілий ПТУР”. Від’їхали ми з кілометр від них, а по нас як вдарять із посадки. А це мій перший бій. Боже! Мамо! Де небо? Шукаю швидко кнопку F5 зберегтися, а воно не зберігається. Перекотився я, заховався за БТРом, відстрілюємося. У нас одного бійця поранило рикошетом 12,7 у коліно, в кістку. Відстрілюємося, їдемо, відстрілюємося. Заїхали в більш-менш тихе місце, треба ж йому надати допомогу. А він верещить! Бо в другу ногу інша куля пройшла, ще й уламками гранати ступні посікло. Я беру свій “буторфанол” і колю, сам іду за БТР перезаряджатися. А поранений кричить, що помирає. Тут іще хтось із пацанів: “Я тебе врятую. Бере “буторфанол” і теж коле. Прибігає лікар, очі по п’ять копійок, не знає, що робити, коле третій “буторфанол”.

Поранений лежить, із нього стягають берці, а він: “То жінка купила, вони ще нормальні, акуратно, я зашию”.

А ще на ньому нова пікселька, найперша, отримав, коли був на параді. Форму ріжуть, а він кричить нелюдським голосом, щоб не різали, бо старшина приб’є, бо новий же однострій видали, а він його зіпсував. Ми йому: “Дурню, ти ще не факт що ходитимеш!” А він: “Я ходитиму! А ось форму якщо поріжете, старшина не спише і з армії не звільнять”.

Ну все, зробили, що могли, несуть його на ношах, а він: “А я служити зможу?” Лікар: “Не знаю. Хіба з пацанами на кухні”. – “Е ні, на кухні не хочу, лишіть мене з пацанами воювати”. Так його від “буторфанолу” повело”, – розповідає Олександр.

Салон краси на передовій

Наталя Борисовська (ліворуч)

Жінку не можна зупинити, коли вона поставила собі ціль. Особливо якщо йдеться про красу. Навіть на фронті.

Згадує старший сержант Наталя Борисовська:

– 2014 рік, у нашому батальйоні на передовій, лише двоє жінок. Світлана була діловодом і працювала у штабі в селі Луганське, а я разом зі своїм взводом розвідки була “на нулі” у Вуглегірську. Тоді мобілізовували різних чоловіків, але в нас зібралися всі, як на підбір, із золотими руками. Наш підрозділ зайняв крайній дім від лінії вогню, але він навіть не дуже постраждав від обстрілів, навіть дах над головою був.

У тому будинку наші військові почали прибирати і ремонтувати все, навіть відновили подачу гарячої води. Світлана просилася помитися і пофарбувати волосся напередодні дня народження.

Приїхала Світлана до нас, і поки я милася після повернення з завдання, вона фарбувалася. Раптово посеред дня почався мінометний обстріл. Я на ходу вдягнулася, схопила Свєту за руку і потягла на вулицю, щоб сховатися в погребі. Там уже сиділи побратими і комбат. Осінь, холодно, я мокра, легко вдягнута і без шкарпеток… Але ж є побратими. Вони поділилися і кофтою, і шапкою, і шкарпетками. А біля мене сидить Світлана і помітно нервує. Я взяла її за руку, кажу, що все добре, все скоро закінчиться. Вона каже, що взагалі не переймається за обстріл, її турбує фарба на волоссі. Посиділа п’ять хвилин, зірвалася з місця – і до виходу. Комбат отетерів: “Дурепо, ти куди, там обстріл! Загинеш!” Свєта повільно повертається до нього і спокійно відповідає:

“Краще я буду мертва, але красива, ніж жива і лиса”.

І вийшла.

Через десять хвилин усе закінчилося, і ми рвонули на вулицю. На щастя, Свєта була жива і красива. Ми досі з усмішками згадуємо цю історію. Все ж і на війні жінка залишається жінкою, і їй хочеться бути гарною і доглянутою.

Читайте також:
Любов під обстрілами, полон, поранення і коти. Три історії фронтового кохання

Броньований підрозділ гризунів

Володимир Харченко

Окрема тема – помилкове сприйняття картини місцевості через оптику.

– “Підпускаємо ближче і х…римо!” – каже перший і відводить від засліплених за ніч очей тепловізор. Його бере другий, уважно вдивляється… – сержант 73-го морського центру спецоперацій Володимир Харченко витримує драматичну паузу. – “Командире, це миші!” – каже другий. Ми сміялись півгодини!

Було ще продовження: “Уявіть, якби з житнього поля посунула ціла зграя мишей чисельністю так із пів батальйону… Вдарили з кулемета, а вони не зникають. Жесть. Підкрадається вночі “броньований підрозділ”!

Читайте також:
Коти й собаки в окопах: кому “антидепресант”, кому проблема

Кабани-диверсанти

Батальйон територіальної оборони “Дніпро” на початку 2015-го стояв на Авдіївському напрямку, аж раптом якогось дня дзвонить начальник штабу і каже, що ворожа диверсійно-розвідувальна група підійшла до КСП (командно-спостережного пункту).

– Ми це сприйняли буквально, вирішили, що зараз заробимо собі відпустку, і вискочили “на перехоплення”, – пригадує Віталій Максимкін, який тоді був стрільцем. – Прорахували, що ДРГ може йти по балці, вона не проглядається, тож це єдине ідеальне для них місце. Ми – туди, щоб зайти їм у тил, якщо можна так сказати. Вирішили попрацювати з АГСів (гранатометів), а тут іще у “тепліках” (тепловізорах) посідали батарейки. Словом, нічого не бачимо, але вже ж виїхали.

Приблизно пропрацювали цю балку з АГС. “Уліток” три-чотири висипали і бігом повернулися назад.

Потім уже дізналися, що “диверсантами” начштабу назвав кабанів. А гранати попадали недалеко від місця, де на дачах був комбат.

Максимкін сміється. Каже, вони так і не зізналися, що їздили на “бій”. Винуватців шукали досить довго. І добре, що все добре закінчилося.

Довга пригода зі спущеними штаньми

Наприкінці літа 2014 року медики-добровольці заїхали в Піски. Їм показали будинок, де житимуть, підвал, куди ховатися, позиції, на які мають їздити надавати допомогу.

– Я був командиром групи і мав знати, хто з бійців куди пішов, що робить. Від мене залежала дисципліна, чи вчасно приїдемо на виклик. І всі бійці мого екіпажу говорили про свої плани. Якось під вечір підійшов до мене один і каже: “Я піду в туалет”. – “Іди, звісно”. Ми собі займалися своїми справами, аж тут із боку Донецька почули “виходи” – у наш бік полетіли міни, – розповідає Олекса Сокіл, парамедик із підрозділу ДУК ПС “Госпітальєри“. – Ми почали тікати в укриття.

У моєї команди був бетонний гараж під будинком, такий підвал, туди всі пірнали. ІЗаскочили туди, всі на місці, крім того бійця. Міни починають лягати, не на нашому дворі, трохи далі, але приємного мало. Перечікуємо, що буде далі, аж ось у двері влітає людина. Це той боєць. У нього на шиї автомат, на ньому бронежилет і каска.

Олекса сміється, бо “гість” тримав штани в руках. Чоловік залетів із величезними очима на крейдяному обличчі, шокований, лається, на ходу вдягає штани. Минуло з 15 хвилин, обстріл ущух, медики вийшли надвір і почали займатися кожен своїми справами. За годину знову підійшов той самий боєць і сказав, що йде до вбиральні.

– Жартую: “контрольний”, а він каже, що того разу не вийшло, тільки розсупонився, як почався обстріл, і він почав тікати в підвал, тож не встиг справити потребу. Я його відпустив. Минає хвилин десять, і знову з боку Донецька чуємо “виходи”. І ситуація майже цілком повторюється. Боєць знову забігає зі спущеними штанями, обличчя перекошене від люті й образи. Обстріл триває, а ми регочемо: і з ситуації, і з великої гами емоцій на його обличчі.

Ми іржали, як навіжені. Він навіть на нас образився, після обстрілу вийшов із підвалу з насупленою мармизою, не говорив із нами.

Ми повечеряли, ніч була досить спокійна. Рано-вранці, як справжній жайворонок, поки всі спали, я робив собі каву, готував сніданок хлопцям. Цієї миті з підвалу вийшов той-таки боєць, умився, з автоматом, із туалетним папером у руках і каже, що знову йде до вітру. Ранками російські окупанти майже не стріляли, якось так склалося.

Я візьми та й пожартуй: “а вчора ні?” Він такий насуплений: “Учора нічого не було”. Ще побурчав і пішов. Я собі зробив каву, узяв галети, мед, дивлюся на осіннє сонечко І тут… Це неймовірно! Але починаються мінометні “виходи” знову з Донецька. І такі вони, неприємні. Я кидаю каву, хапаю автомат, пірнаю у підвал. Міна за міною лягають у сусідньому дворі. Гупало добре! Ніхто вже не спить, усі на стрьомі, бо зазвичай після таких обстрілів надходила команда: “медики!” – і треба було їхати надавати допомогу.

Цієї миті знову летить боєць, штани в руках, автомат за ним волочиться, він кричить просто дико, перечіпляється й падає на порозі.

Ми не зрозуміли, що з ним, подумали: поранений, почали шукати, де, може, осколком зачепило. Перевертаємо його. Він на нас кричить: “Що ви зі мною робите? Дайте штани вдягнути!”

Ця історія вже перетворилась на фольклор підрозділу, – сміється Сокіл.

Але в бійця від того сталис закрепи. І він у наступні ротації майже нічого не їв, пив воду, чай, може, трохи супу. І так кілька днів.

– Я до нього чіплявся, що треба їсти, інакше сил не буде. А потім зрозумів, що він просто боявся ходити в туалет.

Мені його було шкода, бо хороший боєць, сміливий.

Згодом нашу хату розтрощили вщент, ми перебралися в іншу, і він там собі обладнав укриття. Ми сміялися, що за ним звірятимемо сепарів: чи стрілятимуть вони, коли він піде. Ось така історія, – усміхається Олекса.

* * *

Усі ці історії – про різну війну, і про те, що сміятися можна й там, де комусь це здається неможливим. Ці люди  пройшли пекло, змогли вибратися з нього, а потім його ще й обсміяли. Історії – про те, що комусь завжди буде важче, ніж вам у теплих квартирах зі швидкісним інтернетом, запасами гречки й туалетного паперу.

Частина цих людей і досі на передовій, щоб ви могли писати в інтернеті про свої карантинні страждання. Уже шість років Україна воює із однією з найсильніших армій світу і тримає удар. Бо є сильні люди, які вміють і воювати, і сміятися. А це продовжує життя.

Читайте також:
Гумор не принизливий, а якісний: у Києві презентували доповнене видання “Енеїди” Котляревського

“Антиукраїнський гумор Зеленського”: всі кпини в одній відеонарізці

Любов під обстрілами, полон, поранення і коти. Три історії фронтового кохання

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

   

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: