СПЕЦТЕМА:
COVID-19 covid-19
Діагностовані випадки:
172712 +3240
Летальні випадки:
3516 +48
Одужали:
76754 +1268
Дані МОЗ України. Проведено ПЛР-тестів: 2014923 (+29121). Оновлено: 08:41 19.09.2020

Нова символіка й ідеологія ЗСУ: військо приймає зміни, коли вони освячені кров’ю

 

Військовий історик Василь Павлов: “Ми не маємо права усвідомлювати себе уламком Радянської армії, а повинні бути Українською армією”

 

автор: Олена Шарговська
фото автора, з архіву “Новинарні
та Василя Павлова

6 грудня Україна відзначає День Збройних сил. Починаючи з 2014 року, ця дата – як і все пов’язане з українським військом – перестала бути банальним “фаховим святом”, що проходить непоміченим для представників інших професій. Власне кажучи, до 2014-го й більшість самих військовослужбовців грудневу дату вважали прохідною, “по-старинці” піднімаючи чарку на 23 лютого й не замислюючись над тим, що для Української армії ця дата є чужою й навіть ворожою.

Російська агресія змусила й військових, і цивільних українців багато переосмислити. Та попри все, зміни у роками замилюваній чужою пропагандою суспільній свідомості даються нелегко.

Про те, як за допомогою історичних паралелей можна пришвидшити цей процес, чому для цього так важливо відзначати свої свята, наскільки важливою є символіка для зміцнення духу українського війська, як знання воєнної історії допомагає вдосконалити професійні навички військовослужбовців та чому недоречно називати події під Іловайськом і Дебальцевим “котлами” – в інтерв’ю “Новинарні” розповів військовий історик, завідувач сектору воєнно-історичної політики Департаменту військової освіти, науки, соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України Василь Павлов.

Василь Павлов під час інтерв’ю

“Сучасні ЗСУ можуть вести початок від Армії УНР”

– Пане Василю, чому день Збройних сил України припадає саме на 6 грудня? І в чому взагалі сенс відзначати такі свята, як це?

– Сенс військово-професійних, історично-воєнних свят – насамперед у тому, що вони показують тяглість Збройних сил, історичне підґрунтя, на якому базуються сучасні ЗСУ. Тобто ті моменти, на які не звертають увагу в повсякденній діяльності. Відзначення тих чи інших свят – це історична політика держави.

Від 1991 року, коли 6 грудня Верховна Рада ухвалила закони “Про оборону” та “Про Збройні сили України”, на цю дату майже ніхто не звертав уваги. Хоча офіційно вона відзначається як День ЗСУ з 1993-го.

І от у 2014 році в соцмережах почали писати (і до мене також люди з цим зверталися), що Збройні сили нібито не можуть відзначати свій день 6 грудня, бо саме цього дня 1240 року хан Батий узяв Київ.

Це природно, що кожне військо намагається заглибитись якомога далі в часі. Але одночасно з цим дехто починає нашаровувати різноманітні символічні елементи, нічого в цьому не розуміючи і шукаючи скрізь зраду.

Тоді як 2019 року відзначення Дня Збройних сил 6 грудня – надзвичайно символічне:

на цю дату припадає 100-річчя початку Першого зимового походу армії УНР.

Отже, маємо символ того, що сучасні ЗСУ можуть вести початок від Армії УНР, з початку ХХ століття. Тобто мають історію, набагато глибшу за 30 років.

Ролик УІНП до столітнього ювілею Першого зимового походу Армії УНР:

У нас завжди прикута увага до круглих дат, тому сподіваюся, що цього року може відбутися злам у сприйнятті суспільством цієї дати. Історичні паралелі дозволять глибше сприймати це свято.

На столі розкладені фотографій військових. Василь Павлов бере одну з них, розповідає:

– Символи можуть мати не тільки дати, а й будівлі. От зараз ми перебуваємо в будівлі Міністерства оборони України.

Міністерство оборони України. Фото: Новинарня

Раніше тут розміщувався Київський Володимирський кадетський корпус, створений іще в царській Росії. В минулі роки, особливо в радянський період, згадували переважно тих випускників цього закладу, які згодом проходили службу в Червоній армії. Інколи ще тих, хто служив у Білій армії. Але взагалі не згадували про випускників, які служили в українському війську.

Наприклад, тут кадетом навчався Всеволод Петрів, майбутній начальник Генерального штабу Армії УНР. Зараз у цій будівлі розташовується Генеральний штаб ЗСУ.

Також тут у кадетському корпусі навчався Володимир Сікевич, майбутній командувач Донбаською наступальною операцією Армії УНР навесні 1918 року.

Тут же навчався Михайло Садовський, який після завершення збройної боротьби України у 1921 році очолив Українське військово-історичне товариство. До речі, зараз департамент військової освіти і науки та соціально-гуманітарної політики також очолює генерал Садовський.

Людям, які ходять цими коридорами, набагато цікавіше розуміти, що вони тут не перші. Якщо проводити такі паралелі через власне життя – через дати, будівлі, подібні історичні долі, – це дозволяє історичним подіям краще заходити у свідомість.

Читайте також:
На Софійській площі з нагоди 100-річчя Злуки показали зразки уніформи військ УНР і ЗУНР

“Військо остаточно приймає зміни лише тоді, коли вони освячені кров’ю”

– Частиною такої символічної роботи є надання бригадам ЗСУ почесних найменувань на заміну старим радянським. Розкажіть про цей процес: як ухвалювалися рішення, хто і як підбирав назви? Чи був спротив?

– З присвоєнням почесних найменувань змінюється і сприйняття, і символіка. Заміна естетики теж є частиною ідеології: ми починаємо виховувати службовців ще й естетично. А почесними найменуваннями – змінюємо парадигму.

Мотиваційний прапор 93 омбр “Холодний Яр”

У бригадах уже формуються власні внутрішні культи. Наприклад, “24-ка” називає себе “королівською” бригадою, 93-тя – “холодноярці”, 14-та – “князівська” бригада.

Тобто вже на рівні солдат і командирів люди формують власне внутрішнє сприйняття і розуміння того чи іншого періоду.

Читайте також:
“Бригада, що робить з людини Воїна”. 93 омбр представила гімн і відцуралася від спадку СРСР. ВІДЕО

Деякі почесні найменування бригадам пропонували, а деякі, навпаки, були запропоновані самими бригадами. Але за кожним із них – консультації з громадськістю, місцевими істориками, часом – істориками Академії наук, Інститутом національної пам’яті.

Деякі почесні найменування народжувалися за лічені години. А є бригади, які йшли до свого найменування сім-дев’ять місяців.

23 лютого 2019. НГШ ЗСУ Віктор Муженко затверджує символіку чергових бригад

За законодавством, жодне почесне найменування не може бути затверджене, якщо воно не пройшло обговорення всередині самої бригади – вона має погодитись. Тому це досить тривалий процес. Спершу – робота з бригадою, результатом якої є протокол загальних зборів про погодження почесного найменування. Інколи на таких зборах голосують лише делегати від підрозділів, але у нас є і протоколи про голосування кількох тисяч вояків.

На даний момент ми не маємо негативу від жодної бригади.

Але погодження з бригадою – це ще далеко не кінець. Має відбутися ще громадське обговорення, потім – затвердження в Генеральному штабі, в Міністерстві оборони, й фінальне – в офісі президента. Перш ніж потрапити на підпис президенту, документація проходить юристів Міноборони, Генштабу, ОП.

Почесні найменування – це практичний вияв воєнної історії: які імена написані на наших прапорах. Адже це прапори, під якими бійці готові йти віддати своє життя за Батьківщину.

Тут ще важливий момент: остаточно зміни приймаються військом тоді, коли вони освячені кров’ю.

Вручення нових беретів ДШВ 21 листопада 2017 року в Києві. Фото: прес-служба президента

Так було, приміром, з беретами десанту. Спочатку був шалений спротив: як це ми змінимо колір, адже у блакитних беретах помирали наші побратими! А зараз усі звикли: тільки марунові берети. Як би жорстоко це не звучало, але ситуація змінилася після загибелі бійців уже в цій, новій формі.

Читайте також:
Керівництво ВДВ погодилося на новий берет кольору марун

МОУ презентувало пронизливий ролик
про новий колір берета десантників – марун. ВІДЕО

“Воєнно-історична політика важливий елемент інформаційної протидії російській агресії”

– Роботу над цими змінами почали ще у 2015 році. А що привело до створення сектору воєнно-історичної політики при Міністерстві оборони?

– Сектор воєнно-історичної політики створений у березні 2019 року спільною директивою Міністра оборони і начальника Генерального штабу. Офіційно він почав роботу в липні – після того, як були проведені конкурси, створена нормативна база.

Необхідність такої структури почала визрівати 2015 року, коли в ЗСУ паралельно з реформою військового управління, матеріального забезпечення, озброєння почалося реформування ідеології.

Василь Павлов (другий ліворуч)

Ідеологічні зміни привели до того, що і Збройним силам, і керівництву держави стало зрозуміло:

воєнна історія, воєнно-історична політика є важливим елементом насамперед в інформаційній протидії російській збройній агресії.

Також вона відіграє свою роль у вихованні військовослужбовців, у пропаганді різних історичних періодів, їх трактуванні, роз’ясненні. Крім того, зараз як ніколи актуальне проведення історичних ритуалів, вшанування пам’яті військових, що загинули в наш час. Це все складається в певний комплекс, яким займається наш сектор.

– Ви більше займаєтеся воєнною історією чи історичною освітою військових?

– Сектор діє в Департаменті військової освіти, науки, гуманітарної та соціальної політики, тож до сфери нашої діяльності входить і вивчення історії у вищих військових навчальних закладах. Вперше за роки незалежності ми відкрили в Національному університеті імені Тараса Шевченка спеціалізацію “Воєнна історія”, на ній за програмою магістрів навчатимуться по п’ять курсантів стаціонару і заочників.

Поширенням воєнно-історичних знань у війську займаються структури морально- психологічного забезпечення Генерального штабу. Там є відділ військово-патріотичного виховання, управління інформаційно-пропагандистського забезпечення, з яким ми постійно взаємодіємо. Ми формуємо політику – а структури Генштабу відповідають за її реалізацію.

Сподіваюсь, із часом з’являться й інші структури цього напряму. Адже нам потрібна історія АТО суто з військового боку, історія окремих бригад, історія бойового застосування окремих родів військ, опис окремих операцій і боїв. Це має бути виконано на кількох рівнях: абсолютно відкритому популярному; у воєнних підручниках; у закритих наукових дослідженнях – воєнно-історичне узагальнення бойового досвіду.

– Тобто ваш основний напрямок – історія сучасної війни з Росією?

– Ні, ми визначаємо політику – що ми робимо, куди біжимо, які свята відзначаємо. Ми прописуємо, що треба і як треба.

Що стосується безпосередніх досліджень, у ЗСУ є Центр воєнно-історичних досліджень у складі Національного університету оборони, є лабораторія військово-історичних досліджень, яка належить до складу Національної академії сухопутних військ, є кафедри воєнної історії і є кафедри гуманітарних дисциплін у складі військових навчальних закладів – от у цих структурах відбувається наукова й науково-дослідна робота, написання підручників, статей. Тобто все те підґрунтя, на якому формується інформація, що надходить у війська.

Василь Павлов. Фото: НМІУ

Ще у нас є Науково-дослідний інститут гуманітарних проблем, де кілька підрозділів займаються написанням методичних рекомендацій, посібників для практичного поширення воєнно-історичних знань.

Формально ми розділяємо історію українського війська на період до сучасної української державності – від найдавніших часів до 1991 року, історію Збройних сил України в сучасний період та історію АТО/ООС.

“Знання воєнної історії допомагає командирові ухвалювати рішення”

– Чому потрібна окрема воєнна історія, чому не достатньо вивчення воєнних дій у рамках загальної історії?

– Вивчення віддаленої мілітарної історії необхідне, щоб чітко показати нашу військово-професійну тяглість – українці воювали завжди. Навіть коли не було української державності, наші воїни гідно воювали в арміях тих держав, до складу яких входили українські землі.

Є суто виховний момент: героїчні вчинки, приклади зрад, вдало або невдало проведені воєнні операції, військові лідери, полководці, солдати – все те, на чому базується мілітарна історія кожного народу. В усьому світі необхідність знання воєнної історії є беззаперечною. Наприклад, ще 20 років тому в США вийшла стаття: “Роль воєнної історії у вихованні офіцера”.

Воєнна історія давно перетворилась із суто кабінетного інтересу в практичний, який використовується у різноманітних елементах – від мотиваційного до історичних досліджень.

– Чи можна навести приклади, коли щось із воєнної історії було взято як зразок у веденні російсько-української війни?

– На це можуть відповісти тільки самі бойові командири. У голові командира має бути набір прикладів, історичних ситуацій. Коли він ухвалює рішення на проведення конкретної операції або бою, то має уявляти: якщо я зроблю так – відповідь буде отака, якщо я зроблю інакше – можливі отакі наслідки. Оце і є навчання за стандартами НАТО, це саме значення для офіцерів воєнної історії.

Командир ХХІ століття не має діяти як командир ХI століття, пілот початку ХХІ століття не має повторювати дії пілота 1916 року, сучасний морпіх не повинен воювати, як козацький піхотинець у XVII столітті. Цей історичний досвід має накопичуватись, аналізуватись на кількох рівнях. Перший, базовий – формується у школі, а другий шар – у військовому навчальному закладі, де вивчають історію з професійним нахилом. Артилеристи мають знати свої сюжети, морпіхи, зв’язківці, танкісти – свої. Тоді вони зможуть ухвалювати ті чи інші рішення у відповідних ситуаціях.

Під події війни на сході України ми можемо підкладати певні елементи історії.

Вихід з Дебальцевського оточення можна порівняти з Першим зимовим походом, визволення Слов’янська, Краматорська – з операціями 1917-1920 років: контроль над залізницями, вузловими станціями.

Коли відбувається вивчення бойового досвіду, фахові історики мають нанизувати подібні приклади. Це аналіз постфактум, для майбутніх курсантів. Коли буде розглядатися та чи інша сучасна воєнна операція, під неї також мають підкладатися приклади з мілітарної історії України і світу.

Читайте також:
УІНП відзначає звільнення Донбасу українською армією. 100-річної давнини

Привабливо вичленовувати зі світової історії українську, показувати, які ми унікальні у світі, але з іншого боку – набагато цікавіше виглядає, коли дивитися на це хоча б у загальноєвропейському контексті. І тоді ми будемо бачити, чому козацька піхота є найкращою в Європі того часу – порівнюючи зі шведською, польською, московською піхотою. Проблеми з українською артилерією 1917-1920 років ми бачимо у порівнянні з червоною та білою артилерією. Бачимо, які саме були вади – брак набоїв, необхідність ремонту у бойових умовах, нестача підготовлених кадрів – і як їх вирішували.

Вирішення кожної з історичних ситуацій має позитивний або негативний наслідок. Знання цих шляхів розвитку дає можливість командирам від комвзводу до начальника Генштабу ухвалювати військові рішення.

“Не може бути різних героїв і покидьків для різних регіонів України

– Чи викладається окремо воєнна історія у військових вишах? І якщо так, то коли ці програми були складені, коли оновлювались?

– У військових вищих навчальних закладах зараз вивчається два предмети: “Історія України. Історія українського війська” та “Історія війн і воєнного мистецтва” у світовому масштабі.

Наступного року, сподіваюся, ми матимемо єдиний підручник для військових вишів. Зараз Академія сухопутних військ має виданий курс лекцій, Військова академія в Одесі видавала непоганий двотомник “Воєнна історія”. У Військовому інституті КНУ імені Шевченка були надруковані “Нариси воєнно політичної історії України”. Усі ці видання не вийшли за межі своїх навчальних закладів. Але ми не можемо мати окрему історію українського війська у різних регіонах. Держава тут повинна диктувати власну історичну політику. Військовий повинен мати чітке розуміння державної політики у цих питаннях.

Має бути єдина програма воєнної історії, на основі якої будуть розроблятися підручники. Так, як зараз у школі: є єдина програма історії України, єдина програма всесвітньої історії, але є декілька підручників, розроблених різними авторськими колективами.

Ми не можемо мати по-різному підготованих офіцерів. У цьому аспекті вони повинні мати єдиний підхід. Не можуть бути різні герої й покидьки в різних регіонах України – ми це вже проходили і знаємо, до чого це призводить. Тож ми маємо досить швидко пройти шлях від єдиного підручника до того моменту, коли в рамках єдиного курсу виші в межах академічної самостійності формуватимуть свої навчальні матеріали.

Читайте також:
Провал ідеологічної роботи: чому я не вірю у флешмоб поліції #яБандера, – Гайдукевич

Воєнна історія в тому чи іншому вигляді викладалася завжди. Але в російсько-українську війну військові виші вступили з курсом “Історія України. Історія української культури”. Про “Історію України. Історію українського війська” систематично почали говорити з 2015 року. Остаточний перехід усіх ВВНЗ відбувся в цьому навчальному році.

“Не називайте наші події російськими «котламі» – потрібна власна термінологія війни”

– Чи можна було уникнути якихось ситуацій, якщо поглянути на події сучасної російсько-української війни через призму воєнної історії?Розглянути, наприклад, один із “котлів”…

– Для початку, давайте не називати наші військові ситуації російською термінологією, “котламі”. Українське військо в жоден із “котлів” не потрапляло, це правильно називати оточенням.

Ми повинні мати власну термінологію війни, власні назви, концепцію.

Не слід користуватись термінологією ворога. “Котел” має дуже негативну конотацію, і це калька на Другу світову війну.

У нас певна категорія людей намагається розглядати теперішню війну через рамки Другої світової, або навіть “Вєлікой Отєчєствєнной”. Ми не маємо права усвідомлювати себе уламком Радянської армії, а повинні бути Українською армією. І це – не тільки зовнішній вигляд, а й історія, історичний досвід.

Василь Павлов під час лекції

Щоб уникнути якоїсь ситуації, спираючись на досвід попередніх війн, ми і маємо вивчати мілітарну історію. Але – в рамках адекватної парадигми, а не радянської чи російської.

Читайте також:
100 років тому була створена морська піхота України. ІСТОРІЯ, ІНФОГРАФІКА

Чи не найкраще воєнна історія зараз викладається в Центрах підготовки сержантського складу. У рамках курсу лідерства дається короткий, але дуже змістовний курс воєнної історії.

Коли ми починали працювати з сержантами, вони розглядали її через призму великих полководців. Але наскільки сержанту потрібно знати, що думав Наполеон, приймаючи рішення на Аустерліц? Ні, йому краще знати, що думали сержанти французької піхоти, які шикувались у лінію, що думали сержанти російської піхоти, як діяли сержанти французької артилерії, австрійської кавалерії…

Завдяки Олександру Косинському ми переформатували цей курс, і тепер сержанти вивчають, що робили сержанти або еквівалентні їм чини в тих чи інших історичних подіях.

От коли в нас буде традиція викладання воєнної історії, ми зможемо сказати, чи використовують наші військові ці знання і наскільки це ефективно. Зараз я бачу, що знання воєнної історії використовували буквально кілька командирів. Я знаю, що ці люди читали, мав можливість з ними спілкуватись і постфактум знаю, як вони ухвалювали рішення, спираючись на ті знання з воєнної історії.

Читайте також:
“Не зміна погонів, а новий зміст”: міністр Загороднюк пояснив сержантську реформу

“Тепер у підручниках з історії прямо сказано: агресія Росії проти України”

Святкування 5-річчя визволення Лисичанська від російських загарбників. Фото: пресцентр штабу ООС

– Чи маєте ви вплив на те, що вивчають з історії про воєнні події в курсі середньої школи?

– Цього року Міністерство освіти вперше звернулося до Міністерства оборони щодо експертизи підручників для 11-го класу. На експертизу надійшли розділи, присвячені АТО/ООС – в 11-му класі вивчається новітня історія. Звісно, експертизу мають пройти і розділи, присвячені Першій та Другій світовим війнам, Національно-визвольній війні Хмельницького, Кримській війні, війнам Русі тощо. Це не цензура – йдеться про правильне використання термінів, спростування міфів.

Під час рецензування підручників ми побачили, що є нерозуміння ситуації. Виправили багато моментів, починаючи від того, як називати тих, із ким ми воюємо, і взагалі те, що відбувається.

Тепер у підручниках говориться прямо: “Окупація та анексія Криму Російською Федерацією. Агресія Росії проти України. Російсько – українська війна. Гібридна війна. Бойові дії на сході України”.

Патріотичну свідомість більшості молодих військових заклав підручник Федора Турченка, за яким 10-11 класи навчалися останні десять років. Мені впало в око, що вступивши в Крим і на Донбас, російська окупаційна влада нищила українські підручники з історії.

Найперше, що вони зробили у вересні 2014 року, відкриваючи військові навчальні заклади у Криму і на Донбасі, – завезли підручники “Історія русской армії”. Шкільні підручники вони теж поміняли докорінно.

У самій Росії вивчення історії контролюється державою дуже сильно.

Читайте також:
“Вовкулака, хорунжий і хрест Богуна”. Нові однострої і знаки розрізнення ЗСУ – повне портфоліо

Якщо ви знайшли помилку чи одрук, будь ласка, виділіть фрагмент тексту й натисніть Ctrl+Enter.

92
 

〉〉 Вподобали статтю? Найкращий лайк - переказ 50, 100, 200 грн. для гонорарів авторам "Новинарні".

〉〉 Кожен читач "Новинарні" має змогу налаштувати щомісячний переказ на довільну суму через сервіс Patreon - на підтримку редакції. Become a Patron!

Ми виправдовуємо довіру!

  ...

...  

〉〉  Хочете читати більше якісних статей і цікавих новин про Україну, що воює? Підписуйтесь на "Новинарню" в соцмережах: Telegram, Facebook, Twitter.

 

Не проґавте найцікавіше!

Раз на тиждень ми відправляємо дайджест з вартими уваги статтями "Новинарні".

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: