Любов під обстрілами, полон, поранення і коти. Три історії фронтового кохання

 

автор: Анастасія Федченко
фото авторки та з архівів героїв

Волонтерка і колишній полонений. Волонтерка і росіянин, який воював за Україну у складі добровольчого підрозділу. Вчителька, яка прийшла підписувати контракт, підписала – і зустріла чоловіка. Історій кохання, пов’язаних із війною, багато. І кожна чимось особлива та щемка.

Багато родин не витримують випробування війною. Але є й багато людей, яким бойові дії подарували любов.

Сьогодні в “Новинарні” з нагоди Дня всіх закоханих – історії трьох пар, які не виникли б, якби не війна.

“Вашій мамі зять-розвідник не потрібен?”.
Олексій Кодьман і Олена Белячкова

Олена Белячкова – волонтерка з військового шпиталю, Олексій Кодьман – розвідник 56-ї мотопіхотної бригади ЗСУ. Вони познайомилися у Головному військовому шпиталі на Святвечір 2018 року.

“Нас представили одне одному, і перша фраза Олексія: “Вашій мамі розвідник не потрібен?” – виявилася доленосною”, – усміхається Олена. Олексій виправляє: “Я запитав – “зять-розвідник”.

Сидячи разом із чоловіком у кав’ярні в Києві, Олена пригадує: був дуже теплий і душевний вечір, вони почали спілкуватися як друзі, Олексій запитував, коли вона зайде в гості. Потім сходили в кіно на фільм “Темні часи” про Черчилля. І вже з кінотеатру вийшли парою – стали зустрічатися менш ніж за місяць після знайомства. Але стосунки не афішували.

“Мені подобається фраза “щастя любить тишу”, – каже Олена. – Нас “спалили”, коли ми за руки трималися”.

Киянка Белячкова працювала юристкою в “Укртрансгазі”, підтримувала Майдан. Коли Росія розв’язала проти України війну, разом із колегами через волонтерів допомагала купувати військовим форму, спорядження.

“Ми думали, що потрібно спершу закінчити на передовій, а вже потім допомагати тут. Але “Укртрансгаз” на “Кловській”, госпіталь – на “Печерській”, “швидкі”, постійно в стрічці вигулькували дописи волонтерів, що в ГВКГ щось потрібно, тож ми почали закуповувати для поранених речі й ліки за списками. У вересні до шпиталю, де обслуговувалися й працівники нашої компанії, потрапив мій тато, йому робили операцію. Я його провідувала, заходила й до травматології. Спершу мені було незручно серед поранених, бо ти приходиш по суті до чужих людей, але потім питала, чи можна навідати – хлопці були раді. Поступово з дівчатами-волонтерками познайомилася, почала ходити частіше. А потім ми зробили проєкт “Якби не війна”. Шпиталь став невід’ємною частиною мого життя”, – розповідає Олена про волонтерство останніх шести років.

Читайте також:
Герой проекту “Якби не війна”. На Світлодарській дузі загинув розвідник з Київщини Ілля Сербін

Тернополянин Кодьман працював рятувальником, потім поїхав на заробітки до Росії, встановлював рекламні конструкції у Москві.

“Якось ми прийшли з роботи, дивилися телевізор – на російському каналі розповідали, що Путін скликав раду безпеки і дозволив вводити війська на територію України. Я зрозумів, що буде війна, і повернувся додому”, – пригадує Олексій.

Він хотів піти в добровольчий батальйон, але в “Азові” не набирали, у “Правому секторі” хотіли надовго відправити на полігон. Тож Кодьман пішов у військкомат – була саме четверта хвиля мобілізації.

“На початку 2015-го потрапив на війноньку”, – всміхається.

Олексія відправили у 56 омпбр. Спершу в ремонтний батальйон, а потім він попросився в розвідувальну роту.

“Я ж поїхав воювати, а не танки ремонтувати, яких я ніколи не бачив. Тоді в розвідку добровільно брали, бо бригада нова”, – розповідає чоловік.

Повоював біля Маріуполя, з’їздив на ротацію, повернувся. Їхня група мала брати Павлопіль, який тоді був “сірим”, під український контроль.

“Ми вийшли з саперами, і щось у нас не вийшло”, – сміється тепер молодший сержант Кодьман. А тоді, 12 листопада 2015 року – за три дні до свого дня народження – він потрапив у полон.

Спершу в Донецьку він сидів на “ізбушці” (будівля колишнього управління СБУ), потім полонених почали переводити в підвали, а вже звідти – в колонію.

“Коли проводили допити, було… морально важкувато, – знову сміється Олексій. – Але потім відчепилися. Сидиш і сидиш, бувало, потрапиш під поганий настрій. Мені інкримінували 230-ту статтю, ще за Кримінальним кодексом УРСР – “посібництво тероризму”. Це 20 років тюрми. Із їхньої “генпрокуратури” приїжджали, говорили, щоб ми написали, що визнаємо провину. Я написав, що не визнаю“.

У полоні Кодьман познайомився зі спецпризначенцями Олександром Коріньковим та Сергієм Глондарем, які потрапили в полон біля Дебальцевого, а також із Богданом Пантюшенком, який опинився в заручниках під час боїв за ДАП. Іноді на прогулянках їм вдавалося перекинутися кількома словами. Хлопці намагалися підтримувати один одного. Кодьман за ґратами схуд майже на 20 кг.

Олексія звільнили 27 грудня 2017 року, в рамках великого “обміну” з ОРДЛО.

“Найважче було, коли нас міняли, а деякі хлопці трохи затримались ще на два роки“, – зітхає Кодьман.

Події того дня тягнулися для бранця довго, наче сповільнена зйомка. Олексій уже навіть думав, що все зривається, бо сам обмін відбувся аж увечері.

“Повірив, що вдома, коли проїжджали наші блокпости. Але ми поверталися в іншу країну, порівняно з 2015-м. Більшості населення було вже все одно – люди “втомилися від війни”, – говорить Олексій.

У полоні він підірвав здоров’я. Переніс уже три операції на травмованій нозі. Олена його дуже підтримує й іноді мало не силою тягне до шпиталю, коли коханий відкладає похід до лікарів.

Якби не Олена, повертатися з війни і полону було б важче, визнає Олексій.

Він освідчився Белячковій у коханні 24 серпня 2018-го, під час концерту “Океану Ельзи” на “Олімпійському”. Звучала пісня “Мить”, і він вирішив увічнити саме той момент. Але пара поки не побралася.

“Я сказав, що одружимося, коли хлопці з полону вийдуть – Коріньков, Глондар і Пантюшенко. То доведеться вже одружуватись”,

– сміється Кодьман, і нареченій дуже імпонує його почуття гумору.

“Хлопців запросимо на весілля. Що, дарма я на них чекав? Друзі вже єхидно питають: коли, ну коли?”

Олексій хоче повернутися на військову службу, хоч і звільнений за результатами комісії. Вже не на війну – бо розуміє, що зі своїм нинішнім здоров’ям буде менш корисним на фронті, ніж у тилу.

Олена й Олексій завели кицьку, яка піднімає їм настрій мурчанням, на свята їздять до батьків одного чи іншого, бачаться з друзями, ходять у кіно.

“Вона дуже ніжна, до друзів відпускає, але одна проблема: любить футбол, і не можу я на матч із друзями без неї піти”, – сміється ветеран.

“Я не думала, що знайомство з Олексієм переросте в стосунки. Багато хто з дівчат каже, що він до мене прийшов із полону”, – усміхається Олена.

“Відвезла на війну і там залишила”.
Ольга Гальченко і Дмитро “Аргон”

Ольга Гальченко – волонтерка, яка возила на фронт усе: від форми, й оптики до позашляховиків. Дмитро “Аргон” – російський доброволець, який приїхав воювати за Україну. Вони познайомилися у 2016-му біля Мар’їнки. Дмитрові потрібно було повертатися на позиції Української добровольчої армії, Ольга запропонувала його підвезти.

“Відтоді він жартує, що я відвезла його на війну і там залишила”, – каже дівчина.

Волонтерка й надалі допомагала підрозділу УДА, де воював Дмитро, приладами нічного бачення. Один нічник, здавалося воякові, не працює, він писав про це Ользі – що полагодити його можна тільки в Києві.

“Зрештою я йому сказала: “Ну бери приціл та приїжджай”. Він приїхав, я віднесла приціл у майстерню, там сказали, що все в порядку. Діма затримався в мене у Києві, потім я знову відвезла його в Мар’їнку, на війну, ну а потім каталися доволі довго: Київ-Мар’їнка, Мар’їнка-Київ. Їздила до нього іноді “сепаробусом” – автобусом Київ-Донецьк, який проходив через Курахове. То були добрі часи”, – розповідає Ольга.

Киянка Гальченко зійшлася з військовими спекотного літа 2014 року – була в Херсоні і попросила знайомих відвезти її на базу місцевого батальйону.

“У мене волосся на голові стало дибки, бо там було страшенне зубожіння й розруха. На 400 людей – 200 бушлатів, живуть на покинутій свинофермі, місцеві їм провели воду й допомагають продуктами, подарували старий “жигуль”, щоб могли хоч кудись виїхати. Поруч – Крим, свіжа історія з анексією. А якщо росіяни звідти попруть? А в них навіть карематів не було, я купила в найближчій крамниці. Мене дуже зачепило, що люди, на чиїх плечах наш захист, живуть у таких умовах. Ми почали їм допомагати”, – згадує Ольга.

Потім було знайомство з “правосеками”, які стояли в Пісках, перша поїздка на Схід у січні 2015-го: Ольга Гальченко з сестрою відвезли бійцям повну машину рацій, прицілів. Привозили й позашляховики – незамінні на фронті і досі, а тоді – просто подарунок долі.

“Машини – типові “євробляхи”, які гнали з Литви, Польщі. Ми їх на кордоні перехоплювали, було навіть кілька швидких, коли ми ввійшли у смак. Грішми мені допомагали колеги,

в нас було правило – з кожної зарплати по 10% віддавати на війну.

У міжнародному фонді досить високі зарплати, тож виходили чималі суми.

За ці роки перегнали 20 автівок. Одну я навіть везла легально. Це був капець! У мене на оформлення пішло щонайменше півроку. І вже коли я забирала джип з усіма документами на київській митниці, жінка каже: “Підняти шлагбаум – п’ять тисяч”. Я відповідаю: “Та я краще спалю її у вас на очах, ніж хабар давати. Ви хоч уявляєте, куди я цю машину везу!?” Не взяла вона з мене грошей…” – емоційно розповідає Гальченко.

Дмитро на псевдо “Аргон” жив у Ленінградській області РФ. Нормальну роботу, каже, навіть із вищою технічною освітою знайти  було складно, зарплати вистачало тільки на їжу.

“Був такий безпросвіток… Я був переконаний, що з таким життям, як у мене, років у 45 помру від інфаркту або зіп’юся”, – визнає Дмитро.

“Типовий росіянин”, – сміється Ольга.

У розпал Майдану російська пропаганда стверджувала, що Київ захопили “нацисти”, катують бідних “беркутівців”. Дмитро захотів подивитися на власні очі, що відбувається. Купив квиток, 12 лютого був у Києві.

“Я про всяк випадок узяв із собою всі документи, навіть диплом – а раптом залишуся. Записався в 33-тю сотню Самооборони Майдану. Ходив на мітинги, до Верховної Ради 18 лютого теж”, – згадує Аргон.

Коли Український дім захопила міліція, документи Дмитра зникли – зі слів росіянина, він залишився без жодних посвідок. Каже, доводилось виживати, шукав різну роботу. Працював і на Лісовому цвинтарі – копав могили, намагався піти добровольцем.

Коли потрапив на фронт, займався аеророзвідкою. Був у 43-му окремому мотопіхотному батальйоні ЗСУ (нині в складі 53 омбр). Якось повертався з позиції у вантажівці, кузов не закривався як слід – випав, зламав ногу. Кілька операцій, довге відновлення.

“У мене більше довідок із лікарні, ніж із підрозділів”, – усміхається Дмитро.

Потім – УДА Яроша. Ходив у наряди, стріляв. Їхня позиція жартома називалась “Русскій мір”, бо на ній стояли троє росіян і білоруси.

За походження побратими підколювали Аргона: іноді називали “москаликом”, іноді – “русскім братом”.

За “справжній” “русскій мір” з іншого боку воювали четверо знайомих Дмитра. Але, каже Аргон, всі вижили.

“Ними керують імперські комплекси, пропаганда використовує їх як гарматне м’ясо”, – пояснює росіянин.

У цукерково-букетний період Дмитро водив Ольгу на позиції, показував із горищ опорники ворога.

“Нормальна людина подумає: а якби обстріл? А якби вбило? Я вже потім так подумав – не треба було її водити”, – згадує Аргон.

Волонтерка подарувала йому снайперську гвинтівку, а він їй привіз маленьку ляльку-білявку, яка знайшов на позиціях у мар’їнському інтернаті.

“Ще до стосунків він мені показав статтю на російському сайті, де йшлося про те, що слідчий комітет РФ відкрив на нього справу за найманство. У тому матеріалі Діму називали “м’ясник із Кінгісеппа”. Я подумала: «Ого, гарні чоботи, треба брати”, – сміється Гальченко.

“Оля мені сподобалась тим, що вона природна, щира, не прикидається”, – ділиться у свою чергу Дмитро.

У 2017 році під час стрільби з ДШК по ворогу Аргон пробив собі шомполом кисть ркуки. Тоді йому зробили три операції, кінцівку буквально збирали по запчастинах. Довга й болюча реабілітація. Після тієї ротації була ще одна коротка.

Аж у 2019-му, після п’яти років буття нелегалом, Дмитро отримав статус біженця. Така посвідка дозволяє через три роки претендувати на український паспорт.

Хоча пара сподівається, що офіс президента дасть росіянину Аргону громадянство “за особливі заслуги” раніше – всі необхідні папери закохані зібрали й подали.

Дмитро й Ольга б хотіли разом подорожувати Європою, користуючись безвізом, а поки багато їздять Україною. Аргон також займається історичною реконструкцією.

“Україна дуже красива, тут чудовий клімат, красиві жінки. Я не хочу, щоб Росія була тут. І якби мені знову потрібно було робити вибір, я вчинив би так само, як і в лютому 2014-го.

Бувало, сплю в Мар’їнці, усе зруйноване, а мені сниться дім, я прокидаюся й думаю: “Як добре, що я тут, а не там”, – зізнається  Дмитро.

Він визнає: “Війна – найкращий час у моєму житті, бо вона подарувала мені Олю. І чотирьох котів”.

Про шлюб можна буде говорити, коли він отримає паспорт.

А поки голуб’ята привезли з війни чотирьох кошенят. Жартують, що коти допомагають їм перевіряти стосунки на міцність.

А ще – не соромляться говорити про те, що ходили на психотерапію, і закликають інших не ховати біль глибоко в собі.

“У якийсь момент стало дуже складно. Думаю, це пов’язано і з моїм вигоранням від волонтерства, і з Діминим пораненням. Було відчуття тривоги, постійно гризлись, але робота з психологом нам дуже допомогла подолати труднощі”, – зізнається Ольга.

Читайте також:
Зеленський надав громадянство 11 іноземцям, що воювали на Донбасі

Освідчення в підвалі на Промці.
Олег Автомеєнко і Тетяна Перешивалова

Тетяна Перешивалова – стрілець-санітар у 92-й механізованій бригаді ЗСУ імені кошового отамана Івана Сірка. Підполковник Олег Автомеєнко – командир батальйону 92 омбр.

“У нас було дуже дивне знайомство, – пригадує Олег травень 2016-го. – Я був у військкоматі, Таня прийшла в бригаду влаштовуватися на контракт. Жінка-діловод мені каже: ось до нас дівчина, дає її диплом, питає, куди можемо взяти. Я: “Нікуди. Жінок не беремо. До побачення”. Та виходить із кабінету, питає Тетяну: “Ти все чула?” Так. Але вона ще уточнювала, чи точно люди не потрібні. Діловод згадала про кухарів і медиків. Це їй не підходило. Я чув їхню розмову і вирішив піти подивитися, що там за дівчина. Виходжу, а там стоїть ця руда лисиця. І все. Кажу: “Давай документи”. А вона: “То все-таки щось є?” – “Знайдемо”. А річ у тім, що ця діловод збиралася йти, то я запропонував Тані її місце”.

“Якби він не вийшов, я б удруге не прийшла у військкомат, дуже горда, – заявляє Тетяна. – Але потім, коли Олег сказав, що братиме мене на місце діловода, було дуже складно. Мене почали недолюблювати, шепотілися поза спиною про “особливі умови для декого”.

“Я її побачив й одразу зрозумів: вона буде моєю”, – зізнається Олег. То було кохання з першого погляду.

Тетяна сміється: їй ніколи такого не говорив, вигадував щось про “другий погляд”.

Того ж вечора військові збиралися піти на дискотеку. Олег запросив Тетяну. 1 травня 2016-го вони вважають днем початку стосунків.

Невдовзі вона прийшла в стройову частину. Автомеєнко був її начальником. Усі думали, що робитиме поблажки, а він, каже, вимагав удвічі більше, ніж від інших. Тетяна й тоді, і зараз вважає це справедливим.

Ми спілкуємося по скайпу – подружжя зараз на фронті. Коли Перешивалова відлучається з чату, Автомеєнко зізнається: страшенно переживає за неї, коли на передовій, але не показує цього.

“Позаторік ми заїхали на промку, пішли походити, подивитися на позиції. Повертаємося на КСП, сидимо в підвалі, і тут – гуп, гуп! Починаються розриви. Ми розвертаємо камеру – а туди, де ми щойно були, прилітають “гради”. І Таня така шокована: “Так ми ж щойно звідти поїхали!”. А іншим разом було – п’ята ранку, “бух! бух!” Ми в підвалі, тиньк сиплеться. Таня: “Що відбувається?” – “Та бомблять нас по ходу”. А нас тоді “чебурашками” крили, коли ми Мамая грохнули (“Мамай” – Олег Мамієв, російський командир терористичного угруповання “ДНР” “Інтернаціональна бригада “Пятнашка”, вбитий на позиції 17 травня 2018 року – “Н”). У неї перші враження були – підвал, бомбування, тиньк, паніка. Потім Тетяна вже зізнавалася, що ночами не могла заснути, допоки не почує голоси на КСП – це означає, що всі живі-здорові, все нормально”, – згадує 41-річний підполковник.

Читайте також:
З’явилися кадри загибелі комбата бойовиків Мамієва. ВІДЕО

Автомеєнко зі сміхом пригадує цілий міх історій: “Якось у туалет виходимо ввечері, відчиняємо двері – а тут така черга трасерів! Таня: “Я вже не хочу в туалет, ходімо назад”. Коли були сильні обстріли з чогось важкого, постійно питала, чи витримає підвал, чи не впаде дах. Потім якось лягло щось біля туалету: то, може, вже й не варто у вбиральню виходити?”

Тетяна визнає: їй справді спершу було дуже страшно на фронті.

“Але коли Олег поруч, я почуваюся в безпеці. Та і знаю, що коли тиньк не сиплеться, то не страшно, обстріл не такий потужний», – усміхається вона.

Раніше Тетяна Перешивалова жила в Бахмуті на Донеччині.

“У 2014-2015 роках по місту стріляли. Та й зараз там небезпечно: половина людей тобі усміхається, половина – поза очі проклинає, бо вважають, що українська армія винна у війні”, – розповідає жінка-стрілець.

Вона працювала вчителькою, викладала економіку. Контракт зі Збройними силами підписала, щоб “русскій мір” не повернувся в рідне місто. І хотіла кардинально змінити життя. Після першого трирічного контракту із ЗСУ пішла на другий, знову на три роки. Надалі прагне бути “сіміком” – офіцером із військово-цивільного співробітництва.

Олег Автомеєнко закінчив Одеську “сухопутку” 1999 року, до 2005-го служив за контрактом, потім – скорочення. Працював і таксистом, й охоронцем, і в пенітенціарній службі, і власну справу мав. У 2014-му його мобілізували як офіцера запасу. Був у 54-й бригаді, нині – в 92-й.

“Пам’ятаю, як вони в 54-й бригаді брали “ліс” (18 грудня 2016 року українські війська ціною суттєвих втрат штурмом взяли позиції бойовиків у так званому “Зачарованому лісі” на Світлодарській дузі – “Н”), я тоді у стройовій була, і в мене такий ступор був, що мене ніхто навіть не чіпав, я ні з ким говорити не хотіла і не могла. Тому щоразу, коли Олег не відповідає, я дуже хвилююсь, а потім виговорюю йому”, – ділиться Тетяна.

Так само вона дуже хвилювалась, коли коханий уперше обходив позиції в Авдіївській промзоні – тоді він із підлеглими перебували на відкритій місцевості, почався обстріл із великокаліберних кулеметів і гранатометів.
“Зовсім поруч пролітає, таке враження, що тебе за дві ноги вхопили і кинули на землю. Падаю. Чути тільки хлопки й постріли. Але потім розуміємо, що все обійшлося. Хлопці тоді теж злякалися, біжать до мене піднімати, думали, поранений чи й убитий. Потім іржали з цього”, – переповідає той випадок Автомеєнко.

“Щоб чоловік мене зацікавив, я маю ним пишатися, захоплюватися. Олегом я пишаюся”, – всміхається Тетяна.

Вони завели чорну кицьку – так хотіла жінка, забрали кошеня з передової і назвали Багірою. Пізніше компанію їй склала руда Шарі, яку називають Шарік, вона нині і справді наче кулька, вагітна і скоро народить кошенят.

Обох котів возять за собою на передову, а коли виходять на ротацію, забирають додому.

“Якось на блокпосту питають: “А перепустка ваша де?” – “Яка?” – “Чорна кішка з вами завжди їздила”. – «А, на задньому сидінні спить”, – розповідає Олег.

У новорічну ніч він освідчився Тетяні в підвалі на Авдіївській промці. Неочікувано для неї. Був обстріл, були квіти, обручка, військові аплодували.

Весілля вони планують на травень. Мізкують, чи йти на розпис у повсякденному одязі, чи ні.

“Що ця руда лисиця вигадає, те й буде. Вона в мене генераторка божевільних ідей”, – усміхається наречений.

Післяслово

Війна – це страшно, це загиблі вояки і цивільні, потрощені будівлі, скалічені тіла й душі, величезна трагедія. Вона багато чого забирає, іноді – все. Але, як не парадоксально, вона багато й дає.

Не хочеться бути пафосною, але фронтова дружба – це щось більше за дружбу, це справжнє братерство. А любов… Жоден із трьох героїв, жодна з трьох героїнь цього оповідання не думали, що війна подарує їм другу половинку. Вони багато втратили на війні. І водночас знайшли один одного. Війна дарує і любов теж.

Кохання всім. Не тільки в День Валентина, а й у решту 365 днів

Читайте також:
“Присяга народу і коханій”:
11 нацгвардійців із семи міст України освідчилися своїм дівчатам

“Над кожним із нас застигла жінка, що з такою любов’ю цілувала нас щоночі – війна”, – Мартін Брест

 


〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні". Наші рахунки – тут.

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції.
Ми виправдовуємо довіру!

〉〉 Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter, Instagram.